Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розділ VII 4 страница




Громоголосим вітанням озвалися козаки, помітивши славну перемогу полковника. Навіть гетьман забув своє невдоволення Ганжею за суперечку, що її вчинив полковник з Виговським. Сам особисто вийшов привітати переможця:

– Дякую тобі, пане Іване, за перемогу славну! – вимовив щиро. – Ти не лише ляха на той світ спровадив, ти дійсно справу велику зробив. Поглянь лише на них! – і гетьман показав на натовпи козаків на валах, які вітали полковника, повні бойового азарту і щасливі відчуттям власної сили – сили могутнього війська. Козаки, чиє щастя на герцях було значно меншим, аніж польське, піднялися духом після перемоги полковника. Забувши десятки програних боїв, цих гірких трагедій, які щойно пройшли перед їхніми очима, впускаючи сум гірких поразок у козацькі серця.

– Чим тебе нагородити, пане полковнику? – питав Ганжу гетьман.

А той лише знизував плечима:

– Та все в мене є, пане гетьмане! Є добрий товариш кінь, та такий, що не підведе й навіть із самого пекла вивезе. Є й жіночка – гостра шабелька, та така, що лядські голови рубає, немов гнилі кавуни. Є в мене й побратими славні, козаки запорізькі. Що ж мені ще потрібно? Хіба ось коряк горілки піднеси, ваша ясновельможність, та й те заради того, аби в боргу себе не почувати.

Засміявся лише Хмельницький на таку мову і звелів піднести полковнику добрий коряк горілки. А Ганжа, крекнувши після випитого, обтер вуса рукою і знову скочив на коня.

– А ще не один тут землю смородить, до пекла проситься! За таку добру горілку повинен тобі, пане Хмельницький, другу лядську голову принести!

– Досить, Іване, – спохмурнів Хмельницький. – Бачу я, оковита в тебе в жилах заграла!

Та не почув тих слів Ганжа. Вітер гонитви засвистів у вухах хороброго полковника, кров, розігріта оковитою, вдарила до голови полковнику Івану Ганжі. І поплатився він за свою недбалість – наздогнав його поручник однієї з найманих хоругв волоської кінноти Ієремії Вишневецького і збив з коня, застромивши глибоко в землю рихву списа, котра пройшла наскрізь через полковницьке тіло. Загинув відчайдушно хоробрий полковник уманський, загинув, полишаючи, немов сиріт, своїх уманців, загинув тоді, коли міг би ще жити й зробити для України немало добрих справ…

 

 

Катастрофа польського війська почалася наступного дня після смерті Івана Ганжі. Ще не встигли відгриміти салюти над могилою полковника, а козацькі батави вже пішли в наступ, підтримувані десятьма тисячами легкої кінноти Айтиміра‑мурзи…

Татари прийшли напередодні, пізно увечері ставши кошем на правому березі Пиляви, поряд із фланговими укріпленнями козацького табору. До Хмельницького одразу ж після прибуття союзників пустили посла від командуючого татарським військом султаном калґою Крим‑Ґераєм – гетьман наказав будити себе будь‑якої миті в разі, якщо прибудуть татари. Посол у найвишуканіших висловах пробачився за зволікання, викликані мусульманськими святами, і завірив у приязні хана та його цілковитій підтримці. Дивлячись на козацького гетьмана спокійним поглядом напівзаплющених очей і відбиваючи поклони, посол розповів, що хан призначив командувати військом, надісланим на допомогу урусам, своєму насліднику Крим‑Ґераю, під чиєю орудою свої орди тепер ведуть на Україну окрім прибулого вже Айтимір‑мурзи (котрий, до речі, прохає на аудієнцію гетьмана), ще й славні батири Тугай‑бей, Кая‑бей і Адлаєт‑мурза. Окрім кримської та білгородської орд, прийшла й Єдичкульська орда, з котрою не було домовленості в гетьмана, але яка теж сподівається постояти разом із Хмельницьким‑беєм супроти Ляхистану і завоювати військової здобичі та ясиру.

А на ранок польська армія вперше після прибуття на поле бою відчула справжню міць козацького війська. Сонце, піднявшись над вершечками лісу на обрії, висвітило своїм бентежним світлом, котре раз по раз переривалося низькими сивими хмарами, бойові порядки козацьких полків і татарських орд на правому фланзі. Захвилювалися в польському стані при вигляді ворога, котрий тепер перевищував їх за кількістю і був посилений кіннотою, тобто родом військ, у якому раніше поляки мали значну перевагу. Але досить швидко опам'яталися польські рейментарі і ось уже сигнал тривоги летить над таборами, примушуючи жовнірів сідати на коней і виїздити на поле перед табором для шикування. Змучені побудовою табору, а потім безсонною ніччю на варті в погано захищених від нічного нападу обозах, драгуни повільно займали свої місця в шеренгах і готувалися до бою. Де й поділися ті злагоджені, чіткі й швидкі перестроювання, що ними завжди характеризувалася польська кіннота? Навіть крилата гусарія і рейтари поводили себе, наче сонні мухи, примушуючи полотніти князя Вишневецького і бризкати слиною Олександра Конєцпольського.

Далі почалися ще більш незрозумілі події: передова польська сторожа, не дивлячись на те, що Домінік Заславський дав наказ підпустити ворога ближче, а не атакувати його з огляду на те, що поле бою було порізано рівчаками й балками, несподівано вступила в бій з татарами, втягуючи в зовсім невигідний полякам бій все нові й нові підрозділи, а командири не те щоб не думали зупиняти безладну колотнечу, котра вже подекуди оберталася оточенням татарами цілих загонів польської кавалерії, вони, навпаки, погіршували становище. І щосили надривалися сурмачі – скликав під свої знамена жовнірів Брацлавський воєвода Радзієвський. Знову і знову кидався він із драгунами в гущу татар і втрачав все більше бійців, ламаючи людям шиї в колотнечі, а коням ноги на пересіченій ярами та балками місцевості. Мчали йому на допомогу хоругви Олександра Конєцпольського та Ієремії Вишневецького, вимахуючи шаблями, летіли назустріч смерті шляхетні пани Куропатва і Тарнавський, Карнковський і Длотовський, сипалися з коней під ударами козацьких списів і татарських стріл десятки й десятки шляхетних військових товаришів. Але Марсу, жорстокому до польського лицарства того вересневого дня, було замало жертв серед кінноти передової сторожі. Далі починалося щось зовсім неможливе. Неможливе настільки, що й досі дослідники тієї битви не можуть дійти єдиної думки: що ж сталося з цілком боєздатною польською армією, примушуючи її тікати з поля бою, не зазнавши ні більш‑менш вагомих втрат, ані перебуваючи розбитою наступом ворога, – польське воїнство просто зникло з поля бою. Зникло, щоб несучи втрати під час втечі, летіти аж до Львова так, немов по п'ятам його біжать самі сили пекла…

Іван Богун, якого після позавчорашнього бою на греблі Нечай попросив дати перепочити людям у резерві, знаходився у почті полковника, сидячи поряд з ним у сідлі свого вірного Цигана. Уважно позирав він на початок битви комонних підрозділів, бачив, як татарські орди затягують у битву все нові й нові польські підрозділи, як від табору Кривоноса від'єдналися півтори тисячі комонних на допомогу татарам, як з польського табору без жодного порядку, цілком хаотично й розрізнено відділювалися загони вершників і приєднувалися до бою, не в змозі все ж взяти верх над легкою кавалерією татар, котрі не вдаючись до ближнього бою, обстрілювали противника стрілами з довгими тонкими рихвами, котрі слугували для пробиття залізних обладунків, що їх було одягнуто на поляках. Раптом погляд Богуна упав на греблю, котра напередодні стільки разів переходила з рук у руки, і тепер була в поляків, перебуваючи під охороною кількох піхотних полків. Але що це?! Іван не повірив власним очам: ворожа піхота залишала шанці, за які було пролито стільки крові. Залишала без бою, просто шикуючись у колони і відтягуючись вузькою смужкою греблі на протилежний бік річки.

– Неймовірно! – прошепотів Богун, а потім, підвищивши голос, звернувся до Нечая, – Поглянь, Даниле!

Нечай швидко навів на греблю далекозору трубу.

– Та невже? – він теж не йняв віри, що поляки в такий важливий момент битви почали відтягувати сили з плацдарму захопленого з такими втратами. – Джуро! До Хмеля прожогом лети, скажи: просить Нечай дозволу на греблю напасти, лядську наволоч підігнати, аби скоріше п'ятами мигала!

Та не встиг джура виконати полковницький наказ, як сам генеральний обозний Чорнота підскочив на баскому коні.

– Бачиш, пане Даниле?

– Та як же не бачити?!

– Ну то з Богом, атакуй греблю, там і почнемо переправу, а за нею битву основних сил!

– Усе зроблю! – потягнув Нечай з піхов карабелу. – Уперед, соколи, за річку ляхів, нумо дружно на греблю!

Але події розкручувалися все стрімкіше – не встиг полк Нечая вийти на рубіж для атаки, як необхідність у ній відпала. Поляки вчинили на греблі таку тісняву, що годі було й думати про захист. Як виявилося пізніше, Домінік Заславський дав дуже несвоєчасну команду провести заміну Мазовецького та Сандомирського піхотних полків, а також підрозділів королівської гвардії, котрі два дні витримували на плацдармі за греблею ворожі атаки, на свіжі сили драгунії та гусарії своїх полків, а також кількох найманих хоругв князя Вишневецького. Полки спішно покинули шанці на правому боці Пиляви і рушили в бік польського стану, зустрівшись на вузькій стрічці греблі із загонами, котрі йшли їх замінювати. Хаос почався на греблі, і ще до того, як полк Нечая встиг вдарити на змішані сили Мазовецького полку в ар'єргарді у ворога, Хмельницький дав наказ перенести на греблю вогонь усіх своїх гармат.

Смерть прийшла на греблю під Пилявецьким замком, сотнями людських життів збираючи рясний урожай. Розпечений чавун не мав можливості пролетіти мимо і рвав, шматував незахищену плоть, люди і коні десятками сипалися у воду, де й тонули, не в змозі виплисти з темної глибини, придавлені до мулистого дна вагою обладунків і тіл тих, хто падав слідом за ними. Почорнілі від часу колоди, котрими було укріплено греблю, здіймалися в повітря під ударами ядер та розривних гранат, а поряд з ними, схожі на відстані на кумедні ляльки, підлітали тіла людей і навіть коней. Коли постріли гармат вщухли, козакам Нечая довелося не так прорубувати собі дорогу через греблю, як очищати її від трупу. Через півгодини після початку невдалої заміни військ на правому боці Пиляви гребля, а також шанці на лівому березі знову потрапили до рук козаків. Почався спішний перехід греблею основних сил Богдана Хмельницького з наміром дати полякам рішучий бій. Одначе як же був здивований сам Хмельницький і його старшини, коли, переправившись через греблю, побачив не ряди польського війська, готового прийняти бій, а безладні натовпи ворога, котрі, полишивши будь‑які спроби зорганізуватися, чимдуж тікали на захід.

– Нехай мене поб'є грім, якщо я щось розумію! І все ж carpe diem![42]Уперед, дітки, зробіть так, щоб вони вже ніколи не змогли зібратися докупи на нашу згубу! Ріжте упень лядське стерво! – крикнув гетьман, здійнявши над головою булаву, і полки козацтва кинулися переслідувати поляків.

 

 

Стомлені коні тягнули важкого ридвана з останніх сил і час від часу стишували ходу майже до повної зупинки, не дивлячись на посвист батога і злі крики візника. На їх боках струмочки крові перемішувались із клаптями білої піни. Заславський згадав, що кров на конях з'явилася, коли ридван, ховаючись від козацького роз'їзду, звернув з битої дороги в зарості шипшини, і вони всі принишкли, слухаючи на шляху зовсім поряд брязкіт кінської збруї і розмови українською мовою, а також відчуваючи несамовитий стукіт власних сердець. Він не відчував тепер страху, він взагалі мало що відчував. Окрім утоми і порожнечі. Тієї порожнечі, котра була в душі і в мозку, в тому місці, де мали б залишитися пояснення страшної поразки війська зібраного проти козаків з такими великими витратами і марними надіями.

– Маначин, ваша ясновельможність, – чує він голос герольда і здригається усім тілом.

– Об'їхати містечко! – чує князь власний, неймовірно слабкий голос.

Вони вже минають Маначин! Це після того, як він мав на чолі війська організовано відійти до Костянтинова і, окопавшись, дати Хмельницькому рішучий бій. Заславський поглянув на чотирьох жовнірів, котрі їхали верхом услід за ридваном. Усе, що залишилося в нього від стотисячної армії… Але що можливо зробити, коли твої накази ніхто не виконує? Так, почет робить короля, і якщо навколишні на сцені не воздають чоловіку на троні королівських почестей, глядач перестає ставитися до нього відповідно його королівському сану. Ось і він, Домінік Заславський, потомок роду Острозьких, на схилі своїх літ перетворився на немічну людину, котру покинула не тільки армія, але й майже весь особистий почет.

І тепер він достойний лише жалю… І князь ще раз і ще раз пригадує останні події.

Новина про те, що майже половина війська загадковим чином зникла з поля битви, а решта відмовляється йти в бій, мотивуючи це відсутністю рейментарів від ротмістра до полковника, впала на Домініка Заславського, немов цебро крижаної води. Він ще кричав, гарячкуючи, що поверне всіх боягузів у каре, навіть якщо йому доведеться провести у війську децимацію, але в душі розумів – усе втрачено. Тож коли його покликали на раду сеймових комісарів, йшов на неї, немов на Голгофу – великий життєвий досвід підказував пристаркуватому князю, що рішення, прийняте цією самою радою, якщо й буде раціональним, то його ніхто не дослухається у пройнятому панікою війську, а всі невдачі тепер і в майбутньому (якщо, звичайно, ще доведеться вирватися з козацьких пазурів), буде записано в його, Заславського, послужний список. І насправді, з Вишневецького у будь‑якому випадку все зійде, як з гуся вода. Вивернеться й Конєцпольський. Якщо хто й розділить з ним терновий вінець за програну битву, це буде Миколай Остророг. Але така обставина чомусь мало зігрівала князя. Пізніше на раді він ще намагався пручатися, коли почув пропозицію покинути піхотні полки й рятуватися однією лише кіннотою, але робив це мляво, розуміючи всю марність своїх намагань. Вимагав відходу ваґенбурґом до Костянтинова, але й тут не був почутий. Залишалося рятувати свою шкіру… Кінні хоругви, спочатку по одній, а потім масово почали виходити з природних апрошів, на які перетворив Бог лівий берег вузької і болотистої річки Пиляви. Виходили – то якщо м'яко сказати – бігли! Бігли і чули в себе за спиною прокльони тих, кого вони покидали напризволяще перед десятками тисяч розлючених ворогів. Військо спочатку розділилося на три частини, потім почалося стихійне його ділення ще на безліч малих відділів, і нарешті воно перестало існувати. А Домінік Заславський не те щоб стати табором під Костянтиновом і почати побудову нового табору – був змушений ховатися в кущах, побачивши ознаки наближення невідомих йому вершників. Одного разу ридван несподівано налетів у сутінках на кількох людей, і жовніри, яких тоді з ним було ще шестеро, кинулися боронити князя. Сталася швидка і кривава сутичка, бахканням пістолів і криками поранених змушуючи провалюватись до п'ят тріпочуче серце князя. Лише коли двоє з його жовнірів впали з коней, бій було зупинено – супротивниками виявилися десяток рейтарів брацлавського воєводи Ієроніма Радзієвського. На запропоновану князем ідею продовжувати мандрівку спільно їхній поручник – молодий шляхтич, чиї сталеві очі виблискували з‑під чорного бургундського шолома, просто засміявся в обличчя Заславському:

– Утечу, вашмосць, утечу! Але за таких обставин я волів би утікати власними силами, позаяк ваш дар втрачати військо може зашкодити й моїм людям!

І чорні дияволи, миттю розвернувши коней, зникли за завісою темряви, яка все густішала, залишаючи Заславського наодинці з його невеселими думками. Він навіть не образився на юного поручника за його небачену нахабність. Хіба лише цей хлопчик? Накинуться, немов собаки, накинуться на найближчому сеймі, адже завжди потрібен крайній. Чому б у такій ролі не виступити Домініку Заславському?

Темні дерева за намоклим від дощу склом у дверцях ридвана хитають вітами, вкритими чорним листям, схиляють їх до шляху під ударами вітру, немов і вони хочуть зупинити Заславського, взяти участь в екзекуції князя за втрату війська, у котрій Заславський був винним не менше, аніж кожен з тридцяти двох радців і решти рейментарів. Хмари на низькому небі летять із шаленою швидкістю, час від часу відпускаючи зі свого м'якого полону бліде округле обличчя місяця.

– Добра погода для шабашу нечистої сили, – промовляє князь і щільніше замотується в кирею, ховаючись від пронизливих протягів, що їх пропускають невидимі щілини ридвана.

– Вам щось подати, ваша ясновельможність? – співчутливо дивиться на свого пана старий лакей, який служить пану Домініку ось уже тридцять літ. – Може, пан бажає закусити або випити старої вишнівки?

Заславський зітхає. Як не боляче це усвідомлювати, лакей є єдиною людиною, яка співчуває і підтримує його важкої хвилини.

– Дякую, Вацику. Ти справді добрий слуга. Коли світ навколо рушиться, особливо чітко визнаєш, яку цінність мають віддані тобі люди. Давай твою вишнівку, Вацику! Вона допоможе зігріти старечі кістки і розведе невеселі думки в голові малою часткою штучних веселощів. А там хто зна, може, вона дасть можливість заснути?

І дійсно, темна пахуча вишнівка відволікає увагу князя від невеселих думок, зігріває нутрощі, і скоро він, відкинувшись на м'які турецькі міндери, котрими обкладений диван карети, поринає у важке, повне відображених через призму сонної свідомості подій учорашнього дня забуття. Йому снився князь Ієремія з глузливою посмішкою на вустах, командир чорних дияволів, який намагався втекти від його ридвана і наказував своїм рейтарам стріляти по ньому з бандолетів, а також Хмельницький, схожий на татарина – у вивернутому хутром назовні овечому кожусі. На низькорослому бахматові, чия грива мало не досягала землі, на чолі стотисячних орд озброєних колами і косами селян.

 

 

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 261; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.011 сек.