Часть 1. Работа над собой в творческом процессе переживания 3 страница

Дозор польського війська, висланий так далеко у степ, був, судячи з усього, зайвим – чат ворожого війська, ані будь‑яких їхніх слідів виявлено не було, що мовило про те, що цілком вистачило б і варти в самому таборі. Тож двацятичотирирічний поручник з довгим і манірним ім'ям Ян Володислав Почобут‑Одланицький відверто нудьгував у оточенні двох десятків своїх мовчазних драгунів, котрі, час від часу, по‑черзі відокремлювались від загону з метою виїхати на невеличкий пагорб і оглянути місцевість. З напівсонного стану його вивів крик одного з жовнірів:

– Троє вершників за кількасот сажнів на схід, пане поручнику!

– До зброї! – стріпнувся Почобут‑Одланицький. – Не дайте їм утекти, нам конче потрібен «язик»!

Драгуни, привчені довгим військовим життям у степу до будь‑яких несподіванок, без зайвих допитувань пустили коней у чвал, розтягуючись широкою підковою, ріжки якої були спрямовані у бік незнайомих вершників. Проте ті, здавалося, і не збиралися утікати. Помітивши польську чату, вони зупинили коней, а над одним з них у струменях вітру затріпотіло невеличке біле полотнище.

За кілька хвилин поручник і кілька драгунів, тримаючи напоготові зброю, наблизилися до вершників, решта жовнірів приготувала до залпу мушкети за кількадесят кроків від невідомих.

– Хто такі?! Відповідати! – погрозливо залунав голос Почобут‑Одланицького.

Найстарший з незнайомців, судячи з одягу козак, підняв, показуючи відсутність у них зброї, обидві руки.

– З ким маю честь? – запитав у свою чергу чистою польською мовою.

Ян Володислав, підкорюючись своїй юнацькій запальності, хотів уже відповісти щось грізне, але погляд очей незнайомця, холодний як погляд змії, примусив його полишити погрозливий тон.

– Поручник його величності Ян Володислав Почобут‑Одланицький із жовнірами, – відрекомендувався він. – Дозор коронного війська. З ким я маю честь?

– Заховайте зброю, поручнику, – я та мої люди не несемо загрози короні. Загроза у вашому власному таборі. У мене важливе повідомлення до його величності.

– Але чому я маю вам вірити? – ошелешено закліпав очима поручник.

– Ось чому! – незнайомець тицьнув йому мало не під ніс шмат пергаменту з викарбуваною на ньому королівською печаткою. – Не марнуйте час, ваші козаки ось‑ось почнуть бунт, а їхній ватажок Богун недалеко від місця, на якому ми з вами займаємося пустими балачками, домовляється з послами Брюховецького про зраду королю!

За кілька хвилин загін Почобут‑Одланицького, котрий поповнився трьома вершниками, вже чвалав, не розбираючи дороги, до ставки Яна Казимира…

Військова рада, призначена на третю годину по обіді п'ятнадцятого лютого, почалася на добрих дві години пізніше призначеного терміну, і причиною того були три великі вози, котрі під посиленою охороною прибули ранком з Варшави до розташованої у монастирі ставки короля. У возах знаходились скрині горіхового дерева з новим гардеробом його величності, що їх не встигли доставити з Парижа напередодні виступу його величності у похід, тож Ян Казимир був серйозно зайнятий ще від ранку, розглядаючи і примірюючи численні туалети, пошиті кращими майстрами французької столиці. У великому шатрі військової канцелярії про це знали, а від того ще більше шаленіли, не в змозі відкрито протестувати проти такої наруги над командуванням коронного війська. Усе ж, коли стрілки великого нюрнберзького годинника, який було встановлено поруч із шафою для мап і паперів, показали за двацять хвилин п'яту по півдні, відлога шатра широко розкрилася, і в супроводі десятка гвардійців до шатра ступив бадьорий, одягнений у шиту з кращого англійського сукна кирею, з‑під якої тьмяно виблискували воронені лати, Ян Казимир.

– Прошу пробачення у шляхетного панства за затримку, – сказав він, розташувавшись у кріслі, – мусив відволіктися задля деякої державної переписки. Отже, почнемо раду. Вважаю, час для рішучої битви настав, і ми нарешті повинні показати міць польської зброї схизматам, котрі, призвавши на поміч московського царя, відреклися ойчизни і зрадили нас. Хтось має пропозиції щодо місця і часу генеральної битви з Брюховецьким?

У відповідь на бравурну промову короля, з вулиці почулися збуджені голоси, серед яких долинуло навіть кілька криків і гучний постріл.

Ян Казимир перелякано глипнув на відлогу шатра.

– Що тут діється?! – гукнув він.

Кілька гвардійців з королівського оточення, а з ними пани Обухович, Храповицький і Єрлич, котрі були присутні на нараді, з шаблями в руках побігли до виходу. За хвилину, оточений озброєними шляхтичами, перед королем стояв козак, котрого кілька годин тому зустрів у степу поручник Почобут‑Одланицький.

– Зрада, ваша величність! – видихнув він мало не в обличчя Яну Казимиру. – У ставці Брюховецького йде підготовка до поєднання з полками Богуна. Вони мають знятися вночі й вирушити на село Комань, туди підійде й кавалерія Брюховецького. Богун уже там, а разом із ним посли лівобережного гетьмана. Поспішайте, ваша величність.

Обличчя Яна Казимира стало схожим на крейду. Руки його затремтіли, а спину під новою паризькою білизною вкрив неприємний холодний піт. На мить йому здалося, що козаки Богуна вже біжать сюди і ось‑ось з'являться на порозі шатра, криваві й нещадні, як тоді, під Замостям, коли прорвали щільні ряди гусарії і нестримно наближалися до королівського почту, а зупинилися лише завдяки владному голосу Хмельницького, котрий вирішив припинити битву в такий несприятливий для польського війська момент. Стан короля одразу ж помітив Єжи Любомирський, який стояв поряд. Він швидко взяв зі столу пляшку з коньяком, плеснув з неї у великий келих добрячу порцію і подав королю. Той, кинувши на Любомирського вдячний погляд, жадібно випив напій.

– Богун посилав людей у Глухів та Новгород‑Сіверський з метою підбурити людей для виступу і прохав ударити на ваше військо спільно з його козаками та кіннотою Брюховецького. Його задум полягає в тому, щоб оточити і повністю знищити польське військо.

– Скільки я маю часу? – усе ще намагаючись зупинити тремтіння в руках, запитав Ян Казимир.

– Достатньо для того, аби вжити запобіжних заходів проти зрадника, – шанобливо схиливши голову, відповів «козак». Його голос, а найбільше шанобливі манери, допомогли Яну Казимиру заспокоїтись більше, аніж коньяк.

– Панове, – він оглянув присутніх, – дозвольте рекомендувати вам пана Сопрановича. З деяких зрозумілих причин ви не мали можливості привітати його раніше. Довгий час пан Сопранович був моїми вухами і очима у ворожому нам таборі. – Король повернувся до Сопрановича і по‑акторськи обійняв його, розцілувавши в обидві щоки. – Я не забуду твоєї відданості, жовніре! Ти отримаєш нагороду, достойну твоїх діянь!

І раптом погляд короля впав на Тетерю, котрий у оточенні кількох старшин сидів у кутку. Обличчя гетьмана було не менш блідим, аніж хвилину тому в самого Яна Казимира. Очі короля звузилися.

– Не менший ворог Московщини, аніж Польщі? Ти обіцяв доповідати про будь‑які кроки лотра!

Тетеря мовчав. Він розумів, що будь‑які виправдання зайві й лише ще більше роздратують короля. Але той вже відвів від нього свій палаючий погляд і оглянув присутніх.

– Я хочу, щоб не пізніше, аніж за годину, козаків Богуна було роззброєно, а ранком наступного дня його привели сюди і передали в руки ката. Все! Виконуйте, панове, раду закінчено! Лише після того, як я побачу холодний труп сієї найзлішої у світі людини, ми продовжимо наступ.

Комань, що складалася всього з якогось десятка вбогих селянських помешкань, зустріла козаків пригніченою тишею і схожими на пусті очні ями черепа вікнами помешкань, звідки пішли, рятуючись від навали польського війська, люди, і дзюркотінням ручаю, котрий, місцями вкритий кригою, а місцями пульсуючи поміж позеленілим камінням, ніс свої води до недалекої Десни. Кінь збуджено заіржав, відчувши близьку присутність кобили, й Богун притримав його, примушуючи втихнути. Незабаром під одним з тинів помітив прив'язану до перекособоченої конов'язі винуватицю – ряба осідлана кобила пряла вухами і сторожко позирала в бік прибулих.

– Гасло! – раптово різонув у вуха чиїсь голос.

– Десна, – відповів Іван, натягнувши повід.

Одразу ж з‑за ближньої хати показалися кілька козаків, ведучи коней за повіддя. Наблизившись, вони зачекали, доки Богун та обидва його супроводжуючі спішаться, після чого один з незнайомців подав руку для привітання.

– Радий познайомитися, вельможний пане, – з пошаною вимовив він, – дозвольте представити себе: сотник Коваленко. Я та мої товариші, – він вказав на мовчазних козаків у себе за спиною, – маємо щасливу нагоду виступити тут від його милості пана гетьмана Івана Брюховецького й узгодити наші подальші дії. Зарані можу сказати, що його милість погоджується на всі ваші вимоги, тож маємо обговорити лише кілька дріб'язкових питаннь по узгодженню вашого виступу.

– До ваших послуг, – кивнув, погоджуючись, Іван.

Коваленко посміхнувся.

– Тоді прошу, закусимо біля нашої скромної кабиці, вип'ємо по чарці оковитої і побалакаємо.

– Зачекалисьмо, – виступив з‑за спини сотника усміхнений Микола Охріменко.

Поручник Почобут‑Одланицький горів від нетерпіння. Усе навкруг нього діялося надто повільно. Повільно збиралися жовніри, призначені для експедиції до Комані в невеличкому й темному дворі‑колодязі монастиря. Повільно радилися в королівських покоях офіцери, вирішуючи якісь другорядні питання його, Почобут‑Одланицького, майбутньої експедиції. Повільно йшли коні, навіть пущені за наказом поручника риссю, алюром не надто комфортним для важко озброєних жовнірів. Молодий пан Ян Володислав не знаходив собі місця, з жахом уявляючи, як вони, затримані всіма цими безглуздими зволіканнями, застануть лише покинуте селище, а хитрий, немов лисиця, Богун вислизне з його рук, щоб дістатися у здобич і примножити славу когось іншого. О, тричі помиляються ті, хто вважає, що високе походження й родовитість самі собою гарантують положення в суспільстві, військову славу, а надто здійснення честолюбних планів амбітної молодої людини, якою, безумовно, був поручник Ян Володислав. Адже всі його вчинки мимоволі будуть порівняні з подвигами знаменитих предків, кожен крок нелегкими сходами до слави і благополуччя зіставлений з їхніми славними діяннями, проаналізований і безліч разів обговорений у колі родинних рад, після чого, звісно, залучений до надто блідих виявів кращих рис родин Почибутів і Одланицьких. Так, вони надто прискіпливі, ті старовинні поборники родинної честі, й задовольнити їхні надто високі критерії непросто, особливо коли на твій вік не випали славні й переможні війни з османами та степові рейди на татарські улуси. Навіть Хмельниччина залишилася позаду, залишивши молодому поручнику для здобуття слави лише цю незрозуміло тягучу війну з Московським царством, відсутність великих битв і можливості відзначитися. Тож хіба міг поручник дозволити собі втратити нагоду прославитись, як людина, котра взяла в полон ненависного добрячій половині Польщі полковника Богуна? Пов'язати своє ім'я з падінням з п'єдесталу козацької слави одного з найближчих поплічників Хмельницького, того, хто зупинив Мартина Калиновського у Вінниці й вивів з‑під носа всього коронного війська козаків під Берестечком? Так, доля, без сумніву, піднесла пану Яну надзвичайно гарний дарунок, і лише від нього залежало, як він скористається з такої нагоди. Якщо вірити Сопра‑новичу, лотрів у Комані усього кілька десятків – Богун вирушив на перемовини сам, не бажаючи привернути увагу до своїх дій до того, як кавалерія Брюховецького підійде впритул до місця їхньої ймовірної зустрічі. Це й є його помилка. Ось тільки б коні йшли швидше, тільки б жовніри передчасно не сполохали звіра…

– Тому, хто візьме Богуна, триста злотих від мене особисто! – гукнув поручник, звертаючись до жовнірів, і з задоволенням побачив, як запалали їхні очі, як пожвавилися обличчя. За три сотні злотих вони викладуться повною мірою, тож у загнаного в пастку Богуна буде ще менше шансів.

За версту від Комані, як і було умовлено раніше, загін розбився на три частини і почав стискати коло навкруг селища, намагаючись до останнього не відкрити своєї присутності, у чому немало допомагали зарості верболозу, що ними було вкрито болотисті околиці села. Окрема півсотня драгунів зайняла позицію за півтори версти від Koмані в напрямку Новгород‑Сіверського – місцевість тут являла собою порослу лише степовою тирсою кручу, котра вела майже до самого міста, тож проглядалася на значну відстань, а Почобут‑Одланицький, боячись передчасно виказати свою присутність, був надто обережним. Не минуло й години після того, як король Речі Посполитої віддав наказ припинити злодіяння Богуна, як лещата навкруг нього почали невпинно стискатися…

– Я радий, що ми змогли порозумітися, – сотник Коваленко піднявся з‑за столу й вклонився Богунові. – Мушу йти, рейментарі призначених вам на допомогу полків очікують новин від мене. Пан наказний гетьман залишиться в Комані?

– Ні, – раптом відкинув Іван раніше розроблений план. – Мушу бути коло своїх людей у час, коли залунає сурма. Для них це важливо, та й мені спокійніше.

– Але якщо вас було помічено на шляху сюди, у ляхів можуть виникнути питання, адже ми говорили про це.

Іван заперечливо покрутив головою.

– Я впевнений у своїх людях, сотнику. Тож які б питання до мене не виникли в пана круля та його підручних, маю великий сумнів у тому, щоб вони могли поставити їх мені без моєї на те згоди. До ранку, сотнику, до швидкої зустрічі.

– Так, до зустрічі, – Коваленко ще раз вклонився і попрямував до дверей. Цієї миті за сотню кроків від тину, у засипаному кучугурами снігу садку драгуни Почобут‑Одланицького нарешті встали на повний зріст, приготували до залпу мушкети й почали обережно наближатися.

– Ляхи! – крикнув хтось із козаків на подвір'ї й тієї ж хвилини впав, обливаючись кров'ю, збитий з ніг першим залпом ворожих мушкетів. Заіржали, метаючись, біля конов'язі коні.

– Ляхи, – видихнув Охріменко і кинувся до вікна. Не далі як за п'ятдесят кроків він побачив темні шеренги ворожих драгунів. Швидким кроком перебіг до вікна у протилежній стіні – та ж сама картина. Вилаявшись, кинувся в сіни і прочинив двері на вулицю. Прямо перед ним у калюжах крові конали троє козаків, кожен отримав по кілька мушкетних куль – драгуни, перезарядивши зброю, підходили впритул до низького тину, котрий відокремлював невеличке подвір'я від посиланого на зиму коров'ячим гноєм городу.

– Усе, – мовив він, повернувшись до світлиці. – Обложили, наче вовка у лігві. Не вибратись…

Богун спокійно підійшов до вікна й заглянув крізь зеленкувату шибку. Він зрозумів, що сталося, після першого ж пострілу на дворі.

Швидко підпалив від каганця лист Брюховецького і кинув його на глиняну миску, яка стояла на столі.

– Ось що, сотнику, – повернувся він нарешті до Коваленка, – вони по мене. Не лізьте на рожен.

– Я з вами, пане Іване, – повільно покрутив головою Охріменко. – Мій дід, мій батько завжди під рукою Богунів служили, під нею й голови склали. Видно й мені така доля.

– Не мели дурниць! – вигукнув Іван. – Скажеш – простий козак, сказали їхати, поїхав. Нічого не відаю. Дасть Бог, виживеш.

– Ні, Богуне, – з кривою посмішкою Микола потягнув шаблю з піхов. – Ти пан розумний, та в мене своя голова.

– Він правий, – підтримав Миколу Коваленко і теж потяг шаблю. – Нам усім одна доля. Попрощаймося краще, аніж сперечатися. – Він підійшов упритул до Івана. – Багато чув про тебе, полковнику, давно хотів познайомитись, тож сам Брюховецького вблагав, щоб з листами мене відрядив. Ось і познайомились… Але головне те, що я не жалкую. Прости ж мені, славний полковнику, як і я тобі прощаю.

– І ти прости мені, сотнику, – поклав йому руку на плече Іван. – І ти, Миколо, може, коли образив чим.

– Прости й ти мені, Богуне, – озвався Охріменко.

На вулиці чулися швидкі команди польською мовою і гупання важких жовнірських чобіт.

– Ех, доведеться без попа Богу душу віддати, – сплюнув спересердя Коваленко.

– Виходьте всі з халупи, і ми збережемо вам життя, – почувся з вулиці дзвінкий юнацький голос.

– Ба, дітей по нас прислали, – збив шапку на потилицю Охріменко.

– Виходьте, доки ми не підпалили це гніздо до дідька лисого! Іван втомлено зітхнув. Ось і все. Він не жалкував ні про що.

Усі з ким починав цю війну, вже давно покояться з миром, і лише йому, гнаному теренами життя, досі вдавалося уникнути смерті. Але вічно неможливо уникати її. Рано чи пізно щербата з косою постане у дверях і накаже йти за нею. Що ж, він готовий.

– Прости й ти мені, люба Ганнусю, – прошепотів одними губами…

Коли поручник Почобут‑Одланицький утратив терпіння і зрозумів, що живим Богун в руки не дасться, його охопила злість. Як сміє він, загнаний у кут пацюк, псувати так гарно проведену Почобут‑Одланицьким операцію? Як сміє відбирати щасливу нагоду похизуватися перед самим королем, ведучи до нього закованого в кайдани бранця? Що ж, нехай мертвим, але він доставить його королю!

– Напшуд, жовнєжи! – гаркнув поручник і першим кинувся через тин до хати, з якої щойно вилетіли від мушкетного залпу шибки підсліпуватих вікон. Драгуни, побоюючись пострілів у відповідь, знехотя послідували за рейментарем.

– Напшуд! – ще раз крикнув він і тієї ж миті зустрівся поглядом з Богуном.

Міцний, немов скеля, невмолимий, немов рука Господня, йшов йому назустріч наказний гетьман козацького війська, тримаючи в одній руці важку карабелу, в іншій – пістолет. Слідом за Богуном ступали ще двоє козаків зі схожими на зрізи мушкетних стволів, відстороненими очима. І немов налетівши на невидиму стіну, зупинився поручник. У якомусь диявольськи повільному темпі побачив він могутню постать козацького ватажка, що насувалася на нього, заступаючи сонце, і гостру шаблю, котра була невмолимо близько від обличчя. Паралізуючи свідомість страхом, уявив, як її лезо, зметнувшись, опускається на його голову. Не помітив навіть, як випустив з ослаблої руки палаш. І цієї хвилини в полі його зору на мить з'явилося, обриваючи притомність, руків'я пістолета, що його тримав у лівій руці Богун. Скрикнувши, немов дівчина, впав поручник Почобут‑Одланицький, і хвиля безпам'ятства надовго накрила його повну амбіцій і честолюбства свідомість. Він уже не почув переляканого крику хорунжого, котрим той намагався владнати перелякану батаву стрільців.

– Готуйсь! – волав хорунжий, а сам не міг примусити себе подивитися на постать козацького ватажка, яка, немов зачарована, швидко наближалась до нього, на ходу зарубавши кількох драгунів з тих, котрі кинулися до хати слідом за поручником.

– Вогонь! – від напруження й страху хорунжий верещав.

Важкий залп гулко вдарив, злетівши до небес, розриваючи морозну тишу, збив паморозь з навколишніх дерев і повернувся криком переляканого гайвороння.

І знову бачена колись брама серед почорнілої, немов сажа, землі постала перед втомленим поглядом Івана. Тільки цього разу він рішуче підійшов до неї і штовхнув холодне шорстке дерево, намагаючись широко відчинити її. І вона відчинилася тихо й легко. Примусила затаїти подих від несамовитої хвилі добра і неземної легкості. Свідомість, розколовшись на тисячі кришталевих друзок, розчинилася в чомусь величному і неосяжному, як сам всесвіт. Залишились лише тиша та спокій…

– Усе закінчено, – оглянувши тіла викладених у ряд козаків і Богуна, підкоморій мозирський, стражник великого князівства Литовського, пан Михал Леон Обухович відійшов від убитих і невідомо навіщо старанно витер руки білосніжною хусточкою. – Він знайшов свою долю.

Єжи Любомирський, усе ще злий через те, що йому довелося за наказом короля покинути ставку і їхати до Комані, аби особисто засвідчити, що вбито саме Івана Богуна, колишнього полковника кальницького, а нині наказного гетьмана козацького корпусу коронного війська, відвернувся спиною до викладених у рядок мерців.

– Що з поручником? – запитав коротко.

– Живий. Отримав сильний удар по голові, тож зараз лежить у моєму ридвані. Він хотів особисто доставити тіло Богуна пану крулю.

– Очевидно, удар був досить сильний, – кинув крізь зуби Любомирський і вирушив до своєї карети, яка очікувала неподалік. – Закопати їх усіх за селом, сліди поховань замаскувати. Ви хоч розумієте, ким був для козаків Богун і що вони зроблять у разі, коли у таборі з'явиться його тіло? – сказав наостанок. Через три хвилини запряжена цугом шістка коней уже несла екіпаж Єжи Любомирського до розташованої в монастирі королівської ставки.

* * *

Війна повільно відступила від околиць Новгород‑Сіверського, і люди, змушені майже всю зиму переховуватись у навколишніх лісах, нарешті змогли повернутися до своїх осель для того, щоб поправити занедбане за зиму господарство, зорати землю і продовжити свою важку боротьбу за виживання. Повернулися до своїх домівок і жителі невеличкого села Комань, що заховалося у верболозах над невеличким потічком неподалік від Десни. Порали худих корів. Орали землю, допомагаючи одне одному, підмащували глиною хатки, котрі після відвідин польських жовнірів узимку мали жалюгідний вигляд. Поступово неспішне селянське життя поверталося у своє звичне русло, і навіть панський урядник з Новгород‑Сіверського завітав, щоб порахувати тих, хто пережив минулу зиму і тепер міг працювати на панщині, а це промовляло про наявність завтрашнього дня в Комані. Поступово залишилися в минулому спогади про нещодавню польську навалу, про страх при вигляді рейтарських роз'їздів і ласих до грабунку зграй ландскнехтів, про холод і голод у виритих в мерзлому лісовому ґрунті землянках. Пам'ять не зберігає поганого надто довго, а суворе кріпацьке життя надто важке, аби можливо було довго згадувати події, котрі несли голод, страх і холод, адже завтрашній день міг принести їх знову. Забулися події минулої зими в Комані.

І лише одна подія сколихнула неспішний плин життя в селі. За тиждень після Зелених свят принесли швидкі коні до Комані невеликий ридван, оточений почтом із двох десятків озброєних козаків. Єдиною пасажиркою загадкового ридвана була висока моложава жінка, одягнена в жалобний наряд. Повільно пройшла вона по селу, тримаючись за руку стрункого юнака в довгополому козацькому каптані з відкинутими назад рукавами. Повним суму поглядом намагалася заглянути в очі незвиклих до уваги вельможного панства селян, немов хотіла їх запитати про щось, але не наважувалась і йшла все далі й далі. Час від часу людям здавалося, що пані ледве тримається на ногах, і лише рука козака, на юному обличчі котрого ледь‑ледь почали пробиватися перші вуса, утримувала її від того, щоб впасти знесилено на вкриту жовтуватим пилом вуличку. На якусь хвилину вона зупинилася біля господи Петра Хліба, тієї самої, котру більше од інших пошкодили минулої зими ляхи, зі стін якої Петро, поправляючи їх навесні, виколупав кілька десятків важких мушкетних куль. Тремтячими руками вхопилася за низький, порослий пагонами квасолі тин, і деякий час так і стояла, доки юнак, що супроводжував пані, не обійняв її й не повів далі.

– Ходімо, мамо, ходімо…

І лише на вигоні над селом, там, де дерся вгору звивистий шлях до Новгород‑Сіверського, вона зупинилася надовго, попросивши сина зачекати на неї біля ридвана. Не менше години стояла вона, вдивляючись в обрій, над яким, пофарбувавши його червоним, висіло готове вирушити в нічну мандрівку далекими землями сонце. Відшукувала очима кожний кущик, дрібну билинку, найменшу деталь краєвиду, намагаючись довіку зберегти в пам'яті картини місць, де зустрів свою загибель милий її серцю чоловік.

– Спи, мій любий, – шепотіли її вуста. – Тепер ти можеш відпочити від праць. Тепер тебе не пожене в морок і заметіль твоя немилосердна доля. Тепер ти маєш спокій, котрий заслужив…

І лише з останніми променями сонця, коли на буйні трави впала важка холодна роса, повернулася вона до ридвана. Цвьохнув батіг, і гарячі коні понесли геть від здивованих жителів села Комань дивну пані та її мовчазний почет. Понесли, щоб більше ніколи не повернути в дорогі її серцю місця.

29 березня 2008 року

[1] Exquisitissime (лат.) – відмінно.

[2] Веліце (заст.) – дуже, вельми, вкрай.

[3] Волейна потреба (заст.) – війна, генеральна битва.

[4] Virtus domine (лат.) – вельможний пане.

[5] Бинамній (заст.) – аж ніяк, ані трохи.

[6] Бандолет – короткий карабін, який нагадував великий пістолет і використовувався у кавалерії, зокрема рейтарами.

[7] Лоріка, каліги, піаум, скутум (лат.) – відповідно: панцир; солдатські чоботи; дротик з чотиригранним древком; щит.

[8] Senatus populus que Romano! (лат.) – Іменем сенату та Римського народу!

[9] «Дванадцять апостолів» – так жартівливо іменували в європейських арміях епохи ренесансу солдатську перев'язь з прикріпленими до неї дванадцятьма дерев'яними циліндриками, у кожному з яких знаходився виміряний заряд пороху, що було потрібно для більш швидкого перезаряджання зброї під час битви.

[10] Якірці – невеличкі вістря з гартованої криці, призначені для пошкодження кінських копит під час захисту від комонних атак. Були схожими на ногу птаха й влаштовані так, що під час розкидання завжди спрямовували ся догори одним з гострих кінців.

[11] Чарухи (тур.) – постоли, домашні туфлі.

[12]Олександр Бруханський під час означених подій займав посаду полковника Білоцерківського полку реєстрового козацтва, на яку був призначений польською владою.

[13] Dolor (лат.) – біль.

[14] Patientia (лат.) – терпіння.

[15]Саме так в «Історії Русів» описується страта гетьмана Острянині і його старшини після поразки очолюваного ними повстання. Цілком ймовірним на думку автора є більш раннє джерело, з якого взято такий детальний опис злодійства польської влади над повсталими козаками.

[16] Куша (заст.) – арбалет.

[17] Signum stupidiatis (лат.) – відзнака за дурість

[18] Co modo (лат.) – таким чином.

[19] Pro bono publico (лат.) – задля загального блага.

[20] Veritas vines (лат.) – істина у вині.

[21] Bibo (лат.) – пити.

[22] Возний – у Речі Посполитій – судовий виконавець. Людина, яка в силу своєї посади мусіла бути педантом і бюрократом.

[23] Курінь – у реєстровому війську на відміну від Низового Запорізького війська курінь був найменшою військовою одиницею у складі сотні.

[24] In praedam (лат.) – у здобич.

[25] Аппараменти (заст.) – гармати, припаси до них й інше озброєння.

[26] Лан – старовинна міра площі, котра дорівнювала ЗО моргам, або 20 десятинам (приблизно 18 гектарів).

[27] Ванації (заст.) – навчання.

[28]Текст цього універсалу взято з літопису Самійла Величка і адаптовано до сучасної української мови. Щодо дати під універсалом, як втім і автентичності тексту, то з цього приводу точаться запеклі суперечки серед українських істориків. Автор дозволив собі повірити Самійлу Величку і даті 10 червня.

[29] Абихмо (заст.) – щоб ми.

[30] Ватувати (заст.) – розраховувати, мати надію.

[31] Целебрування (заст.) – урочисте відправлення обряду.

[32] Нестервар – давня назва міста Тульчин.

[33] Альбовєм (заст.) – тому що.

[34] Agricolae (лат.) – землероби.

[35] Лабцювати (заст.) – хапати руками, бити.

[36] Човганський Камінь – сучасне місто Теофіполь, районний центр Хмельницької області.

[37] Censura (лат.) – оцінка.

[38]Тут мається на увазі крилатий вислів, котрий історія приписує Богдану Хмельницькому: «Перина, Латина і Дитина!» Натяк на пристаркуватий вік і немічність Домініка Заславського, вченість Миколая Остророга, котрий не був військовим у повному розумінні, й зовсім молодий вік та недосвідченість Олександра Конєцпольського, сина покійного коронного гетьмана Речі Посполитої.

[39] Венц (заст.) – отже.

[40] Перевадовати (заст.) – переконувати.

[41] Пожегнаннє (заст.) – прощання.

[42] Carpe diem (лат.) – користуйся миттю.

[43] Безецник (заст.) – нечестивець, негідник.

[44] Кніпель – заряд для гладкоствольної артилерії, який уявляв з себе дві залізні кулі, скріплені ланцюгом або залізним стержнем. Найчастіше використовувався на морі для пошкодження такелажу ворожих кораблів.

[45] Куша (заст.) – арбалет.

[46]Гетьман Ясько Неродич‑Бородавка був страчений на початку вересня 1621 року в козацькому таборі під Хотином після того, як козаки звинуватили його в недбайливому командуванні військом, що призвело до загибелі близько двох тисяч козаків під час руху на з'єднання з армією Кароля Ходкевича.

Дата добавления: 2015-06-04