Розділ X 3 страница

– Вони повернули! Вони пройшли поміж ополонками за встановленими раніше віхами і тепер повертаються, щоб довершити те, що не змогла зробити вода! Не стовбич, немов ідол, давай наказ відходити!

І лише тепер Лянцкоронський помітив, як на його жовнірів, які більше приділяли уваги кризі під ногами, аніж ворожій атаці, летять сотні кальницького полку з оголеними шаблями в руках і списами напереваги. Попереду, виблискуючи коштовним кільчастим панцирем і срібною місюркою, на гарячому вороному коні мчав сам полковник Богун, і його шабля, схожа на блискавку, ось‑ось готова була впасти на голову найближчого з польських жовнірів. А ще побачив брацлавський воєвода, як у тилу в козаків широко розчинена брама монастиря випускає все нові й нові сотні козацького війська.

– Відступаємо, жовніри! Зрада! Зрада! – заверещав Лянцкоронський, повертаючи коня. Навкруг нього миттєво зійшлися, відтіснюючи літнього гусарського хорунжого, особисті охоронці гетьмана. А в їхні нерівні ряди з голосним дзвоном уже вдаряли передові шеренги Погребищенської сотні…

До пізньої ночі продовжувалась різня, на котру перетворилося переслідування дезорганізованих частин війська Станіслава Лянцкоронського, і лише темрява допомогла його жалюгідним залишкам приєднатись до основних сил польської армії, очолюваної Мартином Конєцпольським. Самого Лянцкоронського, досить сильно побитого і промоклого наскрізь, знайшли послані гетьманом Калиновським герольди неподалік однієї з ополонок, де він, закопавшись в купу мертвих тіл, конав від холоду і тремтячими вустами вигукував молитви.

Коли стало настільки темно, що козаки ризикували пошкодити коней у засніженому підліску, яким гнали лядських недобитків, Богун наказав дати гасло збиратися під полкову хоругву. Він старанно витер просяклою гусячим жиром ганчіркою закривавлене лезо шаблі і вкинув її в піхви.

– Михаиле! – гукнув до Нечипоренка.

– Тут, пане полковнику! – почув у відповідь.

– Пошли людей, нехай порахують убитих ляхів і знімуть з них зброю. У панів сотників збери відомості про наші втрати. З доповіддю прийдеш до монастиря. Я у Височана заночую.

– Слухаю! – бадьоро вимовив осавул.

Чим далі Богун узнавав вихідця з Галичини Семена Височана, котрому не так давно сам запропонував посаду полкового обозного, тим більше впевнявся в тому, що зробив надзвичайно гарний вибір. А коли призначив його комендантом перетвореного на фортецю монастиря на правому березі Південного Бугу, взагалі не міг нахвалитися: Височан з притаманною йому енергією поставив справу захисту монастиря на такий рівень, що йому могли позаздрити й більш досвідчені знавці фортифікації й облог. І хоча мури монастиря, побудовані два сторіччя тому, не могли протистояти навальному вогню сучасної артилерії і були призначені для захисту ченців від нападу кримських та ногайських кочівників, за який‑небудь тиждень Височан вирішив і цю проблему: на стінах підвісили безліч чималеньких плетених кошів із землею і пошитих з бичачих шкір мішків, у які насипали гречану полову, натовкли торішнього листя, ганчірок і ще бозна‑якого непотребу.

– Звичайно, не зірчастий форт з бастіонами, – відповідав Височан на скептичні зауваження недовірливих, – але зменшить ефективність ворожої армати вдвоє. А якщо спритно будемо відстрілюватись і турбувати ляха бравурними вилазками, вважайте, втроє, так на моє бачення. Тож до дідька дурні ретиради, краще готуйтеся показати Калиновському козацьку звитягу.

Усе в монастирі, з тих пір відколи тут почав хазяйнувати Височан, було підкорене чіткому військовому порядку. Навіть ченці, котрі добровільно зголосилися стати поряд з козаками на оборону рідної обителі, слухали Височана так, ніби перед ними стояв принаймні єпископ. Гармати, які Богун наказав встановити на монастирських мурах, блищали начищеною міддю, коші з кулями стояли поблизу них, наче козаки у строю, рівно, не далі і не ближче, аніж то було потрібним, діжі з водою теж вишикувались уздовж галерей рівною батавою. І ніде жодного сміття, бодай нікчемної билинки. Козаки гладко виголені, у випраних жупанах і дбайливо начищених дьогтем чоботах. Навіть монастирське подвір'я, яке споконвіку було захаращено різним мотлохом, сяяло тепер чистотою і стало ніби вдвічі більшим – після короткої, але досить «кривавої» сутички з ігуменом, котрому Височан заявив:

– Ви, святий отче, сміття в людських душах прибираєте, а власне подвір'я на авгієві конюшні перетворили. Як може мати душевний спокій людина, котра живе на смітнику? І не допікайте мене, бо мирською владою коменданта виселю геть до кінця оборони! Від пожежі цього хламу під час гарматного обстрілу чим, вашим часословом боронитися?

Після цього отець Михайло лише махнув рукою і зачинився в келії, надаючи можливість діяти коменданту так, як тому забажається. Ще кілька разів спробував скаржитися Богуну на Височана з приводу перетворення трапезної братчиків на комору для надлишку зібраної в монастирі зброї, а монастирського винного погреба на пороховий, але врешті й тут потерпів нищівну поразку – Іван пообіцяв після закінчення війни все поправити і пожертвувати на обитель сто талярів, а поки що просив не турбувати його з несуттєвих питань.

Височан, сорокарічний чоловік міцної статури, з підголеними за польським звичаєм скронями, з розумними очима і смолистими вусами, зустрів полковника за кілька кроків від розчиненої брами монастиря, стоячи на опущеному через рів містку.

– Доброго вечора, пане полковнику! – бадьоро вигукнув він, потискаючи Іванову руку. – Маю надію, ми вдарили не надто зарано, скутечне[48]попсували ляхові скору.[49]

– Більше аніж це, – погодився Богун. – Якби трохи раніше чи пізніше, такого ефекту б не мали. Дякую, Семене.

– Немає за що дякувати, чинили, як повині були чинити, – знизав плечима Височан. – Пан полковник має на меті поглянути на те, як ми підготувалися до облоги? Прошу, маю, що показати.

– Я тобі вірю на слово, Семене, – мимоволі посміхнувся Богун, – ліпше тебе і сам би не приготував. Краще пригости вечерею, і поговоримо про узгодження наших дій у майбутньому, Калиновський з основними силами ось‑ось стане табором під Вінницею, а тоді зноситися стане значно важче.

– О, матиму за честь повечеряти разом з паном полковником. А крім того, розповім і деякі свої думки з приводу спільних дій. Проходьте, будьте ласкаві.

Богун пройшов крізь темні нутрощі надбрамної вежі й покрокував до сходів на галерею першого рівня бійниць. Височан поспішав слідом.

– Бійниці тут були розташовані занадто рідко, тож ми дещо попрацювали і маємо посліжде[50]цілком пристойну позицію для боротьби з ворожими пороками, якщо ворог надумає їх використовувати. Ось погляньте!

Іван, скоріше для того, щоб не образити коменданта, аніж заради перевірки, поглянув в одну з бійниць, у яку було встановлено фальконет. З бійниці дійсно добре прострілювався простір під муром, тож руйнувати мури за допомогою стінобитного знаряддя було б важко, не наразившись на густий мушкетний і гарматний вогонь.

– Добре, Семене, – похвалив Богун і, помітивши, що Височан минає коридор, який вів до комендантських покоїв, і збігає сходами вище, запитав: – А тепер куди?

– Маю на меті продемонструвати ще одну річ, яка бардзо допоможе нам миркати[51]пана Калиновського, коли б він мав намір явитися до нас на стіни, – з посмішкою відповів Височан.

Видершись на вершину муру, комендант зупинився, віддихуючись, поблизу чудернацької машини, котра складалася з двох довгих, на довжину добрих десяти сажнів, направляючих, зроблених з прямокутних дерев'яних брусів і закруглених в міру закруглення монастирської стіни. Одна з направляючих була закріплена поверх зубців із зовнішнього боку стіни, друга, повторюючи радіус першої, відстояла від першої на півтора сажні і кріпилася за межами галереї. Ці направляючі слугували своєрідними рейками для гладко обтесаної колоди, котра, лежачи на направляючих майстерно вирізаними виборками у власному тілі, мала один кінець виступаючим на фут за межі муру, інший над спеціальними містками, добудованими за поруччям галереї. На цьому кінці було прилаштовано ворот, схожий на колесо деяких з фортечних криниць – збите таким чином, що в ньому могла вільно бігти, розкручуючи колоду навколо своєї осі, доросла людина. Призначення приладу ставало зрозумілим, як тільки погляд потрапляв на той кінець колоди, котрий звисав над муром – до нього на чотирьох ланцюгах кріпилися важкі чавунні боздугани, всіяні гострими шипами завдовжки не менше дюйма. Розкручуючись навколо осі, колода мала пересуватись уздовж муру на направляючих і очищувати його від усякого, хто насмілився б підняти голову вище кордону дії боздуганів.

– Ну як? – з погано прихованим вдоволенням запитав Височан.

– Неймовірно, – похитав головою Іван. – Усе просто і неймовірно ефективно.

– Завтра, маю надію, закінчимо встановлення таких машин на інших ділянках муру, – обозний поплескав колоду долонею. – У Франції бачив. Збиває солдат із драбин, немов стиглі груші. Якщо пан полковник бажає, можемо оглянути середню галерею, там у мене найвенцей[52]різного налаштування.

– Досить, Семене, – посміхнувся Богун. – Волію все ж спочатку повечеряти.

– Як пан забажає, – із жалем знизав плечима Височан.

У невеличкій келії, яка одночасно правила коменданту монастиря за спальню, кабінет і вітальню, вже було накрито стіл – на білосніжній скатертині зручно розташувалися срібні блюда і череп'яні тарелі зі смажениною, порізаний рівними скибками житній хліб, полумисок з квашеними огірочками і кришталева карафа ґданської горілки.

– Ну ось, – вказав Богуну на лаву гостинним жестом Височан. – Помолимось, і прошу до столу.

Він швидко прочитав молитву, тричі перехрестився на образи і слідом за Богуном сів до столу.

– Вип'ємо за нашу перемогу! – підняв він чарку і швидко перехилив її, після чого захрумкотів огірком. – Одне можу сказати: якщо вже ми всім військом не змогли взяти Збараж, півтора десятка тисяч польської кінноти тут точно зламає зуби. Аби припасу вистачило.

Іван теж випив і взявся за їжу.

– А що, на допомогу гетьмана ти не розраховуєш?

– Я не розраховую на швидку допомогу. Гетьман має багато справ, окрім нас.

– Так, має, – Богун раптом відчув роздратування.

Він пригадав нещодавню розмову з Омельком, котрий, повернувшись з мандрівки на Січ, з похмурим, упертим у долівку поглядом, розповідав останні новини із Запоріжжя. Там сильно бродило від недовіри Хмельницькому. Мовляв, одночасно з ляхами і москалями заграє, Україну до нової неволі веде, а все тому, що йому полька погана розум каламутить, колишня зрадлива дружина, яку відібрав кілька років тому в Чаплинського, усі думки й помисли займає. Куди вже йому про війну та державу думати! Ті розмови, безперечно, підтверджували і останні події: на листи Богуна, прохальні, а потім і нахабно‑вимогливі, гетьманська канцелярія вперто відмовчувалась, хоча після подій у Красному мала б посприяти відбиттю польської агресії на Брацлавщині і Поділлі. Схоже було на те, що Хмельницького дійсно особисті справи відволікали більше, аніж кордони молодої держави.

– Самі мусимо собі раду дати, на те тут і поставлені, – буркнув він.

Височан, відчувши зміну настрою полковника, наповнив чарки вдруге:

– І дамо! Нумо, пане полковнику, за Україну!

Повертався Іван досить пізно, коли яскраве око місяця поливало залиту кров'ю недавньої битви кригу холодним сяйвом, а пронизливий вітерець примушував холодіти тіло під залізними обладунками і щільніше кутатись у кирею. Іван переїздив Південний Буг на чолі супроводу, який складався з півсотні козаків, і все ще думав над розповіддю Омелька. А може, той, котрий і сам раніше без міри вірив Хмельницькому, був правий ще тоді, під час пиятики у Вороновиці, коли все твердив про зраду гетьмана? Ні, це неправда, не може зрадити Хмельницький справу, яку сам і розпочав!.. Хіба якщо досяг своїх власних, відомих лише йому цілей. Був же незрозумілий договір у Зборові, було Красне і смерть Нечая, і смерть та все ще потребувала помсти з боку гетьмана, якому брацлавський полковник так віддано служив. Було порушення українського кордону п'ятнадцятитисячним польським військом, на яке Чигирин не відреагував жодним чином.

Від невеселих думок відірвав приглушений вигук Миколи Охріменка, який їхав одразу ж позаду Богуна:

– Там якісь вершники, Богуне! – вигукнув він і незграбно схилився в сідлі, схопившись за бік. У повітрі засвистіли десятки стріл, які посипались на козаків так несподівано, що ті спочатку розгубились.

– Ляхи! Ляхи, пане полковнику! – забринів чийсь напружений голос і одразу ж потонув у сичанні шабельних лез і клацанні курків.

– До бою! До бою, молодці! – щосили гукнув Іван. – Відходимо оборонною рукою!

І закипів швидкий і жорстокий бій, закрутилися вершники, відбиваючи удари криці і завдаючи нових, загриміли пістолетні постріли, примушуючи варту на мурах Вінниці і монастиря бити на сполох. Десь там, нагорі, стурбований шумом бою Височан уже давав наказ опустити підвісний місток і розчинити браму, готуючись вирушити на допомогу полковнику з кількома десятками козаків. Проте він нічим не міг уже зарадити Богуну – не розвідувальний загін, не передова чата, увесь польський авангард під булавою самого Мартина Калиновського, використовуючи темряву, скритно підійшов мало не під самі стіни фортеці і атакував дрібний відділ Богуна, котрий аж ніяк не розраховував на такий перебіг подій. У якусь мить Іван навіть зустрівся очима з Калиновським, мимоволі пригадавши Корсунську перемогу, заюшеного кров'ю і вимащеного в баговиння бранця, що його волік на налигачеві велетень Пилипенко.

– Богун! – видихнув Калиновський так, немов побачив примару, та за мить уже вказував на нього жовнірам лезом свого палаша. – Узяти лотра! Негайно взяти його!

Іван миттєво зорієнтувався:

– Хлопці, мерщій усі до Височана! За мною їхати забороняю! – і він, ударивши стривоженого Цигана острогами, полетів до середини річки, очолюючи темні лави переслідувачів.

Та чи не запізно? Хроплять, хроплять зовсім поряд коні під польськими вершниками, оскаженіло виють гусари, чути навіть важке дихання котрогось з них мало не над вухом. Богун не повертав голови, хоч як не хотілося цього зробити, хоч як не пекла шия, очікуючи шабельного удару. Бачив лише темну стрічку води в місці, де вода не замерзала навіть у лютий мороз.

– Уперед, Цигане, не видай, конику‑братику! – шепотів він у кінське вухо, все нижче схиляючись до чорної гриви.

Та не встигає вірний Циган донести свого хороброго вершника до порятунку. Зовсім трошки не встигає! Ось поряд з'явився Єжи Рогальський, прапороносець гетьмана, за ним ще кілька жовнірів.

З хрипким сміхом Рогальський щосили вдарив Івана держаком прапора, на якому вилося зображення гербу Калина, по голові, хтось на бігу спробував затримати полковницького коня, кинувся хапати за ноги Івана.

– Попався кос![53]Наш, наш єстиш! – радісно зашипів Рогальський.

Але передчасною була радість прапороносця. Широко розправив плечі козацький полковник, і полетіли з нього жовніри, немов хорти з ведмедя. Махнув гострою шаблею раз і вдруге – бризнула гаряча кров з розсічених вен, застогнали смертельно поранені. Ще зусилля – і ось уже Циган, піднятий вправною рукою у високий стрибок, занурюється в темну воду на стрімнині посередині річки, а кілька драгунів його величності, ледве встигши зупинити коней на межі міцної, не підмитої течією криги, змогли лише, давлячись від безсилої люті, спостерігати, як зникає в темряві вороний кінь і його закутий у блискучий панцир наїзник, який тримався рукою за луку сідла.

Того ж вечора, оточивши Вінницю кільцем з багать і шатрів, Мартин Калиновський розпочав побудову військового табору і облогу Вінниці.

Міцний і надзвичайно заклопотаний справами, як може бути міцним і заклопотаним справами малюк віком у три з половиною роки, Тарас Богун грався посередині застеленої килимами світлиці з величезною, майстерно вирізаною з дерева фігуркою коня – подарунком Омелька, котрого він не випускав з рук ні вдень, ані вночі, вперто протестуючи проти намагань розлучити його з іграшкою навіть перед тим, як мав заснути. Поряд з малюком, зручно вмостившись у кутку, пряла, намотуючи пряжу за допомогою веретена, баба Гапка, яка приглядала за полковницьким сином. Управними рухами намотувала стара на клубок шерстяну нитку, не забуваючи подивлятися за малим.

– Іго‑го‑го! – сміючись, наслідував коня Тарасик. Після того вхопив у руку свою крихітну дерев'яну шабельку і сів на іграшку верхи. – Слява! – вигукнув щосили.

Богун, слідкуючи за сином, мимоволі всміхнувся:

– Слава, Тарасе. Козацьке гасло. Ти ж у нас козак?

– Косяк! – погоджуючись, закивав головою малюк.

– Козак! – знову посміхнувся Іван. Він повернувся до дружини і продовжив перервану розмову. Ганна сиділа за великим столом навпроти Івана і, поволі попиваючи каву, слухала його розповідь про останні новини.

– Справи не такі вже й погані, як того можна було очікувати. Кілька останніх штурмів на міські укріплення показали повну неспроможність Калиновського швидко домогтися перемоги – їм явно бракує сил. Щодо монастиря, то Височан там сидить так міцно, що викурити його Калиновський не зможе, доки там залишаться дієздатними принаймні кілька десятків козаків. Калиновський, як я помітив, закинув ідею оволодіти монастирем, тож усі сили спрямовує проти нас. Це найкращий, як на мене, розвиток подій – маємо хоч і невелику, але все ж таки підтримку в тилу у ляхів. Це довів учорашній штурм: кілька вдалих влучень армати Височана, і німці втратили бойовий дух ще до початку великого штурму, тож не дивно, що повернули назад після яких‑небудь п'яти хвилин бою.

– Вони не надто завзязаті.

– Більше аніж так.

– Іване, – Ганна відставила чашку і витерла губи серветкою. – Я хотіла б поговорити з тобою про одну справу…

– Радий вислухати, – з удаваною серйозністю схилив голову Богун.

– Але справа і насправді серйозна.

– Безумовно.

– Я говорила з дружиною цехмейстра різників, Марією Пістрюгою, з дружинами цехмейстрів стельмахів і крамарів, Мотрею Боженковою і Яриною Морозовською. У нас є одна цікава задумка, котру не завадило б запровадити тут, у Вінниці. Але для цього я повинна порадитись з паном полковником, отже, прошу пана покинути поблажливий тон і вислухати мене з усією уважністю.

– Я слухаю тебе, Ганнусю, – узяв Іван долоню дружини до своєї долоні і ледь‑ледь стиснув її, відчуваючи тепло рук коханої.

– Це стосується дітей, котрим волею долі доводиться жити в умовах облоги і ризикувати власним життям так, як і нам, дорослим. Ми підрахували – дітей віком до чотирнадцяти років у Вінниці триста дев'ять душ. Ще п'ятдесят підлітків від чотирнадцяти до шістнадцяти років. Ми повинні подбати про них і зробити все можливе для їхньої безпеки.

– Ти маєш якісь конкретні ідеї?

– Звичайно! Насамперед ми повинні вирішити проблему харчування дітей. Адже ми не знаємо, коли буде знято облогу.

– Так, – зітхнув Богун, – цього ми не знаємо.

– Отже, у разі коли в місті розпочнеться голод, ми повинні створити окремі припаси, з яких зможемо підгодовувати принаймні дітей. Окрім того, для дітей потрібно створити безпечні умови в разі гарматних обстрілів, а у разі коли місту буде загрожувати падіння, мусимо мати продуманий план, як вивести їх з Вінниці і переховати від поляків. Це поки що в основних рисах. Ми б могли ще детальніше обдумати низку заходів у цьому напрямку.

– Це добре, люба, – Іван дивився їй в очі поглядом, повним захоплення. – Ти думаєш про речі, котрі важливі для нас не менше, аніж військова міць вінницького гарнізону. Я обіцяю сприяти в цьому питанні і вирішувати своєю владою все, що ти виявиш необхідним для такої справи.

– Дякую, любий! – Ганна встала з‑за столу і почала збиратися. – Я, власне, мала на меті зайнятись цим уже зараз, тож мушу бігти до Морозовських, ми домовилися зустрітися там. Маю швидше дати їм знати, що ти погодився допомагати.

– Звичайно, – Іван зітхнув. – Мені теж час вирушати на мури, скоро може розпочатися нова атака.

Він підійшов до вішалки біля дверей і заходився одягати жупан. Після того повернувся до сина, який, покинувши іграшки, стояв поряд. Простяг руки:

– Ну іди, іди до мене, Тарасе. Обніми батька. – Він підхопив малого на руки і, високо піднявши, розцілував у рожеві щічки. – Гарно дбай тут без мене, не бешкетуй. Не будеш?

– Ні! – цілком щиро заявив малюк. – Не бескетуватиму.

– От і добре.

Тарас, помітивши матір, потяг рученята й до неї, тож Іван передав малого дружині.

– Я скоро, золотко моє, дуже скоро, ти й помітити не встигнеш! – защебетала до дитини Ганна. – А коли зачекаєш, будеш багато гостинців мати.

– Я зацекаю! – з готовністю погодився Тарас, почувши про гостинці.

Вийшовши на вулицю, вони деякий час мовчали. Неквапно йшли вуличками міста. Нарешті зупинилися на розі двох вулиць, де мали розстатися. Звідкілясь ледь відчутно несло смородом пожежі, неподалік бруківкою зацокотіли підковами кількадесят коней козацького загону. Спів сурми зі сторожової вежі поєднався із дзвоном на церковній дзвіниці – козаків кликали на оборону міста, тоді як прочан скликали до ранішньої молитви.

– Скоро почнуть, – сказав Іван.

– Так. Ти маєш бути там.

Іван на мить притис до себе дружину і повернувшись, покрокував до міських стін, на яких уже царювало пожвавлення.

– А ти помітив, – почув він за спиною голос Ганни, – ми стали ходити на війну, немов до праці. Вона, проклята, стає частиною нашого життя, – Ганна сумно посміхнулася.

– Вона завжди була його частиною, – похитав головою Богун.

На мурі Іван зустрів Нечипоренка і Миколу Охріменка. Груди другого було перемотано білим полотном, вид мав блідий, але намагався триматися бадьоро.

– Що ти тут робиш? – одразу ж охолодив його бойовий запал Богун. – Чому не в шпиталі?

– Не час відлежуватись…

– Це ще хто тут вирішує час відлежуватись чи час добивати себе власною дитячою нерозсудливістю? – насупився Іван і гримнув на козака: – Геть до шпиталю! Без тебе впораємось!

Охріменко, відчувши, що сперечатися не варто, зітхнув і обережно пішов сходами донизу. Було помітно, що недавня рана все ще сильно допікає йому болем.

– От босяк, – похитав головою Іван. – Казав же не вставати.

– Усе журився, що ти його до шпиталю проженеш, не даси з ляхами поквитатися, – знизав плечима Нечипоренко.

– Устигне ще, – буркнув Іван і, розклавши далекозору трубу, почав роздивлятися околиці міста, що їх тепер було перетворено коронним гетьманом Речі Посполитої на великий військовий табір.

За три сотні сажнів від мурів Вінниці, від пологого, занесеного снігом берега Південного Бугу, навкруг пагорба, на якому розташувалося місто, до великого і досить глибокого яру, яким навесні розтоплені сонцем сніги з околиць дзюркотіли до розбухлої й почорнілої річки, а зараз лише лежали глибокі замети й темніли брудні плями у тих місцях, де городяни утворили смітники й помийні ями, тяглось спалене козаками передмістя – крок, хоч і не надто популярний серед вінницьких міщан, але вкрай необхідний для забезпечення найбільшого можливого захисту міських стін від несподіваної атаки. Там, серед попелищ, у котрі перетворилися хати, клуні, комори, хліви й обори, серед опалених кущів малини і невисоких вишень та яблунь, польські жовніри вже почали обладнувати позиції для важкої осадної армати, вели прикриті навісами й щитами ходи сполучення між ними і нашвидкуруч насипаними редутами для більш легкої польової артилерії. Швидко будували із засипаних землею возів вали, облаштовували шанці.

– Он там, ліворуч, – ледь‑ледь торкнувся рукою далекозорної труби Нечипоренко. – Бачиш?

Іван повернув прилад у напрямку, що його вказував осавул. Там, серед попелищ і будівельних майданчиків, шляхом, який видавався темно‑сивим від брудної криги, що його вкривала товстим панцирем, котилися три велетенські вози, на кожен з яких було навантажено блискучу бронзову мортиру завбільшки з криничний зруб. Вози були навмисне пристосовані для перевезення важких гармат – високі борти, зроблені з грубих колод, були одночасно й хитромудрими пристосуваннями для розвантаження і завантаження багатопудового вантажу, просмолені канати притримували мортири, оберігаючи їх від перекидання під час руху. Високі, завбільшки у зріст людини колеса возів виблискували залізною шиною і охайними та надзвичайно міцними клепками.

– Ще три. Досі дві встановили біля монастиря і дві он там, неподалік від нашої західної вежі. Готуються надзвичайно ретельно.

Іван кілька хвилин роздивлявся мортири й позицію, на якій їх мали встановити – не далі, як за двісті сажнів від муру.

– Що скажеш із цього приводу, Михаиле? – він рвучко склав трубу і простяг її джурі.

– Нічого доброго тут не скажеш, – Нечипоренко виглядав стурбованим, що було на нього зовсім не схоже. – Такі бомби нароблять немало біди. А чим ми будемо їм протистояти?

Богун стримано посміхнувся і поплескав Михайла по плечу:

– Грому від них багато, то напевне. А ось шкоди… Для мурів мортири не страшні, а от про те, як від них заховати людей, про те подумай, осавуле, подумай.

– Так, пане полковнику, – рішуче хитнув головою Нечипоренко.

Від табору Калиновського вітер доніс басовито‑розкотистий спів ріжка, затим від польських укріплень відділився невеличкий загін вершників і направився до міської брами. Передній з них ніс на довгому ратищі над головою велике біле полотнище.

– Парламентери, – мовив стиха Богун.

– Знову?

– Цього разу востаннє. Я думаю, Мартин Калиновський уже втратив надію взяти Вінницю, не зробивши жодного пострілу, проте шле цього останнього листа з пропозицією здати місто просто для очищення совісті. Він має на це право, він диктує свою волю з позиції сили.

Рівно через три хвилини після того, як копита коней польських парламентерів прогуркотіли колодами підйомного мосту міської брами, і загін швидко повернув до свого табору, Івану принесли листа від польського командування, що його доставили парламентери.

– Зі зброєю, хоругвами і арматою, – кинув Омелько Деривухо, який надійшов тієї миті, коли сотник Тетіївської сотні Микита Безродний подав Богуну запечатаного гербовою печаткою Калиновського листа. – Два відра оковитої і сулія ґданської.

– І я два відра! – поспішив і собі зробити ставку Нечипоренко. – Тільки без армати. Зате з довгим приспівом про хоробрих панів‑козаків і присягою дотриматися шляхетного слова.

Іван швидко зламав печатку і пробіг очима листа.

– Готуй горілку, осавуле, – хмикнув він за хвилину. – «…І спільно з арматою відійшовши, зі знаменами бойовими й клейнодами, у безпеці від нашого жовнірства повній. На те словом шляхтича і чесним лицарським іменем присягаємо…»

Омелько скривив у посмішці своє, понівечене колись ударом шаблі, обличчя і поплескав Михайла по плечу:

– Без армати минулого разу пропонував, тепер ціна виросла. Горілку до шпиталю віднесеш.

– Віднесу, коли програв, – зітхнув Нечипоренко.

– Яку відповідь дамо, панове? – Іван підвищив голос і оглянув присутніх.

Запапнувала тиша, лише Омелько вдарив кресалом, розпалюючи люльку.

– Ну, коли вже з арматою…Тьху, чорт йому, трут намок…Та ще й слово шляхетське! Думаю, потрібно б і нам слово мовити.

– І мовимо! – мотнув головою Іван. – Обозний! За чверть години доповісти мені про готовність армати до обстрілу ворожого табору. Височану в монастир підняти гасло: «До бою!». Почнемо роботу козацьку, панове‑молодці!

Рівно за чверть години заговорила з мурів Вінниці козацька армата. Сипонула кульками, кулями, бомбами і дутими стрільнами в приземкуваті укріплення польського табору. Вибила з валів грудки мерзлої землі, здійняла в повітря шматки потрощеного дерева, хмари диму, а подекуди й понівечені тіла тих, кому доля призначила впасти жертвою цього першого для наступної битви артилерійського обстрілу. Щоправда, таких було небагато – після першого ж залпу командири польських реґіментів спішно поховали людей за укріпленнями, а гармаші Калиновського взялися вимірювати гармати по вінницьких мурах. Ударили кілька разів і великі мортири, що їх нещодавно встановили, але, як і сподівався Богун, без надто великої шкоди для обложених – одна шестипудова кам'яна куля влучила в пусту конюшню, розташовану неподалік від стіни, пробивши в її даху двосажневу діру і зруйнувавши дві клітки, друга й третя влучили в пустий майдан, де й лежали до кінця облоги, на половину зариті в перемішаний із землею камінь бруківки.

Обстріл з обох сторін тривав протягом кількох годин, доки не почав ущухати сам собою. Гармаші вінницького полку берегли порох і стріляли лише тоді, коли бачили перед собою більш‑менш вразливу ціль, поляки ж вичерпали перший азарт і, помітивши, що мури є міцним горішком, почали вдосконалювати позиції гармат відповідно до спостережень, зроблених після невдалого биття ядрами в моноліт трьохсаженних стін фортеці. Одночасно із цим Станіслав Лянцкоронський дав розпорядження спішитись тисячі драгунів і особисто повів їх на штурм монастиря. Скоро високі, вкриті кошами із землею і міхами з половою стіни монастиря вкутались густими хмарами порохового диму від мушкетних залпів залоги, а вітер доніс до всіх, хто знаходився на стінах Вінниці, гул сотень пострілів і крики рейментарів польських штурмуючих колон. Драгуни швидко перебігали простір перед стінами замку, який найбільш ефективно обстрілювався з мурів, установлювали на стіни монастиря штурмові драбини і здиралися ними, десятками сиплячись до рову, немов стиглі груші з обтяжених надмірним врожаєм гілок. Скоро на верхівці стіни запрацювала й побудована Височаном пекельна машина – швидко розкручуючись, колода, до кінця якої було почеплено на ланцюгах чавунні боздугани, рушила вздовж муру, і там, де вона проходила стіни швидко очищувались від жовнірів. Крихітні з цієї відстані їхні тіла вкутувались червоними хмаринками і летіли донизу із жахливим зойком і лементом.

Дата добавления: 2015-06-04