РОЗДІЛ XXII. нязь кілька днів тому справді поїхав до Замостя набирати військо і назад мав бути не скоро, тому Вождийовський

нязь кілька днів тому справді поїхав до Замостя набирати військо і назад мав бути не скоро, тому Вождийовський, Заглоба і Жендзян вирушили в дорогу, нікому нічого не сказавши, у глибокій таємниці, про яку із тих, хто лишився у Збаражі, знав тільки пан Лонгінус, але й він, давши слово, мовчав як зачарований.

Вершул та інші офіцери, знаючи про смерть князівни, не припускали, що від’їзд малого рицаря із Заглобою якось пов’язаний з нареченою нещасного Скшетуського, і гадали, що то радше до нього вирушили двоє приятелів, тим паче, що серед них був Жендзян, котрий, як відомо, служив Скшетуському. Вони ж поїхали просто у Хлебанівку і там почали готуватися до походу.

Передусім Заглоба на позичені у Лонгіна гроші купив п’ятеро рослих подільських коней, витривалих у довгих переходах. Їх залюбки використовувала і польська кавалерія, і козацька старшина: такий кінь міг цілісінький день гнатися за татарським бахматом, а в швидкості бігу перевершував навіть турецьких скакунів, за яких краще переносив зміну погоди, холодні ночі й дощі. Тож п’ятеро таких рисаків і купив пан Заглоба; крім того, для себе й товаришів, а також для князівни роздобув багаті козацькі свити. Жендзян складав в’юки, а коли все було передбачене і готове, приятелі вирушили в дорогу, віддавшись на волю Всевишнього і заступника незайманих святого Миколая.

Перевдягнених мандрівців можна було легко сплутати з козацькими отаманами; їх і справді частенько зачіпали жовніри з польських частин і сторожових загонів, розкиданих ген аж до Кам’янця, – але з тими просто знаходив спільну мову пан Заглоба. Довгенько їхали місцями безпечними, зайнятими хоругвами рейментаря Ланцкоронського, котрий поволі наближався до Бара, стежачи за козацькими ватагами, що підтягувалися туди. Усі вже знали, що з перемов нічого путнього не вийде; над країною нависла загроза війни, хоч головні сили ще ніяких дій не починали. Термін переяславського перемир’я вийшов на Зелені Свята. Окремі сутички, які, щоправда, ніколи не припинялися, тепер почастішали, і з обох сторін чекали тільки сигналу.

Тим часом у степу буяла весна. Стоптана кінськими копитами земля вкрилася килимом трав і квітів, що виросли на останках полеглих рицарів. Над бойовищами висіли у синій яснині жайворонки, у піднебессі тяглося з криком розмаїте птаство, широко розлиті води ряхтіли під теплим подихом вітру, а вечорами жаби, розкошуючи у нагрітій за день воді, допізна вели радісні розмови.

Здавалося, що сама природа прагне загоїти рани, вгамувати біль, могили сховати під квітами. Ясно було у небі й на землі, свіжо, легко, весело, а степ, мов намальований, блищав як парча, мінився як веселка або як польський пасок, на якому зугарною рукодільницею вміло поєднані усі найкращі барви. Степи повнилися пташиним щебетом, і вільний вітер гуляв по них, висушуючи води і вкриваючи смагою людські обличчя.

Чом же не зрадіти було серцям, не сповнитися безмежною надією! Така надія надихнула серця й наших рицарів. Пан Володийовський без угаву наспівував, а пан Заглоба потягався у сідлі й із насолодою підставляв сонячним променям спину, а якось, уже добре зігрівшись, сказав малому рицареві:

– Яке блаженство! Правду кажуть, що після меду й угорського нема нічого кращого за сонце для старечих кісток.

– Усім воно приємне, – відповів пан Володийовський, – бо зверни увагу, добродію, що всі animalia[60]люблять вилежуватися на сонечку.

– Це щастя, що в таку пору ми їдемо по князівну, – вів далі Заглоба, – бо взимку під мороз тікати з дівчиною важко.

– Тільки б вона нам у руки дісталася, і дзуськи вже потім хто у нас її відбере.

– Скажу тобі, пане Міхале, – признався Заглоба, – я тільки одного боюся: щоб у разі війни татарва у тих краях не заворушилася і нас не оточила, бо з козаками ми дамо собі раду. Простолюду взагалі нічого не будемо казати. Ти завважив, вони нас за старшину мають, а запорожці пірнач шанують, та й Богунове ім’я щитом нам буде.

– Знаю я татар, у нас на Лубенщині ми з ними постійно зчіпалися, а вже нам із Вершулом ніколи не було спочинку, – відповів пан Міхал.

– І я їх знаю, – мовив Заглоба. – Пам’ятаєш, розповідав тобі, що провів серед них чимало років і міг заслужити великої шани, але збусурманитися не схотів – довелося на все махнути рукою, а вони ще й до мученицької смерті засудити мене хотіли за те, що я їхнього найголовнішого муллу у справжню навернув віру.

– А ти колись казав, добродію, що це було в Галаті.

– У Галаті було само собою, а в Криму теж. Бо якщо ти гадаєш, що на Галаті світ кінчається, то, певно, й не знаєш, де козам роги правлять. Нечестивців на цьому світі більше, аніж християн.

Тут у розмову втрутився Жендзян.

– Не лише татари можуть нам завадити, – зауважив він. – Я забув сказати вашим милостям, що мені повідав Богун: яр цей пильнує нечиста сила. Гладуха, котра стереже князівну, найбільша чаклунка і з чортами дружбу водить – не відомо ще, чи вона їх про нас не попередить. Правда, я маю одну кулю, яку сам над свяченою пшеницею відлив, бо ніяка інша відьми не візьме, але там іще, здається, охороняють підходи цілі полчища упирів. Доведеться вже вашим милостям подбати, щоб зі мною нічого не сталося, а то ще моя нагорода пропаде…

– Ах ти, трутню! – вигукнув пан Заглоба. – Ще б у нас боліла голова про твоє здоров’я! Не скрутить тобі чорт в’язів, а хоч би й скрутив, усе одно, бо ти й так за свою зажерливість варитимешся у пеклі. Я стріляний горобець, мене на полові не проведеш, тож зарубай собі на носі: якщо Горпина найбільша відьма, то я сильніший від неї чаклун, бо в Персії чорної магії вчився. Вона чортам служить, а вони мені, я міг би ними, як волами, землю орати, та не хочеться – треба ж думати про спасіння душі.

– Це добре, ваша милость, але цього разу все‑таки скористайтеся своєю силою, бо завжди ліпше почувати себе у безпеці.

– А я більше вірю у нашу добру справу і сподіваюся на ласку Божу, – мовив Володийовський. – Нехай Горпину з Богуном охороняють чорти, а з нами хай будуть янголи небесні, супроти яких не встояти навіть найдобірнішій сатанинській раті; про всяк випадок я поставлю святому Михаїлові‑архангелу сім свічок із білого воску.

– То вже і я одну поставлю, – мовив Жендзян, щоб мене їхня милость, пан Заглоба, пеклом більше не страхав.

– Я перший тебе у пекло запроторю, – відповів шляхтич, – якщо тільки виявиться, що ти дороги не знаєш.

– Як це не знаю? Нам би тільки до Валадинки дістатися, а там я уже із зав’язаними очима втраплю. Якщо поїдемо берегом до Дністра, яр буде по праву руч, а впізнати його легко: вхід до нього валуном загороджений. На перший погляд здається, що туди взагалі попасти неможливо, але в камені є дірка, крізь яку двоє коней упритул проходять. Тільки б добратися, а там ніхто від нас не втече, бо лише один до цього яру вхід і вихід, а стіни довкола такі височенні, що ледве птахи перелітають. Чаклунка вбиває усіх, хто туди без дозволу пхається, довкола чимало скелетів валяється, але на це Богун велів не зважати, а тільки їхати і кричати: «Богун! Богун!..» Тоді вона нас прихильно зустріне… Опріч Горпини, там є іще Черемис, котрий із пищалей добряче стріляє. Обох мусимо вбити.

– Нехай уже Черемиса, а Горпину й зв’язати досить.

– Спробуй‑но, ваша милость, її зв’язати! Вона така сильна, що кольчугу, як сорочку, роздирає, а підкова у неї в руці аж хрускає. Хіба що пан Підбип’ята міг би з нею впоратися, але не ми. Та ви, ваша милость, не турбуйтеся, я маю для неї свячену кулю; ліпше, аби ця нечиста сила дух спустила, бо інакше побіжить за нами вовчицею, а на козаків витиме – тож ми не тільки князівни Гелени, а й своїх голів не привеземо.

У таких розмовах і розмірковуваннях минав час у дорозі. А їхали спішно, тільки й встигали минати містечка, села, хутори і могили. Прямували через Ярмолинці до Бара, а звідти вирішено було звернути до Дністра, на Ямпіль. Проїздили знайомими околицями, де колись Володийовський розбив загін Богуна і визволив із його рук пана Заглобу. Натрапили навіть на той самий хутір, де й заночували. Часом, правда, випадало їм ночувати і просто неба, у степу, де вже давав собі волю пан Заглоба, розповідаючи про свої давні пригоди, – ті, які з ним траплялися, і ті, яких ніколи не було. Але найбільше вони все‑таки розмовляли про князівну і про її майбутнє визволення із чаклунчиної неволі.

Виїхавши нарешті з теренів, які охороняли загони й хоругви Ланцкоронського, вони опинилися у козацькому краю. Тут не лишилося жодного ляха, бо тих, хто не втік, винищили вогнем і мечем. Травень скінчився і настав спекотний червень, а мандрівці подолали лише третину довгої і важкої дороги. На щастя, з боку козаків їм ніяка небезпека не загрожувала. Селянським ватагам узагалі нічого пояснювати не доводилося – вони мали подорожніх за старшин запорозьких, а як час від часу хто й питав, пан Заглоба, якщо цікавився січовик, показував Богунів пірнач, звичайнісінького головоріза, не злазячи з коня, штовхав ногою в груди й валив на землю – інші, побачивши таке, враз давали дорогу, гадаючи, що не тільки свій іде, а й якесь велике цабе – інакше б не бив. «Може, Кривоніс, Бурляй або й сам батько Хмельницький».

І все‑таки пан Заглоба частенько нарікав на Богунову славу, бо надто вже допікали їм січовики своїми запитаннями, через що й затримки чималі у дорозі траплялися. І не було кінця‑краю розпитуванням: чи здоровий, чи живий? Чутка про отаманову смерть докотилася аж до Ягорлика і до порогів. А коли подорожні відповідали, що Богун здоровий і на волі, а вони – його посланці, їх цілували і частували, відкривали їм серця і навіть гаманці, чим хитрий пахолок пана Скшетуського ні разу не проминув нагоди скористатися.

У Ямполі їх прийняв Бурляй, прославлений старий полковник, котрий тут із військом низовим і черню чекав на буджаць– ких татар. Колись він навчав Богуна ратного ремесла, брав його з собою у чорноморські походи – в одному з них вони вкупі пограбували Синоп. Бурляй любив Богуна як сина і з радістю прийняв його посланців, без найменшої недовіри, тим паче що торік бачив при ньому Жендзяна. Одне слово, дізнавшись, що Богун живий і добирається на Волинь, на радощах учистив для гостей бенкет і сам на ньому добряче напився.

Пан Заглоба побоювався, щоб Жендзян, захмелівши, не сказав чогось зайвого, та виявилося, що хитрий, як лис, пахолок знав, що правду можна говорити тільки тоді, коли її треба говорити, і тому не лише не шкодив справі, а навпаки – викликав довіру у козаків. І все‑таки дивно було нашим рицарям слухати розмови, що лякали страшною відвертістю, в яких частенько згадувалися і їхні імена.

– Чули ми, – казав Бурляй, – що Богуна у двобої посічено. Ви не знаєте, хто це зробив?

– Володийовський, офіцер князя Яреми, – спокійно відповів Жендзян.

– Ех, попався б він мені в руки, я б йому відплатив за нашого сокола. Шкуру б із нього злупив!

Пан Володийовський ворухнув своїми вівсяними вусиками і глянув на Бурляя таким поглядом, яким гончак дивиться на вовка, котрого йому не дозволено вхопити за горло, а Жендзян додав:

– Тому‑то я, пане полковнику, і назвав вам його прізвище. «Диявол матиме справжню втіху з цього хлопця!» – подумав собі пан Заглоба.

– Але, – вів далі Жендзян, – він не такий уже й винуватий – Богун сам його викликав, не знаючи, якого рубаку зачепив. Там іще один був шляхтич, найбільший Богунів ворог, котрий уже раз князівну у нього із рук вирвав.

– А хто такий?

– Ет, старий п’яниця, що з нашим отаманом у Чигирині ляхів вішав і друга доброго його вдавав.

– Сам він висітиме! – вигукнув Бурляй.

– Телепнем я буду, якщо цьому вишкребкові вух не відітну! – буркнув собі під ніс Заглоба.

– Так його посікли, – не вгавав Жендзян, – що іншого давно б уже круки подзьобали, але в нашого отамана непокірлива вдача, витримав, хоч до Влодави ледве дотяг та й там навряд чи дав би собі раду, якби не ми. Ми його на Волинь відправили, де наших багацько, а він нас сюди по князівну послав.

– Занапастять його чорнобриві! – пробурчав Бурляй. – Я йому давно про це казав. Хіба не краще було йому погуляти з дівкою по‑козацькому, а потім камінь на шию і у воду, як ми на Чорному морі робили?

Пан Володийовський, котрий ніжно ставився до прекрасної статі, ледве стримався. А Заглоба, розсміявшись, сказав:

– Напевно, було б ліпше.

– Але ви молодці, – мовив Бурляй, – що його в біді не кинули, а ти, малий, – звернувся він до Жендзяна, – ти найкращий, я тебе ще в Чигирині запримітив, як ти нашого сокола доглядав і голубив. Тож знайте: і я вам друг. Кажіть, чого душа бажає! Хоч молодців, хоч коней – усе дам, щоб поворітьма вас ніхто не скривдив.

– Молодців нам не треба, милостивий пане полковнику, – відповів Заглоба, – бо ми свої люди і своїм краєм поїдемо, а якщо, боронь Боже, лиха трапиться зустріч, із великою ватагою гірше, ніж із малою, а от прудкі коники нам би знадобилися.

– Я вам таких дам, що їх і бахматам ханським не догнати.

Аж тут знову озвався Жендзян, щоб не втратити нагоди:

– І грошей мало нам дав отаман, бо сам не мав, а за Брацлавом мірка вівса – таляр.

– То ходи зі мною до комори, – сказав Бурляй.

Жендзян не змусив себе просити двічі й зник разом зі старим полковником за дверима, а коли за мить з’явився знову, його товстощока фізіономія сяяла радістю, а синій жупан на животі відстовбурчувався.

– Ну, їдьте з Богом, – мовив старий козак, – а як заберете дівчину, загляньте до мене, подивлюсь і я на Богу– нову зозулю.

– Ми не зможемо цього зробити, милостивий пане полковнику, – сміливо відповів Жендзян, – бо ляшка страшенно полохлива і раз уже себе ножем різонула. Боїмося, щоб із нею чого лихого не сталося. Ліпше вже нехай отаман дає собі із нею раду.

– І дасть!.. При ньому вона про страх забуде. Ляшка – білоручкаї Козак їй смердить! – пробурчав Бурляй. – Їдьте з Богом! Тепер уже недалеко!

Із Ямполя до Валадинки й справді було недалеко, але дорога важка, радше не дорога, а всуціль бездоріжжя простиралося перед рицарями, бо в ті часи тамтешні місця були ще пустелею, лише де‑не‑де забудованою і заселеною. Від Ямполя мандрівці звернули трохи на захід, віддаляючись од Дністра, щоб потім спуститися до Рашкова по Валадинці, бо тільки так можна було втрапити до яру. Уже займався світанок – бенкет у Бурляя затягся до пізньої ночі, і пан Заглоба сподівався, що до заходу сонця їм не знайти яру, а це було йому якраз на руку – він не хотів визволяти Гелени супроти ночі. Тим часом їдучи вони розмовляли про те, як їм досі щастило цілу дорогу, а пан Заглоба, згадавши бенкет у Бурляя, сказав:

– Ви тільки придивіться, яке міцне козацьке братство – вони у всьому один одного виручають! Про чернь я не кажу, яку козаки самі зневажають і для якої, якщо диявол допоможе їм скинути нашу владу, вони будуть іще гіршими панами. Але у братстві вони один за одного ладні у вогонь скочити, не те що наша шляхта між собою.

– Та де там, добродію мій, – заперечив Жендзян. – Я довго серед них жив і бачив, як вони між собою ніби вовки гризуться, а якби не стало Хмельницького, котрий їх то силою, то хитрістю у шорах тримає, враз би один одного пожерли. Бурляй, щоправда, іншим не рівня – це великий вояк, сам Хмельницький його шанує.

– Але ти, мабуть, вихваляєш його за те, що він обдерти себе дозволив. Ех, Жендзяне, Жендзяне! Не помреш ти своєю смертю!

– Це вже, добродію мій, що кому на роду написано! Адже ворога в дурні пошити – і похвально, і Богові догідно!

– Я ж тебе не за це ганю, а за твою зажерливість. Хлопська це риса, недостойна шляхтича, за яку ти будеш у пеклі мучитися.

– А я не поскуплюся на свічку в костьолі, якщо мені пощастить заробити, щоб і Богові була від мене користь, може, він і надалі мене благословить. А те, що я батькам допомагаю, хіба це гріх?

– Ох і бита голова, шельма! – вигукнув, звертаючись до Володийовського, пан Заглоба. – Я гадав, що разом зі мною і фортелі мої поховані будуть, аж бачу, цей франт мене обставить. Аж страх подумати: завдяки хитрощам цього пахолка ми визволимо нашу князівну із Богунової неволі з Богунового ж дозволу та ще й на Бурляєвих конях! Хтось колись таке бачив? А глянеш на нього, так і щербатої копійки не даси.

Жендзян задоволено всміхнувся і відповів:

– Хіба нам від цього гірше, добродію мій?

– Ти мені до шмиги і якби не твоя скнарість, узяв би тебе пахолком, а за те, що мене п’яницею обізвав, прощаю тобі – надто спритно ти пошив у дурні Бурляя.

– Це не я вашу милость так назвав, а Богун.

– От Бог його за це й покарав, – відповів Заглоба.

За такими розмовами минув ранок, а коли вже сонце добре підбилося на небозводі, усі споважніли, бо за кілька годин мали побачити Валадинку. Після довгої подорожі вони нарешті наблизилися до мети, але неспокій, неминучий у таких випадках, закрався їм у серця. Чи жива ще Гелена? А якщо жива, то чи знайдуть вони її в яру? Горпина могла вивезти дівчину або в останню хвилину сховати в якомусь глухому закутку яру чи й умертвити. Перепони ще не були подолані, небезпеки не минули. Вони, щоправда, мали все необхідне, аби Горпина визнала їх за посланців Богуна, які чинять його волю, але що як і справді її попередять чорти або духи? Цього найбільше боявся Жендзян, та й пан Заглоба, хоч і вважав себе знавцем чорної магії, не думав про це без тривоги. Якщо так станеться, то в яру або нікого не буде, або – ще гірше – там сидітимуть у засаді рашківські козаки. От і калатали дедалі сильніше їхні серця, а коли нарешті, через кілька годин, мандрівці побачили з високого краю яру стрічку води, що блищала вдалині, товстощоке обличчя Жендзяна трохи зблідло.

– Це Валадинка! – мовив він стишеним голосом.

– Уже? – так само тихо спитав Заглоба. – Це ми так близько!..

– Аби нам тільки Бог допоміг! – відповів Жендзян. – Скажіть, добродію мій, якесь закляття, а то страх мене бере.

– Закляття – це дурниці! Перехрестимо річку і яр – ліпше допоможе.

Пан Володийовський був найспокійніший з усіх, але мовчав. Він ретельно оглянув пістолі й підсипав свіжого пороху, потім перевірив, чи легко виходить із піхов шабля.

– Моя свячена куля ось у цьому пістолі, – мовив Жендзян. – Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Вперед!

– Уперед! Уперед!

Через деякий час рицарі опинилися над берегом річки і повернули коней униз за течією. Та раптом пан Володийовський зупинив на хвильку товаришів і сказав:

– Пірнач нехай візьме Жендзян, його чаклунка знає, і нехай він перший із нею заговорить, щоб вона нас не злякалася і не втекла з князівною у який‑небудь закутень.

– Робіть зі мною, ваші милості, що хочете, а я перший не поїду, – відмовився Жендзян.

– То тоді їдь останнім, трутню!

Сказавши це, пан Володийовський рушив перший, за ним пан Заглоба, а позаду із запасними кіньми чалапав Жендзян, неспокійно озираючись навсібіч. Копита цокали об каміння, довкола панувала глуха пустельна тиша, тільки дзвінко стрекотіли сарана та польові коники, сховавшись у щілини від спеки: день був спекотний, хоч сонце уже звернуло з полудня. Нарешті вершники виїхали на округле узгір’я, схоже на перевернутий рицарський щит, по якому розкидані були вивітрені й випечені сонцем валуни, що скидалися на руїни, розвалені будинки й костьольні вежі; здавалося, перед ними чи то замок, чи місто, зруйноване вчора ворогом. Жендзян глянув і штовхнув пана Заглобу.

– Це Вороже урочище, – сказав він, – яке мені описав Богун. Тут уночі не пройдеш живим.

– Якщо не пройдеш, то проїдеш, – відповів Заглоба. – Тьху! Що за прокляте місце! Добре, хоч ми не збилися з дороги!

– Вже недалечко! – мовив Жендзян.

– Хвалити Бога! – відповів пан Заглоба і думкою полинув до князівни.

Щось дивне коїлося у нього в душі: дивлячись на ці дикі береги Валадинки, на цю пустельну глушину, він майже не вірив, що князівна так близько – та сама князівна, заради якої він подолав стільки пригод і небезпек, яку так полюбив, що, коли прийшла звістка про її смерть, світ йому став немилий. Але часом людина звикає до будь‑якого нещастя, тож пан Заглоба згодом ізжився з думкою, що її викрали, що вона далеко і в Богуновій владі, і тому тепер не осмілювався сказати собі: ось і настає кінець тузі, кінець пошукам, наближається час блаженного спокою. Крім того, й інші питання лізли в голову: що скаже вона, його побачивши? Невже не заллється сльозами? Адже порятунок від довгої і тяжкої неволі спаде як грім із ясного неба. «Шляхи Господні незбагненні, – думав Заглоба, – Всевишній так усе повернути може, щоб чеснота тріумфувала, а кривда була осоромлена». Адже Бог спершу віддав Жендзяна у руки Богунові, а потім з’єднав їх дружбою. Бог зробив так, що війна, лиха мачуха, відкликала дикого отамана з цієї пустки, в яку він, наче вовк, потяг свою здобич. Бог пізніше видав його у руки Володийовського й звів із Жендзяном – і так усе склалося, що ось зараз, коли Гелена, можливо, втрачає останню надію і вже нізвідки, ні від кого не сподівається допомоги, – допомога близька! «Кінець твоїм сльозам і журбі, донечко моя, – думав далі Заглоба, – невдовзі чекає на тебе незмірна радість. Ой! А яка ж вона буде вдячна, як рученята складатиме! Які слова казатиме!»

Зненацька дівчина постала у нього перед очима мов жива – і страшенно розчулився старий шляхтич, і весь поринув у свої думи, уявляючи, що невдовзі станеться.

Та ось Жендзян потяг його ззаду за рукав:

– Ваша милость!

– Що таке? – спитав Заглоба, невдоволений, що перебили хід його думок.

– Бачили, ваша милость? Вовк промчав перед нами.

– То й що?

– А може, то не тільки вовк.

– Дожени й поглянь йому у вічі.

Цієї миті Володийовський зупинив коня.

– А ми не збилися з дороги? – спитав він, бо вже й пора бути на місці.

– Ні! – відповів Жендзян, – їдемо так, як говорив Богун. Господи, скоріше б уже все це скінчилося.

– Скоро й кінчиться, якщо правильно їдемо.

– Я ще хочу ваших милостей попросити, щоб, поки я із чаклункою говоритиму, ви наглядали за Черемисом; це великий паскуда, до того ж із пищалей він стріляє несхибно.

– Не бійся. Їдьмо!

Та ледве проїхали вони кілька десятків кроків, як коні почали прясти вухами і хропти. У Жендзяна морозом сипнуло по шкірі: йому здалося, що із‑за вилому скелі ось‑ось пролунає виття упиря або вилізе якась невідома бридка істота, – але виявилося, коні захропли тому, що вершники наблизилися до лігва того самого вовка, який перед цим налякав пахолка. Навколо було тихо, навіть сарана перестала стрекотіти, бо сонце вже скотилося на крайнебо. Жендзян перехрестився і заспокоївся.

Раптом Володийовський зупинив коня.

– Бачу яр, – сказав він, – вхід до нього закритий валуном, а у валуні вирва.

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – прошепотів Жендзян. – Це тут.

– За мною! – скомандував пан Міхал, – повертаючи коня.

Через хвилину вони стояли біля вирви і проїхали ніби під кам’яним склепінням. Перед ними відкрився глибокий яр, густо порослий на схилах, що являв собою широку напівкруглу рівнину, немовби обнесену високими мурами.

Жендзян почав кричати, набираючи повні груди повітря:

– Бо‑гун! Бо‑гун! Привіт, відьмо! Привіт, відьмо! Бо‑іун! Бо‑гун!

Вершники зупинили коней і певний час стояли мовчки, після чого пахолок знову заходився кричати:

– Богун! Богун!

Здалеку долинув собачий гавкіт.

– Богун! Богун!

На лівому схилі яру, куди падало червоне й золоте проміння сонця, зашелестіли густі кущі глоду й дикої сливи, і за хвилю мало не на самісінькому краю схилу з’явилася якась постать, котра, перехилившись і затуливши очі рукою, пильно вдивлялася у прибулих.

– Це Горпина! – сказав Жендзян і, склавши біля рота долоні рупором, учетверте закричав:

– Богун! Богун!

Горпина почала спускатися, вигинаючись назад для рівноваги. Йшла вона швидко, а за нею дріботів присадкуватий, кремезний чоловічок із довгою турецькою рушницею в руці. Кущі ламалися під важкими ступнями відьми, каміння падало з‑під них із гуркотом на дно яру. Вигнута, у пурпурному блиску, вона й справді здавалася велетенською надприродною істотою.

– Хто ви? – спустившись униз, запитала звучним голосом.

– Як поживаєш, голубко? – гукнув у відповідь Жендзян, до якого, коли він побачив, що перед ним не духи, а люди, повернувся його звичайний стан.

– Ти Богунів слуга? Авжеж, пізнаю тебе! Привіт, малий! А це що за одні з тобою?

– Богунові друзі.

– Краля відьма, – буркнув у вусики пан Міхал.

– А чого ви сюди приїхали?

– Ось тобі, голубко, пірнач, ніж і перстень, тямиш, що це означає?

Велетка взяла усе і почала пильно роздивлятися кожну річ, після чого сказала:

– Так, це вони! Ви по князівну?

– Авжеж. Вона здорова?

– Здорова. А чому Богун сам не приїхав?

– Богуна поранено.

– Поранено?.. Я це у млині бачила.

– Якщо бачила, чого ж питаєш? Брешеш, гладухо! – фамільярно мовив Жендзян.

Відьма усміхнулася, показавши білі, як у вовчиці, зуби і, стуливши долоню кулаком, тицьнула Жендзяна під бік.

– Ну ти, малий!

– Іди геть!

– Що, злякався? А може, поцілуєш, га? Коли князівну заберете?

– Зараз, ось тільки коні спочинуть.

– Забирайте! І я з вами поїду.

– А ти чого?

– Моєму братові смерть написана. Його ляхи на палю посадять. Поїду з вами.

Жендзян нахилився у сідлі, ніби для того, щоб зручніше було говорити з велеткою, а сам непомітно поклав руку на пістоль.

– Черемисе, Черемисе! – покликав він, щоб привернути увагу своїх товаришів до карлика.

– Навіщо ти його кличеш? У нього ж, сам знаєш, язик відрізаний.

– Я не кличу, я вродою його милуюся. Ти його не покинеш, він твій чоловік.

– Він мій пес.

– І вас тільки двоє в яру?

– Двоє. Князівна третя!

– Це добре. Ти без нього не поїдеш.

– Я тобі сказала, що поїду.

– А я тобі кажу, що залишишся.

У голосі пахолка було щось таке, від чого велетка повернулася, стоячи на місці, й на обличчі в неї промайнула тривога від підозри, яка зненацька закралася в душу.

– Ти що?

– От що я! – відповів Жендзян і вистрілив їй із пістоля поміж груди майже впритул. На хвилю її всю затягло димом.

Горпина сахнулася, розкинувши руки, очі вилізли з орбіт, нелюдський зойк вирвався із горлянки, вона похитнулася і впала навзнак.

Тої ж миті пан Заглоба вдарив Черемиса шаблею по голові з такою силою, аж кістка заскрипіла під лезом. Потворний карлик, не видавши й стогону, тільки згорнувся клубочком як черв’як і почав здригатися, а пальці його, як пазурі конаючої рисі, то скрючувалися, то знову розтискалися.

Заглоба витер полою жупана паруючу шаблю, а Жендзян зіскочив із коня і, схопивши камінь, кинув його на широкі груди Горпини, а потім почав щось шукати у себе в пазусі.

Велетенське тіло відьми ще било землю ногами, судома страшенно скривила її обличчя, на вищирених зубах виступила кривава піна, а з горла виходило глухе хропіння.

Тим часом пахолок витяг із пазухи шматочок свяченої крейди, написав нею хрест на камені й промовив:

– Тепер не встане.

Після чого скочив у сідло.

– Уперед! – скомандував пан Володийовський.

Усі вихором помчали уздовж струмка, який протікав посеред яру, проминули поодинокі дуби, що росли уздовж дороги, і побачили хату, а далі високий млин, мокре колесо якого блищало як червона зірка у промінні призахідного сонця. Два величезних чорних пси, прив’язані по кутках хати, рвонулися до вершників зі страшним гавкотом і виттям. Пан Володийовський їхав першим і першим досяг мети. Він зіскочив із коня, підбіг до дверей, ударив їх ногою і, брязкаючи острогами й шаблею, увірвався в сіни.

У сінях по праву руч крізь прочинені двері було видно простору вітальню, де лежала купа трісок, посередині горів вогонь, наповнюючи кімнату димом. Двері ліворуч були зачинені. «Вона, напевно, там!» – подумав пан Володийовський і кинувся ліворуч.

Шарпнув, двері відчинилися, він ступив на поріг і зупинився як укопаний.

У глибині світлиці, спершись рукою на спинку ліжка, стояла Гелена Курцевич, бліда, з розсипаним по спині й плечах волоссям. Її злякані очі, спрямовані на Володи– йовського, питали: хто ти? чого тобі треба? – вона ніколи досі не бачила малого рицаря. Він же остовпів, уражений її вродою і виглядом світлиці, вбраної оксамитом і парчею. Нарешті до нього повернулася мова, і він квапливо сказав:

– Не бійся, мила панно: ми друзі Скшетуського!

Князівна враз упала на коліна.

– Врятуйте мене! – вигукнула вона, заламуючи руки.

Цієї миті з’явився пан Заглоба. Він був червоний, задиханий і весь тремтів.

– Це ми! – закричав він. – Це ми, донечко моя, з допомогою!

Почувши ці слова і побачивши знайоме обличчя, князівна схилилися, як підтята квітка, руки її повисли, очі вкрилися туманною завісою, і вона зомліла.

Дата добавления: 2015-06-04