Розділ II 2 страница

– Як живеться вам тут, на прикордонні? Чи не турбують ляхи?

– Чому не турбують? – знизав у відповідь плечима Богун. – Не забувають про нас ясновельможні. Але ж і у нас голова не на те, аби шапку носити. Зустрічаємо.

– Часто?

– Часто.

– Не стомлює?

Іван, перед тим як відповісти, помовчав, після чого пригубив вино і подивився в очі співрозмовнику:

– Чи не стомлює, пане Іване? Але ти не менше мого знаєш, що не до втоми нам тут. Не можемо дозволити собі втомлюватися. П'ять років війни минуло. Десятки, а то й сотні побратимів пішли у вічність, забрала їх ця боротьба. А ми досі живі, тож мусимо її продовжувати, не маємо тепер права опускати рук, хоч як би непереливки було. Та треба сказати, що й ляхи не такі сильні тепер, як колись. І вони втратили в цій війні багато людей, багато сил, а що найголовніше – коштів. Ті загони, що з ними зустрічаємося тут на ратному полі, лише жалюгідні примари минулих шляхетних військ.

– Так, то правда, – погодився Сірко. – Сили в Польщі значно поменшало. Але вважати, що вони закінчаться в ляхів раніше, аніж у нас, було б виявом недалекоглядності з нашого боку. Справа скоріше йде до взаємного знекровлення, котрим, я думаю, рано чи пізно скористаються ті, хто тепер зайняв очікувальну позицію.

– Хан? – підвів очі на Сірка Іван.

– І хан, звичайно. Принаймні точно знаю, що наслідків переходу у Крим після битви під Жванцем він нам з тобою не подарує. Є й інші.

– Є вони й у Яна Казимира.

– Так, безперечно.

Богун вирішив очікувати наступного запитання мовчки, тож ніяк не прокоментував сказаного.

– Ти вже отримав наказ прибути на Різдво до Переяслава? – подивився Сірко на Богуна після досить довгої паузи.

– Так.

– І які думки маєш із цього приводу?

Якщо Іван і мав досі якісь сумніви з приводу мети Сіркових відвідин, вони миттєво розвіялись. Так, запорізький отаман, котрий останнім часом командував січовиками, тими, що виявили охоту брати участь у битвах Богдана Хмельницького, відчув у ньому однодумця і вирішив викликати його на пряму розмову з приводу думки щодо до майбутньої Переяславської Ради і корінної зміни у відносинах козацького гетьмана і Москви, що про неї ось уже довгий час гуло як серед козацької старшини, так і в полках та сотнях, серед черні.

– Думок багато, – розвів руками Богун, – але напрямок їхній один. Невеселі ті думки, Іване Дмитровичу.

– Невеселі, кажеш? Чому ж? Мали б бути навпаки… повними ентузіазму, чи що? Хмельницький знайшов союзника. До того ж такого союзника, котрий має сили більше за кримського хана. Православного союзника, що для нас, козаків, надзвичайно важливо. На цьому напрямку зроблено надзвичайно багато роботи. Невже ти проти союзу з Москвою? – Сірко подивився на Богуна здивовано, навіть підозріло. Той спокійно витримав погляд. «Отже, він не однодумець. Тоді хто? Для чого приїхав? Можливо, хоче посперечатися з приводу укладання чи не укладання союзу з Москвою? Хоча навряд. Можливо, хоче подивитися на реакцію Богуна після таких тверджень? Так, це цілком ймовірно. Що ж, не у звичках Богуна приховувати те, про що думає».

– Невеселі думки, – повторив він, – а для ентузіазму не бачу жодних мотивів. Я вважаю, що Хмельницький робить страшну помилку, погоджуючись присягти московському царю.

– Чому?

– Тому, що тим самим він веде Україну і все Військо Запорізьке до такої кормиги, котра перевищить за важкістю лядське панування! – Богун підхопився з крісла і закрокував по кімнаті, супроводжуваний поглядом Сірка, котрий слідкував за ним уважним поглядом з‑під напівзаплющених повік. – Страшна та країна у своєму дикому деспотизмі, сліпій покорі своєму царю, що з нього роблять особу, наближену до Бога. Страшна до своїх власних людей, котрих ніколи не рахувала під час малих та великих війн, а для нас утричі страшніша, позаяк чужі ми для них, чужими й залишимося! І не важливо, що віри вони однієї з нами, бо віра їхня хоч православною зветься, такою не є! Цар їхній визначає її постулати. Цар і лише цар є володарем, решту люду ніби народжено на світ Божий, аби нічого не мати і бути рабами. Навіть вищий державний люд і бояри інакше, аніж раби цареві, не іменуються. Як можемо віддати Україну такому відвертому деспотизму?

Сірко не відповідав, лише ледь‑ледь похитував головою, і неможливо було сказати, чи тим похитуванням погоджується з вінницьким полковником, чи висловлює свою з ним незгоду. Іван продовжив:

– Де ж були цар московський і цей його посіпака Бутурлін, коли ми Жовту Воду почервонили? Коли Корсунь брали, Поділля, стопа за стопою, звільняли? Чому не прийшли надати руку допомоги своїм одновірцям? Я скажу чому: тому що тоді ладні були скоріше руку лядських католиків тримати, аніж нас, православних! А Хмельницький для них був «вором і бунтарьом», котрий постав супроти закону і порядку в Речі Посполитій, проти короля, чия влада, як відомо, від Бога. Чи не так? Що ж перемінилося за ці роки, може, одумалась Москва? Може, засоромилась сидіти в бездіяльності, доки ми тут кров проливаємо? Ні! Не вірю! Ласий шматок землі хочуть відхопити в знекровленої нами Речі Посполитої, тому й згадали про наші з ними нібито спільні корені. Але немає в нас, українців, спільних коренів з ними, нащадками татарських орд, котрі зруйнували Київську державу! Тож кажу тобі, як вже сказав те Хмельницькому: не можна вірити московитам і йти на союз з ними, навіть на рівноправний союз. Не буде ніякої рівноправності проміж нами і ними, буде лише нова неволя для українського народу. Неволя, страшніша за попередню!

Очі в Богуна палали, коли він говорив ці слова, уся постать зібралася і ніби приготувалася до стрибка, як то часто бувало за хвилину до того, як полковник мав кинутися у бій. Було помітно, що питання, котре зачепив його гість, надзвичайно тривожило вінницького полковника. Сірко спокійно вислухав його і погоджуючись схилив голову.

– Дякую за щирість, пане Іване, – мовив він. – Утім, все, що я чув про тебе раніше, не давало мені приводу сумніватися, що почую від тебе лише ті слова, котрі йдуть від твого серця. Знай же – я згоден з тобою. І не тримай на мене зла за те, що не дав тобі того зрозуміти від початку нашої розмови. Не тому я так діяв, що хотів спочатку взнати твою думку з цього приводу, скоріше для того, абись зрозуміти й надати за твоєю допомогою словесної оболонки тим думкам, котрі давно вже купчаться в моїй голові. Дякую тобі за це, полковнику.

Іван став біля вікна, поглядаючи на засніжене подвір'я. З хмар, котрі щільно вкривали небо сталевого кольору ковдрою, сипонуло густим і лапатим снігом.

– Так думаю не лише я, – тихо мовив він. – Такі думки є у старшини Полтавського, Кропив'янського і ще деяких полків. Мене підтримує наше духовенство і навіть міщани багатьох міст України. Ось, – Богун підійшов до великого дубового столу в протилежному кутку кімнати й відчинив невеличку скриньку, майстерно прикрашену срібними бляшками, чеканка на них зображувала сцени з античних міфів, а кришку увінчувала гравюра, на котрій легендарний Персей, прикриваючись щитом, заніс свій меч над потворною головою Горгони. Змії, котрі росли з голови Торгони, спрямовувалися роззявленими пащами в напрямку блискучого щита, що його тримав у руках грецький герой, а обличчя Медузи, передане невідомим венеційським майстром до найдрібніших подробиць, було екзистенцією ненависті й жаху.

Зі скриньки Богун видобув скріплений восковою печаткою сувій пергаменту.

– Лист київського митрополита Сильвестра Косова. Точно такий відправив митрополит і гетьману. Він пише, що не прийме присяги московському царю ні за яких обставин. Як і решта українського духовенства. Закликає і нас не йти на це. Вважаю, лише одного цього листа повинно було б вистачити, аби Хмельницький зрозумів: союз із Москвою на таких засадах, які пропонує Бутурлін, неприпустимий! Але Хмельницький, здається, цього не розуміє. Тож підозрюю, що присяга все ж відбудеться.

– Так, – Сірко відкинувся на високу, обтягнуту зеленим англійським сукном спинку крісла, – присяга відбудеться. Їй не завадять і запорожці. Гетьман, пам'ятаючи, хто дав йому притулок у важкі дні й спорядив для походу на волость, писав листа на Січ. У ньому, хоча й формально, але просив благословення на майбутній союз. «…Кдіж ми яко махину війни зачинили з поляками не без волі і ради вашої, братів наших, так і сього, не меншого діла про протекцію вказану московську, без вашего дозволу і поради чинити не хочем…», – процитував він рядки гетьманського листа, після чого розвів руками. – Товариство погоджується з ним у тому, що протекції шукати потрібно. На жаль, на Низу настільки недалекоглядні, що не вникають в умови такої протекції. Хоча й це нічого б не змінило. Лист Хмельницького на Січ, повторюю, є лише формальністю.

До кімнати, тихо постукавши перед тим у двері, увійшов джура, вбраний у червоний, перепоясаний шалевим поясом жупан і смушкову шапку.

– Обід готовий, пане полковнику, – стиха доповів він.

– Дякую, – Богун видалив джуру з кімнати помахом руки. – Пропоную продовжити нашу розмову за обідом.

– Радо погоджуюсь пообідати, пане Іване. Проте цю розмову продовжувати немає сенсу. Дай мені відповідь лише на одне запитання: Вінницький полк буде присягати на відданість московському цареві? – Сірко дивився прямо в очі Івану, і в погляді його читалася напруга.

– Ні, – твердо відповів Іван. – Ми не присягатимемо, навіть коли за те впаде на нас немилість гетьмана. Маю надію, майбутнє розставить усі крапки над «і».

– Так, – Сірко простягнув руку Івану. – Саме так. Знай же, полковнику, що в моїй особі ти завжди матимеш однодумця.

– Я вдячний тобі, – потиснув Богун простягнуту руку і, щоб перервати паузу, котра прослідувала за цим, указав на двері, за котрими щойно зник джура. – Прошу до столу.

Сірко мовчки кивнув головою і ступив до дверей. Уже стоячи у дверях, повернувся до Івана.

– Нещодавно став я свідком дивного пророцтва, – мовив він, поглядаючи на Богуна. – Проголосив його протопоп черкаський Федір Бурський, богослов, відомий в народі, й не лише на Черкащині. Мова йшла про дари, що їх піднесли гетьману посли трьох націй, протекція яких розглядалася нами: Польщі, Туреччини і Московщини. Як від трьох царів, сказав божий чоловік, чи волхвів, піднесені немовляті Христу дари: золото, ладан і смирна символами були і знаменували буття і страждання його у світі, а потім повернення на небо. Тобто золото означало царя, ладан – покійника, а смирна вказувала Бога. Так і дари послів гетьману символізують дари царів народу. А те в що одіті або покриті дари, буде покровом або одягом народу в разі, якщо прийме ті дари, а з ними й протекцію. Польські дари, що їх привезли мужі шляхетні, домагаючись завершення війни й примирення з Україною, були покриті сукнами і килимами. Дари Туреччини було сповито в шовки та бавовняну тканину. Те носитимуть і люди, обери вони протекцію тих або інших. Так от. А ми обираємо протекцію Москви, – сумно посміхнувся Сірко. – Що ж, пахощі накритого до обіду столу не дають мені спокою вже тут. Ходімо.

– Чим же були покриті дари московського царя? – запитав Богун.

– Рогожею, пане Іване, – зітхнув Сірко і прочинив двері. – Простою подертою рогожею.

Прадавній Переяслав, місто, котрому волею долі було призначено стати крапкою у важкій війні українського народу проти Речі Посполитої і поєднати Україну з Московською державою, лежав серед широких, вкритих сіткою малих і великих річок, рівнин Придніпров'я, дещо на схід від Києва. Лише птаху, який з висоти свого лету міг окинути поглядом широкі простори лісостепу, що розкинувся навсібіч від міста, давали оглянути себе в повній мірі блакитні води річок Трубіж, Альта і Карань, які, немов блакитна мережа, оточували сиві мури полкового міста, зелені луки і поля, котрі щороку щедро обдаровували хліборобів урожаями, тихі й живописні дубові гаї і пагорби, котрі мовчазними вартовими завмерли серед неосяжних рівнин. Лише птах міг охопити оком усю велич та безкінечність землі, котра нині носить назву Придніпровської западини.

Проте в перших числах січня 1654 року, коли десяток козаків Вінницького полку на чолі з полковником Богуном і полковим осавулом Михайлом Нечипоренком долали шлях між Києвом і Переяславом, поспішаючи на оголошену гетьманом Раду, блакитні стрічки численних рік, річечок та ручаїв, жовтогарячі сонечка кульбаб на широких луках і загадковий шелест крон віковічних дубів у темних гаях, не розкривали перед подорожніми принад літнього Придніпров'я. Натомість, скільки бачило око, поставала безкінечна снігова рівнина, сонливу безтурботність якої подекуди порушували подорожні на шляху й поблизьких манівцях, а також закутані в сивуваті димки села і хутори, котрі тулилися у вузьких балках або на берегах річок, тобто там, де місцевість понижувалась і допомагала зробити селище менш помітним з відкритого степу. Зі степу, котрий завжди міг приховувати в собі хижі очі татар або інших ласих до чужого добра й гарно озброєних людей.

Шлях від Києва, котрий становив до Переяслава приблизно сто п'ятнадцять верст, Іван із своїми супутниками міг у разі необхідності здолати за один день, але, зрештою, вирішив, що зайвий поспіх не потрібний, тож напередодні зупинився на ночівлю у великому трактирі на околиці одного із сотенних містечок. Місце для ночівлі на шляху, яким на Раду в Переяслав збиралося козацтво з усієї України, знайти було досить складно, проте для Івана і його супутників ця проблема була вирішена досить швидко – як тільки сивочубий козак, господар заїжджого двору, прочув, що в нього має спинитися сам полковник Богун, він особисто вийшов на подвір'я і хлібом‑сіллю та низьким поклоном вітав прибулих.

– Не вибачив би собі до кінця життя, – мовив він щиро, відповідаючи на запитання Богуна про наявність вільних кімнат, – якби не знайшов місця для Богуна! У власних покоях поселю мостивого пана, а догоджу тому, хто кров свою проливав за Україну.

– Хіба я один її проливав, батьку? – знизав тоді плечима Іван, на що отримав таку відповідь, котра глибоко схвилювала його:

– Багато було таких, вашмость. Багато ще буде. Але Богун у нас один. Його мусимо шанувати за рани, отримані в Збаражі, і за те, що врятував нас, нерозумних, у Берестечку. Двоє синів моїх врятувалися тоді. Третій загинув, і не знаю, де могила його, то правда. Але правда й те, що якби булава наказного гетьмана була не в тебе, вашмость, навряд чи дочекав би з походу й інших двох. Прошу тебе, велику милість зробиш, коли зупинишся на ночівлю в домі моєму, – козак ще раз вклонився до землі.

Тепер, гарно відпочивши і вирушивши у подальшу дорогу після вишуканого сніданку, над котрим господар заїзду особисто трудився ще за ночі, вінницькі козаки швидко долали милю за милею, тож наблизилися до Переяслава задовго до темряви, котра в цю пору не примушувала на себе довго чекати, а за наявності на небі низьких сивих хмар, як то було тієї днини, повинна була заволодіти землею ще до п'ятої години опівдні.

Коли з‑за обрію показалися спочатку розмиті, а потім усе більш чітко вималювані на тлі неба золоті бані Успенської, й пофарбовані яскравою блакитною фарбою бані Покровської церков, проміж яких височіла, схожа з відстані на шпицю, вежа міської ратуші, Івана наздогнав Нечипоренко. Притримавши коня, поїхав поряд.

– На шляху, немов на ярмарку, – вказав він на десятки возів, ридванів і бричок, сотні комонного й пішого, різного чину люду від іноземних послів і козаків до простих селян, що широким потоком текли до брами Переяслава, поблизу якої зчинилося справжнє стовпотворіння.

– Багато люду козацького нині в Переяславі, – відповів Іван. – Від кожного полку, окрім старшини, десяток‑другий козаків. Та Переяславський полк у повному складі, та гетьманська канцелярія з обозом, та московського боярина Бутурліна свита до півтисячі, напевне, нараховує. Ну а де таке збіговисько, там і торгашів ціле море. Мислю я, у передмісті потрібно спинятися, тут легше ночівлю відшукати.

Але планові Богуна залишитися до початку Ради, котру було призначено на завтрашній день, у селянському передмісті Переяслава, не судилося бути втіленим у життя. Ще на під'їзді до міста його відшукав багато вбраний гетьманський джура, котрий і передав наказ Хмельницького: усім полковникам зі своїм найближчим оточенням ставати на стацію в місті, в будинках старшини і значних козаків Переяславського полку, де для них приготовано все необхідне.

– У мене тут усі найближчі, – обернувшись, Богун оглянув десяток своїх проводжатих і кивнув на них гетьманському посланцю, – ці пани їдуть зі мною.

– Як завгодно вашій милості, – поспішив погодитись джура. – Прошу їхати за мною, я покажу, де саме вам зупинитися. Тепер у місті занадто людно.

– Я помітив, – спокійно відповів Іван, а за хвилину представники Вінницького полку, котрі прибули на Раду впорожні, без возів і поклажі, з одними лише саквами, притороченими до кульбак, розчинилися в тисячному натовпі, котрий рухався в напрямку міської брами, схожий на велетенського строкатого слимака.

Проїхавши вузькими вуличками, тісними від сотень людей, котрі поспішали одним їм відомими напрямками під святковий передзвін, що лунав з високих дзвіниць десятків переяславських церков, розташувалися у просторому будинку переяславського полкового кантаржея Семена Грабовського, поряд з будинком самого полковника переяславського Петра Тетері, котрого Богун добре пам'ятав ще з часів, коли, з гетьманської ласки, посів полковницьку посаду в Кальнику і став частим гостем у канцелярії Хмельницького в Чигирині.

– Вітаю, пане Іване, – просто й без зайвих слів простяг Богуну руку Грабовський на знак привітання. – Розташовуйся якомога зручніше, про тебе і твоїх супутників потурбуються. А мені потрібно до полковника, тож не гнівись, повинен тебе покинути. Там у нього і гетьман, – сказавши це, Грабовський зітхнув: – Ох, не люблю, коли стільки начальства укупі. Та ніц не вдієш.

– Хмельницький зупинився в Тетері?

– Звичайно, де ж йому ще зупинятися? Та ти розташовуйся, пане полковнику, обід зараз подадуть.

Проте пообідати Івану вдалося не одразу. Не пройшло й п'яти хвилин після того, як у напрямку полкової канцелярії зник Грабовський, на подвір'ї, яке стало тимчасовим пристанищем для Богуна і його почту, з'явився той самий гетьманський джура, котрий провів їх сюди від міської брами. Уклонившись, він повідомив Богуну про наказ Хмельницького прибути до нього в покої за годину.

– Добре, козаче. Передай гетьману, що я буду в призначений час. Нечипоренко, котрий стояв поряд, подивився на Івана.

– Чомусь я очікував саме такого розвитку подій, – мовив він зітхаючи.

Богун хвилину мовчав, супроводжуючи поглядом джуру, який крокував геть, виконавши покладене на нього доручення.

– Я теж, Михаиле, – сказав він згодом.

Просторий і гарний дім полковника Тетері, побудований у новітньому стилі бароко, з масивними ногами чотирьох колон фасаду над високим кам'яним ґанком, котрі притримували на собі прикрашений ліпленням дах, з високими вузькими вікнами в олив'яних рамах і побіленою крейдою балюстрадою, котра тяглася поверх обох крил будинку, праворуч і ліворуч колонади, стояв посеред досить широкого, вимощеного кам'яною бруківкою подвір'я. Велика, не менше півтора сажні заввишки, огорожа, котра являла собою ті ж колони у стилі бароко, поєднані проміж собою чавунними решітками з чорними мордами левів проміж кованими ґратами і гострими піками на верху. За огорожею, відмежовуючи вимощене камінням подвір'я від ґанку і колонади, тяглися кущі, дбайливо підстрижені й вкриті тепер товстим шаром снігу.

Богун, проминувши високу браму і вартових біля неї, швидко пройшов дбайливо вичищеною від снігу й криги бруківкою повз виставлені в ряд жовті тіла великих гармат. Бронзові «панянки» грізно дивилися в обличчя усім гостям полковницького палацу, міцно впершись в землю дебелими, в зріст людини, кованими подвійною залізною шиною колесами. Легко збіг сходами до дверей. Порівнявся з вартовими, серед яких упізнав джуру, котрий приніс йому звістку про виклик гетьмана. Джура, помітивши Богуна, зник за дверима. За мить з'явився в супроводі генерального осавула Демка Лисовця.

– Доброго дня, полковнику, – холодно кивнув головою Литовець, котрий тримався з Іваном демонстративно стримано ще від часів свого провалу під час переслідуванні війська Лянцкоронського і Калиновського, у котрому чомусь винуватив Богуна, якого тоді гетьман відсторонив від переслідування розбитих під Вінницею поляків. – Його ясновельможність очікує на тебе, не барись.

Іван у відповідь кинув на осавула байдужний погляд і сказав:

– Я ніколи не барюсь, пане Демко.

Лисовець мало не заскрипів зубами, але промовчав і, круто повернувшись на підборах, повів Івана в гетьманські покої.

Хмельницький прийняв Богуна, стоячи посеред просторої кімнати із занизькою, як для Іванового зросту, стелею, перськими килимами на стінах і на долівці, з масивними, зробленими не надто витонченим теслею, меблями. Зодягнений був просто: у білу полотняну сорочку, оксамитові шаровари й м'які домашні сап'янці. Лише на плечах мав підбитий соболиним хутром кармазиновий жупан, настільки щільно вкритий золотим шиттям, що тканина на ньому буквально переливалася у світлі кількох десятків свічок, які палали в численних підсвічниках і канделябрах. Обличчя гетьмана, котре помітно змарніло після недавніх подій у Сучаві, виглядало надзвичайно втомлено, а в чуприні, підстриженій за польською модою, з високо виголеними скронями, а також у довгих вусах помітно побільшало сивини, відтоді як Богун востаннє бачив Хмельницького. Високе чоло гетьмана перекреслила, додавшись до попередніх, ще одна глибока зморшка, що робило вигляд його обличчя ще більш стомленим, аніж це було насправді. Іван пригадав, що сина гетьмана, Тимофія Хмельницького, котрий загинув від вибуху гарматного ядра в Сучаві, поховано лише тиждень тому.

– Доброго дня тобі, батьку козацький, ясновельможний пане гетьмане, прийми мої співчуття з приводу втрати дорогої тобі людини, – мовив Іван, знімаючи шапку і згинаючись у низькому поклоні.

– Здоровий будь і ти, полковнику, дякую за співчуття, – Хмельницький вказав Богуну на стілець, який стояв поблизу великого столу. – Сідай, розмову до тебе маю.

Іван мовчки сів на вказаний стілець. Хмельницький примостився на лаві навпроти нього, прихилившись спиною до мармурового підвіконня і щільніше застібуючи жупан. Деякий час мовчав, потім дістав з кишені жупана люльку, набив її тютюном і припалив від поданої Богуном свічки.

– Дякую, Іване, – гетьман помахом руки наказав Богунові сісти на стілець, з якого той підхопився, щоб подати вогню. – Знаєш про що піде мова?

– Здогадуюсь.

– Отже, здогадуєшся… – Хмельницький на кілька хвилин замовк, щось обдумуючи. Нарешті зітхнув. – Ти бачиш скільки люду зібралося, тут у Переяславі? З Правобережжя, з Лівобережжя, з Січі. З самої Москви люди приїхали. Багато верст шляху здолали. Тобі відомо, скільки верст від Москви до Переяслава?

– Близько тисячі, ваша ясновельможність.

– Немалий шлях. Адже тобі відомо, що таке шлях, ти теж не раз долав довгі милі шляху за моїм наказом. Бував і послом від Війська Запорізького. Востаннє, якщо не помиляюся, спільно з панами Пушкаренком та Сахновичем, під началом писаря мого, Виговського, їздив до Кам'янця посольством до Іслам‑Ґерая?

– Так, пане гетьмане.

– Ну, тоді будь ласка, полковнику, нагадай мені чим закінчилося те ваше посольство?

– Хіба Виговський досі цього не зробив? – знизав плечима Богун.

– Поганий би був я гетьман, коли б він цього не зробив! – дещо підвищив голос Хмельницький. – А ти все ж нагадай.

– У переговорах, котрі відбулися між ставкою Сефера Кази‑аги і польськими комісарами неподалік від Нового замку у Кам'янці, ми участі не брали, а надалі, коли відмовилися обговорювати з канцлером будь‑які питання, доки не буде відновлено умов Зборівського трактату, – були, м'яко кажучи, з'ігноровані. Поляки з турками вели домовини про майбутній похід на Москву.

– Так. Залишається доповнити тебе лише тим, що нам байдуже до мети тих домовлянь. Не байдуже лише те, що почалися перемовини нашого єдиного союзника з нашим ворогом, і робиться це через нашу голову! І ще одне. Тобі має бути добре відомо: поляки відмовляються від підписання нового мирного договору, який би залишив усе на позиціях, визначених у Зборові.

– Мені відомо про це.

– Тоді чому ти дозволяєш собі брати під сумнів мої рішення і прагнення більшості військової старшини, відмовляючись присягнути на вірність московському цареві?! – голос Хмельницького задзвенів під стелею, і гетьман із силою торохнув кулаком до застеленої оксамитом лави. Богун згадав, що точнісінько так само дзвенів голос гетьмана тоді, у наметі, коли під час походу війська на Сучаву з метою визволення з осади Тимоша Хмельницького, до шатра увірвалися полковники і почали вмовляти гетьмана повернутися на Україну, відмовившись від мети походу.

– Доки за сином будеш ходити, України позбудешся, – мав тоді необережність мовити нещодавно призначений на черкаське полковництво Яцько Пархоменко, після чого миттєво позбувся лівої руки вище ліктя – знервований останніми переживаннями й нетверезий гетьман відрубав її одним помахом своєї шаблі.

Але на Богуна крик гетьмана не справив такого враження, яке зазвичай чинив на більшість генеральної старшини і полковників, не говорячи вже про рядових козаків.

– Рабства не хочу, батьку, – люто зиркнув він на Хмельницького.

– Рабства?! Ми всі скоро матимемо його! Чи мало зроблено мною, жеби закінчити війну і вільно запанувати на власній землі? Немало! Скільки крові пролито, скільки сил віддано, а що ми маємо? Трансильванія, Волощина, навіть Молдова проти нас. Польща з Кримом домовляється, з Литвою мир вилами по воді писаний, чи ти сліпий, полковнику? Чи не відчуваєш, що ось‑ось, немов голодні собаки, кинуться на нас з усіх сторін, абись розірвати тіло вітчизни нашої на тисячі клаптів? – Хмельницький підхопився з лави і закрокував кімнатою, як робив те завжди, коли хвилювався. І скільки прихованої сили, скільки стрімкості відчувалося в його постаті, немолодої вже, побитої ворожою зброєю і життям людини!

– Легко казати так, як се робиш ти, Богуне! Легко сперечатися! Думаєш, я не бачу, на яку небезпеку наражаємось, йдучи у підданство дикому цареві північному? Добре розумію. І бачу. Але розумію й те, що виходу іншого не маємо. Особливо тепер, після Земського собору, котрий затвердив усе ж прийняття Війська Запорізького під протекцію Москви. Дорогого мені те коштувало, полковнику. І ми підемо в підданство. Бо лютує голод в Україні вже після стількох років війни, бо чума винищує міста і села сотнями від Дністра до Дніпра. Тому що люди ремствують, а я мушу універсалами своїми забороняти під страхом смерті продавати коней та зброю, а збиратися під полковими знаменами в разі нужди. Це ті самі люди, котрі йшли за мною до Пилявців, і я приймав їх, непрошених, десятками тисяч до війська!

– Слушні слова, батьку, – Богун відчув, як у ньому зростає гнів. – Але вислухай і мене! І слово моє таке буде: не приймай їхню собачу протекцію! Багато витримували ми за ці роки і ще витримаємо! Бог нас не полишить…

Хмельницький лише стомлено махнув рукою:

– А окрім Бога, ти маєш союзників, Богуне?

– Мечі наші в тебе, гетьмане!

– То так. Але замало їх для всіх ворогів наших. Не смій радити мені, полковнику. Сперечатися не смій. Ти присягнув мені на вірність, тож виконуй свою присягу. Завтра ти підпишеш усе, що буде потрібно, і не примушуй мене гнівитись на тебе.

Іван і собі піднявся зі стільця. Поклавши руку на руків'я шаблі, низько вклонився:

– І ти не примушуй мене порушувати клятву мою. Не тобі одному присягав я, Україні присягав. А після цього не можу клястися їй на згубу і йти під руку царя варварського.

Хмельницький кілька хвилин мовчав, задумливо поглядаючи на Богуна. Нарешті зітхнув і щільніше загорнувся в жупан.

– Ти можеш собі пояснити, полковнику, чому досі тримаєш пернач?

– На все воля Божа.

– Божа і гетьманська, Іване.

– Так, ваша ясновельможність.

– А от я собі не можу цього пояснити. Було багато людей, котрі згинули від мого гніву від речей, набагато більш невинних, аніж ті, що ти їх дозволяв собі в моїй присутності. Я страчував за звинуваченням у державній зраді людей, котрі почувалися занадто вільно. Не знаю, може, й ти готуєш комплот[65]проти мене, таких вже немало було. Але чомусь ти подобаєшся мені, Богуне. Можливо, саме тому, що ставиш для себе Україну вище, аніж мене, її гетьмана, навіть себе самого. Що ж, іди. Не буду чинити тобі нічого й цього разу. Обійдемося й без присяги вінницького полковника.

– І Вінницького полку, пане гетьмане.

– Так.

– Окрім нас, протекцію Москви не підтримає Київський патріархат, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський і Уманський полки.

– Мені про це відомо. Решта козаків підтримують моє рішення, а їх більшість. На цьому завжди трималася козацька рада – ухвалюють рішення, котре обирають більшістю вільних голосів, при арматі. Іди полковнику, скоро почнеться призначений мною прийом царських послів. Іди, але знай: ти в черговий раз засмучуєш мене.

– Вибач, батьку, інакше не можу чинити, – щиро мовив Богун.

– Йди.

Іван вклонився гетьману, тихо причинив за собою двері і, наповнюючи тишу великого будинку дзвоном острогів, швидко збіг сходами в широку залу передпокою. Там побачив десяток одягнених у довжезні соболині шуби і високі, мало не у півсажня заввишки, шапки, бороданів, котрі про щось упівголоса розмовляли. Побачивши Богуна, вони замовкли. Серед інших Іван помітив і самого Василя Бутурліна – найвищого і найгладшого серед послів, зі здоровим рум'янцем на пухких щоках і довгою чорною бородою, котра доходила боярину аж до пояса. Вдаючи, що не знає нікого з присутніх, хоча з Бутурліним йому і доводилося зустрічатися на кількох бенкетах у Хмельницького, а одного разу навіть супроводжувати його посольство під час мандрівки крізь володіння Білгородської орди, Богун проминув двері і вийшов на високий ґанок дому Петра Тетері. Переповнений людьми Переяслав зустрів його гамором, криками, рипінням возів та іржанням коней, що лунали з‑поза меж полковницької господи.

Дата добавления: 2015-06-04