Розділ VIII 3 страница. – Давай наказ бути напоготові, – повернувся Іван до Нечипоренка

– Давай наказ бути напоготові, – повернувся Іван до Нечипоренка.

– Слухаю! – осавул швидко зник у підліску.

Ще кілька хвилин лежали мовчки, очікуючи появи татар, котрі мали відвернути на себе увагу тих захисників, які ще залишалися на західному окопі, і дати можливість козакам хоча б без втрат наблизитися і встановити драбини. Однак час ішов, а жоден з татарських вершників не наблизився до фортеці. Нарешті Богуну обридло таке очікування – він уявляв, який запеклий бій точиться на протилежному боці фортеці.

– Досить! – нарешті вигукнув він і піднявся в повний зріст, оголюючи шаблю. – Уперед, молодці, за Україну! – і першим кинувся до окопу, котрий височів над навколишньою рівниною на добрих десять сажнів, наїжачившись колами і хитромудрими пристосуваннями, спрямованими на швидке доправлення всякого, хто надумає дертися на вал, до кращого світу. За сотником, поволі розтягуючи шеренги на сотню аршин праворуч і ліворуч від Богуна, кинулися козаки, несучи штурмові драбини.

Відстань, яка відокремлювала їх від окопу, пробігли за кілька хвилин так, що картеч кількох невеличких гарматок вразила не більше десятка козаків. Вони так і залишилися лежати на килимі трав, стікаючи кров'ю, решта ж їхніх товаришів перехопила драбини з їх рук і продовжила біг. Більше стрілянини з гармат не було – щоб перезаряджати гармати під струменями проливного дощу, про це не могло бути й мови, з окопу озвалися лише кілька десятків мушкетних пострілів. Козаки вже долали рів і з хрипкими криками починали зводити вгору драбини. Одна за одною ставали вони, з глухим стукотом притискаючись до частоколу на верху окопу, і ось вже ціла сотня козаків одночасно дереться по них, намагаючись якнайскоріше видряпатись і зчепитися з ворогом у шабельному бою, уникаючи небезпеки від падаючого каміння, окропу і киплячої смоли, якими зазвичай зупиняли нападників захисники фортеці. Скоро згори і точно посипалися великі уламки каміння, кілька драбин повільно відірвалися від частоколу і, спочатку завмерши у вертикальному положенні, поступово набирали швидкості й почали завалюватись назад. З криками і стогоном на землю посипалися козаки.

– Уперед, молодці, на вали! – кричав Богун, стоячи поблизу однієї з драбин, і голос його тонув у лементі тисячного натовпу, який утворився під окопом і швидко втягувався вгору драбинами, які ляхи ще не встигли зіштовхнути. Але ось козаки підняли і ті, котрі було скинуто, встановлюючи їх на попередні місця, і на окопі з кожною хвилиною почало прибувати нападників. Помітивши це, Богун перехопив лезо шаблі зубами і швидко подерся вслід за рештою розпалених бойовищем козаків. Зараз його місце було там де знаходилася більша частина його реґіменту.

На окопі царювало справжнє пекло. Кількість жовнірів, котрі залишилися на захисті західної частини табору, була підрахована, як виявилося, досить неточно – їх було принаймні вдвічі більше, аніж очікував Богун. Вони, не жалкуючи себе, кидалися назустріч козакам, збивали їх з окопу пострілами мушкетів і гаківниць, кидали вниз на голови нападникам каміння, важкі дерев'яні колоди, діжі і все, що потрапляло під руку. Не пройшло і хвилини після того, як перші з козаків ступили на стіну, і дошки галереї, де точився бій, стали настільки слизькими від крові, що по них було складно пройти, не послизнувшись. Крики поранених і хрип умираючих змішувалися із дзвоном бойової криці.

Богун, піднявшись на вал, одразу ж приєднав свою шаблю до решти атакуючих козаків. Він швидко розчистив собі шлях до вузьких сходів, котрі вели з верхньої галереї всередину польського табору і, гукнувши кількадесят найсправніших рубак, кинувся вниз, маючи на меті перерізати шлях ляхам, котрі мчали на допомогу тим, що терпіли поразку на валу. Зчинився жорстокий бій уже всередині укріплень. Вишневецький, якому доповіли про прорив козаків на західному мурі, зрозумів свою помилку і віддав наказ повернути туди піхотну хоругву угорців, але позиція, зайнята козаками, була настільки вдалою, що вони з легкістю змогли протистояти угорцям, які переважали їх втричі, – затиснуті проміж двома приземистими будівлями, котрі тулилися до валу з внутрішньої сторони, козаки були добре захищені з боків, тож кількість нападників для них не мала великого значення. Крім того, дощ, який ще посилився, зовсім розмочив порох на пановках мушкетів, роблячи марними будь‑які спроби вибити козаків за допомогою мушкетних залпів. Тим часом на верху кількість козаків усе збільшувалась, і скоро впав бездиханним останній з жовнірів, які так запекло обороняли свою ділянку муру. Услід за цим стишили натиск угорці. Вони добре бачили, що не зможуть уже допомогти своїм товаришам, тож обмежилися тільки тим, що локалізували ворожий прорив і швидко почали намощувати нову лінію захисту з возів, камінних брил, котрі лежали тут купами і повинні були в разі необхідності бути піднятими на стіну і скинутими на голови нападникам, з діжок і якого завгодно сміття, що його лише змогли знайти. Козаки, безсилі завадити роботі ворожих жовнірів, застигли, наставивши перед собою алебарди і списи, відібрані у ворога. Ситуація почала ускладнюватися. Богун зрозумів: якщо дати ляхам закінчити побудування нового валу, козаків буде відрізано від решти табору, і всім, чого вони змогли добитися, буде той крихітний шматок ворожого табору, на якому вони тепер стояли. Потрібно було розвивати успіх і відтягувати на себе найбільш можливу кількість ворожих сил. Повернувшись сходами на вал, він наказав завалювати галерею праворуч і ліворуч від місця прориву камінням, маючи на меті перешкодити польським воякам обійти козаків і оточити їх всередині табору. Потім гукнув Миколу Охріменка, який саме пробігав поруч, поспішаючи на допомогу тим, котрі стримували угорців усередині окопу.

– Слухаю, пане сотнику, – одразу ж схилив голову у мідній місюрці Микола.

– Підеш до Нечая…

– Та я…

Богун піймав козака за відвороти кільчастого панцира і різко струснув, аж задзеленчало:

– Мовчати, скурвий сину! – якщо в більш спокійний час Богун і погоджувався терпіти напівпанібратське поводження молодого Охріменка, то цієї хвилини він був готовий навчити Миронового малого військовій дисципліні найбільш прийнятними методами. – Як смієш?!

Микола все зрозумів з першого разу:

– Усе виконаю! Наказуй, пане сотнику!

– Ану прожогом до Нечая! Скажеш: ми захопили окоп, нехай дає підкріплення. Доки ляхи зайняті на східному валу, можемо вчинити сальву під стінами збаразького замку!

Охріменко кивнув і швидко зник. Іван, залишивши на валу біля завалів, котрі відокремлювали зайняту ними частину від решти укріплень, сотню козаків, озброєних алебардами і бердишами, з рештою кинувся вниз. Скоро бій з новою силою закипів на імпровізованому валу, що його спішно утворювали угорці.

Богун встигав бути одразу і на правому, і на лівому крилі своєї невеличкої батави, і в її центрі, показуючи приклад козакам і підтримуючи їх бойовий дух, котрий почав вже підупадати з огляду на те, що сили були надто вже не рівні. Їм ще вдалося захопити недобудований угорцями периметр, але просунутися далі годі було й думати – на допомогу ландскнехтам були відряджені ще кілька піхотних загонів, і тепер усі сили необхідно було зосередити на тому, щоб втримати те, що було захоплено, до підходу підкріплень. Тож вирішено було використовувати вози і купи сміття, нанесеного ворожими жовнірами як власну лінію оборони. Жовніри, відкинувши непотрібні тепер мушкети, лізли на неї, але один за одним падали під ударами козацьких шабель, злітали в повітря на кінчиках списів, помирали із роздробленими келепами і боздуганами головами. Кров і дощова вода змішувались на подвір'ї польського табору, утворюючи страшні червоні калюжі, у яких лежали розкинувшись десятки вбитих.

До Богуна, котрий саме відбивав удари кількох ворожих жовнірів, підбіг Охріменко, дуже вчасно простромивши одного з угорців довгою рихвою алебарди.

– Не буде допомоги, пане сотнику! – прокричав він у саме вухо Івану, і той від несподіванки ледь не пропустив удар палаша, спрямований йому в живіт. Відбив у останню мить і, зацідивши ландскнехту в скроню закутим у залізну рукавицю кулаком, відійшов назад. Козаки одразу ж за ним зімкнули лаву, продовжуючи відбивати напади жовнірів, котрі ставали все більш млявими.

– Як то не буде? – вхопив він за плече Охріменка. – Адже ми вже в таборі! Ми захопили частину стіни, вони що там, подуріли?!

– Усе дуже погано, батьку, – видихнув козак, – штурм гуляй‑городів захлинувся, скоро тут буде половина ворожого війська. Потрібно поспішати, аби врятувати сотню, інакше вони перетворять захоплене нами на справжній мішок!

– Як захлинувся?! – не повірив Іван власним вухам. – Та що ти кажеш… – він зненацька зрозумів, що вже кілька хвилин не чує шуму битви зі східного валу, увесь гуркіт бою лунав тепер саме з його, Богуна, невеличкого плацдарму. – Але це неможливо!

– Усе триклятий дощ! Гуляй‑городини зав'язли в баговинні і зрушити їх з місця не під силу нікому! Ляхи регочуть з окопу, дивлячись, як братчики намагаються пересунути їх бодай на лікоть, але не спроможні зробити навіть цього.

Відповісти Богун не встиг. Він раптом побачив, як через залитий калюжами двір до них поспішає густий натовп польських піхотинців, озброєних довгими піками. Те, про що мовив Микола, починало збуватися – поляки перекидали на місце прориву купки відчайдухів свіжі сили, намагаючись оточити і знищити козаків.

– Назад! Усім назад! – забринів у повітрі, наповненому брязком заліза, напружений голос Богуна. – Відходимо до стіни! – І кинувся у зворотному напрямку, маючи на меті стати в першій шерензі бійців і стримати ворога на час, необхідний для відходу решти загону.

Удар польських пікінерів був приголомшливим. Одразу не менше десяти козаків опинились вибитими з батави і впали, зрошуючи землю червоною кров'ю, решта, щодуху впираючись ногами в слизьку землю, була відкинута в напрямку муру на добрих три сажні. Козаки рубали рихви жовнірських пік, вхоплювались за них руками, намагаючись втримати ворожий натиск, але все далі й далі їхали слизькою глиною в напрямку окопу, на якому ще зовсім недавно отримали перемогу. Жовніри, вишикувавшись рівною шеренгою, впирались в землю широко розставленими ногами і з голосними видихами били піками в напрямку козацької батави. Били, здіймаючи лікоть лівої руки, яка утримувала ратище позаду, над головою, з метою завдати напрямку удару рух зверху вниз. Після кожного такого злагодженого удару переступали на крок уперед, щоб за мить знову все повторити і відкинути козаків ще далі. У такому монотонному русі вони були схожі на єдиний пекельний механізм, що пересувався, руйнуючи будь‑який опір на своєму шляху.

– Тримаємо! Тримаємо, молодці! – почув Іван власний, неймовірно напружений голос і з силою опустив лезо своєї шаблі на одне з ворожих ратищ, на кілька дюймів позаду чорного охвістя хижо загостреної рихви. Ратище переломилося навпіл. Поряд Іван почув хрипкий сміх Савки Обдертого:

– Схоже, прийшла й наша черга, Богуне! Раз мати породила… А славно ми пожили, пане Іване!

– Рано ти тризну за нас починаєш! – вигукнув Іван, усією душею чинячи опір почутому від запорожця. – Стоїмо, братчики, тримаємо!

Десяток за десятком козаки почали відходити сходами на галерею, а звідтам на штурмові драбини, відступаючи з повним жалю серцем з ворожого табору, який так щасливо захопили, де були повні надій розширити успіх і нарешті закінчити таку довгу і важку облогу тричі проклятого Збаража. Вони поспішали – з обох боків галереї ляхи вже розбирали зроблені нашвидкуруч завали і ось‑ось могли вдарити з боків, на цей раз остаточно відрізуючи шлях до відступу для тих, хто залишався ще на дворищі.

Через п'ять хвилин на подвір'ї залишалися лише сорок козаків на чолі з Богуном. Відійшов, не забажавши сперечатися з Іваном, і Омелько Деривухо зі своєю півсотнею. Поряд були лише вірний Нечипоренко, Микола Охріменко і Савка, якого вже кілька разів встигли поранити. Решта козаків по обидва боки від сотника була не в кращому стані. Усі вони добре розуміли, що саме їм, скоріше за все, доведеться стати відкупом за життя решти сотні, але ні один не відступив, мужньо витримуючи шалений натиск поляків. Ось впали під зрадливими ударами велетень Пилипенко, мовчазний Тетерка і сміхотливий Тарас Гуска. Полишили стрій, затискаючи важкі рани, Іван Коваль і Данило Рудий.

– Тримаємо, браття, тримаємо! – кричав Іван, але голос його, дедалі слабший, ледь лунав серед гуркоту бою.

Десять хвилин. Страшних десять хвилин витримав Богун із своїми соратниками, стоячи на нижніх сходинках галереї, доки не почув умовленого гасла, котре свідчило про те, що основні сили сотні відійшли від стін і знаходяться в безпеці.

– Ми витримали, Савко! – крикнув Іван і тієї ж миті помітив, як Савка, підставивши лезо своєї шаблі під удар жовнірської піки, пропускає другий, спрямований йому в груди удар. Як кільчастий панцир на грудях побратима рветься, пускаючи глибоко у плоть гостре і широке лезо рихви, як Савка, округливши очі від несподіваного болю, випускає з руки мокре від крові руків'я дамаської шаблі і починає осідати. Мить, і він уже на землі, а зарослий багатоденною щетиною ландскнехт з розкритим у крику ротом щосили всаджує в череп козака, проламавши шишак, довгий блискучий дзьоб келепа.

– Савка! – щосили заволав Богун і кинувся до Обдертого, хоча й розумів, що допомогти тому уже не спроможний. – Савка!

І раптом, відчувши страшний удар у груди, Іван завмер на місці. Немов поглядом сторонньої людини побачив він за кілька кроків від себе озброєного кушею[45]жовніра і коротку, але досить грубу стрілу від цієї зброї. Стріла на дві долоні стирчала з його, Іванових, грудей. Він хотів ще щось крикнути, змахнути шаблею і заспокоїти навік жовніра, котрий метушливо вкладав на раму куші другу стрілу, але сили зрадили його. Рука мляво опустилася, впускаючи шаблю, а з горлянки вихопилися не крик, а лише здавлене харчання і струмочки гарячої крові. Він ще встиг побачити, як простромив шаблею стрільця з кушею хтось із його козаків, а потім відчув, що в очах починає тьмаритися, і неслухняні ноги вгинаються.

– Пана сотника поранено! – долетів немов крізь вату, чийсь крик. – Нашого Богуна дістали! – і почав провалюватись у дзвінке небуття. Останнім, що відчув Іван, були чиїсь руки, котрі підхоплювали його і кудись тягли. Чорний морок впав на нього, не давши осягнути, в який бік несуть його ті руки.

Дата добавления: 2015-06-04