РОЗДІЛ XXIV 3 страница

Щоправда, їм кинувся був на допомогу Субагазі, котрий того дня творив чудеса хоробрості, але преславний Марек Собеський, староста красноставський, осадив його на місці, як лев осаджує дикого буйвола, тож побачив Бурляй, що йому вже нема звідки чекати рятунку. Але Бурляй, більше за життя люблячи свою козацьку славу, тому й не шукав порятунку. Інші тікали під покровом темряви, ховалися по шпаринах, просковзували поміж копитами аргамаків, а він іще шукав, із ким би зітнутися. Він поклав пана Домбека й пана Русецького, і пана Аксака, молодого лева, того самого, котрий під Старокостянтиновом укрив себе невмирущою славою; потім зітнув голову панові Савицькому, за ним – відразу двом крилатим гусарам і нарешті, побачивши товстопузого шляхтича, котрий, горланячи, перетинав бойовище, кинувся на нього як блискотливий пломінь.

Пан Заглоба – а це був він – зі страху заревів іще дужче і, повернувши коня, кинувся навтіки. Останнє волосся сторчма стало у нього на голові, але притомності він не втратив, навпаки, мозок його блискавично працював, придумуючи усілякі хитрощі; водночас він щосили верещав: «Милостиві панове! Хто в Бога вірує!..» – і летів, як вихор, до найбільшої групи вершників. Бурляй же мчав за ним навпрошки, ніби з кінця в кінець тятиви лука. Пан Заглоба заплющив очі, а в голові у нього крутилося одне: «Здохну я як шолудивий пес!» Він чув позаду форкання скакуна, бачив, що ніхто не квапиться до нього із допомогою, що втекти він не зможе і що нічия рука, опріч власної, не вирве його з Бур– ляєвої пащеки.

Але цієї останньої миті, вже майже на межі життя і смерті, його відчай і жах ураз обернулися на лють; він заревів так страшно, як не ревів жоден тур, і, розвернувши коня на місці, кинувся на хорунжого.

– Заглобу догнати схотів! – крикнув він, летячи із занесеною шаблею.

У цей момент нову зграю вогняних мазниць скинули з валів і стало ясно. Бурляй глянув постовпів.

Але остовпів не тому, що почув ім’я, якого йому ніколи не доводилося чути, а тому, що впізнав мужа, котрого, як Богунового приятеля, частував нещодавно у Ямполі.

І саме ця нещасна хвилина здивування занапастила відважного козацького отамана, бо перш ніж він устиг опам’ятатися, пан Заглоба кресонув його по скроні й одним махом звалив із коня.

Це сталося на очах у всього війська. Радісному верещанню гусарів пролунав у відповідь окрик жаху, що вирвався у козаків, котрі, побачивши смерть старого чорноморського лева, геть занепали духом і перестали чинити спротив. Ті, кого не вирвав із ворожих лап Субагазі, загинули до одного – полонених тієї страшної ночі не брали.

Субагазі кинувся до табору, гнаний легкою кіннотою красноставського старости. Штурм по всій лінії укріплень було відбито – лише під козацьким табором іржала ще послана навздогін кіннота.

Вигук тріумфу і радості струснув увесь табір обложених, могутні окрики полетіли аж до неба. Закривавлені, вкриті потом, пилюкою, чорні від пороху жовніри, із розпухлими обличчями і ще насупленими бровами, з іще не згаслим вогником в очах, стояли, зіпершись на зброю, хапаючи ротом повітря, ладні знову піти у бій, якщо в цьому є потреба.

Поволі й кіннота стала повертатися із кривавих жнив під табором, потім опустився на бойовище сам князь, а за ним рейментарі, пан коронний хорунжий, пан Марек Собеський, пан Пшиємський. Увесь цей чудовий кортеж спроквола пересувався вздовж укріплень.

– Хай живе Ієремія! – волало військо. – Хай живе наш батько!

А князь кланявся навсібіч булавою і головою, не покритою шоломом.

– Дякую вашим милостям! Дякую вашим милостям! – повторював він дзвінким і виразним голосом.

Відтак звернувся до пана Пшиємського.

– Цей окоп надто великий! – сказав він.

Пшиємський погідливо кивнув.

І проїхали вожді‑звитяжці від західного до східного ставу, оглядаючи бойовище, шкоду, якої завдав ворог валам, і самі вали.

Тим часом слідом за князівським кортежем жовніри у пориві піднесення під гучні окрики несли на руках у табір пана Заглобу як найбільшого тріумфатора сьогоднішнього дня. Десятків зо два дужих рук підтримували важенне тіло рицаря, а сам він, червоний, спітнілий, розмахуючи руками для підтримання рівноваги, щосили горланив:

– Ха! Дав я йому перцю! Я зумисне удав, що втікаю, щоб його поманити за собою. Не буде більше сучий син бурляювати! Милостиві панове! Треба було приклад молоді показати! Обережніше, ради Бога, бо впустите й покалічите мене! Тримайте добре, тримайте! Мав я з ним клопіт, повірте мені! От шельми! Сьогодні будь‑який гультяй на шляхтича пробує руку підняти! От і дістають своє… Обережно! Пустіть, дідько б вас узяв!

– Хай живе! Хай живе! – кричала шляхта.

– До князя з ним! – радили інші.

– Хай живе!!! Хай живе!!!

Тим часом гетьман запорозький, повернувшись до свого табору, рикав, як поранений дикий звір, рвав жупан на грудях і калічив собі обличчя. Старшина, що вціліла у битві, оточила його в понурому мовчанні, не говорячи ані слова втіхи, а він майже збожеволів. На губах виступила піна, п’ятами б’ючи об землю, він обіруч рвав на собі чуприну.

– Де мої полки?.. Де молодці?.. – повторював гетьман хрипким голосом. – Що скаже хан, що скаже Тугай‑бей? Дайте мені Ярему! Нехай мене на палю саджають!

Старшина понуро мовчала.

– Чому мені ворожихи звитягу провіщали? – рикав далі гетьман. – Урізати шиї відьмам!.. Чому вони мені казали, що Ярема мій буде?

Зазвичай, коли ричання цього лева стрясало табір, полковники мовчали. Але тепер лева було переможено і розтоптано, щастя, здавалося, зрадило його, і тому старшина осміліла.

– Яреми не здержиш, – похмуро буркнув Степка.

– Занапастиш нас і себе! – озвався Мрозовицький.

Гетьман підскочив до них як тигр.

– А хто переміг під Жовтими Водами? Під Корсунем? Під Пилявцями?

– Ти! – різко мовив Воронченко. – Але там не було Вишневецького.

Хмельницький знову схопився за чуприну.

– Я ханові обіцяв сьогодні нічліг у замку! – розпачливо завив він.

А Кулак йому на це:

– Що ти ханові обіцяв, про це хай у тебе болить голова! Тільки пильнуй, аби вона геть із шиї не злетіла… І на штурм нас не жени, не губи рабів Божих! Валами ляхів оточи, шанці звели насипати для гармат – інакше горе тобі.

– Горе тобі! – повторили понурі голоси.

– Горе вам! – відповів Хмельницький.

Так вони розмовляли, і грізні, як гуркіт грому, були їхні розмови… Нарешті Хмельницький заточився і впав на купу вкритих килимами овечих шкур у кутку шатра.

Полковники стояли над ним понуривши голови. Мовчання тривало довго. Та ось гетьман підвів голову і хрипло вигукнув:

– Горілки!..

– Не питимеш! – гаркнув Виговський. – Хан пришле по тебе.

А в цей час хан перебував за милю від бойовища, не знаючи, що там діється. Ніч була спокійна і тепла; хан сидів біля шатра, оточений муллами й агами, і в очікуванні вістей їв фініки зі срібної таці, а часом, дивлячись на всипане зорями небо, бурмотів:

– Магомет Росуллах…

Аж ось на змиленому коні прискакав засапаний, забризканий кров’ю Субагазі. Зіскочивши з сідла і швидко наблизившись, він заходився бити поклони, чекаючи запитання.

– Говори! – мовив хан, напхавши рот фініками.

Слова вогнем обпікали губи Субагазі, але, не сміючи порушити обряду без перелічування титулів, він, не перестаючи бити чолом, почав так:

– Наймогутніший хане всіх орд, онуче Магомета, самодержавний володарю, мудрий державцю, щасливий державцю, володарю родоводу, що славиться від сходу до заходу, володарю квітучого родоводу…

Тут хан махнув рукою і зупинив його. Побачивши на обличчі Субагазі кров, а в очах біль, жаль і розпач, він виплюнув непережовані фініки на долоню й віддав їх одному із мулл, котрий узяв їх з ознаками надзвичайної шаноби і відразу ж почав жувати, а хан промовив:

– Говори, Субагазі, швидко і мудро: чи взято табір невірних?

– Аллах не дав!

– Ляхи?

– Звитяжці.

– Хмельницький?

– Розгромлений.

– Тугай‑бей?

– Поранений.

– Немає Бога, крім Бога! – сказав хан. – Скільки вірних пішло у рай?

Субагазі підвів очі й показав скривавленою рукою на всіяне зорями небо.

– Скільки оцих зірок біля ніг Аллаха, – відповів урочисто.

Жирне ханове обличчя спаленіло: гнів закипав у нього в грудях.

– Де цей пес, – запитав він, – котрий обіцяв мені, що сьогодні ми спатимемо у замку? Де ця отруйна змія, котру Аллах моєю ногою розтопче? Нехай стане переді мною і відповість за свої огидні обіцянки.

Кілька мурз мерщій подалися по Хмельницького, хан же поволі вгамовувався і нарешті промовив:

– Немає Бога, крім Бога!

Відтак звернувся до Субагазі:

– Субагазі! У тебе на обличчі кров!

– Це кров невірних, – відповів воїн.

– Розкажи, як ти пролив її, потіш наш слух мужністю вірних.

І Субагазі заходився в подробицях оповідати про хід битви, вихваляючи мужність Тугай‑бея, Калги і Нурадина; не змовчав він і про Хмельницького, і, звісно, славив його так само, як і інших, пояснюючи причину поразки тільки волею Божою і запеклістю невірних. Одна деталь уразила хана в його оповіді, а саме та, що на початку битви у татар зовсім не стріляли і що князівська кіннота ударила по них аж тоді, коли вони їй заступили дорогу.

– Аллах!.. Вони не хотіли зі мною війни, – мовив хан, – але тепер уже пізно…

Так воно насправді й було. Князь Ієремія на початку битви заборонив стріляти в татар, аби переконати жовнірів, що перемови із ханом уже почалися й ординці лише про людське око стають на бік черні. Тільки згодом мимохіть довелося зітнутися і з татарами.

Хан кивав головою, міркуючи в цю мить, чи не краще було б, поки не пізно, повернути зброю супроти Хмельницького, коли це враз перед ним постав сам гетьман.

Він був уже зовсім спокійний і наблизився з гордо піднятою головою, сміливо дивлячись у вічі ханові; на обличчі в нього були хитрість і відвага.

– Підійди, зраднику, – мовив хан.

– Не зрадник до тебе підходить, а гетьман козацький і твій вірний союзник, котрому ти обіцяв допомагати не лише у щасті, а й у біді, – відповів Хмельницький.

– Іди ночуй у замку! Іди витягай за барки ляхів з окопів, як мені обіцяв!

– Великий хане усіх орд! – сильним голосом відповів Хмельницький. – Ти могутній, і після султана наймогутніший на землі! Ти мудрий і сильний, але чи можеш ти пустити стрілу з лука аж до зірок або зміряти глибину моря?

Хан здивовано глянув на нього.

– Не можеш, – говорив дедалі гучніше Хмельницький. – Отак і я не зміг передбачити Яреминих пихи й зухвальства! Чи міг я подумати, що він не стане перед тобою, великим ханом, на коліна, що не упокориться тільки від твого вигляду, не вдарить перед тобою чолом, а на тебе самого підніме свою зухвалу руку, проллє кров твоїх вояків і з тебе, могутнього володаря, як з останнього із твоїх мурз, збиткуватися стане? Чи смів я так подумати і цим зневажити тебе, котрого шаную і люблю?

– Аллах! – промовив хан, іще дужче здивувавшись.

– І ось що я тобі скажу, – говорив далі Хмельницький, і його голос і манера триматися ставали дедалі впевненішими, – ти великий і могутній; від сходу й до заходу народи і монархи б’ють тобі чолом і левом величають. Один Ярема не падає ниць перед обличчям твоїм, тож якщо ти не зітреш його на порох, не примусиш зігнути шию і з його хребта на коня не сідатимеш, нічого не варта твоя могутність, нічого не варта твоя слава, бо скажуть, що ляський князь зганьбив кримського царя і не був за це покараний, що він величніший і могутніший за тебе…

Настало глухе мовчання. Мурзи, аги і мулли, як на сонце, дивилися на ханове обличчя, затамувавши дух, а він, заплющивши очі, думав.

Хмельницький сперся на булаву й сміливо чекав відповіді.

– Ти сказав, – озвався нарешті хан, – що я Яремі зігну шию і з його хребта на коня сідатиму, аби не говорили від сходу до заходу, буцімто якийся невірний пес мене зганьбив…

– Великий аллах! – вигукнули в один голос мурзи.

У Хмельницького ж радість бризнула з очей: одним заходом він одвернув небезпеку, що нависла над його головою, і сумнівного союзника обернув на найвірнішого.

Цей лев умів умить змієм перекидатися.

Обидва табори гули до пізньої ночі, як зігріті весняним сонцем бджоли у пору роїння, а тим часом на бойовищі спали непробудним, вічним сном рицарі, пробиті списами, посічені мечами, прошиті стрілами і кулями.

Зійшов місяць і почав мандрівку цим полем смерті; він одбивався у калюжах застиглої крові, виривав із темряви нові й нові купи полеглих, сходив з одних тіл і переходив на інші, заглядав у розплющені мертві очі, освітлював посинілі обличчя, уламки понівеченої зброї, кінські трупи – і дедалі блідішало його проміння, немовби перелякане побаченим. Полем то тут, то там поодинці й групами пробігали якісь зловісні постаті – це челядь і джури прийшли обібрати вбитих, як шакали ходять за левами… Але якийся забобонний страх урешті‑решт і їх прогнав із бойовища. Щось жахливе й водночас таємниче було у цьому вкритому трупами полі, у цьому спокої і нерухомості тіл, іще недавно сповнених життя, у цій тихій згоді, в якій лежали поруч поляки, турки, татари і козаки. Часом вітер шумів у заростях, що росли на бойовищі, а жовнірам, які чатували на валах, здавалося: то душі людські кружляють над тілами.

Подейкували, що коли у Збаражі пробило північ, по всьому полю, від валів аж до ворожого табору, буцімто зірвалися з шумом незліченні табуни птаства. Чулися у високості заплакані голоси, тяжкі зітхання, від яких волосся ставало дротом на голові, і стогін. Ті, кому судилося ще полягти у цій битві і чиєму слухові доступні були неземні волання, виразно чули, як польські душі, відлітаючи, кричали: «Перед очі твої, Господи, несемо гріхи наші!», а козацькі душі стогнали: «Ісусе Христе, помилуй нас!» – бо загиблі у братовбивчій війні не могли опинитися у вічному блаженстві, їм призначено було летіти кудись у темні далі й разом із вихором кружляти над юдоллю земною, і плакати, і стогнати ночами, аж поки вони біля ніг Христових вимолять прощення за спільні гріхи, допросяться забуття і згоди!..

Але тими днями ще дужче запеклися серця людські, і жоден янгол згоди не пролетів над бойовищем.

Дата добавления: 2015-06-04