Розділ II 3 страница. Переяславська Рада розпочалася ранком восьмого січня 1654 року зібранням у гетьмана усіх полковників

Переяславська Рада розпочалася ранком восьмого січня 1654 року зібранням у гетьмана усіх полковників, сотників та іншої прибулої полкової старшини, передзвоном усіх церков Переяслава, а також шумом великих натовпів на вулицях і майданах міста. Серед цього гамору стримано і урочисто рокотали військові литаври. Тисячі людей, котрі дотепер тулилися в хатинках, корчмах або й хлівах передмістя, кинулися в місто, додаючись до численних мешканців самого Переяслава і представників козацьких полків, котрі прибули на Раду. Внаслідок цього полкове місто перетворилося на справжній мурашник. Людське море клекотало до обідньої пори, гублячись у пересудах, де можна побачити Хмельницького, подивуватись з небачених убрань московських послів або просто підкріпитися чи випити чарку оковитої. Нарешті Переяславський полк у повному складі вишикувався на головній площі міста неподалік від Успенської церкви, де мала відбутися процедура прийняття присяги московському цареві Олексію Федоровичу. Генеральна старшина Війська Запорізького, а з нею й українське духовенство й найвідоміші представники переяславського міщанства, потяглися в ридванах, верхи на конях або й просто на своїх двох, ближче до Успенської церкви, неподалік якої ще від учора було влаштовано поміст, з якого мав звертатися до людей гетьман. Тепер з килимів, що ними було вкрито поміст, видаляли паморозь, якою ті вкрилися за ніч, а також установлювали хоругву Війська Запорізького і гетьманський штандарт. Міщани, такі як червонолиций пан бурмістр, що стояв у центрі натовпу з радців, цехмістрів і найбільш поважних майстрів переяславських цехів, поглядали похмуро. Не дивлячись на своє чималеньке положення в місті, сьогодні пан бурмістр, очевидно, пригнічений неймовірно великою кількістю високих посадовців козацького війська і самого гетьмана, тримався якомога подалі від дбайливо вкритого десятками перських килимів, а поверх них червоним, немов кров, сукном, ґанку Успенської церкви. На самому ґанку, вочевидь, уже почуваючи себе тут справжніми хазяями, вишикувались довгобороді московські посли – бояри, думні дяки, писарі, стряпчі й усі, хто був необхідним у складі посольства. Не вистачало лише самого Бутурліна, який, з метою надання своїй персоні особливого статусу, не вважав за потрібне з'являтися перед людські очі до приїзду Хмельницького.

Нарешті литаври вдарили гучніше, дзвінко заграли сурми, і на площу, примушуючи сколихнутись людське море, верхи на білому коні в'їхав гетьман Хмельницький, слідом за ним трималися Виговський, генеральний суддя Богданович, генеральний обозний Коробка і генеральні осавули Місько і Яненко.

– Гетьман! – почулося в натовпі.

– Гетьман! – видихнули задні ряди, котрі, щоб краще бачити все, що діялось на майдані, зайняли всі можливі підвищення, включаючи будівлі козацької пушкарні й ковану огорожу будинку Тетері. – Хмельницький!

– Слава Хмельницькому!!! – заволав хтось у натовпі, й за мить тисячі голосів заревіли, вітаючи гетьмана. У відповідь той на мить затримав коня, приклав ліву руку до грудей і здійняв високо вгору свою булаву. Над шеренгами Переяславського полку вгору злетіли сотні шапок.

Бутурлін, який з'явився невідомо звідки якраз у ту мить, коли на майдан в'їхав гетьман, тепер стояв на чолі посольства, розпливаючись у посмішці, і усім своїм виглядом давав зрозуміти: він надзвичайно задоволений таким теплим прийомом, що його вчинили підвладні Хмельницькому. Повним тріумфу поглядом обвів Бутурлін рівні шеренги затягнутих у червоне сукно козаків Переяславського полку і різнобарвний натовп за спинами переяславців. Зауважив хвилювання гетьманського оточення, не пройшов і повз хитруваті очі Виговського, котрі мало не підморгували йому, немов змовнику, (хохол ще вчора приходив і тайкома від гетьмана пропонував свою допомогу, туманно натякав на власну лояльність, на сподівання отримати землю і владу з рук царського уряду, в разі коли це стане в їхній компетенції). Зупинився радісний погляд боярина, лише наткнувшись на повні ненависті очі Богуна. Немов спіткнувся, налетівши серед пустоти на перешкоду. Посмішка повільно сповзла з обличчя Бутурліна і він, примружившись, оглянув високу й струнку постать полковника, і заграв щелепами під чорною, немов смола, бородою. У прямому й відкритому погляді Богуна він відчув виклик. Ні, не собі. Це був виклик державі, котру боярин тут собою ототожнював, котрій служив вірою і правдою, подяки якої за вдало виконану тут роботу очікував. А дякувати було за що! За землю, котра могла прогодувати мільйони й мільйони людей, родючу українську землю, котру рано чи пізно можна буде поділити й панувати на ній. Населення, мільйони робочих рук, котрі уже шість років, не втомлюючись боротися з ворогами із заходу, добровільно визнають владу царя Олексія, – все це дарував Москві він, Василь Бутурлін! І лише погляд вінницького полковника, на котрий він так несподівано наткнувся серед натовпу, протверезив боярина, нагадуючи йому, що Мала Русь, котру він таємно уже вважав у кишені царя‑батюшки, може принести Московщині ще багато прикрих та болючих сюрпризів.

Відволік боярина від невеселих думок голос генерального осавула Яненка:

– Тихо, люд православний! Прошу тиші! Слухайте слово його ясновельможності пана гетьмана Війська Запорізького Низового і Городового, Богдана‑Зиновія Хмельницького!

Повільно, зароджуючись перед помостом, на який у оточенні генеральної старшини піднявся Хмельницький, і поступово відкочуючись до найдальших берегів людського моря, пройшла хвиля такої дзвінкої тиші, що стало чути скрип невидимого звідси колеса на водяному млині в передмісті. Тричі заграли сурми і пророкотали, замовкнувши раптово, литаври. Хмельницький, неспішно оглянувши весь простір заповненого людьми майдану до найдальшого куточка, до якого від помосту було добрих півтори сотні сажнів, набрав у легені морозного повітря і почав промову:

– Панове полковники, осавули, сотники і все Військо Запорізьке, і всі православні християни! – залунав над притихлим натовпом гучний і розкотистий голос гетьмана, голос, який від часів Жовтих Вод слухали, як музику гімну, наповнюючись гордістю за себе і власну країну, за силу, що її відчули, ставши під знамена славного гетьмана. – Відомо вам усім, як Бог свободив з руки ворогів, що гонять церкву святу і кривдять все християнство нашого східного православ'я. Шість років живемо ми в землі нашій без господаря – в безнастанних війнах і кровопролиттях з гонителями й ворогами нашими, що хочуть винищити церкву Божу, аби ім'я руське ані згадувалось в нашій землі. Вельми се нам усім докучило і бачимо, що не можна нам більше жити без царя.

– Чому ж, батьку? – не стримався Богун і зиркнув на Хмельницького, наче вогнем обпік. – Кров проливаємо, правда, шість років війни і утисків, теж правда. Тільки нам гетьман – володар, для чого нам цар?

У відповідь Хмельницький лише люто зиркнув на Івана й продовжив промову:

– Тому нині зібрали ми явну раду всьому народові, абисьте вибрали собі господаря з чотирьох, котрого хочете. Перший – цар турецький, багато раз він накликав нас через послів своїх під свою владу. Другий – хан кримський. Третій – король польський: коли того захочемо, він ще й тепер нас може прийняти до давньої ласки. Четвертий – православний государ Московського царства, котрого ми вже шість літ безнастанно собі випрохуємо!

Після цих слів Хмельницького Богун відчув на собі погляд. Підвівши голову, зустрівся очима з Бутурліним. Очі боярина знову сміялися. «Чуєш, непокірний полковнику, випрохуємо! Благаємо, наче милості!» – промовляв той погляд. Пальці, якими у безпомічній люті впився в руків'я шаблі при поясі, побіліли. А слова Хмельницького все капали й капали в його свідомість, неначе розплавлений свинець, неначе вирок тому, за що він, Богун, бився усі ці роки:

– Вибирайте кого хочете, – говорив Хмельницький. – Турецький цар бусурмен, усім вам відомо, яку біду терпить наша братія – православні греки, і в якому вони утиску від безбожних. Кримський хан теж бусурмен, поневолі прийнявши його в приятелі, які незносні біди ми потерпіли. А яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові було від панів польських, того нікому з вас не треба оповідати: всі ви знаєте, що за краще вони мали жида і пса, аніж християнина, брата нашого. Православний же великий государ, цар східний – одного з нами грецького закону, ми з православними Московщини – одно тіло церковне, що має головою Ісуса Христа. Сей великий християнський государ змилувався над незносними кривдами православної церкви нашої Малої Русі. Не злегковаживши безнастанних наших шестилітніх благань, він прихилив до нас своє милостиве царське серце і прислав до нас своїх великих ближніх людей з царською ласкою. Коли ми тепер його щиро полюбимо, то, крім його великої руки, не знайдемо благотишніного пристановища. – Хмельницький зітхнув, подивився на Богуна і добавив дещо тихіше, але все ж так, що його почули всі, хто стояв поряд з підвищенням:

– А хто з нами в тім не згоден, тепер куди хоче – вільна дорога![66]

І, немов підводячи солідний підсумок словам гетьмана, вдарив залп кількох десятків гармат – це Виговський помахом руки віддав наказ салютувати фортечним гарматам. І ще високі мури не встигли затамувати низький гул луни гарматних пострілів, як наперед натовпу, мало не під саме підвищення, на котрому стояв гетьман, підскочив сивовусий козак, у якому Богун одразу ж упізнав все того ж гетьманського джуру, що його бачив учора в будинку Тетері.

– Волимо під кріпкою рукою царя восточного, православного, в нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику христовому, поганинові, дістатися! – заволав він з такою силою, що його почули, без сумніву, й задні ряди.

– Волимо! – почулося з натовпу.

– Царя православного!

– Геть собак бусурманських!

– Геть ляхів з їхнім жидівством! До московського царя в підданство веди, гетьмане! – заревіли навколо, і одразу ж крики потонули в урочистому співі сурем і рокотанні литавр. З підвищення поважно зійшов Петро Тетеря, котрий до цієї миті стояв поряд з Іваном Виговським за спиною в гетьмана. Твердим кроком ступав він уздовж кола, яке оточувало підвищення, зодягнений у кармазиновий жупан, зеленого сукна підбиту лисячим хутром кирею, соболину шапку і червоні сап'янці із золотими острогами. Праву руку ніжинський полковник гордовито тримав на руків'ї оздобленої слоновою кісткою карабели, лівою стискав срібного полковницького пернача.

– Ви чули, панове‑молодці, лицарство козацьке? І ви, люд переяславський? Чули, про що мовив гетьман наш? Тож кажіть: чи всі так призволяєте? Чи всіх вас волю висловив його ясновельможність?

І цієї миті Богун помітив заворушення, котре почалося надто далеко від помосту, щоб йому надали занадто великої ваги, – на самому краю майдану раптом звилась малинова хоругва, і учинився крик, серед якого Іван розрізнив лише кілька окремих реплік, значення котрих було занадто недвозначним, щоб його можна було віднести до чогось іншого, окрім виявлення незгоди з промовою гетьмана і майбутньою угодою.

– Не православні вони, татари є! Від насіння татарського! – чулося звідтіля.

– Не віддай народ у неволю, батьку! – вторив першому другий голос.

– Козацтво славне до смерті ведеш, гетьмане! – лунав третій голос.

– Україну продаєш!

– Кривавими ріками і слізьми гіркими її ми до цього торгу омили!

Обличчя Тетері скам'яніло. Він кинув швидкий погляд на осавула, який виструнчився поруч, і за мить до того місця в натовпі, звідкіля чулися вигуки, вирушили, супроводжуючи свій шлях криками невдоволення та болісними зойками людей, що їх так безцеремонно розкидали, звільняючи собі шлях, кілька десятків старшин Переяславського полку. З обличчя Бутурліна і облич його радників миттю зійшов благодушний вираз, що його непорушно зберігали впродовж останніх годин. В оточенні московського посла почалося жваве перешіптування. Хмельницький, здавалося, не помічав усього, що відбувалося, – він був зайнятий своєю булавою, котру йому саме зараз необхідно було дбайливо примостити на отороченій золотим шиттям оксамитовій подушечці, що її запобігливо підніс булавничий. За хвилину в кутку, звідки доносились крики, почувся шум бійки, зойк пораненого, після чого когось поволокли геть. Стривожений, мов бджолиний вулик, натовп ще деякий час гудів, після чого поступово почав стихати, а після чергової серії ударів литавр і співу сурем притих зовсім. Тетеря, котрий увесь цей час ходив уздовж утвореного козаками кола, немов лев уздовж огорожі, відкашлявся і заволав удруге:

– То чи всіх волю висловив гетьман? Чи всі так призволяєте?

На цей раз нічого не завадило, і дружні, сповнені ентузіазму голоси, які якось надто вже симетрично лунали з різних відтинків кола, сповістили:

– Усі однодушно!!!

Хмельницький, вдоволено махнувши головою, вимовив гучним своїм і чистим голосом. Тим самим голосом, як пригадав цієї миті Богун, котрим кликав у бій з ворогом ще тоді, напередодні Жовтих Вод:

– Нехай так і буде! Нехай Господь укріпить нас під царською кріпкою рукою!

– Боже, утвердь! Боже, укріпи! Аби ми всі навіки однодушні були! – не забарилися ті самі дружні голоси, котрі щойно твердили про однодушність тих, хто зібрався на Раду в Переяслав. За хвилину схвальними криками розкотився увесь велетенський майдан.

– Помилуй нас Господь, – почув Богун і побачив поряд повні сліз очі Нечипоренка. – Дай сили витримати все, що на нас ще чекає.

– Мусимо, Михаиле, – Іван стиснув правицею плече вірного осавула. – Ходімо, нам нічого тут робити.

І Богун покрокував геть, не звертаючи уваги на здивовані погляди інших старшин, котрі почали рухатись до сходів Успенської церкви, де мала відбутися присяга на вірність московському цареві Війська Запорізького й усього народу Русі Малої, як зболили величати Україну за східним кордоном. Слідом за полковником поспішив Нечипоренко і вінницькі козаки, котрі прибули з Іваном до Переяслава за наказом гетьмана. За їхніми спинами урочисто задзвонили, заливаючи майдан басовитим гудінням великих і веселим співом малих дзвонів. У широкі двері Успенської церкви, де нині переяславський протопіп Григорій мав служити разом з прибулими з Москви священиками, густими лавами пішли багато вбрані старшини і московські посли.

Прибувши до господи Семена Грабовського, де застав лише старого козака, котрий був у полкового кантаржея за розпорядника, Богун одразу ж віддав своїм козакам наказ ладнатися в дорогу.

– Повинні за годину вирушити, – кинув він похмуро, нічого не пояснюючи розпоряднику.

– Але пан Грабовський велів готувати для вас бенкет… – не зрозумів Іванової поспішності розпорядник.

– Не до бенкету, козаче.

– Може б, не варто проти ночі? – промимрив іллінецький сотник на ім'я Дурдило.

– Варто, я сказав! – визвірився на нього Богун. Більше ніхто не промовив жодного слова: у Вінницькому полку добре знали, що Богуна у такому стані чіпати не варто.

За годину до сутінків, коли до Переяслава поспішали останні з тих, хто запізнився на таку видатну подію, як присяга на відданість Московському царству, а на майдані натовп розпався на сотні невеличких куп охочих до безкоштовного частування гультіпак; коли московські посли пакували у скрині, з яких раніше діставали царські грамоти, даровані гетьману, підписані рукою Хмельницького завіряння у вічній покорі, а у найбільших залах готувалися заставлені вишуканими стравами та напоями столи для бенкету високих осіб, крізь міську браму проїхала мовчазна валка з десятка вершників, котрі чомусь не поділяли загальної радості й не поспішали погуляти за рахунок гетьманської казни. Вони їхали геть, і сонце, яке сідало за невисокі пагорби на обрії, золотило їхні силуети своїм ласкавим промінням.

Дата добавления: 2015-06-04