Розділ IX 4 страница

Добрих десять хвилин минали козаки базар. А коли нарешті проїхали і опинилися на більш спокійних вуличках, де зустрічалися в основному козаки і старшини, що поспішали від гетьманської канцелярії і до неї, Омелько підкрутив вуса і посміхнувшись поплескав Богуна по плечу:

– Таки недаремно воювали, Богуне? І ти, неборака, не задарма кров пролив свою, і всі, хто поліг, усі за добру справу. Відживає ненька, відроджується!

– Так, Омелько, – цілком серйозно відповів Іван. – Ми завжди знали, що не задарма.

На великому майдані перед військовою канцелярією, обабіч якого притулилися будівлі пушкарні, кілька будинків генеральної старшини і з десяток менш значних споруд, мандрівників спинили кілька комонних вартових. Пильно оглянули, але, упізнавши всіх трьох, привіталися, запитали про мету візиту до його ясновельможності і пропустили.

– Ох, не так я колись до Хмеля заходив, коли його старшу Степаниду за мого племінника віддавали! – напівжартома зітхнув Не‑чай і, доручивши коня козачкові, що трапився назустріч, заспішив догори сходами високого ґанку. Богун з Омельком скористалися його прикладом.

У приймальні гетьмана їх насамперед вислухав старший над бунчуковими товаришами – середніх літ козак, якого Іван ніколи раніше не зустрічав.

– Так, його ясновельможність знає про ваш візит. Учора чекали.

– Знаю, що учора. Загостювали ми тут дорогою. Та так славно, що й покинути добрих хазяїв змогли не одразу.

Бунчужний кинув на полковника швидкий погляд, але у відповідь на його розв'язну репліку нічого не відповів. У канцелярії Хмельницького добре знали Нечая і його манеру спілкуватися.

– Пан гетьман зараз відсутній. Можу доповісти про вас пану генеральному писарю.

Нечай зітхнув:

– Що ж, немає Хмеля, давай хоч Виговського.

Іван Виговський, який поводився так, як пристало поводитись, займаючи його посаду, прийняв їх серед просторої зали, стіни якої було задраповано блакитним сукном, а на міцному столі у стилі бароко стояв срібний шандал із дванадцятьма палаючими свічками (не дивлячись на ясну днину, гардини на високих вузьких вікнах було спущено). Він чемно привітався, потиснувши руки спочатку Нечаєві, потім Богуну і лише після нього Омелькові, затим вказав запрошуючим жестом на крісла під стінкою неподалік від чорної пащі каміна.

– Прошу вас, панове, сісти і відпочити з дороги. Зараз я накажу накрити стіл, зможемо попоїсти, і я послухаю вашу розповідь про становище у Брацлавському полку і взагалі на нашому західному кордоні.

– Радо приймаємо запрошення пана, – видихнув Нечай, падаючи у крісло. – А щодо кордону… Це, пане Виговський, доки що річ неосяжна, та яку неможливо відчути дотиком пальців. Про який кордон ми можемо тут з вами говорити, коли нас три дні тому було захоплено в полон відділом польського війська усього за кілька десятків верст від Чигирина?

– Неймовірно! – спокійний тон Виговського промовляв, що він не почув нічого неймовірного для себе. – Уважно послухаю за сніданком про ваші пригоди, пане полковнику.

– Розповімо, нам не важко, – змахнув рукою Нечай. – Усе ж таки хотілося б побачити гетьмана.

– Мені дуже шкода, – розвів руками з виглядом, який і насправді промовляв, що йому дуже шкода, Виговський. – Його ясновельможність не попередив, о котрій годині він буде. Мусимо чекати, доки він не викличе.

– І довго?

Виговський ще раз розвів руками, цього разу мовчки.

Утім, хоч Нечая і розлютив такий прийом гетьмана, він змушений був погодитись, що сніданок був чудовим. Служники змінювали страви не менш часто, аніж це зазвичай робилося на бенкетах польських вельмож, самі страви були витонченими і смачними, а перцівка, якій козаки віддали перевагу перед старим угорським, пекла нутрощі, немов вогонь. Після сніданку їх провели в покої, де вони могли відпочити, очікуючи на виклик гетьмана. Козаки одразу ж запалили люльки, завішуючи клубами дима майстерну різьбу на дерев'яній стелі світлиці.

Не більше, аніж через дві години, до світлиці увійшов бунчуковий товариш, котрого вони першим зустріли у приймальні.

– Його ясновельможність очікує на вас, панове! – урочистим тоном вимовив він.

– Нарешті! – Нечай встав з лави, на якій до цього лежав, відкинувшись горілиць, поправив очкур і піхви шаблі, натяг на голову прикрашену павичевим пером шапку і ступив до порога. – Пора, друзі.

Спочатку у світлиці з блакитними стінами і срібним шандалом їх зустрів Виговський. Він прискіпливо оглянув усіх трьох, після чого офіційним тоном заявив:

– Панове старшини, його ясновельможність гетьман України і Війська Запорізького Богдан‑Зиновій Хмельницький очікує на вас. Прошу проходити, – він відступив убік і вказав на двері за спиною, обабіч яких застигли двоє вартових сотників. Сотники, немов за наказом, розчинили двері, і спочатку Виговський, а за ним і решта прибулих пройшли до гетьманських покоїв.

Убрання зали вражало. З першого ж погляду на нього можна було сказати, що таке приміщення може належати лише главі держави, якому не повинно бути соромно перед представниками інших держав, що їх доводилось приймати, виконуючи закони політичної гри. Хмельницький сидів у кріслі з високою спинкою і, вперши підборіддя на зігнуті в ліктях руки, дивився на прибулих. Він зачекав, доки двері за козаками зачиняться, після чого мовив своїм низьким чистим голосом, який завжди дивував Івана своєю проникливістю і повною відсутністю нещирості:

– Радий бачити вас, хлопці! Проходьте, проходьте. Сідайте, де кому зручно. Розмову будемо мати довгу, не дарма ж я так довго на вас очікував!

– Не наша то вина, батьку, – спробував боронитися Нечай.

– Знаю. Заодно розповіси мені, Даниле, що лісовчаки тут робили і землею якого полку до мене прийшли.

– Не Брацлавського! – рішуче заявив Нечай.

– Авжеж. Тоді, напевне, Чигиринського… Ну добре, залишимо то на твоїй совісті. Зараз хочу почути, в чому найбільшу нужду маєте, які чутки з Поділля доходять і взагалі, що у вас там нового, після того як лядські пани почали на свої колишні маєтності повертатися.

Розмова затяглася. Нечай відповідав на запитання гетьмана і Виговського, часом йому допомагали Іван з Омельком, користуючись нагодою, пригадували одвічну нестачу зброї та артилерії, відмовчувались, коли Хмельницький нагадав про сутички з надвірними військами когось із магнатів, коли ті надто рішуче почали займати землі, що відійшли їм на Брацлавщині згідно із Зборівською угодою.

– А що це пан Деривухо від справ відійшов? Давно не бачив я пана військового суддю, та й з Низу пишуть, що так, мовляв, і так, забув стежку на Запоріжжя пан Омелько! – запитав раптом гетьман в Омелька.

У відповідь той лише посміхнувся:

– Відпочинок теж потрібен.

– Так‑так, – погодився Хмельницький, – заслужений відпочинок. Усе ж міг би запропонувати щось тут, у Чигирині, це ти теж заслужив.

– Дякую за милість, ваша ясновельможність, – спокійно відповів Омелько. – Я запорожець, людина надто вільнодумна як задля гетьманської служби. Крім того, час мені подумати про речі, котрі кожному козакові потрібні під старість. Повинен же залишитися по мені спомин на цій землі, досить одинаком вікувати.

– Он як? – змахнув головою Хмельницький. – Що ж, воля твоя. Хоча я й не тиран, деяке вільнодумство терплю, коли воно задля загальної справи корисне. А вас, запорожців, довіку буду поважати за послугу велику, що її колись мав від вас. Ну то хоч на весілля запроси, коли обабитись надумав!

– Обов'язково.

Кілька хвилин Хмельницький говорив про якісь несуттєві речі, бажаючи змінити тему розмови. Очевидно, його все ж образила хоч і чемна, але відмова Омелька стати на запропоновану ним посаду при ставці гетьмана. Нарешті, як то часто буває серед козаків, заглибилися у спогади про минулі битви ще від часів Сагайдачного і Дорошенка. Були б пробалакали ще не одну годину, коли б гетьман не піднявся і, позирнувши на золотий, схожий на цибулину нюрнберзький годинник, заявив:

– Ну от що, забалакалися ми. А між тим, нам є про що поговорити, не згадуючи царя Гороха.

Він підійшов до столу і, взявши там щось, повернувся до Богуна:

– За хоробрість твою, сотнику. За великий розум і військовий талант. За послуги, що їх надав ти Батьківщині у скрутну годину, за кров пролиту і з надією, що тепер твоє вміння і досвід знайдуть краще застосування, прийми від мене цей пернач. Тримай його владною рукою Україні на славу, а ворогам на загибель. – Він простяг Іванові оздоблений слоновою кісткою і перлинами срібний полковницький пернач, після чого розвернув сувій пергаменту з гетьманською печаткою:

– «Нині, року Божого 1650 липня дня вісмнадцятого, – урочисто прочитав гетьман, – ми, Божою милістю гетьман Війська Запорізького Низового і Городового, із старшинами й товариством, виявляємо нашу спільну волю і надаємо Івану Федоровичу Богуну, сотнику Брацлавського полку, посаду полковника Кальницького. Бажаємо плідної праці й виправдання покладених на нього надій, успіхів у боротьбі з ворогами України і міцного здоров'я. Дано в Чигирині».

– От і все, Іване Федоровичу. Служи і памятай: тепер особисто за все запитаю, в разі чого не помилую.

Богун, притиснувши до грудей пернач, низько вклонився.

– Усе пам'ятатиму, – мовив він глибоко зворушеним голосом. – Усі сили покладу. І нехай скарає мене меч вашої милості, якщо порушу цю мою клятву!

Після того, як усі троє вийшли на поріг гетьманської канцелярії, деякий час мовчки стояли, поглядаючи на пожвавлений рух на майдані і кількох прилеглих до нього вуличках.

– Думаю, нині у зворотний шлях вирушати вже запізно, – поглянув нарешті на небо Нечай. – Сонце високо. Крім того, пан полковник хотів нам з Омельком бенкет на честь свого полковництва влаштувати.

– Зайве питання! – знизав плечима Богун. – Кращий шинок Чигирина на сьогодні наш.

Уже дорогою до шинку Іван, раптом пригадавши, запитав у Омелька:

– Слухай, а які спільні справи ти мав із Славинським?

– Я йому був потрібен у якості посла, – знизав плечима Омелько.

– Тоді я взагалі нічого не розумію.

– А між тим все ясно, хоча й сумно від такої ясності. Князь Вишневецький відрядив свого пахолка для наведення зв'язків із січовим товариством. Вони вже добре знають про те, що Хмельницький стрімко втрачає підтримку козацтва після Зборова, тож усіма силами намагаються вбити клин між ним і запорожцями. Залишається утримувати надію, що це їм не вдасться. Ну та залишимо все в минулому, місію Славинського провалено. Ось я бачу чудовий шинок. Чому б нам не скинути з плечей тягар військових справ і згадати, що ми просто козаки, котрі після багатьох боїв повернулися з походу і маємо не порожні кишені!

З такими словами Омелько широко розчинив двері великої корчми і ступив у її напівтемний простір.

Дата добавления: 2015-06-04