Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

РОЗДІЛ І. ік тисяча шістсот сорок сьомий був роком, не схожим на інші, у якому розмаїті знамена у небі й на землі віщували невідомі напасті й надзвичайні події




 

 

ік тисяча шістсот сорок сьомий був роком, не схожим на інші, у якому розмаїті знамена у небі й на землі віщували невідомі напасті й надзвичайні події.

Тодішні літописці згадують, що навесні сарана в нечуваній кількості вироїлася з Дикого поля і знищила посіви й трави, а це провіщало татарські набіги. Улітку відбулося велике сонячне затемнення, а невдовзі й комета з'явилася в небі. У Варшаві бачили над містом могилу й вогняний хрест у хмарах. Через цю причину постували й роздавали милостиню, бо дехто твердив, що моровиця впаде на країну і вигубить рід людський. До того ж іще й зима настала така м’яка, якої і старі люди не пам’ятали. У південних воєводствах річки взагалі не взялися кригою, і, щодня підпоювані снігом, який танув уранці, вони повиходили із русел і позаливали береги. Часто йшли дощі. Степ розмок і зробився великою калюжею, сонце ж у полудень припікало так сильно, що – диво дивне! – у воєводстві Брацлавському й у Дикому полі розлогі степи вруніли вже у половині грудня. Рої на пасіках попрокидалися й гули, а в обійстях ревла худоба. Оскільки хід природи зовсім, здавалося, повернув назад, усі на Русі, очікуючи незвичайних подій, зверталися неспокійним розумом і очима саме до Дикого поля, бо звідти скорше, ніж з іншого місця, могла прийти небезпека.

Тим часом на Полі нічого надзвичайного не діялося. Не було ніяких битв і сутичок, окрім тих, які відбувалися там завше і про які знали тільки орли, яструби, круки й польовий звір.

Бо таке вже воно було, це Поле. Останні сліди осідлого життя кінчалися, йдучи на південь, недалеко за Чигирином по Дніпру, а по Дністру – недалеко за Уманню, далі ж, аж ген до лиманів і до моря – степ і степ, ніби двома річками оторочений.

У дніпровському закруті, на Низу, кипіло ще за порогами козацьке життя, але в самому Полі ніхто не жив, хіба що понад берегами де‑не‑де стирчали паланки, наче острівці серед моря.

Земля, хоч і пустувала, належала de nomine[1]Речі Посполитій, і Річ Посполита давала на ній татарам випасати худобу, та позаяк козаки часто не дозволяли цього, то пасовиська були водночас і бойовищем.

Скільки там битв відгриміло, скільки людей полягло – ніхто не злічив, ніхто не затямив. Орли, яструби і круки – одні про те знали, а хто здалека чув лопотіння крил і каркання, хто бачив пташині вири, що кружляли над одним місцем, той знав, що там трупи або кості непоховані лежать…

На людей у травах полювали, ніби на вовків або сайгаків. Полював хто хотів. Переслідувані законом люди рятувалися у диких степах, озброєний пастир стеріг худобу, лицар шукав там пригод, лиходій – здобичі. Козак – татарина, татарин – козака. Бувало, що й цілі ватаги стерегли стада від юрби грабіжників. Степ, хоч і пустельний, водночас не пустував – він був тихий і грізний, спокійний і повен засідок, дикий не лише від Дикого поля, а й від дикості душ.

Часом точилася на ньому велика війна. Тоді пливли, мов хвилі, татарські чамбули, козацькі полки, польські або волоські хоругви; ночами іржання коней окселентувало завиванню вовків, голоси барабанів і латунних сурм долинали аж до Овидового озера, а то й до моря, а на Чорному шляху, на Кучманському – тут, можна сказати, рухалася повінь людська.

Кордони Речі Посполитої стерегли від Кам’янця й аж до Дніпра залоги й паланки і, якщо на шляхах з’являлося чимало прибульців, про це можна було довідатися з незліченних пташиних табунів, які, наполохані чамбулами, летіли на північ. Але татарин, чи то він виходив із Чорного лісу чи долав Дністер із волоського боку, з’являвся все‑таки у південних воєводствах укупі з птахами.

Проте тієї зими птаство не летіло з вереском до Речі Посполитої. У степу було тихіше, ніж зазвичай. На ту мить, коли почалася наша оповідь, сонце саме заходило, і червонаве його проміння осявало геть пустельне довкілля. З північного краю Дикого поля, над Омельником, аж до його гирла, найзіркіше око не побачило б жодної живої душі, навіть жодного поруху в темних, висохлих і пониклих бур’янах. Сонце лише половиною диска виглядало з‑за обрію. Небо вже темніло, а потім і степ поволі й дедалі дужче став огортатися сутінками.

На лівому березі, на невеличкому узвишші, радше схожому на могилу, аніж на пагорб, виднілися тільки рештки мурованого укріплення, зведеного колись Теодориком Бучацьким і зруйнованого згодом війнами. Від руїн цих падали довгі тіні. Віддалік блищали води широко розлитого Омельника, який у цьому місці повертав до Дніпра. Але блиски згасали і в небі, й на землі. З високості долинало тільки курлюкання журавлів, що тягли до моря, а більше тиші не порушував жоден голос.

Ніч запала над пустелею, а з нею настав і час духів. Рицарі, що не спали в залогах, розповідали тоді один одному, як ночами встають у Дикому полі тіні тих, хто помер без покаяння наглою смертю, і водять свої танки, у чому їм не стане на заваді ні хрест, ні храм Господній. Отож коли шнури, що показували північ, починали догоряти, у залогах відправляли молитви за померлих. А ще казали, що такі ж тіні у подобі вершників, снуючи пустелею, заступають дорогу мандрівцям, стогнучи й благаючи осінити їх святим хрестом.

Траплялися поміж ними й упирі, які, виючи, ганялися за людьми. Чутке вухо вже здалеку могло відрізнити їхнє виття від вовчого. А ще бачили цілі війська тіней, які часом так близько підходили до залог, що сторожа сурмила larum[2].

Такі випадки провіщали зазвичай велику війну. Зустріч із самотньою тінню теж не означала нічого доброго, але не завше слід було чекати недоброго, бо перед подорожніми іноді й жива людина з’являлася і зникала, як тінь, тому часто й легко тільки за духа і могла вважатися.

А позаяк над Омельником запала ніч, нічого не було дивного в тому, що біля запустілої фортеці відразу ж з’явилася чи то тінь, чи то людина. Місяць, саме виглянувши з‑за Дніпра, осяяв пустище, головки будяків і степову далечінь. Зненацька нижче за течією у степу з’явилися якісь нічні істоти. Перебіжні хмарки щомиті заступали місяць, і постаті то виблискували в пітьмі, то згасали. Часом вони зникали зовсім і ніби танули в пітьмі. Наближаючись до узвишшя, на якому стояв перший вершник, вони скрадалися тихо, обережно, поволі, щохвилини зупиняючись.

У їхньому русі було щось страхітливе, як і в усьому степу, на вигляд такому спокійному. Вітер час від часу повівав із Дніпра, здіймаючи сумний шелест у висохлих будяках, що хилилися й тріпотіли, ніби злякані. Нарешті постаті зникли, сховавшись у тіні руїн. У блідому сяйві ночі видно було тільки одного вершника, що стояв на узвишші.

Та ось шелест привернув і його увагу. Наблизившись до краю узгір’я, він почав уважно вдивлятися у степ. Тої ж миті вітер ущух, шелест стих і залягла мертва тиша.

Раптом пролунав пронизливий свист. Безліч голосів моторошно закричали: «Алла! Алла! Ісусе Христе! Рятуйся! Бий!» Загриміли самопали, червоні спалахи розітнули темряву. Кінський тупіт змішався із брязкотом заліза. Якісь нові вершники ніби з‑під землі виросли у степу. Хтось би сказав: «Справжня буря враз зірвалася у цій тихій, зловісній пустелі». Потім стогін людський завторував страшним криком, і нарешті все стихло – битва скінчилася.

Напевно, у Дикому полі розігралася одна із звичайнісіньких сцен.

Вершники згрупувалися на узвишші, деякі позлазили з коней, уважно до чогось придивляючись.

Зненацька з темряви почувся гучний, владний голос:

– Гей там! Викресати вогню і запалити!

За мить полетіли вгору іскри, а потім спалахнув полум’ям сухий очерет від скіпки, яку ті, хто мандрував Диким полем, завжди возили з собою.

Враз у землю встромили прут із каганцем, і яскраве світло, що надало згори, виразно освітило кільканадцять осіб, котрі схилилися над постаттю, яка непорушно лежала на землі.

Це були жовніри, вбрані у червону двірську форму й у вовчі капори. Один із них, що сидів на доброму коні, здавалося, був командиром. Він зліз із коня, підійшов до того, котрий лежав, і спитав:

– Ну що, вахмістре? Живий він чи ні?

– Живий, пане наміснику, але харчить – арканом його здушило.

– Що за один?

– Не татарин, якесь цабе.

– То й хвалити Бога.

Сказавши це, намісник уважно придивився до незнайомця.

– Скидається на гетьмана, – мовив він.

– І кінь під ним благородної татарської породи, такого й у хана немає, – додав вахмістр. – Та он його тримають!

Поручик глянув і прояснів на виду. Поряд двоє рядових жовнірів тримали справді чудового румака, який, щулячи вуха й роздимаючи ніздрі, витягав голову і дивився зляканими очима на свого господаря.

– А кінь же, пане наміснику, буде наш? – запитливо глянув на нього вахмістр.

– А ти, невіро, хотів би християнина у степу без коня лишити?

– То це ж наша здобич…

Подальшу розмову урвало не на жарт сильне харчання здушеного незнайомця.

– Улийте йому горілки в горлянку! – сказав намісник. – І пояс розстебніть!

– Ми зостанемося тут на нічліг?

– Авжеж. Коней розсідлати, багаття запалити.

Жовніри враз підхопилися. Одні почали приводити до тями й розтирати лежачого, другі рушили по очерет, треті розстелили на землі для нічлігу верблюдячі й ведмежі шкури.

Намісник, не турбуючись більше про здушеного незнайомця, розстебнув пасок і влігся біля багаття на бурці. Це був іще дуже молодий чоловік, худорлявий, чорнявий, надто вродливий, із тонкими рисами обличчя й випнутим орлиним носом. В очах у нього палали буйна уява й задерикуватість, але обличчя мав людини добросовісної. Пишні вуса й давно, як видно, не голена борода робили його не на свої роки поважним.

Тим часом двоє отроків заходилися лаштувати вечерю. Вони поклали на вогонь приготовлені баранячі четверті, зняли з коней кілька дрохв, упольованих удень, кілька білих куріпок і сайгака, якого один із отроків ураз почав білувати. Багаття горіло, викидаючи у степ величезні червоні кола. Здушений незнайомець почав потроху приходити до тями.

Якийся час водив він налитими кров’ю очима по довколишніх, намагаючись їх упізнати, відтак спробував підвестися. Жовнір, котрий перед тим розмовляв із намісником, підняв його, взявши попід пахви; другий уклав йому в руку обушок, на який незнайомець через силу обіперся. Обличчя його було ще червоне, жили понадувалися. Нарешті здавленим голосом він ледве вимовив перше слово:

– Води!

Йому дали горілки, яку він пив і пив, і певно, це йому допомагало, бо, ледве відірвавшись од фляги, уже чітким голосом спитав:

– У кого я в руках?

Намісник підвівся й підійшов до нього.

– У руках тих, хто вашу милость урятував.

– То це не ви, добродію, накинули на мене аркан?

– Мосьпане, наша справа шабля, а не аркан. Кривдиш, ваша милость, добрих жовнірів підозрою. Спіймали тебе якісь лиходії, у татарів перевдягнені. На них, якщо цікаво, можеш глянути – он вони, як барани порізані, лежать.

Сказавши це, він показав рукою на кілька темних тіл, що лежали під узгір’ям.

Незнайомець відповів:

– Тоді дозвольте мені спочити.

Йому підклали повстяне сідло, на яке він усівся і поринув у мовчання.

Це був чоловік у розквіті сил, середній на зріст, широкоплечий, майже велетенської статури, із вражаючими рисами обличчя. Голову він мав велику, шкіру в’ялу, надто засмаглу, очі чорні й трохи косуваті, як у татарина, а над вузькими губами у нього звисали тонкі вуса, що розходилися на кінцях двома широкими кистями. На його могутньому обличчі відбилися відвага і пиха. Було у ньому щось привабливе й водночас відразливе: гетьманська велич, змішана з татарською хитрістю, добросердість і дикість.

Посидівши трохи на сідлі, він підвівся і зовсім несподівано, навіть не подякувавши, пішов оглядати трупи.

– Грубіян! – буркнув намісник.

Незнайомець тим часом уважно вдивлявся у кожне обличчя, кивав головою як людина, що все зрозуміла, а потім поволі попрямував назад до намісника, поплескуючи себе по боках і мимохіть шукаючи пояс, за який, либонь, хотів заткнути руку.

Не подобалася молодому намісникові така гідність у людині, яку щойно витягли із зашморгу, і він ущипливо сказав:

– Можна подумати, що ти, добродію, знайомих шукаєш серед цих лиходіїв або молитву за їхні душі читаєш.

 

 

 

Незнайомець поважно відповів:

– І не помиляєшся ти, ваша милость, і помиляєшся. Не помиляєшся, бо я шукав знайомих, а помиляєшся, бо то не лиходії, а слуги одного шляхтича, мого сусіди.

– Тоді, мабуть, не з однієї криниці ви п’єте із тим сусідою.

Якась дивна усмішка пробігла по тонких губах незнайомця.

– І в цьому, ваша милость, помиляєшся, – пробурчав він крізь зуби.

А за хвилю додав гучніше:

– Проте вибач мені, ваша милость, що я як слід не подякував тобі за auxilium[3]і успішний порятунок, які мене від такої наглої смерті визволили. Мужність твоя, ваша милость, переважила мою необережність, бо я від людей своїх відлучився, але вдячність моя не менша, ніж твоя сміливість.

Сказавши це, він простяг намісникові руку.

Але бундючний юнак не рушив із місця і своєї руки простягати не квапився. Натомість він промовив:

– Хотілося б спершу знати, чи зі шляхтичем я маю справу, бо хоч у цьому й не сумніваюся, однак безіменних подяк мені приймати не гоже.

– Бачу, ти, ваша милость, дотримуєшся справжнього рицарського етикету, і слушно робиш. Розмову свою і подяку мені слід було почати з імені свого. Отож я Зиновій Абданк, герба Абданк із малим хрестом, шляхтич Київського воєводства, осідлий і полковник козацької хоругви князя Домініка Заславського.

– А я Ян Скшетуський, намісник панцирної хоругви ясновельможного князя Ієремії Вишневецького.

– У славного жовніра, ваша милость, служиш. Прийми ж тепер мою вдячність і руку.

Намісник більше не вагався. Панцирне товариство хоч насправді й спогорда дивилося на жовнірів інших хоругов, але зараз пан Скшетуський був у степу, в Дикому полі, де на такі речі зверталося значно менше уваги. До того ж він мав справу з полковником, у чому щойно наочно переконався, бо коли його жовніри повертали панові Абданку пояс і шаблю, які зняли, приводячи незнайомця до тями, то подали ще й коротку булаву з кістяним руків’ям і головкою зі слизького рогу – звичайну регалію козацьких полковників. Та й убір на його милості Зиновію Абданку був переконливий, а добірна мова свідчила про бистрий розум і знання світських манер.

Тож пан Скшетуський запросив його до товариства. Запах печеного м’яса уже йшов від багаття, лоскочучи нюх і апетит. Отрок дістав м’ясо із жару й подав на олов’яній тарелі. Почали їсти, а коли принесли чималий міх молдавського вина, враз зав’язалася й жвава розмова.

– За наше щасливе повернення додому! – виголосив пан Скшетуський.

– Ти, ваша милость, повертаєшся? Звідкіля ж, скажи, будь ласка? – поцікавився Абданк.

– Здалеку, аж із Криму.

– А що ж ти, ваша милость, там робив? Викуп відвозив?

– Ні, добродію полковнику. Я їздив до самого хана.

Абданк із цікавістю насторожився.

– Бачу, ти, ваша милость, зав’язав добрі стосунки! І з чим же ти до хана їздив?

– Із листом від ясновельможного князя Ієремії.

– То ти послував! Про що ж його милость князь писав до хана?

Намісник кинув бистрий погляд на співрозмовника.

– Добродію полковнику, – мовив він. – Ти дивився у вічі лиходіям, які тобі накинули аркан, і це твоя справа; але про що князь до хана писав, це і не твоя, і не моя справа, а тільки їх обох.

– Я щойно здивувався, – хитро відповів Абданк, – що його милость князь такого молодого юнака послом до хана відправив, але, почувши твою, ваша милость, відповідь, уже не дивуюся, бо бачу, що хоч молодий ти літами, зате зрілий досвідом і розумом.

Намісник скромно вислухав утішні слова, покрутив тільки молодий вус і спитав:

– А скажи‑но мені, ваша милость, що ти поробляєш над Омельником і як ти тут опинився сам?

– А я не сам, я людей на дорозі залишив, а їду в Кодак, до пана Гродзицького, командувача тамтешнього гарнізону, до якого мене його милость великий гетьман послав із листами.

– А чому ж ти, ваша милость, не поплив водою на байдаку?

– Такий був наказ, від якого відступати мені не гоже.

– Дивно, що його милость гетьман такий наказ віддав, адже саме в степу ти й ускочив у таку халепу, якої, добираючись водою, напевно уникнув би.

– Мосьпане, у степах тепер спокійно, та й знаю їх не від сьогодні, а те, що мене спіткало, – то злість людська й invidia[4].

– Кому ж це ти, ваша милость, так не до душі?

– Довго розказувати. Сусіда в мене лихий, добродію наміснику, він і маєток мій знищив, і з хутора виганяє, і сина мого побив, і от – сам, ваша милость, бачив – зі світу мене хоче звести.

– А ти що, ваша милость, шаблі не носиш при боці?

Широке Абданкове обличчя спалахнуло ненавистю, очі похмуро зблиснули, і він відповів поволі й чітко:

– Ношу, і нехай допоможе мені Господь, бо іншої управи на ворогів своїх я більше не шукатиму.

Намісник хотів щось сказати, як раптом у степу почувся кінський тупіт, а радше, квапливе чавкотіння кінських ніг по розмоклій траві. Тої ж миті й челядник намісника, виставлений вартовим, прибіг доповісти, що наближаються якісь люди.

– Це, напевно, мої, – мовив Абданк, – котрих я відразу ж за Тясмином залишив. Не сподіваючись засідки, я обіцяв чекати на них тут.

За хвилю юрба вершників уже оточила півколом узгір’я. Полум’я вихопило з темряви голови коней, що роздували ніздрі й форкали від утоми, а над ними – схилені обличчя вершників. Затуляючи руками від сліпучого блиску очі, вони швидко розглядали всіх, хто був довкола.

– Гей, люди! Хто ви? – спитав Абданк.

– Раби Божі! – відповіли голоси з темряви.

– Так, це мої молодці, – повторив Абданк, звертаючись до намісника. – Сюди! Сюди! – гукнув він.

Кілька вершників злізли з коней і підійшли до вогню.

– А ми спішили, спішили, батьку. Що з тобою [5]?

– У засідку вскочив. Хведько, юда, знав місце і чекав тут на мене зі своїми. Заздалегідь сюди прибув. Аркан на мене накинули!

Спаси Біг! Спаси Біг! А що то за ляшки біля тебе крутяться?

Кажучи це, вони грізно поглядали на пана Скшетуського та його товаришів.

– Це друзі добрі, – відповів Абданк. – Хвалити Бога, живий я і цілий. Зараз далі рушимо.

– Хвалити Бога! Ми готові.

Новоприбулі заходилися гріти над вогнем руки, бо ніч видалася холодна, хоч і ясна. Було їх десь із сорок, усі росляві й добре озброєні. Вони зовсім не скидалися на реєстрових козаків, що неабияк здивувало пана Скшетуського, особливо тому, що під’їхали вони в такій чималій кількості. Усе це здалося намісникові надто підозрілим. Якби великий гетьман послав його милость Абданка в Кодак, то він, по‑перше, дав би йому охорону із реєстрових, а по‑друге, з якої б речі наказав йому іти до Чигирина степом, а не водою? Адже переправи через усі річки, що течуть Диким полем до Дніпра, могли тільки затягти поїздку. Радше схоже було, що його милость Абданк саме Кодак і хотів обминути.

Та й сама особа Абданка змушувала молодого намісника добряче задуматися. Він одразу ж завважив, що козаки, котрі зі своїми полковниками обходилися досить фамільярно, цього оточували незвичайною повагою, ніби тобі гетьмана. Певно, це був лицар неабиякий, що тим більше дивувало пана Скшетуського, бо, знаючи Україну по той і по цей бік Дніпра, ні про якого славетного Абданка він нічого не чув. І все‑таки в обличчі цього чоловіка було щось особливе – якась зачаєна сила, що нею, наче полум’я жаром, дихало усе його єство, якась незламна воля, котра свідчила: чоловік цей ні перед ким і ні перед чим не відступить. Така ж воля була й в обличчі князя Ієремії Вишневецького, але те, що у князя було вродженим натури даром, притаманним високому походженню і становищу, у чоловікові невідомого імені, котрий заблукав у глухому степу, могло здивувати.

Пан Скшетуський надовго замислився. Йому спадало на думку, що цей чоловік, можливо, якийся славетний вигнанець, котрий сховався від вироку в Дикому полі, або ж що він ватажок розбійницької зграї. Останнє, звісно, було неправдоподібним – і убір, і мова цього чоловіка свідчили геть про інше. Отож намісник, не знаючи що й думати і що робити, вирішив бути пильним, а тим часом Абданк уже й коня собі подати наказав.

– Добродію наміснику, – мовив він, – кому в дорогу, тому час. Дозволь же ще раз подякувати тобі за порятунок. І дай мені Боже відборгувати тобі такою ж послугою!

– Не знав я, кого рятую, тому й подяки не заслуговую.

– Скромність це в тобі говорить, котра така ж, як і твоя відвага. Прийми ж від мене цю каблучку.

Намісник зморщився і відступив на крок від Абданка, змірявши його поглядом, а той майже з батьківською турботою в голосі й манерах говорив далі:

– От поглянь. Не за багатство цієї каблучки, а за інші її чесноти обдаровую я тебе. Ще замолоду в бусурманській неволі одержав я її від прочанина, котрий зі Святої Землі вертався. У цьому вічку знаходиться прах Гробу Господнього. Від такого дару відмовлятися не гоже, хоч би навіть його пропонувала знеславлена рука. Ти, ваша милость, чоловік іще молодий і жовнір, а позаяк навіть старість, близька до могили, не відає, що її в останню годину спіткає, що ж тоді казати про молодість, яка, маючи попереду вік довгий, зіткнеться з куди більшими випробуваннями! Каблучка ця обереже тебе від біди і захистить, коли настане день судний, а я тобі повідаю, що день цей уже наближається до Дикого поля.

Запала тиша. Чути було тільки сичання вогнища і форкання коней.

Із далеких очеретів долинало сумне вовче виття. Зненацька Абданк, ніби сам собі, повторив іще раз:

– День судний уже наближається до Дикого поля, а як настане, задивиться увесь світ Божий…

Намісник так перейнявся словами цього дивного чоловіка, що мимоволі взяв каблучку.

А той задивився у темну степову далечінь.

Відтак поволі повернувся і сів на коня. Молодці вже чекали на нього під узгір’ям.

– У дорогу! У дорогу!.. Бувай здоровий, друже‑жовніре! – мовив він намісникові. – Часи тепер такі, що брат братові не довіряє, тому ти й не знаєш, кого врятував, адже я тобі прізвища свого не сказав.

– То ви, ваша милость, не Абданк?

– Це мій герб…

– А прізвище?

– Богдан‑Зиновій Хмельницький.

Сказавши це, він спустився схилом, а за ним рушили й молодці. Невдовзі сховали їх курява й ніч. І аж коли від’їхали вони десь із півверсти, вітер приніс до багаття слова козацької думи:

 

Ой визволи, Боже,

Нас усіх, бідних невільників,

З тяжкої неволі,

З віри бусурманської –

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений –

Вислухай, Боже, у просьбах наших,

У нещасних молитвах,

Нас, бідних невільників.

 

Голоси поволі стихали, а потім розтанули в подуві вітру, що шумів у очеретах.

 

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 478; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.01 сек.