Розділ VIII 1 страница. До хутора під Вороновицею невеличкий загін на чолі з Богуном та Омельком Деривухо прибув надвечір, подолавши добрих тридцять миль шляху

VI

V

IV

III

II

І

До хутора під Вороновицею невеличкий загін на чолі з Богуном та Омельком Деривухо прибув надвечір, подолавши добрих тридцять миль шляху. Від Ярмолинець було зроблено усього два коротких привали, щоб погодувати коней і самим козакам поспати часинку‑другу, але, окрім тих двох передихів, жодного відпочинку не було. Та не сперечалися козаки – кожен звик до важкого похідного життя і за останніх півроку пройшов дорогами від Поділля до Запоріжжя, а звідтам до Львова і Замостя тисячі верст українських шляхів, витримав сотні битв і сутичок, отримав багато славних перемог. Війна залишалася позаду, перетворивши їх з польських хлопів на вільних козаків, воїнів народної армії, звільненої з‑під польсько‑литовського панування України. Вони просто їхали слідом за невтомним наказним полковником Богуном і раділи грандіозним пейзажам залитих сонячним сяйвом засніжених долин і пагорбів Вінниччини, передчуваючи ту радість, котра очікує на них на порозі рідних домівок. Нарешті й частокіл на пагорбі над Бугом, купа тополь на вигоні й високий, вкритий соломою дах клуні, з якого колись маленький Іванко спостерігав за навчанням козаків на зеленому килимі левад, блискучі стволи двох фальконетів у бійницях невеличкої вежі над брамою. Іван прикипів поглядом до дрібного, з відстані, на яку вони під'їхали, скупчення будівель, немов міг побачити там Ганну. Марно. Хоча на хуторі вже, очевидно, помітили наближення загону, і всі мешканці, щось близько тридцяти чоловік, висипали на майданчик перед брамою, готуючись зустрічати прибулих. Звістки, що війну закінчено, і козаки повертаються до домівок, вони просто не могли не отримати. Тепер козаки бачили схожих на комашню людей і виглядали те одне‑єдине обличчя, що його бачили у мріях протяом усієї літньої кампанії.

– Як дивно, Богуне, – почув Іван голос Омелька. – Ось ми їдемо додому, на дворі грудень 1648 року, позаду війна, ляхів розбито і відігнано геть за Случ. Україною тепер керує козацький православний гетьман, наш Богун став без п'яти хвилин полковником. А переді мною той самий хутір, на який я повертався з‑під Хотина більш як двадцять літ тому, їдучи поряд з молодим ще і повним сил паном Федором. Ніщо не змінилося тут, хіба що жовті чуби тополь змінилися білим пилом паморозі, хіба що стежка заросла бур'яном та замело її снігом, хіба що тепер я змушений носити під кольчугою пухову хустку, щоб вберегти від холоду хворий поперек. Усе інше без змін. Навіть Мирон не забув начистити гарматні стволи. Цей світ, як не жаль нам усвідомлювати, і через сто літ буде таким, як до нашого народження, лише нас уже не буде.

– Але наш світ недосконалий, Омельку! – засміявся Богун. – Чи варто ж тоді за ним жалкувати?

– Він єдиний з тих, котрі ми досі могли бачити. Інший може бути недосконалим не менше. – Омелько підігнав коня, цвьохнувши батогом. – Чи тобі, якого очікує попереду кохана дружина і син, таке говорити? Доганяй, розумнику, на хуторі гаряча їжа, добра оковита і спочинок від праць!

Іван побачив Ганну ще здалеку. Вона стояла попереду решти хуторян перед брамою, одягнена в довгу червону сукню і охайний блакитний кунтушик, на голові мала шовкову хустину і поверх неї гарненький хутряний капелюшок. Як завжди, мила і спокійна. До грудей притискала загорнене в ковдру дитя. І хоч одразу ж відчув, як серце йому несамовито затріпалося, забилося пораненою птахою, продовжив їхати кроком, не порушуючи колони. Це помітив Омелько.

– Іване, ти все робиш вірно? – запитливо поглянув він на Богуна.

Той не відповів. Торкнувши Цигана острогами, перейшов на чвал і полетів до неї. Зіскочив з коня за кілька сажнів і підступив до дружини на неслухняних після довгої верхової їзди ногах.

– Ось і я, Ганнусю! – з посмішкою розкрив обійми і за мить прийняв її в них обережно і ніжно, правою рукою перехопивши немовля. – привіт і тобі, Тарасе! Добру шаблю привіз я тобі в подарунок. Самого князя Вишневецького шаблю, в його покинутому обозі здобуту. Чи міцну руку маєш уже, сину?

А мале посміхнулося, надуло кругленькі рум'яні щічки, потяглося до нього зодягнутими у крихітні хутряні рукавички руками.

– Упізнав, – зраділа Ганна. – Він упізнав тебе! – вона приникла обличчям до жорсткого сукна Іванового жупану. – Як же я стомилася виглядати тебе, соколе мій ясний! Як же бракувало мені тебе довгими безсоними ночами!

Богун міцніше обійняв її і заглянув в очі, які здалися йому морем, у котрому він тонув.

– Усе позаду, люба. Тепер ми будемо поряд, ми заслужили бути поряд і жити, приносячи радість одне одному. Жити на землі, на яку тепер не зазіхатимуть ляхи. Ми будемо тепер разом!

Іван поцілував її пристрасно і ніжно, відчуваючи, як подалася вона йому назустріч, утомлена довгою розлукою. На кілька хвилин усе навколишнє перестало існувати для них. Нарешті він помітив Степана, який, нерішуче посміхаючись, стояв поряд.

– Ну, привіт і тобі, пане шваґре! – м'яко вивільнився Богун з Ганниних обіймів і подав Степану правицю, одночасно обіймаючи за плечі лівою рукою. – Як життя ваше, як господарство?

– Та нівроку, мали що Хмельницькому в табір посилати, козаків поживити. І хліб був, і сало, і мед… Сам ось збирався до війська, та не встиг! – у голосі Степана чулися нотки каяття, і від цього Іван розреготався.

– Ну, якби всі до війська пішли, голод нам би був забезпечений! А на голодний шлунок, як відомо, багато не навоюєш… А де ж наша люба Настуся?

– Тут я, братику! – почув Іван зовсім поряд голос сестри і несподівано відчув, як вона повисла в нього на шиї. – Дай хоч обійму тебе, волоцюга ти вічний! – і Настя, розцілувавшись з братом, відпустила його з обіймів і взяла з рук Ганни дитину, зайшовшись своїм одвічним багатослів'ям: – Бач, Тарасику, татусь твій який великий та гарний! От лишень дому не тримається, бурлацька душа! Усе йому війни та походи! Я би на місці твоєї матусі його не пустила, як же так відпустити? А може, він там з якоюсь полькою женихався, га? Ну запитай, женихався, татуську, чи ні? Признавайся, бурлако! Ну нічого, а ми тут і без нього великі виросли, скоро бігати будемо, нехай радіє та дому тримається, правда?

– От уже й завелася, шмигівниця! – вдавано зітхнув Степан. До Івана наблизився Мирон Охріменко, який вже встиг обійнятися з Миколою і тепер сяяв від радощів.

– Вітаю, Іване! – Богун відчув потиск його сухорлявої, але поки все ще досить міцної руки. – І дякую за все!

– Помилуй Боже, Мироне! Це я тобі не знаю, як дякувати! – похитав головою Богун. – Я ж на тебе не лише хутір, а саме що не найдорожче для мене залишив – Ганну та сина. А ти все зберіг, дай тобі Боже здоров'я, Мироне!

– Зберіг, бо обіцяв ще Федору за тобою приглянути, – знітився старий козак. – А дяка моя за Миколу. Справжнім козаком його зробив ти, пане Іване.

– І за нього не ти мені, а я тобі маю дякувати, Мироне! – не погодився Богун. – Від імені вітчизни дякувати за такого сина!

– Та годі вже вам, пане сотнику… – знітився й Микола. – Хіба я більше за інших зробив?

– Усі ми гарно попрацювали і кожен гідний подяки, – підхопив Омелько, котрий підійшов і став поряд. Від Богуна не заховався його непевний вигляд і обожнюючий погляд Дарини, яка тримала Омелька під руку.

– Ну, тоді, панове‑молодці, усіх прошу до господи! – Іван підвищив голос так, щоб його міг почути кожен з невеличкого загону.

Бенкет видався на славу. Велика світлиця була повна людей, радісних від розуміння факту закінчення війни і відчуття тепла домівки після походу крізь скуті морозом версти від Замостя до Вороновиці. Окрім тих козаків, котрих Богун привів із собою, на хуторі були хлопці, залишені ним для оборони свого маєтку під час минулого приїзду до дому. Вони мали вирушати по домівках у Вороновицю та Кальник вже наступного дня, а цей вечір вирішили присвятити гулянці й міцним напоям, котрих суворий Мирон їм давав понюхати зовсім нечасто. Але тепер, на честь приїзду господаря і щасливого закінчення війни не жаліли нічого.

До пізньої пори лунали розмови і спів на хуторі серед вкритих ковдрою снігу полів, палали вогні, вигравали весело музики, співом скрипки, дзвоном цимбал і переливами сопілки, сповіщаючи довколишньому лісу і вкритому крижаним панциром Південному Бугу про радість, яку принесли козаки на хутір, як і на всю звільнену від лядської кормиги Україну.

Та не чув тих музик Іван. Не бачив він радісних облич навколишніх, не пам'ятав нічого, окрім першого враження від зустрічі з коханою, чув лише оксамит її голосу, відчував тепло коханого тіла і гаряче дихання поряд. Не спав так само, як це було тієї давньої ночі, коли він вирушав на війну. Лише вона тепер не насторожено сиділа над ним, лежала поряд на перинах, повіривши нарешті власному щастю, слухаючи у напівсні ті слова кохання, котрі Іван не хотів довірити паперу, і тепер вони линули з його вуст, змушуючи її все більше п'яніти від щастя.

– Любий мій, любий, – повторює Ганна. – Тепер я нарешті спокійна. Спокійна і щаслива.

– І я теж щасливий, голубонько моя сиза, – тепер ми будемо разом, а чого нам ще бажати від долі?

І напівморок кімнати, порушений променями холодного місячного сяйва, видається обом магічним. Він п'янить не гірше аніж оковита у світлиці козаків, котрі все ніяк не вкладуться, вливаючи у себе на радощах неймовірні порції Миронових слив'янок, вишняків і медів.

Швидко минулася ейфорія після перемог козацького війська по містах і селах України, яка була тепер вільна від лядського панства від Случі до Дикого Поля і Запорізької столиці – Січі. Спочатку з Києва, де посів після походу на Львів і Замостя гетьман Хмельницький, доходили слухи про перемовини з ляхами і численні посольства, що їх відряджав сейм до козаків. Так, наприкінці 1648 року і на початку наступного, 1649‑го у панів сенаторів не було ані часу, ані коштів на будь‑які спроби повернути собі втрачену Україну – спочатку шок після безглуздої Пилявецької поразки, а потім турботи, пов'язані зі зборами елекційного сейму і виборами нового короля на звільнений покійним Володиславом IV трон, завадили думати про продовження війни з непокірним козацьким народом. Але потроху вляглися пристрасті в сеймі, шляхта потяглася по своїх маєтках, залишаючи по собі жаль варшавських шинкарів, господарів гостиних дворів і повій, а королівський трон посів, помінявши кардинальське вбрання на королівські регалії, Ян Казимир, двоюрідний брат покійного короля, який при обранні цілком правильно скористався підтримкою шляхти Великопольщі і виборов корону в біскупа Карла, теж брата Володислава, котрого підтримувала коаліція східноукраїнської шляхти на чолі з Ієремією Вишневецьким. А вслід за більш‑менш стабільним урегулюванням політичної ситуації в Польщі погляди ясновельможних знову повернулися до України. Надто ласим і дорогим для сердець і кишень польських магнатів виглядав утрачений шматок південно‑східних земель Речі Посполитої. І ось уже й не примусив на себе довго очікувати Адам Кисіль, великий миротворець польської і української націй, людина, яка волею долі опинилася посеред двох розбурханих ворожнечею таборів. Будучи магнатом і значним урядовцем Речі Посполитої, він сповідав православну віру і звичаї старовинної української шляхти, тож був чужим для обох сторін. Воістину трагічна доля людей, котрі намагаються буди добрими до непримиренних ворогів, силкуючись отримати свої дивіденди як з перших, так і з других. Потяглися довгі й нудні перемовини, де Кисіль, виконуючи покладену на нього місію, роздавав щирі обіцянки козацькій старшині, пропонуючи повернутися під щедру, милостиву і всепрощаючу руку короля. О! У Варшаві добре розуміють помилки своїх попередників щодо козаків! Звичайно, шість тисяч козацького реєстру, це сміховинна цифра, Ординація була прийнята під впливом емоцій тогочасного керівництва республіки, а крім того її рішення давно застаріли. Двадцять тисяч! Двадцять тисяч реєстрових козаків на службі у Корони, і кожен з них матиме нагоду відчути – Річ Посполита уміє бути вдячною за вірну службу її ідеалам. І повне забуття минулих протиріч. І насправді, навіщо хороброму козацькому лицарству якшатися з бусурманами і підлими хлопами? Хлопам, котрим Богом призначено служити своїм панам, примножуючи їхні багатства? Крім того, кожен з тих двадцяти тисяч зможе збагатити себе у великій війні з Туреччиною, тій самій, про яку були домовленості в пана гетьмана з покійним королем. Так, чи не ліпше проливати кров невірних, поставши на них одним добре озброєним військом слов'ян‑побратимів, аніж чинити розбрат, який завдає величезних збитків як для України, так і для Польщі?

Але не таким був гетьман Хмельницький, щоб дати затьмарити свій розум щедрими настільки ж, наскільки й брехливими обіцянками:

«Не дам образити чернь, бо то права рука моя! З її допомогою домігся всього, що тепер маю, з її допомогою виб'ю з лядської неволі весь нарід України! По Люблін і Краків хлопи, проти вас поставши, до мене підуть на допомогу. Якщо ж я зраджу їх… Якщо Бог затьмарить мій розум, аби зміг я зробити таке, що, скажіть мені, мостиві пани, що завадить вам, знищивши хлопів, вдарити на козаків?»

Нелегка справа дісталася Адаму Киселю. Але він і не сподівається на швидке вирішення всіх питань позитивно. Він тут. Війна призупинена, і Польща має змогу оговтатись від низки минулорічних поразок та відновити сили. А це вже само по собі є великою справою, яку він робить для блага Речі Посполитої. Так, його ясновельможність має рацію: чорною справою є зрада тих, хто вивів його на гребінь хвилі, хто допоміг перемогти в борні й посісти гетьманство, те гетьманство, котре потім, погодившись зі станом речей, визнав справедливим і король, дарувавши пану Хмельницькому гетьманські клейноди. А як все ж його милість дивиться на нагоду піти війною на Оттоманську Порту? Адже ще покійний король дав листи, а козаки радо прийняли їх, і в листах тих було сказано, що корона воліє, аби військо козацьке вчинило похід до турецьких берегів.

Але й тут Хмельницький рішуче відкинув можливість такого розвитку подій:

– На Туреччину мовиш, воєводо… Хитро надумав! Та знай і своїм сюзеренам передаси: за кордон військо не поведу! Дурне з мого боку було б рішення, не покінчивши з ворогом внутрішнім, шукати недругів за Руським морем. У нас і тут, на Україні, роботи вистачає. А ще передай князям та княжатам: за Віслу зажену, нехай там собі сидять тихо й мирно. А будуть і там козиритися, нехай зла на мене не держать, і за Віслою їх дістану!

Несолоно попоївши, вирушив у зворотний шлях засмучений невдачею Адам Кисіль. Але польська влада не втрачала надію, якщо й не шляхом чесних переговорів, то за допомогою підкилимових шпигунських афер домогтися ослаблення влади ненависного їм гетьмана. Тож не встигли лютневі морози відступити перед теплим диханням весни, як до ставки Хмельницького прямувало нове посольство на чолі з фаворитом Яна Казимира вродливим паном Смяровським. О, не одна шляхетна пані потай зітхала при вигляді красеня в пишних шатах або оздобленому золотою чеканкою обладунку, коли з'являвся пан Смяровський на шляхетних вечірках, бенкетах, балах та прийомах на честь короля. Не одна, вражена в саме серце красою античної постави і поглядом чорних очей, була готова на найвідчайдушніші вчинки, якщо тільки пан Смяровський погляне на неї зацікавленим поглядом. Але не подіяли на козаків ті чари, що діяли на шляхетних панянок і навіть заміжніх матрон Варшави і Кракова. Разом з посольством королівського улюбленця прибув і лист від таємного агента Хмельницького при королівському дворі. А в листі просто і без зайвих подробиць описувався план, доручений пану Смяровському сеймом, а саме: провести під виглядом переговорів з гетьманом таємні перемовини з козацькою старшиною, за будь‑яку ціну намагаючись заручитись підтримкою найбільш можливої кількості козацьких командирів. Після цього пану Смяровському було доручено підготувати замах на життя Хмельницького.

– І нехай пан Хмельницький на ділі продемонструє свої дружні наміри, про які стільки писав, – улесливо, але твердо говорив Смяровський. – Навіщо Україні таке велике військо, котре утримує вона нині? Нехай гетьман розпустить його, як розпустила Польща своє військо. А якщо козаки стурбовані можливим нападом татар, турків або іншого ворога, пан круль готовий надати в розпорядження пана Хмельницького кварцяне військо, помістивши його на Паволочі в Київському старостві.

Але розреготався лише Хмельницький у відповідь на таку мову:

– Я зрю зовсім дурним мене бачите, ляхи?!

А за кілька днів, без надто довгого розбирання справи урядом генерального судді Запорізького війська, за його присудом голова нещасного пана Смяровського покотилася на бруківку тюремного подвір'я київського замку.

Усю зиму і початок весни не припинялася політична боротьба гетьмана з недобитками польського магнатства, перестрибнувши з війни армій на війну посольств і дипломатії. Розумів Богдан – як не сильна козацька армія в даний час, а такого грізного ворога, як Річ Посполита, їй буде не просто здолати навіть з огляду на успішно проведену минулорічну кампанію.

– Так, їх побито, принижено і вигнано геть з України, – говорив він проникливим голосом на радах старшин, намагаючись, щоб кожне слово його дійшло до самого серця побратимів і було зрозуміле їм так, як розуміє стан речей сам гетьман. – Але згадайте, хіба не було у військовій історії випадків, схожих на наш? Невже Ганнібал міг помислити, що побита при Каннах та Тразименському озері армія Риму зможе протистояти йому в майбутньому? Не міг!

Але Рим – це була у першу чергу республіка воістину велетенських людських ресурсів. На заміну побитих вона набрала нові легіони. Це зможе зробити і Польща, і Литва. Крім того, досі невідомо, чий бік прийме цар московський у нашому протистоянні. Відомо лише те, що осторонь він не залишиться, сподіваючись увірвати для себе побільше, доки його сусіди човплять один одного за чуби. Отже, перемога наша далеко не повна, а союзники потрібні, як повітря!

І проходили один за одним прийоми посольств іноземних володарів, про пишноту і яскравість яких пішли вже чутки від Чернігова до Брацлава. Приймав гетьман послів Семиграддя, і вислухував їх, і обдаровував щедро, і прохав не відвернути обличчя своє від України, коли вона попросить допомоги скрутної години. А за тим і волоський господар вітав листами гетьмана, турецький посол, поважний Осман‑ага, прибув, пропонуючи Україні угоду «віковічного миру» взамін на невтручання козацтва у війну Порти з Венецією.

– Великий султан вміє заховати приязнь до своїх друзів, – прикривши повіками очі, муркотів турецький посол, – безборонно дозволить ходити козацьким кораблям по всьому Кара‑Дениз, сягаючи навіть Іонічного моря і грецьких берегів. Торгувати без мита в усіх портах імперії буде дозволено урусам, і це велика милість імператора трьох континентів.

З берегів Туманного Альбіону прийшли гінці до гетьмана, несучи поздоровлення і завіряння в мирі та приязні від провідця англійської буржуазної революції Олівера Кромвеля, прикотилися й вервечки возів дипломатичного посла Москви – боярина посольського приказу Григорія Унковського.

Не було часу нудьгувати довгими зимовими вечорами старшинам гетьмана. Бенкети, з виголошенням завірянь у вічній дружбі і взаємодопомозі, з перерахуванням численних позитивних якостей послів та їхніх володарів, тяглися безкінечною вервечкою, а гетьманська канцелярія, як і сам Хмельницький, виявляла чудеса дипломатичної майстерності, намагаючись досягти найвигідніших для себе домовленостей з десятками послів усіх цих держав. Але нарешті березневе сонце поступово піднялося після кількамісячного повзання над обрієм, і його досі несміливі ще промені почали нагадувати нахолодженим зимовими хурделицями рівнинам про початок нового життєвого циклу. Задзвеніли весінні ручаї, защебетало радісне поверненням з вирію птаство. На чорні ріки перетворилися биті шляхи, а ріки враз роздулися, заливаючи низини, з яких швидко сходили залишки білої зимової ковдри.

Саме цієї пори до Києва дійшли чутки, що сейм, обурений стратою свого посла, постановив збирати посполите рушення і проводить приготування до нової війни. І хоч така новина нікого не здивувала, тривожно стало серед козацьких жінок та матерів у тисячах містечок, сіл та хуторів від Черкас до Бару, від Чернігова до Білої Церкви.

Іван їхав верхи, намагаючись не відриватися від невеличкого коника Ганни, а тому змушений був весь час притримувати нетерплячого Цигана, і той, не звиклий до такого обходження, час від часу повертав голову і косував оком на господаря, обурено пирхаючи м'якими губами. Ганна, радісна й усміхнена, підганяла свого коня і сміючись говорила до Омелька, котрий їхав з другого боку від неї:

– Я його розумію, адже це вельми обурливо супроводжувати тендітну конячку дружини господаря після того, як звик нести в бій свого вершника і дивитись в очі жерлам ворожих гармат!

– Що ти, люба! Просто він відчуває необхідність похизуватися перед твоєю конячкою і показати, наскільки він справний вояка! – помітив Богун.

– О, так! Як він у цьому схожий на багатьох чоловіків!

– Але, пані Ганно, ви несправедливі до чоловіків, – напівжартома підтримав розмову Омелько. – Бог створив жінок такими привабливими, що сувора душа лицаря робиться крихкою, немов гірський кришталь, не в змозі протистояти жіночим чарам.

– І саме тому вони зачиняються за мурами січової цитаделі, аби оберегти свої ранимі душі від наших чар! – кокетливо зауважила Ганна.

– Дехто з них вважає інакше, – додав Богун, пригадавши розмисли Савки Обдертого про жінок та їх безумовне походження від нечистої сили.

– Але серед нас таких немає! – блиснув очима Омелько.

– У цьому я не мала жодного сумніву! – знову посміхнулася Ганна. Її щасливе обличчя з рум'янцем після верхової їзди на свіжому прохолодному повітрі виглядало по‑особливому привабливо, примушуючи серце Івана тьохнути від згадки про чутки, якими гуділо в полку.

– Але годі розмов, – підвів підсумок Омелько. – Он до нас їде хтось із козаків, і б'юсь об заклад, що він розповість нам про якусь дичину, що її вони вислідили і готові підняти нам на втіху!

Тим козаком виявився Микола Охріменко. Він і справді мав новини про дичину, на яку козаки натрапили і готувалися погнати на номери після того, як будуть готові організатори полювання – Богун з Ганною і Омелько.

– Сікач сильний, не менше, як двадцять пудів, пане сотнику, – стурбовано попередив він. – Я волів, аби пані не піддавала себе небезпеці.

– Але я з Богуном! – не погодилась Ганна із запитливим поглядом чоловіка.

Здалеку почувся гавкіт собак.

– Скоро його піднімуть, – насторожився Микола.

– Тоді нам час ставати на номери, – Богун без зайвих слів зліз з коня і передав його джурі. Слідом за ним те саме зробили й Омелько з Ганною. Іван узяв у Охріменка дві майстерно оздоблені мисливські рушниці, перевірив, як вони заряджені і одну з них передав Ганні. – Забирайте коней, хлопці. Геть, усі геть!

І трійко мисливців швидко пішли до невеличкої балки, яка йшла вигинаючись на кілька верст від русла Південного Бугу і по підмоклій кризі, серед негустого минулорічного очерету якої загоничі мали погнати на них вепра. Слідом за ними подалися ще кілька озброєних мисливськими рушницями і списами козаків. Богун, як і решта мисливців, став за одним з дерев і завмер, прислухаючись до валування собак десь за вигином балки. Там, невидимі досі загоничі підняли вепра і гнали його на номери, заходили ззаду і з боків, йшли схилами балки з голосними розмовами, дзвоном і гуркотом тріщалок та бубнів. А десь попереду них мчав, рятуючи своє життя, очманілий від страху та ненависті до всього, що попадеться на шляху, двадцятипудовий клубок м'язів, озброєний довгими, гострими, немов клинок шаблі, іклами. Богун перевів очі на Ганну і ще раз пожалкував про те, що погодився на кількаденні упрохування взяти її на полювання і надати можливість прийняти справжню участь у ньому, а не таку, як зазвичай виділено дамам на шляхетних полюваннях у Польщі.

– Я вмію стріляти! – рішуче відмовлялася Ганна слухати доводи Богуна про неможливість участі жінки в такому небезпечному ділі, як полювання на вепра. Але як би там не було, він піддався на вмовляння, і ось тепер вона тут, поряд, стоїть, зодягнена в чоловічий одяг, який так пасує їй, як і все, що вона надягне, нетерпляче притискує до плеча невеличку мисливську рушницю.

Іван зробив непомітний для Ганни знак козакам, і ті наблизились до неї так, щоб у разі чого першими прийняти удар пораненої тварини на рогатини. Голоси погоничів стали більш відчутними, а гавкіт собак лунав, здавалося, зовсім поряд. Нарешті через хвилину почувся і несамовитий тріск очерету і кущів верболозу, що ними поросло дно балки, за яким до вух мисливців долетіло скажене рохкання вепра.

– Ну, з Богом, – перехрестився Омелько і притис приклад рушниці до плеча. Іван послідував його прикладу, що стосується Ганни, то вона вже кілька хвилин тримала рушницю біля плеча.

Тріск усе наближався, і в якусь мить Іванові здалося, що звір ось‑ось виплигне на галявину перед ними, але пройшла ще хвилина, потім ще одна, а тріск і рохкання продовжувались. Вони ставали оглушливими, б'ючи, немов довбиш по блискучій поверхні литаври, по натягнутих струною нервах. У скронях швидко‑швидко застукали молоточки. І от нарешті стіна очерету зненацька розкрилася, випускаючи з себе цілу хмару брудних бризок, грудок напівзамер‑злої землі і того, на кого з таким нетерпінням очікували мисливці.

Він був і насправді велетенським, цей вепр, котрого немилостива до нього доля винесла на мисливську стежку після довгої і голодної зими. Довге, не менше двох футів рило, поросле чорною щетиною, маленькі, налиті кров'ю, очиці і гострі жовті ікла були зовсім поряд. Вони летіли, наближувалися зі скаженою швидкістю, приковували до себе захоплений погляд і примушували ціпеніти, як ціпеніє кролик перед пащею пітона – довершеною, безжалісною машиною вбивства. Час, котрий біг до цієї миті так швидко, застиг, перетворившись на цілу вічність.

Першим пролунав постріл Богунової рушниці, за ним, немов спущені натисканням одного пальця, сипонули снопиками іскор на порох пановок рушниці Омелька і Ганни. Звір, який після першого пострілу голосно завив і ледь‑ледь змінив траєкторію руху, після двох других незграбно підскочив у повітря і важко впав на бік, з шаленою швидкістю б'ючи своїми короткими, увінчаними чорними копитцями ніжками, від чого в повітря мало не на два сажні здіймалися бризки й куски посивілої криги. Обидва козаки з рогатинами напереваги кинулися до звіра, але скоріше для того, щоб припинити муки нещасної тварини, аніж зупинити його нестримний, як здавалося кілька секунд тому, біг. Ще через хвилину все було скінчено. У повітрі забриніли радісні переливи мисливського ріжка, котрі сповіщали решті мисливців про щасливе завершення полювання.

Ганна першою опинилася біля поверженого вепра. Здивованими очима дивилася на лісового велета, що його, хоч вже й мертвого, міцно притискали до землі гострі рихви рогатин. Кров на мокрій щетині перемішувалась з брудом, а боки тварини дрижали під впливом останньої агонії згасаючого життя. Вона притислася до Івана, який підійшов і став поруч.

– Мені жаль його, такого великого і сильного, життя якого забрала поряд з іншими і моя рука, забрала заради пустої втіхи і кількох митей бойового азарту, – сумно сказала вона.

– Не треба жалю, пані Ганно, – посміхнувся у відповідь на слова Ганни Омелько. – Ви відібрали життя цього вепра не задля втіхи і пустощів! Ви сміливо вийшли назустріч йому, адже наш життєвий уклад примушує нас полювати за дичиною, аби, споживаючи її м'ясо, жити самим. Вийшли і отримали перемогу в зовсім не простому двобої. Повірте, мені доводилося бачити, як вепри, багато менші за нашого, проривалися крізь заслони стрільців і страшно калічили мисливців. Усе чесно, пані Ганно. Ми просто виконуємо правила, писані нам самим Господом.

Ганна вдячно подивилася на Омелька, вона, очевидно відчувала каяття у вбивстві тварини. Іван лише посміхнувся:

– І це та сама Ганна, котра не давала мені спокою ні вдень ні вночі, примусивши взяти із собою на полювання?

– Так, Богуне, – відповіла тоном, котрий враз став багатозначним, Ганна. – Твоя відважна дружина насправді боїться багатьох речей і схожа у цьому на будь‑яку з козачок на нашому хуторі.

Іван притис кохану до грудей:

– Немає потреби боятися!

Однак цього разу вона не відповіла посмішкою, лише якось сумно зітхнула і відвела вбік погляд вологих очей. Богун лише перезирнувся з Омельком. Той знизав плечима: мовляв, не знаю, що з нею. Невже здогадується про зміст принесеного напередодні листа від Нечая? Іван зітхнув і зробив спробу перевести ситуацію на жарт:

– А тепер, Ганнусю, за мисливським звичаєм я повинен помастити твої щічки кров'ю першої вбитої тобою тварини…

Поверталися, коли сонячний багрянець на заході підпалив пожежу, пофарбувавши видноколо десятками різноманітних гарячих тонів. Позаду на санях, запряжених двійком коней, везли впольованого звіра, котрий виявився навіть тяжчий за прогнозовані двадцять пудів. Козаки, передчуваючи гучний бенкет, котрий обов'язково мав супроводжувати таке щасливе полювання, були в піднесеному настрої. Жартували і сміялися, пригадуючи подробиці минулого дня. Намагалися завести безжурну бесіду й Іван з Омельком. Лише одна Ганна була мовчазна. Вона ледь‑ледь посміхалася на Омелько ві жарти і тривожно позирала в бік хутора, немов відчуваючи щось недобре. Коли під'їхали на півмилі до частоколу, вона навіть звелася у стременах, виглядаючи щось попереду.

Дата добавления: 2015-06-04