Розділ ххv

аступного дня, перш ніж сонце розсипало по небу золоті блиски, довкола польського табору вже височів новий оборонний вал. Попередній був надто довгий: і захищати його було важко, і приходити один одному на допомогу незручно, тому князь із паном Пшиємським вирішили замкнути війська у тіснішому кільці укріплень. Працювали над цим цілісіньку ніч – гусари нарівні з іншими полками і челяддю. Аж після третьої ночі сон склепив очі стомленого рицарства – усі, окрім дозорних, заснули кам’яним сном. Та й супротивник теж працював уночі, а вранці довго не прокидався після вчорашньої поразки. З’явилася навіть надія, що штурму цього дня узагалі не буде.

Скшетуський, пан Лонгінус і Заглоба, сидячи у шатрі, їли пивну юшку, густо приправлену шматочками сиру, і розмовляли про труди минулої ночі з таким задоволенням, із яким вояки говорять про щойно здобуту перемогу.

– У мене звичка з курми лягати, а з півнями вставати, як робили мої батьки й діди, – говорив пан Заглоба, – але на війні спробуй так! Спиш, коли можеш, устаєш, коли будять. Одне мене гнівить: через якусь там наволоч мусимо терпіти незручності! Та що вдієш, такі часи настали! Але й ми учора відборгували їм за це. Почастувати їх іще отак разів зо два, пропала б у них охота нас будити.

– А не знаєш, добродію, багато наших лягло? – спитав Підбип’ята.

– Хе! Небагато: так завше буває, що тих, хто облягає, гине більше, ніж обложених. Ти, ваша милость, не розумієшся на цьому, бо не воював стільки, як я, а нам, старим воякам, навіть трупів лічити не треба – з самої битви судити можна.

– І я при ваших милостях чогось навчуся, – мрійливо промовив пан Лонгінус.

– Певно, що так, якщо тільки у тебе, добродію, глузду вистачить, на що я не вельми сподіваюся.

– Та облиш ти, ваша милость, – озвався Скшетуський. – Адже у пана Підбип’яти це не перша війна за плечима, і дай Боже найліпшим рицарям так битися, як він учора.

– Робив, що міг, – відповів литвин, – але не стільки, як хотілося б.

– Звісно, звісно! Загалом ти, добродію, непогано бився, – поблажливо сказав Заглоба, – а що інші тебе перевершили – тут він хвацько закрутив вус – то не твоя провина.

Литвин слухав його, опустивши очі, і зітхнув, згадавши про пращура свого Стовейка і про три голови.

Цієї миті пола шатра відкинулася, і швидко зайшов пан Міхал, веселий, як щиголь погожого ранку.

– От ми й укупі! – вигукнув пан Заглоба. – Дайте ж йому юшки!

Малий рицар потиснув трьом приятелям руки й сказав:

– Аби ваші милості знали, скільки ядер валяється на майдані – уявити неможливо! Не пройдеш, щоб не спіткнутися.

– Бачив і я, – відповів Заглоба, – бо, вставши, теж прогулявся табором. За два роки кури у всьому львівському повіті стільки яєць не знесуть. Ех, якби це були яйця, ото вже б ми яєшні наїлися! А я, щоб ви, ваші милості, знали, за сковорідку яєшні найкращу страву віддам. Жовнірська в мене натура, як і у вас теж. Щось смачненьке з’їм залюбки, ще й чимало. Тому й у бою за пояс заткну будь‑кого із нинішніх лежнів‑молокососів, котрі й миски гниличок не з’їдять, щоб ураз за живіт не вхопитися.

– Ну, ти вчора, добродію, з Бурляєм утнув! – сказав малий рицар. – Його з ходу покласти – хо‑хо! Не сподівався я від тебе такого. Цього славного рицаря знали всенька Україна й Туреччина.

– А що, незле! – самовдоволено вигукнув Заглоба. – Не первина це мені, пане Міхале, не первина. Бач, довгенько ми один одного шукали, зате й підібралися два чоботи пара: такої четвірки не знайти у всій Речі Посполитій. Бігме, з вами та ще на чолі із нашим князем я хоч і на Стамбул пішов би. Завважте собі: пан Скшетуський убив Бурдабута, а вчора Тугай‑бея…

– Тугай‑бей живий лишився, – перебив його поручик, – я сам відчув, як у мене лезо зісковзнуло, та й нас відразу розділили.

– Усе одно, – сказав Заглоба, – не перебивай, пане Яне. Пан Міхал у Варшаві Богуна посік, як ми тобі казали…

– Ліпше б ти, добродію, не згадував, – озвався литвин.

– Що сказано, те сказано, – відповів Заглоба. – Я волів би не згадувати, але говоритиму далі… Отже, пан Підбип’ята з Мишікишок поклав того Полуяна, а я Бурляя. До того ж, не змовчу, добродії, ваших би всіх я за одного Бурляя віддав, тому мені найважче й дісталося. Диявол то був, не козак, правда? Мав би я синів legitime natos[72], добре їм лишив би ім’я. Цікаво тільки, що його величність король і сейм на це скажуть, як нас нагородять, нас, котрі більше сіркою і селітрою харчуються, аніж чимось іншим?

– Був один доблесніший за усіх нас рицар, – мовив пан Лонгінус, – але імені його ніхто не знає і не пам’ятає.

– Цікаво, хто це? Мабуть, у давнину? – спитав, відчувши себе ображеним, Заглоба.

– Ні, не в давнину, брате, – це той, що короля Густава Адольфа під Тшцяною укупі з конем звалив на землю і в ясир узяв, – відповів литвин.

– А я чув, що це було під Пуцком, – утрутився пан Міхал.

– І все‑таки король вирвався і втік, – зауважив Скшетуський.

– Авжеж! Я дещо про це знаю, – мовив, примруживши своє здорове око пан Заглоба, – я тоді саме у пана Конецпольського, батька нашого хорунжого, служив… Так, я дещо про це знаю! Скромність не дозволяє цьому рицареві назвати свого імені, тому ніхто про нього й не знає. Хоч, повірте мені, Густав Адольф був великим воїном, майже не поступався Конецпольському, але у двобої з Бурляєм довелося важче, кажу я вам!

– Виходить, це ти, добродію, здолав Густава Адольфа? – спитав Володийовський.

– Чи ж я тобі колись хвалився, пане Міхале?.. Та нехай уже цей випадок піде у небуття, мені й сьогодні є чим похвалитися – навіщо давнє згадувати!.. Страшенно після цієї юшки бурчить у животі – що більше в ній сиру, то дужче бурчить. Я б залюбки з’їв винної юшки, хоч, хвалити Бога, що й ця є, бо скоро, либонь, і цього не буде… Ксьондз Жабковський мені казав, що з харчами у нас сутужно, а він тим паче непокоїться, бо живіт у нього, як клуня. Славний він бернардинець! Я його страх як полюбив. Він більше жовнір, аніж чернець. Не дай Боже комусь у пику затопить – хоч зараз труну замовляй.

– Еге ж! – згодився малий рицар. – Я вам, добродії, ще не розповів, що учворив цієї ночі ксьондз Яскульський. Усівся він у тому бастіоні, що праворуч від замку, і дивився на битву. А треба вам сказати, що він добряче із гвинтівки стріляє. От сидить він там із Жабковським і каже йому: «Я в козаків не стрілятиму, християни все‑таки, хоч і грішать перед Богом, але в татар, каже, не можу втриматися!» – і як почав палити, так, здається, за всю битву з півкопи уклав.

– Аби все духовенство було таке! – зітхнув Заглоба. – А то наш Муховецький лише руки до неба здіймає та плаче, що стільки крові християнської проливається.

– Це ти, ваша милость, надаремне так кажеш, – поважно мовив Скшетуський. – Ксьондз Муховецький – святий чоловік, і найліпший цьому доказ, що хоч він за двох інших не старший, вони перед його чеснотою голову схиляють.

– А я й не заперечую його побожності, – відповів Заглоба, – навіть думаю, що він і самого хана зумів би навернути в істинну віру. Ой, милостиві панове! Сердиться, напевно, його ханська могутність, аж воші на ньому зі страху перевертаються! Якщо дійде справа до перемов, поїду і я з комісарами. Ми давно один одного знаємо і колись він дуже мене любив. Може, згадає.

– На перемови, напевно, Яницького пошлють, він по‑татарському, як по‑польському говорить, – сказав Скшетуський.

– І я так само, а з мурзами й узагалі запанібрата. Вони дочок своїх у Криму за мене віддати хотіли, щоб мати гарних нащадків, але я тоді був молодий і конвентів зі своєю невинністю не укладав, як його милість Підбип’ята із Мишікишок, отож і наброїв у них там чимало.

– Слухати гидкої – мовив пан Лонгінус, опустивши очі.

– А ваша милость як шпак учений: тільки й знай те саме товче. Недарма кажуть, що литва‑ботва людської мови ще як слід не навчилася.

Подальшу розмову перебив гомін, що долинув із‑за стін шатра, – тож рицарі вийшли поглянути, що діється. Безліч жовнірів стояли на валу, оглядаючи околиці, які за ніч значно змінилися і далі мінялися на очах. Козаки теж не марнували часу після останнього штурму: вони насипали шанці, затягли на них гармати, такі довгоствольні й потужні, яких не було у польському стані, почали копати поперечні звивисті траншеї й рови; здалеку здавалося, що поле всіяне тисячами кротовин. Уся полога рівнина була ними вкрита, всюди серед зелені чорніла свіжоскопана земля і всюди аж кишіло заклопотаним людом. На перших валах мигтіли вже червоні козацькі шапки.

Князь теж стояв на валу зі старостою красноставським та паном Пшиємським. Трохи нижче каштелян бельський у далекоглядну трубу спостерігав за роботами козаків і говорив коронному підчашому:

– Супротивник починає регулярну облогу. Бачу, нам доведеться відмовитися від окопної оборони і перейти до замку.

Почувши ці слова, князь Ієремія, нахилившись зверху до каштеляна, сказав:

– Нехай нас Бог боронить від такої помилки, бо це все одно, що з доброї волі у капкан полізти. Тут нам перемогти або вмерти.

– І я так гадаю, хоч би й довелося щодня по одному Бурляю вбивати, – втрутився у розмову пан Заглоба. – Від імені усього війська протестую проти думки ясновельможного каштеляна бельського.

– Це справа не вашої милості! – мовив князь.

– Помовч, добродію! – шепнув Володийовський, смикнувши шляхтича за рукав.

– Ми їх у цих схованках передушимо як кротів, – не вгамовувався Заглоба, – а я прошу у вашої князівської ясновельможності дозволу піти на вилазку першим. Знають вони мене добре, нехай узнають іще краще.

– На вилазку?.. – здивувався князь і наморщив брови. – Стривай‑но, ваша милость… Ночі звечора бувають темні…

І тут він звернувся до старости красноставського, пана Пшиємського і рейментарів:

– Прошу ваших милостей на раду.

І спустився з валу, а за ним слідом уся старшина.

– На милість Божу, що ти, добродію, робиш? – докірливо сказав Володийовський Заглобі. – Ти що, служби й дисципліни не знаєш, що втручаєшся у розмову старших? Князь ласкавий чоловік, але у воєнний час із ним жарти кепські.

– Дарма, пане Міхале! – відповів Заглоба. – Пан Конецпольський‑батько суворий був як лев, але до моїх порад завше дослухався, і нехай мене зараз вовки з’їдять, якщо хто скаже, що не завдяки моїм підказкам він двічі розгромив Густава Адольфа. Ніде правди діти: умію я з панами говорити! От хоч би й зараз: ти завважив, як князь obstupuit[73], коли я йому про вилазку сказав? А якщо Бог пошле нам вікторію, чия це буде заслуга? Може, твоя?

У цю хвилину до них наблизився Зацвіліховський.

– Ви бачите? Риють! Риють, як свині! – сказав він, показуючи на поле.

– Я волів би, щоб то краще були свині, – відповів Заглоба, – ковбаса б нам хоч дешево обійшлася, а то їхнього падла і собаки не їдять. Сьогодні у розташуванні пана Фірлея жовніри вже мали криниці копати, бо у східному ставку від трупів води не видно. Над ранок у песиголовців жовч полопалася, і всі поспливали. Тепер у п’ятницю риби не з’їси, вона вже м’ясом годується.

– Це правда, – мовив Зацвіліховський, – я старий вояк, а стільки трупів давно не бачив, хіба що під Хотином, коли яничари штурмували наш табір.

– Побачиш, ваша милость, іще більше – повір мені.

– Гадаю, сьогодні ввечері або й раніше вони знову на штурм підуть.

– А я кажу, що до завтра нам дадуть спокій.

Та ледве пан Заглоба закінчив фразу, як над козацькими шанцями піднялися білі стовпи диму, і ядра з гулом пролетіли над окопом.

– От тобі, ваша милость, – сказав Зацвіліховський.

– Чи ба! Та вони у воєнному мистецтві нічого не тямлять, – відповів Заглоба.

Старий Зацвіліховський усе‑таки мав слушність. Хмельницький почав регулярну облогу, перетнув усі дороги, закрив усі виходи, підступи до пасовиськ, набудував траншей і шанців, поробив хитромудрі підкопи під табір, але від штурмів не відмовився. Він вирішив не давати спокою обложеним, виснажити їх, тримати у страху, не давати стулити очей і мучити доти, аж доки зброя сама випаде із їхніх стомлених рук. Тож увечері він знову вдарив по позиціях Вишневецького, але, як і напередодні, успіху не мав, та й козаки йшли на бій уже не з такою охотою.

Другодні обстріл не вщухав ані на мить. Прокопи вже були підведені так близько, що кулі з ручної зброї долітали до валів; земляні прикриття курилися зранку до вечора, як маленькі вулкани. Це була не справжня битва, а безперервна шарпанина. Обложені часом вискакували з окопів, і тоді в хід ішли шаблі, ціпи, коси і списи. Та ледве встигали знищити одних молодців, як прикриття ураз заповнювалися новими. За всенький день жовніри не мали ані хвилини перепочинку, а коли дочекалися жаданого заходу сонця, почався новий генеральний штурм – про вилазку годі було й думати.

Уночі шістнадцятого липня два відважні полковники, Гладкий і Небаба, вдарили на позицію князя і знову дістали страшну поразку. Три тисячі найхоробріших козаків полягли на бойовищі, решта, переслідувана старостою красноставським, у паніці втекла до свого табору, кидаючи зброю і роги з порохом. Така ж сумна доля спіткала і Федоренка, котрий, скориставшись густим туманом, на світанку мало не взяв міста. Відтіснили його німці на чолі з Корфом, а пан староста красноставський і пан хорунжий Конецпольський, погнавшись слідом, майже усіх перебили.

Але це було ніщо у порівнянні зі страшною навалою, що розбурхалася над окопами дев’ятнадцятого липня. Напередодні вночі козаки насипали навпроти позицій Вишневецького високий вал, із якого гарматами великого калібру безперестану поливали обложених вогнем. Коли ж день погас і в небі заблищали перші зорі, десятки тисяч людей пішли в атаку. Водночас удалині показалося кілька десятків страшних облогових рухомих башт, що поволі наближалися до окопів. Із боків у них, схожі на крила потвор, височіли містки для переходу ровів, а маківки диміли, блищали й гули, викидаючи вогонь із легких гармат, мушкетів і самопалів. Башти просувалися серед рою голів, ніби велетні‑полковники, то сяючи червоним відблиском гарматних пострілів, то зникаючи в диму і темряві. Жовніри, показуючи на них один одному здалеку, шепотіли:

– Це гуляй‑городи! Змеле нас Хмельницький у цих вітряках.

– Погляньте, з яким гуркотом котяться – ніби громи небесні!

– Із гармат по них! Із гармат! – лунали крики.

Хоч князівські пушкарі посилали назустріч страшним озі– ям ядро за ядром, гранату за гранатою, але побачити їх можна було лише тоді, коли постріли розтинали темряву, і ядра найчастіше не влучали в них.

Тим часом козаки щільною лавою підходили дедалі ближче, як чорний вал, що накочується із морської далини темної ночі.

– Ух! – зітхав пан Заглоба, стоячи біля Скшетуського серед його гусарів. – Жарко мені, як ніколи в житті! Ніч така парка – сухої нитки на мені нема. Дідько приніс ці башти! Господи, зроби так, щоб земля під ними розступилася, бо ці лайдаки у мене вже кісткою поперек горла стали… Амінь! Ні попоїсти, ні виспатися… Собаки ліпше від нас живуть! Ух! Як парко!

Повітря й справді було важке й задушливе, а до того ще й насичене випарами трупів, що гнили вже кілька днів на бойовищі. Небо затяглося низькою чорною пеленою хмар. Гроза висіла над Збаражем. Жовнірів під кольчугою заливав піт, дихати ставало дедалі важче.

Зненацька у темряві загурчали барабани.

– Зараз ударять! – мовив Скшетуський. – Чуєш, ваша милость? У барабани б’ють.

– Чую. Щоб у них чорти били! Здуріти можна!

– Коли! Коли! – заверещали натовпи, кидаючись на окопи.

Бій закипів уздовж усієї лінії окопів. Хмельницький ударив водночас на Вишневецького, Ланцкоронського, Фірлея й Остророга, аби вони один одному не змогли прийти на допомогу. Козаки, смикнувши горілки, пішли іще запекліше, ніж під час попередніх штурмів, але й відсіч дістали ще стійкішу. Геройський дух полководця оживляв жовнірів. Грізна кварцяна піхота, сформована із мазурських селян, так стялася з козаками, що геть із ними перемішалася. У хід пішли кольби, кулаки, зуби. Під ударами завзятих мазурів полягло кілька сотень найдобірнішої запорозької піхоти, але враз на її місце хлюпнула нова хвиля. Бій уздовж усієї лінії укріплень дедалі дужче розгорявся. Дула мушкетів обпікали воякам руки, їм нічим було дихати, у офіцерів слова команд застрявали у пересохлих горлянках. Староста красноставський і Скшетуський знову вивели кінноту з окопів і вдарили козакам із боку, зминаючи цілі полки і плаваючи у крові.

Минала година за годиною, але штурм не слабшав, бо страшні втрати у козацьких лавах Хмельницький умить заповнював новими силами. Татари допомагали вереском, пускаючи водночас на жовнірів хмари стріл; дехто з них, стоячи позаду черні, гнав її вперед батогами із бичачого сирівцю. Запеклості протистояла запеклість, груди з грудьми схоплювалися вояки, витязь із витязем зливалися у смертельних обіймах…

І билися так, як б’ються нічим не приборкані морські хвилі об скелястий острів.

Зненацька земля здригнулася під ногами у супротивників, а небо зайнялося синім полум’ям, ніби Всевишній не міг більше дивитися на жахи людські. Страшний гуркіт заглушив крики і гул гармат. Це небесна артилерія почала страхітливу канонаду. Удари грому покотилися зі сходу на захід. Здавалося, небо розкололося разом із хмарами й падає на голови учасників битви. Часом увесь світ здавався суцільним полум’ям, часом усе зникало в темряві й знову червоні зигзаги блискавок розтинали чорну завісу ночі. Вихор схопився раз і другий, зірвав тисячі шапок, прапорців, стягів і на млі ока розметав їх по бойовищу. Блискавки спалахували одна за одною, і ось уже все змішалося в єдиний хаос: удари грому, спалахи блискавиць, вихор, вогонь і темрява – небеса розлютувалися, як і люди.

Небувала гроза розбурхалась над містом, замком та обома станами. Бій ущух. Нарешті почалася злива – не струмені, а потоки хлюпнули на землю. Стіна води заступила світ: за крок нічого не було видно. Трупи у рові спливли. Козаки, припинивши штурм, цілими полками бігли до табору, мчали наосліп, зіштовхуючись один з одним і, думаючи, що то за ними женуться вороги, розсипалися в темряві по бойовищу; за ними, грузнучи у грязюці й перекидаючись, котилися гармати і вози з амуніцією. Вода порозмивала земляні козацькі споруди, клекотіла в ровах і траншеях, просочувалася у землянки, хоч ті й були оточені ровами, і з шумом неслася рівниною, ніби наздоганяючи втікачів.

Злива дедалі дужчала. Піхота пішла з валів, шукаючи схованки в наметах, лише кавалерія старости красноставського і Скшетуського не дістала наказу відступити. Вершники стояли лікоть біля ліктя, ніби в озері, струшуючи із себе воду.

Та ось гроза стала поволі вщухати. Після півночі дощ нарешті стих. У розривах хмар де‑не‑де заблищали зорі. Минула ще година – і вода трохи спала. Тоді перед хоругвою Скшетуського несподівано з'явився сам князь.

– Що, милостиві панове, порохівниці у вас не замокли? – спитав він.

– Сухі, ясновельможний князю! – відповів Скшетуський.

– Це добре! Злазьте з коней і гайда водою до отих облогових рухомих башт: підсиплете пороху і підпалите. Тільки йдіть тихо! Пан староста красноставський піде з вами.

– Слухаю! – відповів Скшетуський.

Та ось князь побачив мокрого пана Заглобу.

– Ти, ваша милость, просився на вилазку – от зараз і вирушай, – сказав він.

– От тобі й маєш! – буркнув пан Заглоба. – Тільки цього ще бракувало!

Через півгодини два загони рицарів, по дві з половиною сотні кожний, бредучи по пояс у воді, поспішали із шаблями в руках до страшних козацьких гуляй‑городів, що стояли за півверсти від окопів. Один загін вів «лев над левами», пан староста красноставський Марек Собеський, котрий і слухати не хотів про те, аби залишитися в окопах, другий – Скшетуський. Челядь несла за рицарями мазниці з дьогтем, сухі смолоскипи і порох, а вони йшли тихо, як вовки, що вночі підкрадаються до вівчарні.

Малий рицар доброхіть пристав до Скшетуського, бо такі вилазки любив у житті над усе. Тож дріботів він тепер по воді, і в серці у нього була радість, а в руці шабля. Поруч із оголеним Зірвикаптуром ішов пан Підбип’ята, помітно виділяючись серед усіх, бо на дві голови був вищий від найвищих. Поміж ними, сопучи і буркочучи, човпав невдоволений пан Заглоба, передражнюючи князя:

– «Просився на вилазку – от зараз і вирушай!» Нічого собі! Псу на злучку не схотілося б іти по такій мокречі. Щоб мені ніколи в житті нічого, крім води, у рот не брати, якщо я вилазку нараяв під таку пору! Я не качка, а живіт у мене не човен. Завше мав огиду до води, надто до такої, у якій падло мужицьке мокне…

– Тихо, добродію! – мовив пан Міхал.

– Сам помовч! Добре тобі, що ти завбільшки як пічкур і плавати вмієш. Скажу ще більше: це велика невдячність із боку князя після вбивства Бурляя не дати мені спокою. Заглоба вже достатньо зробив, нехай кожен стільки зробить, а Заглобі дайте відпочити: цікаво, який ви матимете вигляд, як його не стане?! О Боже! Якщо я провалюся у якусь яму, витягніть мене, добродії, хоч за вуха, а то враз захлинуся.

– Тихо, ваша милость! – цитькнув Скшетуський. – Козаки у землянках сидять, іще почують.

– Де? Що ти, добродію, вигадуєш?

– Он там, у тих насипах під дерном.

– Цього ще бракувало! Побий їх грім небесний!

Далі говорити Заглобі не дав пан Міхал, затуливши йому рота долонею, бо до схованки лишалося вже якихось кроків п’ятдесят. Рицарі, щоправда, йшли тихо, але вода хлюпотіла у них під ногами. На щастя, знову пішов дощ, і від його шуму кроків не було чути.

Дозорних біля землянок не було. Та й хто міг сподіватися вилазки після штурму і такої грози, котра ніби озером розділила супротивників?

Пан Міхал із паном Лонгіном скочили вперед і першими досягли землянки. Малий рицар, пустивши шаблю на шнурок, склав долоні біля вуст рупором і гукнув:

– Гей, люди!

– А що? – озвалися зсередини голоси козаків, напевно, переконаних, що прийшов хтось зі своїх із табору.

– Хвалити Богаї – відповів Володийовський. – Пустіть‑но!

– Ти що, не знаєш, як зайти?

– Уже знаю! – вигукнув Володийовський і, намацавши вхід, скочив усередину.

Пан Лонгінус і ще кілька жовнірів убігли слідом за ним.

Цієї ж миті у землянці пролунав страшний зойк – водночас інші рицарі з криком кинулися до інших укриттів. У темряві почувся стогін, брязкіт заліза, якісь темні постаті кудись перебігали, інші падали на землю, часом гримів постріл, але все разом тривало не більше як чверть години. Козаки, заскочені переважно у глибокому сні, навіть не захищалися – усі полягли, не встигнувши схопитися за шаблі.

– До гуляй‑городів! До гуляй‑городів! – пролунав голос старости красноставського.

Рицарі кинулися до башт.

– Підпалювати зсередини, бо зверху мокро! – загримів голос Скшетуського.

Але наказ не легко було виконати. Башти, збудовані із соснових колод, не мали ні дверей, ні жодного отвору. Козацькі стрільці вилазили на них по драбинах, гармати ж, а вміщалися туди тільки малі, затягували на канатах. Тож рицарі якийся час лиш бігали довкола, марно намагаючись рубати шаблями дерево або шарпати руками за краї.

На щастя, челядь прихопила сокири, тому почали рубати. Староста красноставський наказав підкладати знизу банки з порохом, приготовлені саме для цієї мети. Попідпалювали мазниці з дьогтем і смолоскипи – полум’я почало лизати колоди, хоч і мокрі, але наскрізь просочені живицею.

Проте перш ніж вони зайнялися, перш ніж вибухнув порох, пан Лонгінус нагнувся й підняв величезну кам’яну брилу, вириту козаками із землі.

Четверо найбільших силачів не зрушили б її з місця, а литвин легенько розгойдував її у своїх могутніх руках, і тільки при світлі мазниць було помітно, як налилося кров’ю його обличчя. Рицарі заніміли від здивування.

– Це Геркулес! Щоб він здоровий був! – волали вони.

Тим часом пан Лонгінус наблизився до ще не підпаленої облогової башти, замахнувся і вдарив каменем у самісіньку її середину.

Довколишні аж пригнулися – з таким гулом брила прохурчала над головами. Від удару полопалися усі з’єднання, пролунав тріск, башта розкололася навпіл як двостулкові двері й із гуркотом упала додолу.

Стос колод облили дьогтем і вмить підпалили.

По деякому часі кілька десятків велетенських вогнищ освітили всю рівнину. Дощ і досі йшов, але вогонь був сильніший за воду – і «горіли ті белюарди на подив обох військ, хоч і сиро того дня було».

Із козацького табору прискакали на допомогу Степка, Кулак і Мрозовицький, кожен із кількома тисячами молодців, і намагалися загасити полум’я – марно! Стовпи вогню й багряного диму стріляли у небо дедалі сильніше, відбиваючись в озерах і калюжах, якими після грози було всіяне бойовище.

А рицарі зімкнутим строєм поверталися собі в окопи, де їх уже здалеку вітали радісними окриками.

Раптом Скшетуський огледівся навсібіч, пробіг очима шереги і крикнув громовим голосом:

– Стій!

Пана Лонгіна і малого рицаря серед жовнірів не було.

Певно, розпалившись, вони надто довго затрималися біля останньої башти, а може, наткнулися десь на зачаєних козаків – хто тепер знає, що їм завадило повернутися.

– Уперед! – скомандував Скшетуський.

Староста красноставський, ідучи на другому кінці шерегу, не зрозумів, що сталося, і побіг дізнатися. Цієї ж миті обидва зниклі рицарі з’явилися, ніби з‑під землі виросли, на півдорозі між баштами й загонами.

Пан Лонгінус із блискотливим Зірвикаптуром у руці ступав сягнистими кроками, а обіч нього дріботів пан Міхал. Голови обох були повернуті назад до козаків, котрі, наче зграя собак, гналися за ними по п’ятах.

При червоній заграві пожежі погоню було видно, мов на долоні. Здавалося, велетенська лосиха з лосеням тікає від юрби мисливців, ладна будь‑якої миті кинутися на нападників.

– Вони загинуть! На милість Божу, хутчій! – несамовито кричав пан Заглоба. – Їх застрелять із луків або самопалів! Бога ради, мерщій!

І попри те, що от‑от може зав’язатися нова сутичка, він із шаблею в руці летів разом зі Скшетуським та іншими виручати приятелів, спотикався, падав, підіймався, сопів, кричав, тремтів усім тілом, але, зібравши рештки сил, мчав уперед щодуху.

Проте козаки не стріляли – самопали у них відсиріли, тятиви луків розмокли, – а тільки дедалі швидше наближалися. Кільканадцятеро їх, вирвавшись уперед, уже зовсім наздоганяли втікачів, коли це враз обидва рицарі, мов два вепри, обернулися до них і зі страшним криком підняли вгору шаблі. Козаки зупинилися як укопані.

Пан Лонгінус зі своїм здоровенним мечем здавався їм якоюсь надприродною істотою.

І як двоє сіроманців, що їх наздоганяють гончаки, обернуться враз і блиснуть білими іклами, а собача зграя, не сміючи на них кинутися, скімлитиме здалеку, так і рицарі наші час від часу оберталися, і щоразу переслідувачі, що бігли першими, застигали на місці. Раз тільки кинувся до них один, певно, найсміливіший, із косою в руці, але пан Міхал скочив на нього, як дикий кіт, і вкусив так, що той сконав на місці. Побратими його чекали на інших, котрі наближалися щільною лавою.

Та рицарі були вже близько, а попереду всіх летів пан Заглоба з піднятою шаблею і кричав нелюдським голосом:

– Бий! Мордуй!

Зненацька вдарило з окопів, і граната, пугаючи, як сич, описала в небі червону дугу й упала у щільну козацьку лаву, за нею друга, третя, десята. Здавалося, що знову починається бій.

Козаки до облоги Збаража таких снарядів не бачили і на тверезу голову найбільше їх боялися, вбачаючи у цьому Яремині чари, – тому вони умить зупинилися, потім стрій розполовинився, і відразу ж розірвалися гранати, сіючи пострах, смерть і знищення.

– Спасайтесь! Спасайтесь! – пролунали злякані голоси.

І козаки кинулися врозтіч, а пан Лонгінус і малий рицар опинилися серед своїх.

Заглоба стрибав то одному, то другому на шию, виціловував у щоки й очі. Радість душила його, а він тамував її, боячись виказати своє м'якосердя, і волав:

– От негідники! Не скажу, що надто вже вас люблю, але я за вас потерпав! Та вони б вас посікли на шматки! Добре ж ви службу знаєте, що від своїх відбиваєтеся! До коней би вас та по майдану за ноги протягти! Я перший скажу князеві, аби придумав вам poenam…[74]А тепер ходімо спати… Хвалити Бога, хоч так обійшлося! Пощастило тим песиголовцям, що від гранат утекли, а то б я їх пошаткував, як капусту. Мені ліпше битися, аніж спокійно дивитися, як приятелі гинуть. Сьогодні нам треба випити! Хвалити Бога, що так обійшлося! Я вже думав, вам обом завтра заупокійну співатимемо. А жаль усе‑таки, що не дійшло до сутички, бо у мене рука так страшенно свербить… Хоч, правда, я в землянках дав їм бобу…

Дата добавления: 2015-06-04