Розділ XVI

омісари, вислані Річчю Посполитою на перемови з Хмельницьким, із великими труднощами дісталися нарешті до Новосілок і там зупинилися, чекаючи на відповідь од гетьмана‑звитяжця, котрий тим часом перебував у Чигирині.

Вони сиділи сумні й зажурені, бо цілу дорогу їм загрожувала смерть, а труднощів із кожним кроком більшало. Денно і нощно їх обступали юрби до решти здичавілої від убивств і війни черні, що кричала: «Смерть комісарам!» Раз у раз на шляху зустрічалися ні від кого не залежні ватаги розбійників або диких чабанів, що не мали ані найменшого поняття про закони народів, зате прагнули тільки крові й здобичі. Комісарів, щоправда, супроводжувала сотня конвою, якою командував пан Бришовський, опріч того, сам Хмельницький, передбачаючи, що їх може спіткати, прислав їм свого полковника Донця із чотирма сотнями козаків. Але й такої охорони могло забракнути, бо юрби множилися з кожною годиною і ставали дедалі грізнішими. Варто було комусь із конвойних або із челяді відділитися від решти, як він гинув без сліду. Були вони, посли, як жменька подорожніх, оточена зграєю зголоднілих вовків.

І так минали цілі дні, тижні, а на ночівлі у Новосілках всім уже здалося, що надходить остання година. Драгунський конвой і ескорт Донця звечора вели справжній бій за життя комісарів, а ті, читаючи відхідну молитву, перепоручали свої душі Богові. Кармеліт Лентовський усім по черзі відпускав гріхи, а водночас вітер стукав у вікна, крізь які долинали страшні зойки, відгомін пострілів, пекельний сміх, дзенькіт кіс, крики «На погибель!» і вимоги видати воєводу Киселя, котрого особливо затято домагався простолюд.

Страшна це була ніч і довга, бо зимова. Воєвода Кисіль, підперши голову рукою, уже кілька годин сидів непорушно. Не смерті боявся він, бо відтоді, як вирушив із Гущі, так стомився і знесилів, так був змучений безсонням, що смерть зустрів би радше із розгорнутими обіймами, – ні, душу його мучив незглибимий розпач. Адже саме він, русин із крові й кості, перший узяв на себе роль усмирителя у цій безприкладній війні. Він виступав усюди, у сенаті і в сеймі, як найпалкіший прихильник перемов, він підтримував політику канцлера і примаса, він найсильніше засуджував Ієремію, будучи щиро впевнений, що діє на благо козацтва і Речі Посполитої. Усією своєю гарячою душею він вірив, що перемови, поступки усе погодять, усіх заспокоять, усе загоять, – і саме зараз, цієї миті, коли він віз булаву Хмельницькому, а козацтву – згоду на поступки, засумнівався в усьому: побачив вочевидь марність своїх зусиль, побачив під ногами порожнечу й безодню. «Невже вони не хочуть нічого більше, опріч крові? Невже їм не потрібні жодні свободи, окрім свободи грабувати й палити?» – думав у розпачі воєвода, стримуючи стогін, що розривав його шляхетні груди.

– Голову Киселеву! Голову Киселеву! На погибель! – відповідали йому юрби.

І воєвода залюбки підніс би їм у дар свою сиву розкошлану голову, якби не ті рештки віри, що і простолюду цьому, і всьому козацтву треба дати щось більше – це конче необхідно і для їхнього, і для всієї Речі Посполитої порятунку. Нехай же прийдешнє навчить їх до цього прагнути.

І коли він так думав, промінь надії і бадьорості розсіював на хвилю ту темінь, яку накопичив у ньому розпач, і нещасний старий починав сам себе вмовляти, що простолюд – це ще не все козацтво, не Хмельницький із його полковниками і, можливо, все‑таки почнуться перемови.

Але чи довго вони триватимуть, якщо півмільйона селян іще не склали зброї? Чи не розтануть вони з першим подихом весни, як ті сніги, що зараз укривають степ?..

У пам’яті воєводи укотре вже спливали слова Ієремії: «Помилувати можна тільки переможених», – і знову думка його поринала в пітьму, а під ногами відкривалася безодня.

Тим часом минула північ. Зойки і постріли трохи вщухли, натомість свист вітру посилився, надворі гула снігова заметіль. Стомлені юрби, напевно, почали розходитися по домівках, і в комісарів трохи відлягло од серця.

Войцех Московський, львівський підкоморій, підвівся з лави, послухав край вікна, занесеного снігом, і сказав:

– Здається мені, що з ласкою Божою ще доживемо до завтра.

– Може, й Хмельницький пришле більший конвой, бо із цим не доїдемо, – зауважив пан Смяровський.

Пан Зеленський, підчаший брацлавський, гірко всміхнувся:

– Хто скаже, що комісари – посланці миру!

– Я не раз виконував місію посла у татар, – озвався пан новогрудський хорунжий, – але такого ще в житті не бачив. У нашій особі Річ Посполита більше принижена, аніж під Корсунем і Пилявцями. Тому я й кажу вам, добродії: повертаймося, бо про перемови нема чого й думати.

– Повертаймося, – як луна повторив пан Бжозовський, каштелян київський. – Не судилося бути миру – хай буде війна.

Кисіль підняв повіки і втупився скляним поглядом у каштеляна.

– Жовті Води, Корсунь, Пилявці! – глухо промовив він.

І змовк, а за ним змовкли й інші – тільки пан Кульчинський, скарбничий київський, почав голосно молитися, а пан ловчий Кшетовський, схопившись руками за голову, повторював:

– Що за часи! Що за часи! Змилуйся над нами, Боже!

Зненацька відчинилися двері, й до кімнати зайшов Баришовський, капітан драгунів познанського єпископа, що командував конвоєм.

– Ясновельможний воєводо, – доповів він, – якийся козак хоче бачити їхніх милостей панів комісарів.

– Гаразд, – відповів Кисіль. – А чернь уже розійшлася?

– Розійшлася. Завтра обіцяли повернутися.

– Дуже наступали?

– Жахливо, але Донцеві козаки поклали їх кільканадцятеро. Завтра обіцяли нас спалити.

– Добре, нехай козак зайде.

За хвилю двері відчинилися, і на порозі з’явилася висока чорноборода постать.

– Хто ти? – спитав Кисіль.

– Ян Скшетуський, гусарський поручик князя руського воєводи.

Каштелян Бжозовський, пан Кульчинський і ловчий Кшетовський посхоплювалися з лав. Усі вони торік були із князем під Махнівкою й Старокостянтиновом і добре знали пана Яна. Кшетовський навіть доводився йому родичем.

– Правда! Правда! Та це ж таки пан Скшетуський! – повторювали вони разом.

– Що ти тут поробляєш? Як до нас дістався? – питав, обіймаючи його, Кшетовський.

– У селянському вбранні, як ви, добродії, бачите, – відповів Скшетуський.

– Милостивий воєводо, – озвався, звертаючись до Киселя, каштелян Бжозовський, – це найдоблесніший рицар із хоругви руського воєводи, прославлений з‑поміж усього війська.

– Вітаю його вдячним серцем, – сказав Кисіль, – і щиро дивуюся, бо треба мати неабияку сміливість, аби до нас пробитися.

І відтак звернувся до Скшетуського:

– Чого ти від нас жадаєш?

– Щоб ви, милостиві панове, дозволили іти з вами.

– Драконові у пащу лізеш… Та коли така твоя воля, перечити ми їй не можемо.

Скшетуський мовчки вклонився.

Кисіль дивився на нього з подивом.

Суворе обличчя молодого лицаря вразило його серйозністю і скорботністю.

– Скажи мені, добродію, – спитав він, – які причини женуть тебе в це пекло, куди ніхто з доброї волі не поткнеться?

– Нещастя, ясновельможний воєводо.

– Надаремне я спитав, – мовив Кисіль. – Либонь, ти втратив когось із близьких і тепер вирушаєш на пошуки?

– Авжеж.

– Давно це сталося?

– Минулої весни.

– Як це?.. І ти, добродію, тільки зараз на пошуки зібрався? Це ж майже рік минув! Що ж ти, ваша милость, досі робив?

– Воював під стягами воєводи руського.

– Невже ж цей щирий пан не схотів тебе відпустити?

– Я сам не хотів.

Кисіль знову глянув на молодого лицаря, після чого настало мовчання, яке порушив каштелян київський:

– Усі ми, хто із князем служив, знаємо про нещастя цього лицаря і не одну сльозу пролили, співчуваючи йому, а що він волів, поки війна ішла, вітчизні служити, а не про себе дбати, варте ще більшої похвали. Рідкісний як на сьогоднішні зіпсовані часи приклад.

– Якщо виявиться, що моє слово для Хмельницького щось важить, вір мені, добродію, я неодмінно його за тебе замовлю, – пообіцяв Кисіль.

Скшетуський знову вклонився.

– А тепер іди спочинь, – ласкаво мовив воєвода, – ти, певно, добряче втомився, як і ми всі, котрі й хвилини спокою не маємо.

– Я його до себе заберу, це ж мій родич, – сказав ловчий Кшетовський.

– Ходімо й ми всі на спочинок – хто знає, чи наступної ночі доведеться заснути! – мовив Бжозовський.

– Може, вічним сном, – докінчив воєвода.

Сказавши так, він пішов у ванькир, де у дверях на нього чекав уже служка, а за ним розійшлися й інші. Ловчий Кшетовський повів Скшетуського до своєї квартири, що була на кілька будинків далі. Козачок із ліхтарем ішов перед ними.

– Яка хоч ніч темна, і віхола дедалі сильнішає! – озвався ловчий. – Ой, пане Яне! Що нам сьогодні довелося пережити!.. Я думав, уже Судний день настає. Чернь уже майже ніж у нас на горлі тримала. У Бришовського рука стомилася рубати. Ми вже починали прощатися.

– Я був серед черні, – відповів Скшетуський. – Завтра ввечері чекають нової ватаги розбійників, якій повідомили про вас. Завтра треба неодмінно звідси вирушити. Ви їдете до Києва?

– Це залежить од відповіді Хмельницького, до якого князь Четвертинський поїхав. А ось і моя квартира… заходь, будь ласка, пане Яне, я звелів вина підігріти, підкріпимося перед сном.

Вони зайшли до кімнати, в якій у грубі горів сильний вогонь. Вино вже парувало на столі. Скшетуський із жадібністю схопив склянку.

– Від учора й крихти не було в роті, – сказав він.

– Ти страшенно змарнів. Певно, від журби і трудів ратних геть знемігся. Розповідай тепер про себе, я ж бо знаю про твою біду… Отже, ти князівну серед недругів вирішив шукати?

– Або її, або смерть, – відповів лицар.

– Смерть легше знайдеш: звідкіля тобі відомо, що князівна в тих краях може бути? – розпитував далі ловчий.

– Бо в інших я вже шукав.

– Де ж це?

– Біля Дністра аж до Ягорлика. Їздив із вірменськими купцями, бо були вказівки, що її там сховано. Скрізь побував, а тепер їду до Києва, адже Богун її туди везти збирався.

Щойно поручик вимовив прізвище Богуна, як ловчий схопився за голову.

– Ой Боже! – вигукнув він. – Що ж я тобі не кажу про найголовніше! Чував я, що Богуна вбили.

– Як це? – здивувався Скшетуський. – Хто тобі сказав?

– Той самий шляхтич, котрий одного разу князівну уже врятував, – він іще під Старокостянтиновом, казав мені, відзначився. Я зустрів його, коли він у Замостя їхав. Ми розминулися в дорозі. Я ледве спитав його: «Що чувати?» – А він мені: «Богуна вбито» – «Хто ж його вбив?» – питаю, а він одповідає: «Я!» На цьому ми й роз’їхалися.

Спаленіле обличчя Скшетуського ураз поблідло.

– Цей шляхтич, – мовив він, – любить туману пустити в очі. Йому не можна вірити. Ні! Ні! Та й Богуна йому не здолати.

– А ти сам хіба з ним не бачився, пане Яне? Пригадую, він казав мені, що до тебе в Замостя їде.

– У Замості я його не дочекався. Зараз він, певно, у Збаражі, але мені пильно треба було комісарів догнати, тому з Кам’янця я у Збараж не заїздив і не бачився з ним. Один тільки Бог знає, чи й те правда, що він свого часу мені про неї розказав: нібито, коли в полоні у Богуна був, випадково підслухав, що той її за Ямполем сховав, а потім мав до Києва на вінчання везти. Може, й це неправда, як і те, що Заглоба досі казав.

– Навіщо ж тоді у Київ їдеш?

Скшетуський замовк – певний час чути було тільки свист і завивання вітру.

– Стривай‑но, – мовив раптом, ляснувши себе по лобі, ловчий, – адже якщо Богуна не вбито, ти легко йому в лапи вскочити можеш.

– Тому й їду, щоб його знайти, – глухо відповів Скшетуський.

– Як це?

– Нехай Божий суд нас розсудить.

– Але ж він із тобою битися не стане, просто скрутить і звелить стратити або продасть татарам.

– Я ж із комісарами їду, у їхньому почті.

– Дай Боже нам самим вижити, а що там уже казати про почет!

– Кому життя важке, земля буде легкою.

– Побійся Бога, Яне!.. Тут не в смерті річ, вона нікого не мине. Але вони тебе можуть продати на турецькі галери.

– Невже ти гадаєш, пане ловчий, що мені буде гірше, ніж є?

– Бачу, ти впав у відчай, у милосердя Боже не віриш.

– Помиляєшся, пане ловчий! Я кажу, що мені тяжко жити на світі, бо так і є, але з волею Господньою я давно змирився. Не прошу, не стогну, не проклинаю, головою об стіну не б’юся, хочу тільки виконати, що мені належить, поки живий і сили маю.

– Але біль душевний тебе як отрута труїть.

– Бог на те його й послав, щоб труїв, а коли схоче, пошле ліки.

– На такий аргумент мені нема чого сказати, – відповів ловчий. У Бозі наш єдиний порятунок, він – надія наша й усієї Речі Посполитої. Король поїхав до Ченстохови – може, вимолить щось у Пресвятої Діви, інакше всі загинемо.

Настала тиша, тільки з‑за вікон долинало протяжне драгунське «werdo»[48].

– Так, так, – сказав по хвилі ловчий. – Усі ми скоріше мертві, ніж живі. Забули вже у Речі Посполитій люди, як сміятися, стогнуть тільки, як той вітер у димарі. Вірив і я, що настануть ліпші часи, поки сюди укупі з іншими не приїхав, але тепер бачу: марні це були сподівання. Розруха, війна, голод, убивства, і нічого більше… Нічого більше.

Скшетуський мовчав; полум’я, що горіло у грубі, освітлювало його схудле і суворе обличчя.

Нарешті він підвів голову і промовив поважно:

– Минуще життя наше: спливе, промайне – і нічого після нього не залишиться.

– Ти говориш, як чернець, – сказав ловчий.

Скшетуський не відповів, тільки вітер іще жалібніше стогнав у димарі.

Дата добавления: 2015-06-04