Розділ II 1 страница. Хрустка крига під копитами коней кришилася, наповнюючи околиці тріском на багато сотень сажнів

VI

V

IV

III

II

І

Розділ І

Хрустка крига під копитами коней кришилася, наповнюючи околиці тріском на багато сотень сажнів. Шлях, котрий напередодні розмерзся під променями незвично яскравого для Різдвяних свят сонця, за ніч знову закам'янів, і шматки криги, що її вчора перетворили на калюжі копита коней і полоззя саней, тепер зрадливо повідомляли околицям про пересування величенького загону верхівців. Проте на подорожніх це не справляло жодної дії – вони спокійно їхали, вишикувавшись у колону по чотири, не виставивши навіть передових дозорів. Так, як їде господар своєю землею. З кінських ніздрів вихоплювалися хмаринки пару, мляво перекидалися словами козаки, кожен з яких мав у руках ратище списа з червоно‑чорним значком на вершечку, розмірено порипували двійко саней на чолі колони.

Засніжені пагорби навкруги шляху мимоволі приковували до себе погляди подорожніх, милували їх довершеністю білої пустелі, в чисті кольори якої, після кількаденного снігопаду, не домішувалися будь‑які сторонні тони. Навіть віти ялин, що величними обелісками застигли обабіч шляху, біліли памороззю, яка вкрила їх настільки густо, що годі було й повірити у справжній, темно‑зелений колір кошлатих ялинкових лап. Єдиною річчю, яка не гармонувала з картинами білої пустелі під сивою димкою низького неба, був, власне, сам шлях з козацьким загоном на ньому, а тріск криги у німоті снігового безгоміння здавався потужнішим, аніж гуркіт весняного кригоплаву.

– Добряче приморозило. Так, що й рота зайвий раз не відкриєш – страшно, аби язик не відмерз, – казав один з козаків, які їхали на чолі валки. Під вовчого хутра киреєю він мав шитий золотою ниткою кармазиновий жупан, на голові високу, увінчану павичевим пером шапку, а на ногах, просунутих у срібні стремена, підбиті козячим хутром жовті сап'янці.

– Ну, цим ти, я бачу, не надто переймаєшся, – насмішкувато позирнув на нього інший старшина, одяг котрого відрізнявся хіба що бобровим хутром, з якого було зроблено шапку, а також червоним оксамитовим плащем, що його мав замість хутряної киреї.

– Я, пане Михаиле, взагалі багатьма речами не надто переймаюся, – відповів перший, – хіба що думками про гарну вечерю, що її будемо мати на Святвечір із благословення пані полковникової, та, може, ще барильцем меду доброго, та цебра оковитої з полковницьких погребів.

– Та, може ласкавих дівочих посмішок, що їх у почті пані полковникової завжди вистачало.

– Чи мені їх у Вінниці бракувало? – пхикнув козак, дещо знітившись.

– То тобі дівчата з мого хутора в зуби колють? – з жартівливою суворістю запитав ставний старшина, котрий їхав до цього на кілька кроків попереду, придержуючи правицею вкритого памороззю полковницького пернача. Тепер він притримав свого чорного, немов ніч, коня, у вигляді якого читалась належність до найшляхетнішої арабської породи, хоча й похилий, як для тварини, вік дещо псував від неї враження. Порівнявшись з рештою старшин, він запитливо поглянув на того, який був у вовчій киреї:

– Ганна пише мені, що Ярина все про тебе, шибеника, запитує, зітхає довгими вечорами, шибку до дір прогледіла. А ти у Вінниці з дівками фіглі‑міглі крутиш!

– Як можна, пане полковнику?! – звився Микола (а це був саме він). – Тільки про неї й думки! – і він хитрувато підсміхнувся.

– Знаю я ваші думки, – без злості пробуркотів полковник. – А тільки Ярина – донька Пилипенка нашого, котрий заради справи спільної життя не пошкодував, під Збаражем голову зложив. Її руку, Миколо, заслужити потрібно. А ти ось ще до весілля її ображати надумав.

Микола одразу став поважним.

– Ти ж знаєш, вашмость, кохаю її… Як би смів образити? Та й Пилипенка пам'ятаю, земля пером йому…

– Отож, – зсунув брови полковник.

– То наша умова в силі? – запобігливо поглянув у очі полковнику Микола.

– Час покаже, – ухилився від відповіді той.

Миколі залишилося лише стримати зітхання. Нечипоренко, котрий їхав поруч, зі сміхом вдарив його по плечу:

– Краще б дійсно язик за зубами тримав, Миколо. Якщо й не відмерзне, то життя тобі вже точно не полегшить! Він, Богуне, так лише базікає, а сам Яриною кожної ночі снить. Он дивись, геть схуд, бідака!

– І нічого я, пане осавуле, й не схуд, – набундючився Микола. – Жупан ось новий пошив, ловкий. Сидить на мені, немов улитий.

– Та на тобі все сидить, – змахнув рукою осавул Нечипоренко, – а таки схуд!

Тим часом валка, проминувши замерзле плесо крихітного озерця проміж двома пагорбами, повільно тяглася шляхом на пагорб. Сани, де мав їхати полковник Богун, збочили зі шляху і стишили хід – коні, чиї ковані копита ковзали крижаним схилом, безсило захропли, і кучер був змушений спрямувати їх на узбіччя, де вони одразу ж застрягли в глибоких снігових заметах. Богун лише поглянув на сани і покрутив головою:

– Таки верхи краще, – мовив він і зітхнув. Погляд його впав на другі сани, котрі, на відміну від перших, розфарбованих у веселі кольори і застелених червоним сукном, були поверх соломи вкриті простою чорною тканиною. Там стояла важка домовина з гладко обтесаних дубових дощок, а поряд з кучером сидів закутаний в овечий кожух панотець.

– Молодці, сани не впустіть! – гукнув Іван козакам, котрі їхали позаду саней.

Без зайвих розмов четверо козаків першої шеренги спішились і підставили плечі під люшні саней. Кучер легенько цвьохнув батогом, і коні, котрі готові уже були піти слідом за першими санями у замети, налягли і навіть випередили верхівців, котрі їхали на чолі загону. Богун теж зіскочив з коня, кинувши повід джурі, і приєднався до козаків, які штовхали сани. Козаки знітилися – сам полковник сани підтримує, тож налягли ще міцніше. Сані настільки пришвидшились, що коні, з боків яких вітер здмухував хмаринки пари, почали задніми ногами зачіпляти передок саней.

– Не швидіть, пане полковнику, – благаючим поглядом глянув на Богуна кучер.

Іван не відповів. Зрозумівши в чому річ, козаки стишили натиск, і сани пішли рівніше. За хвилину виповзли на вершечок пагорба, звідки відкривалася живописна панорама застиглої в зимовій урочистості стрічки Південного Бугу, старих тополь вздовж його низького берега, засніжених нив і садів. А далі, там, де низьке небо уже майже зливалося з білосніжною рівниною, курилися кілька десятків димів над досить великим селом. Богун, який не був тут ще від часів вінницької оборони, зміг лише здогадатися, а не упізнати старий батьківський хутір.

– От ми й дома, Омельку, – вимовив він, і разом зі словами мимоволі вирвалось довге зітхання. – От ми з тобою знову вдома…

Хутір дійсно не можна було впізнати. Там, де колись стояла маленька, оточена міцним дубовим частоколом купка будівель, тепер височіла справжня фортеця. Кілька критих червоною черепицею дахів визирали з‑за двосаженного кам'яного муру, могутні муровані вежі, немов уважні вартові, поглядали вічками численних бійниць на шлях, по котрому наближалася валка. Навкруги фортеці розкинулося досить велике селище – не менше сотні дворів. Чисті, немов умиті, хатинки позирали на подорожніх зацікавленими блюдцями зеленкуватих вікон з‑під щедро посиланих снігом солом'яних стріх. Тини й перелази, що ними оперезалися оселі козаків, утворювали цілі вулиці, кожна з яких, збігаючись, немов промені, в центрі утвореного хатами кола, вела навпростець до високої, кованої почорнілим залізом брами проміж двома найбільшими вежами фортеці. Окремо, підставляючи вкриті памороззю бані похмурому небу, на пагорбі, де колись починався яблуневий садок, стояла невеличка церква, мурована з каменю і дбайливо вибілена крейдою.

Ще здалеку подорожні помітили пожвавлення, котре царювало на подвір'ях хатин під стінами фортеці. Там, поспішаючи в напрямку шляху, по якому наближалася валка, метушилися люди, шляхом їхали кілька верхівців, неквапно розчинялася брама фортеці. Скоро з церковної дзвіниці вдарили веселими переливами великі й малі дзвони. Помилитися було неможливо – село зустрічало своїх вояків, котрі поверталися з походу.

– Нумо порівнятися! – гукнув козакам Нечипоренко, помітивши таке заворушення. – Музики, ладнай бандури, бубни та сопілки. Щоб мені так до села увійшли, як личить бравим воякам!

За хвилину музики, вишикувавшись попереду колони, не змовляючись, заграли таку бойову та веселу мелодію, що усі до останнього козаки хвацько побралися в боки, підбили шапки на потилицю і стишили темп, приділяючи незрівнянно більше уваги рівнянню й своєму бадьорому вигляду, аніж робили це протягом усього шляху.

Богун, який їхав на чолі загону, порівнявся лишень з крайніми хатками селища, коли строкатий натовп зустрічаючих перетнув шлях і зупинився урочистою лавою, вітаючи козаків за православним звичаєм.

– Хлібом і сіллю, – густим голосом промовив один із сивочубих козаків, котрі поважно йшли попереду інших, а тепер зупинилися і зняли свої смушкові шапки. – Хлібом‑сіллю вітаємо тебе, пане полковнику і вас, славне товариство! Хлібом‑сіллю та щирим серцем!

Іван, зійшовши з коня, вклонився козакам і підійшов до Яринки, дочки загиблого Пилипенка, котру, погодившись з проханнями Ганни, забрав до себе одразу після закінчення вінницької облоги, і на котру вже довгий час заглядався молодий Охріменко. Дівчина стояла попереду інших зустрічаючих, одягнута в розшитий барвистим шиттям кунтушик і вінок з різнобарвних стрічок. До грудей притискала дошку, на якій лежав свіжий рум'яний коровай. Підморгнувши дівчині, Богун відщипнув від хлібини невеличкий шматочок, стромив його до сільниці, котра стояла поверх короваю, і поклав до рота.

– Дякую, люди добрі, за теплу зустріч, – мовив він, підвищивши голос так, щоб його могли почути навіть у задніх рядах. – Вітайте ж своїх рідних та близьких, привів усіх… кого лише зміг, – останні три слова Іван вимовив тихим і сумним голосом. Багатьох, ох, багатьох не дорахуються рідні після останнього року боїв, що його провів вінницький полк як у складі армії гетьмана, так і діючи окремим підрозділом або з кількома іншими полками, котрі усе частіше доручалися під командування Богуна. Та не час для журби, коли всі, кому Господь дарував можливість повернутися з тієї війни, повернулися до рідних домівок. – Вітайте козаків, люди!

Що тут почалося! Стрій миттєво зламався, а проміж коней, що на них сиділи козаки, кинулися десятки жінок. Матері вітали своїх синів, обливаючи їх слізьми радості, жінки падали в обійми чоловіків, сором'язливі дівчата несміливо брали за руки парубків. Крик, радісний сміх та гіркі ридання перемішалися поміж собою. Іван відшукав очима Ганну і рушив до неї, пробиваючись крізь натовп. Ось нарешті й вона. Міцно стиснув в обіймах, притискаючись неголеною щокою до шовковистої шкіри її обличчя.

– Нарешті мій любий, – почув, як видихнула дружина і ще міцніше притислася до нього, немов боялася випустити після довгої розлуки.

Іван нарешті обережно відсторонив дружину і кинув погляд на сина, котрий стояв поряд з Ганною, стискаючи в руці свою дерев'яну шабельку.

– Здоров будь і ти, Тарасе! Як ти тут без мене, приглядав за порядком? – урочисто мовив Іван і простягнув малому звільнену від рукавиці руку. Той поважно потиснув її і відповів:

– Плиглядав. Та тільки цого його плиглядати, вони усі красце за мене то вміють?

Іван, заглушивши лемент натовпу зустрічаючих розкотистим сміхом, взяв малого на руки і високо підкинув його, діставши мало не до неба.

– Козачок ти мій любий, – мовив він і притис малого до серця.

За мить вже чоломкався з Настею і потискав руку Степану. Сестра тримала на руках сповите в ковдри немовля і посміхалась щиро й радісно. Степан, який з часу їхньої останньої зустрічі став ще круглішим з виду, відповів міцним потиском руки.

– Здоров будь, пане полковнику! – весело мовив він. – Поглянь лишень, як ми твій хутір відбудували! Кращий, аніж був?

– Кращий, Степане, дякую тобі.

– Та що ти, – несподівано знітився Степан, – це ми тобі маємо низько вклонитися за те, що відстояв ти наш край від ляха, дав можливість жити і працювати. А руки ще побудують! І харчів до війська стільки відрядимо, скільки потрібно буде, аби козак ситим та доглянутим у бій пішов!

– Досить боїв! – посміхнувся Богун якоюсь сумною посмішкою. – Досить! Доброго бенкету хочу!

– Авжеж! – вдарив руками об поли Степан і кивнув кільком хлопцям, котрі стояли у нього за спиною: – Біжіть до полковникового двору, попередьте, що ми уже йдемо.

– Усе готово, усе для дорогого гостя, – заторохкотів Степан, але швидко взяв себе до рук і гукнув поважним, як і належало людині, котра виконувала обов'язки сільського голови, голосом: – Пан полковник вінницький Іван Федорович Богун запрошує всіх присутніх до свого дому на бенкет! Не баріться, люди добрі, козаки наші з дороги!

Два роки минуло від трагічних подій під Берестечком, коли велике і добре озброєне козацьке військо, завдячуючи зраді хана і відсутності власного гетьмана, котрого Іслам‑Ґерай утримував у своєму коші протягом тижня, зазнало разючої поразки від поляків. І хоча наслідки стихійної втечі козаків з Берестечка могли бути значно гіршими, чого й очікували поляки, цілковитого знищення козацької армії не відбулося. Можливо, саме завдяки купці сміливців, котра, жертвуючи собою, залишилась прикривати втечу дезорганізованих полків. А ще надлюдським зусиллям Богуна, призначеного радою козацької черні командувати військом у найскрутнішу для нього хвилину. І хоч Іван навіть у думках нізащо не погодився б із тим, що він отримав під Берестечком власну перемогу, вона була надто явною, аби не кинутися в очі гетьману, генеральній старшині козацького війська, а також багатьом у верхівці командування польського війська. Плани по цілковитому знищенню козацтва й оволодінню Україною, звільненою від самого духу бунтівників, що їх виношували ясновельможні, зазнали поразки. Битва, котра підвела поляків так близько до бажаної ними розправи над козацтвом, лише деякою мірою підточила сили Хмельницького, а після звільнення з татарського полону гетьман, не втрачаючи часу, кинувся скликати нову армію. Можливо, завдяки саме йому, Івану. І хоч ім'я Богуна, як ми бачили, й раніше доходило до вух самого короля, тепер про вінницького полковника заговорили в повний голос, порівнюючи з покійним Кривоносом і, навіть, самим Хмельницьким.

Відгомоніли пристрасті у ставці гетьмана й командуванні коронного війська. Кампанія 1651 року, котра обіцяла полякам повну перемогу над ворогом, закінчилася у вересні підписанням Білоцерківського мирного договору. Згідно з ним козацтво, хоча й значно втрачало позиції, надбані за минулі роки, все ж змогло зберегти не лише власний статус, а й деякий суверенітет. Реєстр, зазначений Зборівською угодою в сорок тисяч козаків, було зменшено до двадцяти тисяч, вільні помешкання козаків обмежувались кордонами Київського воєводства, а польському панству в черговий раз поверталися всі його маєтки, втрачені під час війни з початку її в 1648 році. Зрозуміло, що Хмельницького, а також і його старшин, одним із найближчих серед котрих став Богун, не міг влаштувати Білоцерківський мир, тож поновлення війни тепер було лише питанням часу. Не влаштовував цей мир і корону, проте, не дивлячись на видиму позицію сили під час його підписання, не все було добре всередині польсько‑шляхетського табору. Ще одразу після закінчення берестецького розгрому посполите рушення, набране Яном Казимиром з такими потугами, відкрито відмовилося переслідувати розбитого і деморалізованого ворога й розсіялося, поспішаючи придушувати у власних маєтках численні селянські повстання, котрими Великопольша озвалася після того, як усі сили магнатства було спрямовано супроти України. Слідом за посполитим рушенням почало бродити у кварцяному війську – ненаситні найманці, у кишені яких перекочувала під час грабунку козацького табору під Берестечком казна Хмельницького розміром у тридцять тисяч талерів, а також чималенькі військові трофеї, за звичаєм, почали вимагати збільшення утримання, погрожуючи полишити королівське військо в разі невиконання вимог і оголосити конфедерацію. Багато втрат спіткали й табір найближчих помічників короля, найвагомішою з яких, безумовно, можна вважати смерть у таборі під Паволоччю князя Ієремії Корибута‑Вишневецького, котра викликала такий разючий резонанс серед рейментарів польського війська і навіть рядового жовнірства, що кілька днів по смерті князя військо бродило значно сильніше, аніж після заяв найманців про конфедерацію. Дивною була та смерть: повний життєвих сил тридцятидев'ятирічний князь протягом кількох днів перетворився на розбитого хворобою старезного діда і помер у страшних муках. Тож не дивно, що табором поповзли чутки про отруєння Вишневецького. Жовніри, котрі щиро любили свого полководця, ледве стримувалися, щоб не кинутись зі зброєю в руках на найближче оточення князя, що його, за звичаєм, звинуватили в отруєнні Вишневецького. Зупинити вояків зміг лише привселюдний розтин тіла померлого, котрий не підтвердив факту отруєння, і офіційною причиною смерті було визнано кишкову хворобу, котра розпочалася після вживання Вишневецьким свіжих огірків та медового вина. Наскільки правдивою була версія лікарів князя, не судилося взнати нікому навіть у наш час. Тіло Вишневецького, набальзамоване і поховане в склепі бенедиктинського абатства Святого Хреста у Польщі, загинуло вдруге під час пожежі абатства у 1777 році. І лише у двадцятому сторіччі стало відомо, що виставлені на оглядини паломникам останки князя йому не належали – у труні зі скляним верхом покоїться тіло шестидесятирічного чоловіка, котрого ніколи не торкався ніж анатома під час розтину.

Але втрати Польщі не зупинилися лише на особі славетного князя, котрого сучасники пихато прозивали cosacoram terror.[64]Незадовго після підписання Білоцерківського миру від несподіваного апоплексичного удару помер коронний гетьман Речі Посполитої Миколай Потоцький, котрий так і не зміг оговтатись після корсунської поразки й бусурманського полону, а ще через рік не стало і Калиновського – шляхтич, непримиренний до козаків та ідеї української незалежності, склав голову під час битви під Батогом у 1652 році. Рокованою для пана Мартина стала друга зустріч з козаками Богуна. І хоч давно загинув велетень Пилипенко, котрий так безцеремонно захопив гетьмана в полон ще під Корсунем, знайшлися в полку Івана інші буйні голови, котрі спромоглися зробити могилою магната схили гори Батіг над Південним Бугом на Вінниччині. Разом з гетьманом були вбиті і брат майбутнього польського монарха Марек Собеський, командир німецьких ландскнехтів Пшиємський, а також вісім тисяч вояків. А ще через рік Стефан Чарнецький, зустрівши в полі під Монастирищем козацькі полки під орудою Богуна, надовго втратив інтерес до подальшого перебігу війни, отримавши в горлянку стрілу з козацького лука.

А Іван, котрому Хмельницький, приховавши до пори особисту неприязнь, доручав усе більш важливі завдання по обороні кордонів козацької держави і з кожним разом все більші реґіменти козацького війська, стояв на охороні Брацлавщини, немов цербер. Сотні польських атак були приреченими на поразку одразу ж після того, як про них дізнавався Богун. А коли, в черговий раз зрадивши козацького гетьмана під Жванцем, хан з розбитою на численні чамбули ордою йшов на Поділля і Вінниччину з метою дозволеного Яном Казимиром збору ясиру серед українського населення, на заваді ворожим планам став саме Богун. Смертельним вітром повіяло в обличчя хижих до грабунку кочовиків, коли вивів полковник вінницький вісім тисяч гетьманського війська їм на згубу. З якою пекельною люттю спрямовував він швидкі комонні сотні й кидався сам зі списом напереваги і шаблею наголо, воліючи вилити на татар все те, що накопичилося в душі колишнього запорожця ще від часів Зборова! І страшною для татар була зустріч з Богуном – подекуди з чотиритисячних загонів залишалися рештки по чотири‑п'ять сотень аскерів, котрі, побиті й налякані до смерті, прибували до ханського коша, ладні цілувати своїх коней, котрі винесли їх живими із зубів самого шайтана.

Покінчивши з татарами й дізнавшись, що гетьман надає йому невелику відпустку для відпочинку від ратних справ, Іван кинувся на Волинь і після двох тижнів, проведених серед замерзлих боліт колишнього табору під Берестечком, відшукав‑таки на невеличкому цвинтарі поблизу сільської церкви невідомого села напівзасипаний снігом горбик землі під простим дерев'яним хрестом. Людина, похована тут, була знайдена місцевими жителями в болоті неподалік від козацького табору й перенесена сюди завдяки великій повазі, що виявили селяни, спостерігаючи з лісу, у якому ховалися від жовнірів, за битвою одного проти багатьох.

– Великий то воїн був, – сказав Івану панотець, настоятель церкви, біля якої було влаштовано поховання. – Один супроти сотні став. І не відступив.

І Богун зрозумів: тут лежить Омелько.

– Я хочу забрати його, отче. Хочу, щоб лежав він у рідній землі, поряд з тими, хто дорогим йому був за життя і кому дорогим був він.

– На все Божа воля, сину мій, – лише хитнув головою пристаркуватий священик. – Якщо він привів тебе сюди, так тому і бути.

І ось під відбудованим хутором Богуна, на кладовищі, котре розрослося за останні буремні роки, поряд з могилами Федора Богуна і Мирона Охріменка з'явилася ще одна могила. Омелько Деривухо знайшов нарешті свій вічний дім. А Богун, той, кого все своє життя Омелько намагався підтримати, вберегти від небезпеки і ненастирливо підставити плече, коли потрібно було зробити нелегкий вибір, кинувся назустріч новим боям.

Гість прибув несподівано, без попередження, проте Іван зрадів його приїзду так, як зрадів би найкращому товаришу. Навіть попри те, що до сьогодні бачився зі своїм теперішнім гостем лише двічі. Вперше ще під час битви під Жовтими Водами, вдруге зовсім недавно, на нараді в гетьмана, перед Жванецькою битвою, де й мав сміливість сперечатися зі Хмельницьким у присутності решти старшини про розташування полків на майбутньому полі бою. Тоді, вийшовши з гетьманського шатра і усе ще палаючи гнівом від наказу Хмельницького вести себе поштиво, Богун несподівано для себе побачив поряд із собою значного запорожця, котрого в колі генеральної старшини добре знали й поважали як хороброго вояка і талановитого полководця.

– Батько Хмель не любить, коли йому суперечать, це я знав завжди. І про полковника вінницького мені відомо, того, котрий неодноразово викликав гнів гетьмана. Тепер я сам став свідком такої суперечки і мушу визнати: у твоїх словах було зерно істини, а гнів Хмельницького безпідставний, – просто сказав запорожець і посміхаючись простягнув руку. – Дозволь познайомитися з тобою, полковнику. Мене звуть Іваном Сірком.

Іван не вагаючись простягнув руку назустріч і відповів міцним й щирим потиском.

– Богун, – відповів він, – радий знайомству.

– Здається мені, Богуне, доля ще неодноразово зведе нас із тобою, – мовив Сірко багатозначно, й Іван не зрозумів тоді, що той має на увазі.

Тепер, почувши, який гість наближається до його резиденції, Іван, у супроводі полкової старшини, поспішив виїхати назустріч запорожцям далеко в поле. Так і зустрілися вони втретє, сидячи в сідлах один навпроти одного, на вершині пагорба над Південним Бугом.

– Здрастуй, товаришу мій дорогий, – мовив Сірко і простягнув руку для привітання, вивільнивши її перед цим з металевої рукавиці, ювелірно виготовленої з вузьких, укритих золотою насічкою, пластин.

– Доброго дня, пане Іване, – простяг руку й Богун. – Радий бачити тебе.

– Вибачай, що без запрошення, – розвів руками запорожець. – Мовлять у нас на Низу: незваний гість гірший татарина.

– Козак козаку не буває незваним гостем, а запорожці завжди бажані візитери в моєму домі. Тож ласкаво просимо тебе, Іване Дмитровичу, і вас, – Іван підвищив голос так, щоб його міг почути кожен з трьох сотень супроводжуючих Сірка козаків, – лицарство запорізьке! Будьте моїми гостями стільки, скільки на те ваша ласка.

Після таких привітань Іван, а за ним і решта старшини, повернули коней і поїхали до хутора, здіймаючи хмарки білої снігової куряви обабіч неширокого шляху.

Не наважуючись першим запитати про причину візиту, Богун мовчав. Незручну мовчанку перервав сам Сірко.

– Чув я, ти відшукав тіло Омелька і попрямував з ним до дідизни своєї. Поспішав і я віддати шану останню покійному пану судді, та бачу – спізнився. Ти поховав його?

– Так, – кивнув головою Богун. На якусь мить знову запанувала мовчанка.

– Мертвим Царство Небесне, а нам, живим, доробляти те, що вони не встигли. Віддамо шану Омельку мушкетним салютом. Хоч і запізно, але віддамо. А ось є ще справи, котрі зробити нині не пізно. Вони є другою причиною того, чому здолав я з лицарством шлях від Чортомлика до твого хутора, Богуне. Вислухаєш мене, полковнику?

– Лише після доброго бенкету, коли запорожці підкріплять втрачені під час подорожі сили.

– Не варто, – пригладив Сірко довгі гадюки вусів, – лицарство моє хоч бенкет і полюбляє, але не час тепер для нього. Що ж до мене, вважаю кружляння горілки та інші надмірності під час посту ділом гріховним, тож з радістю поміняю їх на молитву. Якщо, звичайно, не ображу цим господаря.

Богун, котрий немало чув про аскетизм і глибоку релігійність Сірка, не став противитись.

– Воля гостя свята для мене, а образа ніколи не западе в козацьку душу за молитву, вознесену Господу побратимом його, – мовив він.

– Дякую, – схилив голову Сірко. Він деякий час їхав мовчки, після чого повернув голову до Богуна:

– їдьмо спочатку на цвинтар, – мовив напівзапитливо, напівствердно.

Цвинтар, на якому раптом стало тісно від такої великої кількості козаків, озвався розкотистим карканням крука з вкритих памороззю віт старезної осики й подувом крижаного вітру, який саме набирав розгону на пагорбі, де було влаштовано кладовище. Сірко мовчки зняв шапку, пригладив свого довгого оселедця і підійшов до розлогого кам'яного хреста, що його тільки напередодні встановили за наказом Івана. Погладив долонею шорсткий і холодний камінь.

– Ось і зустрілися, товаришу мій любий, – задумливо мовив він, поглядаючи на вкриту імлою стрічку Південного Бугу вдалечині.

Більше не вимовив жодного слова. Постоявши кілька хвилин, повернувся до козаків, котрі встигли за спиною в Богуна вишикуватись у три шеренги і приготувати для салютування мушкети.

– Давай, – махнув рукою Сірко до когось із старшин, котрі стояли виструнчившись.

Небо, озиваючись урочистим громом до засніженого гаю на обрії, тричі розкололося від злагоджених мушкетних залпів. Цілі хмари гайвороння, наляканого пострілами, злетіли у височінь. Кілька хвилин птахи метушливо літали, сповнюючи повітря різноголосим криком, після чого почали вгамовуватись. Сірко рішуче натягнув на голову шапку і покрокував геть.

– Мертвим Царство Небесне, а нам час іти і дбати про живих, полковнику, – кинув він на ходу до Богуна.

У великій залі нового Іванового будинку, котрий був побудований на зразок тих європейських шляхетних помешкань, що їх так полюбляли поляки, палахкотів камін, кидаючи метушливі відблиски на протилежну від нього, задраповану кремового відтінку тканиною, стіну. Тьмяно виблискували клинки старовинної зброї, що ними було щільно увішано іншу стіну. На столику, під високим вікном з олив'яною рамою, палали в золоченому шандалі дванадцять свічок, а на гостей чекали два м'яких крісла, поставлених упівоберта одне до одного так, щоб тих, хто сидів у них, м'яко обігрівало тепло багаття в каміні.

– Прошу, – вказав Богун на одне з крісел, коли вони з гостем залишилися нарешті наодинці (на чому наполягав Сірко). Лише тепер Іван зміг добре роздивитися його і з подивом визначив, що раніше зовсім не звертав уваги на особливості зовнішності запорожця.

Зростом Іванів гість був трохи меншим за шість футів, хоча й здавався дещо вищим за свій зріст за рахунок прямої постави, широко розправлених плечей і гордовито піднятого підборіддя. На голові мав, за запорозьким звичаєм, оселедець, довгі вуса, що як уже говорилося раніше, скидалися на двох звивистих гадюк. Міцна постать Сірка була немов збита і взагалі увесь його вигляд свідчив про велику фізичну силу, котрою було наділено цього чоловіка, а високе чоло і проникливі карі очі повідомляли про його неординарні розумові здібності. Прямий ніс і міцне вольове підборіддя свідчили про твердий, немов камінь, характер. Була на обличчі майбутнього легендарного кошового отамана низових запорожців ще одна цікава риса – велика червоняста пляма на підборідді, дещо нижче правого куточка губ. Пляма, котру сучасники Сірка вважали «печаттю Божою», що нею Творець відмітив особливий статус цього визначного чоловіка. І тепер Богун упіймав себе на тому, що його погляд завжди затримується саме на цій рисі обличчя співрозмовника. Не заховалося це й від Сірка.

– З розжареним гарматним ядром цілувався, – іронічно пояснив він і сів у крісло.

Богун ніяково відвів погляд. Щоб загладити незручність, запропонував:

– Вина або меду?

– Дякую, – заперечливо похитав головою. – Вистачить склянки джерельної води. Приятелева вода краща ворогового меду, адже так мовлять у народі.

Богун особисто наповнив водою з порцелянового глечика кришталеву чарку і подав запорожцю. Сам взяв до рук кубок з вином.

– Що ж, давай вип'ємо за дружбу, і я вислухаю те, заради чого ти здолав шлях від Запоріжжя до нашої спільної з тобою батьківщини. Я маю на увазі Поділля.

Сірко задумливо подивився на вогонь, потім одним духом випив зі склянки воду і поставив її на срібну тацю, котра стояла поряд.

Дата добавления: 2015-06-04