Розділ X

ерез тиждень, уранці шостого жовтня, Львовом пішла Зутка, так само несподівана, як і страшна, що князь Ієремія, забравши більшу частину війська, потай ки залишив місто і пішов не відомо куди.

Юрби зібралися перед архієпископським палацом. Спершу ніхто не хотів вірити. Жовніри твердили, що коли князь і поїхав із великим загоном, то це тільки для того, аби оглянути околиці. Виявилося, казали, що перебіжчики пустили фальшиві чутки, ніби до міста от‑от підійдуть Хмельницький і татари, бо від двадцять шостого вересня минуло десять днів, а супротивника й близько не було. Князь, напевно, схотів наочно переконатися у небезпеці і, перевіривши чутку, неодмінно повернеться. Зрештою, кілька рейментів він залишив, і до оборони усе готове.

Так і було насправді. Усі розпорядження віддано, кожному визначено його місце, гармати викочено на вали. Увечері прибув ротмістр Ціхоцький із п’ятдесятьма драгунами. Його враз обступили допитливі, але він із натовпом говорити не став і вирушив просто до генерала Арцишевського; обидва викликали Грозваєра і, порадившись, подалися в ратушу. Там Ціхоцький оголосив переляканим радникам, що князь не повернеться.

Першої миті у всіх опустилися руки, а чиїсь зухвалі вуста навіть промовили слово «зрадник» Але тоді підвівся Арцишевський, старий полководець, котрий уславився великими подвигами на голландській службі, й звернувся до військових і радників із такими словами:

– Я почув блюзнірське слово, яке борони Боже ще комусь повторити, бо навіть відчай тут служити виправданням не може. Князь поїхав і не повернеться – це правда. Але яке ви маєте право вимагати від вождя, на плечі якого покладено турботу про врятування всієї вітчизни, аби він захищав тільки ваше місто? Що буде, коли супротивник оточить тут останні сили Речі Посполитої? Ні харчових запасів, ні зброї на таке велике військо у місті нема, тож скажу я вам, – а моєму досвіду ви можете вірити, – що чим більше воїнства було б тут замкнено, тим менше змогли б ми протриматися, бо голод здолав би нас скоріше від супротивника. Хмельницького більше цікавить сам князь, аніж ваше місто, тож коли він дізнається, що його тут немає, що князь збирає нове військо і хоче прийти з підмогою, радше дасть вам попуску і пристане на перемови. Ви зараз ремствуєте, а я вам скажу, що князь, залишивши місто, загрожуючи Хмельницькому зокола, урятував вас і дітей ваших. Тож держіться, захищайтесь, затримайте супротивника хоч на якийся час – цим ви і місто збережете, і вікопомну послугу Речі Посполитій зробите, бо князь за цей час сили збере, інші фортеці укріпить, розворушить закляклу Річ Посполиту і поквапиться вам на допомогу. Єдино слушний шлях до порятунку він обрав, бо якби він, зморений голодом, загинув тут із військом, ніхто б інший ворога не стримав, і той пішов би на Краків, на Варшаву і всю Річ Посполиту заполонив би, ніде не зустрічаючи спротиву. Тож замість ремствувати поспішайте на вали боронити себе, своїх дітей, місто і всю Річ Посполиту.

– На вали! На вали! – підхопило кілька сміливіших голосів.

Ґрозваєр, чоловік енергійний і відважний, сказав:

– Тішить мене рішучість ваших милостей. Знайте ж: князь, поїхавши, залишив нам план оборони. Кожен тепер знатиме, що робити. Сталося те, що й мало статися. Оборону доручено мені, і я захищатимусь до останнього подиху.

Надія знову влилася у сполохані серця, і Ціхоцький, відчувши це, наостанку додав:

– Ясновельможний князь просив переказати вашим милостям, що ворог близько. Поручик Скшетуський зачепив флангом двохтисячний чамбул і розбив його. Полонені твердять, ніби за ними йде велика рать.

Ця звістка справила велике враження. На хвилю залягла тиша, усі серця забилися сильніше.

– На вали! – вигукнув Грозваєр.

– На вали! На вали! – повторили присутні офіцери і городяни.

Коли це враз за вікнами почувся галас; та ось крик тисяч голосів злився в один незрозумілий шум, схожий на шум морських хвиль. Зненацька з гуркотом розчинилися двері й усередину вбігло кільканадцять городян. Перш ніж у них устигли спитати, що сталося, як почулися крики:

– Заграва в небі! Заграва в небі!

– І слово стало ділом! – промовив Ґрозваєр. – На вали!

Зала спорожніла. За хвилю гарматний гуркіт струсонув міські мури, сповіщаючи жителів міста, передмість і довколишніх сіл, що наближається ворог.

На сході небо червоніло, скільки сягало око. Здавалося, море вогню наближається до міста.

* * *

Князь тим часом поквапився до Замостя і, розгромивши дорогою невеличкий татарський чамбул, про що Ціхоцький повідомив городянам, узявся готувати до оборони цю могутню на вигляд фортецю і невдовзі перетворив її на неприступний бастіон. Скшетуський укупі з паном Лонгіном і частиною хоругви залишилися у фортеці під командою пана Вейгера, старости валецького, а князь рушив у Варшаву просити у сейму коштів для набору нового війська. Заодно він хотів узяти участь у виборах, що невдовзі мали відбутися.

На цих виборах мала вирішитися доля Вишневецького і всієї Речі Посполитої. Якби було обрано королевича Карла, тобто гору взяла військова партія, князя було б призначено головнокомандувачем усіх військ Речі Посполитої, і вирішальна битва із Хмельницьким не на життя, а на смерть стала б неминучою. Королевич Казимир, хоч і славився мужністю і був неабияким ратником, слушно вважався прихильником політики канцлера Оссолінського, тобто політики перемов із козаками і значних їм поступок. Обидва брати не скупилися на обіцянки і намагалися привернути на свій бік чим‑більше прихильників, а позаяк сили обох партій були рівними, результатів виборів ніхто передбачити не міг. Прихильники канцлера побоювалися, щоб Вишневецький завдяки дедалі гучнішій славі й симпатії, яку він мав у рицарства і шляхти, не перетяг більшості на бік Карла, а князь із тих самих причин прагнув особисто підтримати свого кандидата. Тому він і поквапився у Варшаву, впевнений уже, що Замостя зможе довго утримувати натиск об'єднаних сил Хмельницького і кримського хана. Львів, найімовірніше, можна було вважати врятованим, бо Хмельницькому ні до чого було гаяти час на здобуття цього міста, коли попереду його чекало Замостя – справжня твердиня, що заступала йому шлях до серця Речі Посполитої.

Ці думки зміцнювали наміри князя й наповнювали бадьорістю його душу, зболілу за долю краю, що витерпів стільки страшних бід. Тепер він був упевнений, що хоч навіть і Казимира оберуть королем, – війни не уникнути, і страшний заколот мусить потонути в морі крові. Князь сподівався, що Річ Посполита ще раз виставить сильну армію, – починати перемови можна було тільки за підтримки могутньої військової сили.

Заколисаний цими думками, їхав князь під прикриттям кількох хоругов, маючи при собі Заглобу й пана Володийовського, перший із яких присягав усім, що доможеться обрання королевича Карла, бо уміє говорити зі шляхетською братією і знає, як від неї домогтися, чого треба, другий же командував княжим ескортом.

У Сенниці, неподалік від Мінська, на князя чекала мила, хоч і несподівана зустріч: він спіткав княгиню Гризельду, котра для безпеки із Брест‑Литовська їхала до Варшави, слушно гадаючи, що й князь туди прибуде. Вони сердечно привіталися після довгої розлуки. Княгиня, хоч і тверда була духом, кинулася з таким плачем в обійми чоловіка, що не могла заспокоїтися кілька годин поспіль. Ох! Як часто траплялися такі хвилини, коли вона вже не сподівалася його побачити, – і ось, дякувати Богові, він повернувся, славніший, ніж будь‑коли, оточений такою величчю, якої ніхто ще в його роду не знав, найбільший із полководців, єдина надія Речі Посполитої.

Княгиня, щохвилини відриваючись од грудей чоловіка, поглядала крізь сльози то на схудле, почорніле його обличчя, то на високе чоло, яке труди і турботи поорали глибокими зморшками, то на почервонілі від безсонних ночей очі, і знов заливалася сльозами, і всі фрейліни вторували їй, розчулені до глибини сердець. Однак, поволі заспокоївшись, князівське подружжя пішло у просторий будинок тамтешнього парафіяльного священика, і там почалися розпитування про друзів, придворних і рицарів, котрих вони любили як членів родини і з котрими були пов’язані спогади про Лубни.

Найперше князь поквапився заспокоїти княгиню, стурбовану долею пана Скшетуського, пояснивши, що той тільки тому лишився в Замості, що потерпає від страждань, посланих йому Богом, і не хоче поринати у столичний гамір, воліючи лікувати душевні рани суворою військовою службою і працею. Потім князь відрекомендував княгині пана Заглобу і про подвиги його розповів.

– Ось справді vir incomparabilis[20], – сказав він, – котрий не лише Курцевичівну із Богунових лап вирвав, а й провів її крізь самісіньку гущу козацького й татарського війська, а потім укупі з нами під Старокостянтиновом бився і здобув велику славу.

Слухаючи цю розповідь, княгиня не шкодувала похвал для пана Заглоби, кілька разів простягала йому руку для поцілунку, ще ліпшу обіцяючи в майбутньому нагороду, а vir incomparabilis уклонявся зі скромністю справжнього героя, а то знову починав пишатися і на фрейлін поглядати, бо хоч він і старий був і багато для себе не чекав від жіночої статі, але йому приємно було, що дами стільки лестивого почують про його подвиги і мужність. Проте у цій радісній зустрічі не бракувало й смутку: опріч розповідей про важкі для вітчизни часи, багато разів на запитання княгині про різних знайомих рицарів князь відповідав: «Убитий… убитий… пропав безвісти», – і панни при цьому плакали, бо не одне серед убитих називалося дороге серцю ім’я.

Так радість мішалася зі смутком, сльози з усмішками. Але найзажуреніший був малий пан Володийовський. Марно він роззирався навсібіч і трудив очі – княжни Барбари ніде не було видно. Щоправда, у нелегкому воєнному житті, у постійних битвах, сутичках і походах кавалер цей призабув княжну, але таку вже він мав натуру: легко закохувався і швидко забував. Однак тепер, коли він знову побачив усіх панночок із кімнати фрейлін, коли лубенське життя мов наяву постало перед очима, йому подумалося, що як мило було б, раз уже випала хвилина відпочинку, і позітхати, і знов дати роботу своєму серцю. Тож коли жаданої зустрічі не сталося, а почуття, як на злість, спалахнуло з новою силою, пан Володийовський тяжко зажурився і мав такий вигляд, ніби попав під зливу. Голова його звисла на груди, вусики, зазвичай підкручені, що стирчали аж за ніздрі, як у хруща, теж звисли, кирпатий ніс видовжився, обличчя втратило свіжість, він став мовчазний, не пожвавився навіть, коли князь своєю чергою його мужність і незвичайні подвиги вихваляти став. Бо що для нього означали усі ці похвали, коли вона не могла їх чути!

Аж Ануся Борзобогата зжалилася над ним і, хоч були між ними суперечки, вона вирішила його втішити. З цією метою, не спускаючи очей із княгині, вона непомітно посувалася до рицаря, аж поки опинилася поруч нього.

– Добридень, ваша милость, – привіталася вона. – Давненько ми не бачилися.

– Ой, панно Анно! – меланхолійно відповів пан Міхал, – багато води спливло. У невеселий час знов зустрічаємося – та й не всі…

– Певно ж, не всі: стільки рицарів полягло!

Тут і Ануся зітхнула, а по хвилі вела далі:

– Та й нас уже менше, ніж колись: панна Сенютівна вийшла заміж, а княжна Барбара залишилася у дружини віленського воєводи.

– І, мабуть, теж іде заміж?

– Ні, не вельми вона цим переймається. А чому ваша милость про це допитується?

Сказавши це, Ануся примружила чорні оченята так, що тільки щілинки лишилися, і скоса з‑під він поглядала на рицаря.

– Із прихильності до родини, – відповів пан Міхал.

А Ануся на це:

– Ой, і слушно робиш, бо княжна Барбара, пане Міхале, твій великий друг. Вона не раз питала: де ж мій рицар, котрий на турнірі в Лубнах найбільше зітнув турецьких голів, за що від мене дістав нагороду? Що він поробляє? Чи живий іще, чи пам’ятає про нас?

Пан Міхал із вдячністю підняв очі на Анусю і, по‑перше, зрадів, а по‑друге, помітив, що дівчина надзвичайно погарнішала.

– Невже й справді княжна Барбара так сказала? – спитав він.

– Достеменно! І ще згадала, як ваша милость заради неї через рів стрибав, – це тоді, коли у воду впав.

– А де тепер дружина віленського воєводи?

– Була з нами у Брест‑Литовську, а тиждень тому поїхала у Бєльськ, звідкіля прибуде до Варшави.

Пан Володийовський удруге глянув на Анусю і не міг більше втриматися.

– А панна Анна, – мовив він, – так погарнішала, що аж очам дивитись боляче.

Дівчина подячно всміхнулася.

– Ви, пане Міхале, так тільки говорите, щоб мене до себе прихилити.

– Хотів свого часу, – сказав, стинаючи плечима, рицар, – Бог свідок, хотів, та не зміг, а тепер панові Підбип’яті бажаю, щоб йому поталанило.

– А де зараз пан Підбип’ята? – тихо спитала Ануся, опустивши оченята.

– У Замості зі Скшетуським. Йому присвоїли чин намісника, і тепер він мусить нести службу при своїй хоругві, але якби знав, кого тут зустріне, о, Богом присягаю, взяв би відпустку і своїми довгими кроками нас наздогнав би. Це великий рицар і заслуговує на всіляку ласку.

– А на війні… з ним нічого лихого не сталося?

– Здається мені, що ти, мила панно, не про те спитати хочеш, а про ті три голови, котрі він зітнути збирався?

– Не вірю я, що цей намір серйозний.

– А ти вір, мила панно, бо без цього нічого не буде. Він не перестає шукати такої нагоди. Ми зумисне їздили під Махнівкою дивитися, як він б’ється у самісінькій гущі бою, навіть князь із нами їздив. Скажу тобі, мила панно: я бачив багато битв, але такої січі, певно, скільки житиму, не побачу. А коли на битву підв’яжеться твоїм шарфом – страх, що витворяє! Знайде він свої три голови, будь спокійна, панно.

– Нехай кожен знайде те, що шукає! – зітхнувши, мовила Ану ся.

За нею зітхнув і пан Володийовський, звернувши очі до неба, та враз зі здивуванням перевів погляд у протилежний куток кімнати.

Звідти дивилося на нього гнівне, спаленіле обличчя якогось незнайомця з величезним носом і вусищами, схожими на дві мітли, що швидко ворушилися, ніби від стримуваного гніву.

Можна було злякатися і цього носа, і цих очей, і вусів, та пан Володийовський був не з полохливих, а тому, як було сказано, тільки здивувався і, повернувшись до Анусі, спитав:

– Що це за проява, он там, у кутку навпроти? Дивиться на мене так, ніби цілком проковтнути хоче, і вусищами пряде, як старий кіт перед здобиччю.

– Отой? – спитала Ану ся, показуючи білі зубки. – То пан Харламп.

– Що це ще за поганин?

– І зовсім він не поганин, а литвин, ротмістр із хоругви пана віленського воєводи, котрий нас супроводжує аж до Варшави і там чекатиме на воєводу. Ви, пане Міхале, не ставайте йому на дорозі, бо це великий людожер.

– Це я бачу, бачу. Але якщо він людожер, тут є жирніші від мене: чому тоді він на мене, а не на інших зуби гострить?

– Бо… – почала Ануся і тихенько захихотіла.

– Бо що?

– Бо в мене закоханий, і сам мені сказав, що кожного, хто до мене наблизиться, на шматки порубає. І зараз, повір мені, ваша милость, що тільки присутність князя із княгинею його утримує, інакше він одразу знайшов би нагоду причепитися.

– От тобі й маєш! – весело вигукнув пан Володийовський. – То це так, панно Анно? Ой, недарма, виходить, ми співали: «Як татарська орда, ти береш в ясир corda!» Пам’ятаєш, мила панно? Ох, я бачу, ти кроку ступити не можеш, щоб комусь не заморочити голови!

– На своє нещастя! – відповіла, опустивши оченята, Ануся.

– Ох, фарисейка ти, панно Анно! А що на це скаже пан Лонгінус?

– Хіба я винувата, що цей пан Харламп мене переслідує? Я його терпіти не можу і дивитися на нього не хочу.

– Ну, ну! Дивись, мила панно, щоб через тебе кров не пролилася. Підбип’ята такий, що його хоч до рани прикладай, та коли йдеться про кохання, жарти з ним небезпечні.

– Хай йому хоч вуха обітне, я буду тільки рада.

Сказавши так, Ануся закрутилася, як дзиґа, і пурхнула на другий кінець кімнати до його милості Карбоні, княгининого лікаря, з котрим почала про щось перешіптуватися і розмовляти, а італієць утелющився очима в стелю, ніби в екстазі.

Тим часом до Володийовського підійшов Заглоба і почав підморгувати своїм здоровим оком.

– Пане Міхале, – спитав він, – а що то за кізонька?

– Панна Анна Борзобогата‑Красенська, княгинина нахлібниця.

– Гарненька, бестія, очі як тернини, губки як намальовані, а шийка – ух!

– Нічогенька, нічогенька!

– Вітаю, ваша милость!

– Дай спокій, добродію. Це наречена пана Підбип’яти або майже наречена.

– Пана Підбип’яти?.. Побійся Бога, ваша милость! Адже він обітницю цнотливості дав. Та й при тій пропорції, що між ними, йому хіба що за коміром її носити! Або ж на вусах вона у нього могла б примоститися, як муха. Скажеш таке…

– Еге, вона ще прибере його до рук. Геркулес був міцніший, а все‑таки жінка його осідлала.

– Тільки б рогів йому не наставила, хоч я перший тут постараюся, не будь я Заглоба!

– Не переймайся, таких, як ти, буде багато. Хоч насправді вона дівчина з гарної родини і чесна. Кручена трохи, бо молода, але ж вродлива.

– Шляхетний ти кавалер, тому й хвалиш її… Але що кізонька, то кізонька.

– Врода притягує людей. Он той ротмістр, exemplum[21], здається, страшенно в неї закоханий.

– Чи ба! А ти поглянь ліпше на того крука, з котрим вона розмовляє, – що то за чорт?

– То італієць Карбоні, княгинин лікар.

– Бачиш, пане Міхале, як у нього пика мов ліхтар сяє, а баньки закочує, як у delirium[22]. Ех, кепські справи у пана Лонгіна! Я трохи на цьому знаюся, бо замолоду не одного навчив… Іншим разом розкажу твоїй милості, у яких я бував бувальцях, а якщо маєш охоту, хоч зараз послухай.

І пан Заглоба почав нашіптувати щось малому рицареві на вухо й підморгувати сильніше, ніж зазвичай, але тут настала пора від’їздити. Князь сів із княгинею в карету, аби після довгої розлуки дорогою наговоритися досхочу. Панни повсідалися в коляски, а рицарі посідали на коней – і всі рушили.

Попереду їхав двір, а військо на відстані ззаду, бо край тут був спокійний і хоругви більше для демонстративності, аніж для безпеки були потрібні. Отже, із Сенниці попрямували на Мінськ, а звідти до Варшави, часто‑густо, за звичаєм того часу, роблячи привали. Тракт був такий забитий, що вони ледве рухалися вперед. Усі їхали на вибори: і з ближніх околиць, і з далекої Литви. То тут, то там видно було цілі панські двори, одна за одною тяглися вервечки позолочених карет, оточених гайдуками, кремезними лакеями, вдягненими по‑турецькому, за якими йшли надвірні роти: угорські, німецькі, яничарські, козацькі загони, а то й латники із відбірної польської кінноти. Кожен із вельмож намагався виставити і якнайрозкішніший, і якнайрізноманітніший, і якнайчисельніший почет.

Опріч багатьох магнатських кавалькад тяглися й скромніші – повітових і земських сановників. Раз у раз із куряви випірнали одномісні шляхетські ридвани, оббиті чорною шкірою й запряжені парою коней або четвериком; у кожному розкошував знатний шляхтич із розп’яттям або образком Пресвятої Діви, що висів на шиї на шовковому шнурку. Всі були озброєні: з одного боку сидіння мушкет, із другого – шабля, а у тих, хто служив нині або колись, – за сидінням іще на два лікті стирчали списи.

За ридванами бігли собаки – лягаві або хорти, не для потреби, бо ж не на лови їхали, а тільки для панської забави. Трохи позаду конюхи вели повідних коней, укритих попонами для захисту багатих сідел від дощу й куряви, далі тяглися рипучі вози на колесах, скріплених лозою, навантажені наметами й запасами харчів для панів і слуг. Коли вітер часом зносив куряву із тракту на поля, уся дорога, відкриваючись, сяяла й переливалася то як багатобарвна змія, то як стрічка, майстерно виткана із золота й шовку. Подекуди на тракті звучала музика: у натовпі йшли італійські або яничарські оркестри, особливо перед хоругвами коронного і литовського війська, котрих тут теж було чимало, – вони входили до почту сановників. Усюди стояли крик, гамір, чулися оклики, запитання, часом виникали суперечки, коли один одному не хотів давати дороги.

Раз у раз до княжого почту підскакували кінні жовніри і слуги, вимагаючи пропустити того чи того сановника, або питаючи, хто їде. Та, почувши у відповідь: «Воєвода руський!» – негайно давали знати про це своїм панам, котрі враз звільняли дорогу, а ті, хто був попереду, збочували, щоб бачити князівський кортеж. На привалах довкола товпилися жовніри і шляхта, аби потішити зір спогляданням найбільшого ратника Речі Посполитої. Не бракувало й віватів, на які князь відповідав подячно, бо, по‑перше, від природи був прихильним до людей, а по‑друге, прихильністю своєю сподівався привабити чимбільше охочих на бік королевича Карла, котрих і так уже привабив чимало тільки завдяки своєму вигляду.

Із такою ж цікавістю натовп дивився на князівські хоругви, на тих «русинів», як їх називали. Вони вже не були такі обдерті й змарнілі, як після старокостянтинівської битви, бо в Замості князь видав хоругвам нову форму, і все‑таки на них дивилися як на заморське диво, адже за уявленням жителів найближчих до столиці околиць русини з’явилися з іншого кінця світу. Тож усякі дива розповідали про ті таємничі степи і бори, в яких родяться такі лицарі, милуючись їхніми засмаглими обличчями, обпаленими вітрами Чорного моря, гордовитістю погляду й суворістю постави, запозиченою у диких сусідів.

Після князя найбільше поглядів було звернено на пана Заглобу, котрий, помітивши, яким оточений захопленням, озирався так гордо й пихато, так страшно поводив очима, що в натовпі ураз зашепотіли: «Он той має бути між ними найдоблесніший рицар!» А інші казали: «Цей, мабуть, силу‑силенну душ із тілом розлучив. От лютий змій!» Коли такі слова долинали до вух пана Заглоби, він намагався прибрати якнайсердитішого вигляду, щоб не показати, яка втіха лоскоче його душу.

Часом він озивався до натовпу, часом глузував із когось, а найбільше із литовських регулярних хоругов, у яких вояки з важкої кавалерії носили на плечах золоті нашивки, а з легкої – срібні. «Блищить як злото, а всередині болото!» – кричав декому із вояків пан Заглоба, і не один із них, засопівши, хапався за шаблю, скреготів зубами, але, збагнувши, що це жовнір із воєводиної хоругви, спересердя спльовував і відмовлявся од наміру зчепитися.

Ближче до Варшави натовпи так погустішали, що коні йшли ледве переставляючи ноги. Вибори обіцяли бути багатолюднішими, ніж зазвичай, бо навіть шляхта із віддалених – українських і литовських – окраїн, котра через відстань могла б і не прибути на вибори, прямувала тепер до Варшави заради власної безпеки. Хоч день виборів був іще далеко – щойно почалися перші засідання сейму, проте кожен хотів потрапити до столиці за місяць, а то й за два, аби влаштуватися, комусь про себе нагадати, у когось пошукати заступництва, з'їсти й випити своє по панських дворах, зрештою, після жнив порозкошувати у столиці.

Князь сумно дивився крізь віконця карети на ці натовпи рицарів, жовнірів і шляхти, на ці багаті й розкішні убори, думаючи про те, які сили пропадають, скільки можна б виставити війська! Чому ж Річ Посполита, така могутня, велелюдна й багата, переповнена славним рицарством, водночас така слабка, що не може дати ради Хмельницькому і дикій татарві? Чому? Силі Хмельницького можна було б не меншу силу протиставити, якби оця шляхта, оце воїнство, оці багатства і достатки, оці полки й хоругви спільній справі так захотіли служити, як служать своїм приватним інтересам. «Гине чеснота в Речі Посполитій, – думав князь, – могутнє тіло починає псуватися; гине колишня відвага – у розкошах, а не у ратних трудах хочуть кохатися жовніри і шляхта!» Князь почасти мав слушність, але про вади Речі Посполитої судив тільки як воїн і полководець, котрому всіх людей хотілося перевчити на ратників і повести на ворога. Відвага могла знайтися і знайшлася, коли у стократ більші війни стали невдовзі загрожувати Речі Посполитій. Їй бракувало чогось більшого, а чого саме – князь‑воїн не здогадувався у цю хвилину, зате це добре знав його супротивник, коронний канцлер, досвідченіший, ніж Ієремія, політик.

Та ось у сизо‑блакитній долині замріли шпилясті вежі Варшави, і князеві роздуми розсіялися. Він дав необхідні розпорядження, які черговий офіцер негайно переказав Володийовському, начальникові ескорту. Виконуючи наказ, пан Міхал повернув геть від Анусиної коляски, біля якої гарцював конем усю дорогу, і поскакав назад до хоругов, які значно відстали, щоб вирівняти стрій і в суворому порядку підійти до міста. Та ледве він проїхав кільканадцять кроків, як почув, що його хтось доганяє. Пан Володийовський озирнувся: це був пан Харламп, ротмістр легкої кавалерії віленського воєводи й Анусин залицяльник.

Пан Міхал притримав коня, відразу збагнувши, що не обійдеться без сутички, а такі штуки він любив усією душею.

Пан Харламп, порівнявшись із ним, спочатку нічого не говорив, тільки сопів і грізно ворушив вусами, певно, не знаючи, з чого почати. Нарешті він озвався:

– Чолом тобі, пане драгуне!

– Чолом, пане вістовий!

– Як ти, добродію, вістовим смієш називати мене, товариша і ротмістра, га? – спитав, скрегочучи зубами, пан Харламп.

Пан Володийовський заходився підкидати в повітря тесак, котрий тримав у руці, усю увагу нібито зосередивши тільки на тому, щоб після кожного перевороту знов піймати його за ручку, і відповів наче знехотя:

– А я по нашивках чинів не розрізняю.

– Ти, добродію, ображаєш усе товариство, до якого не годен належати.

– А це ж чому? – спитав, прикидаючись дурником, пан Володийовський.

– Бо в чужоземному полку служиш.

– Заспокойся, ваша милость, – сказав пан Міхал. – Хоч я і в драгунах служу, але до товариства належу, та ще й не в легкій воюю кавалерії, а у важкій самого князя‑воєводи, тож говори зі мною як із рівним або й як зі старшим[23].

Пан Харламп трохи подумав, збагнувши, що йому не так легко з цим малюком, як він гадав, доведеться впоратись, але зубами скреготіти не перестав, бо твердий спокій пана Міхала його ще дужче розізлив, і нарешті промовив:

– Як ваша милость сміє мені поперек дороги ставати?

– Еге, ти, я бачу, добродію, сварки шукаєш?

– Може, й шукаю, і скажу тобі, – він нахилився до пана Міхала і промовив, знизивши голос, – що вуха пообтинаю, як ти мені до панни Анни ставатимеш на дорозі.

Пан Володийовський знову заходився підкидати тесак так уважно, ніби для цієї забави був найкращий час, і благально мовив:

– Ой, добродію, дозволь іще трішки пожити, не вбивай мене!

– О ні! І не сподівайся! Від мене не втечеш! – вигукнув пан Харламп, хапаючи малого рицаря за рукав.

– А я й не думаю тікати, – спокійно відповів пан Міхал, – просто зараз я на службі й наказ князя, начальника мого, відвезти маю. Відпусти рукав, добродію, відпусти, прошу тебе, бо інакше що ж мені, бідоласі, залишається робити?.. Хіба що тесаком тебе по лобі стукнути і з коня звалити.

Тут у лагідному досі голосі Володийовського почулося таке зловісне сичання, що пан Харламп із мимовільним здивуванням глянув на малого рицаря й відпустив рукав.

– А! Все одно! – сказав він. – У Варшаві мені відповіси. Я тебе там знайду!

– А я й не стану ховатися, тільки як от нам битися у Варшаві? Може, ти мене, добродію, навчиш? Я там іще в житті не бував, я простий жовнір, але про маршальські суди чував: кажуть, хто посміє добути шаблю під боком у короля або interrex’a[24], тому життя вкорочують.

– Ех ти, простак, ваша милость, одразу видно, що у Варшаві не бував, коли маршальських судів боїшся. Де вже тобі знати, що під час безкоролів'я призначається карний суд шляхти, а це куди простіше. Отож за твої вуха, ваша милость, мені віку не вкоротять, будь певен.

– Дякую за науку і дозволю чсобі ще не раз поради попрохати, бо бачу, що ваша милость учений муж і неабиякий досвід має, а я всього‑на‑всього найнижчий клас у minorum[25]закінчив і ледве adjectivum cum substancio[26]узгодити можу, і якби, боронь Боже, захотів вашу милость дурним назвати, то тільки й знаю, що сказав би «sultus»[27], а не «sulta» чи «sultum»[28].

І пан Володийовський знов заходився підкидати тесак, а пан Харламп аж отетерів; відтак кров ударила йому в обличчя, і він вихопив із піхов шаблю, але тої ж миті малий рицар, спіймавши тесак за ручку, блиснув своєю. Якусь хвилю вони дивилися один на одного, як два вепри, роздуваючи ніздрі й спопеляючи очима, але пан Харламп зміркував перший, що йому із самим воєводою доведеться мати справу, напади він на офіцера, котрий їде із князівським наказом, і перший сховав шаблю назад.

– І все‑таки я тебе знайду, сучий ти сину! – буркнув він.

– Знайдеш, знайдеш, литво‑ботво! – відповів малий рицар.

І вони роз’їхалися: один до кавалькади, другий до хоругов, котрі за цей час значно наблизилися – із клубів куряви вже долинав тупіт копит по вкоченому тракту.

Пан Міхал швидко підрівняв лави вершників та піхотинців і рушив на чолі. За хвилю до нього причвалав пан Заглоба.

– Чого хотіло від тебе це морське страшидло? – спитав він у Володийовського.

– Пан Харламп?.. А нічого. Викликав мене на герць.

– От тобі й маєш! – вигукнув Заглоба. – Та він тебе своїм носом наскрізь проткне! Дивись, пане Міхале, як будете битися, не відрубай найбільшого носа у Речі Посполитій, а то особливий пагорб доведеться для нього насипати. Щастить же віленському воєводі! Іншим доводиться роз’їзди до супротивника висилати, а йому цей рицар ворога здалека почує. Але за віщо він тебе викликав?

– За те, що я поряд із коляскою панни Анни Борзобогатої їхав.

– Чи ба! Треба було б його послати до пана Лонгіна в Замостя. Той би йому показав, де козам роги правлять. Не пощастило чорногузиську, певно, щастя його коротше від носа.

– Я йому про пана Підбип’яту нічого не сказав, – промовив Володийовський, – бо раптом іще відмовиться од герцю. А до Анусі я тепер із подвійним запалом залицятимусь: я теж хочу мати втіху. А що ж ліпшого можна ще робити у цій Варшаві?

– Знайдемо що, знайдемо, пане Міхале! – заспокоїв його, підморгуючи, пан Заглоба. Коли мене замолоду посилали від своєї хоругви стягати податки, я об’їздив увесь край, але такого життя, як у Варшаві, ніде не зазнав.

– Невже, ваша милость, тут не так, як у нас у Задніпров’ї?

– Е, що й казати!

– Вельми цікаво, – збадьорився пан Міхал.

А по хвилі додав:

– А я таки цьому чорногузиську підітну вуса, бо вони у нього задовгі!

Дата добавления: 2015-06-04