Розділ XXV

ісля десятиденного походу, якому пан Машкевич став Ксенофонтом, і триденної переправи через Десну війська підійшли нарешті до Чернігова.

Першим увійшов у місто із волоськими хоругвами пан Скшетуський, котрого князь зумисне відрядив, аби він міг чимшвидше дізнатися про князівну і Заглобу. Але тут так само, як і в Лубнах, ні в місті, ні в замку ніхто про них не чув. Обоє зникли безслідно, наче камінь, що впав у воду, і рицар уже не знав, що й думати. Де вони могли сховатися? Не у Москві ж, не у Криму, не на Січі! Лишалося тільки припустити, що вони переправилися через Дніпро, але тоді б відразу опинилися у центрі бурі. А там же різня, підпали, п’яні юрби простолюду, запорожців і татар, від яких і перевдягненій Гелені не сховатися, бо дикі поганини залюбки забирали у ясир підлітків – на стамбульських ярмарках ті мали великий попит.

Спадала на думку панові Скшетуському й страшна підозра, що, можливо, Заглоба зумисне повів її у той бік, аби продати князівну Тугай‑бею, котрий винагородив би його щедріше за Богуна, і від цієї думки намісник просто шаленів, але заспокоював його у цьому пан Лонгінус Підбип’ята, котрий знав Заглобу давніше від Скшетуського.

– Братику, добродію наміснику, – казав він, – викинь ти це із голови. Нізащо в світі шляхтич такого не вчинить! Було і в Курцевичів добра чимало, яке Богун йому залюбки віддав би, отож, якби він хотів дівчину занапастити, життям би не ризикував і давно б розбагатів.

– Твоя правда, – згодився намісник. – Але чому ж за Дніпро, а не в Лубни або в Чернігів він із нею тікав?

– Та заспокойся ти вже, любий мій. Я цього Заглобу знаю. Пив він зі мною і позичав у мене. Він ні про свої, ні про чужі гроші не дбає. Свої заведуться – витратить, чужих – не віддасть. Але щоб він на такі вчинки пустився, такого я від нього і не сподіваюся.

– Легковажний він чоловік, легковажний, – мовив Скшетуський.

– Може, й легковажний, але проноза, котрий кого завгодно пошиє у дурні й із усіх перипетій викрутиться. А якщо ксьондз наш духом пророчим обіцяв, що Бог тобі її поверне, – так і станеться, адже справедливо, щоб усяка щира любов була винагороджена, і ти цією надією втішайся, як‑от і я втішаюся.

Тут пан Лонгінус сам почав тяжко зітхати, а по хвилі додав:

– Попитаймо ж іще у замку, може, вони тут проходили.

І вони знову всюди питали, але марно – жодних слідів навіть дочасного перебування утікачів не було. У замку аж кишіло шляхтою із дружинами й дітьми, яка тут зачинилася від козаків. Князь умовляв усіх іти з ним разом і попереджав, що козаки йдуть слідом за ним. На військо вони не посміють напасти, але дуже скидалося на те, що, тільки‑но князь піде, спробують зайняти замок і місто. Одначе шляхта у замку була на диво безтурботна.

– Ми тут у безпеці за лісами, – відповідали вони князеві. – Ніхто сюди до нас не прийде.

– Але ж я через ці ліси пройшов, – заперечив князь.

– Це ваша князівська ясновельможність пройшла, а гультяйство не пройде. Го‑го! Не такі це ліси!

І не схотіли піти, наполягаючи на своєму, за що згодом жорстоко поплатилися: щойно князь відбув, одразу ж надійшли козаки. Замок мужньо захищався упродовж трьох тижнів, після чого був здобутий, і всі, хто у ньому перебував, були вирізані до ноги. Козаки вчиняли страшні звірства, роздираючи дітей, спалюючи на повільному вогні жінок – і ніхто їм за це не помстився.

Князь тим часом, прийшовши до Любеча над Дніпром, розташував військо на спочинок, сам же із княгинею, двором і поклажею поїхав до Брагіна, що лежав серед лісів і непрохідних боліт. Через тиждень переправилося й військо. Вирушили далі до Бабиці під Мозир, і там на свято Божого Тіла настав час розлучатися, бо княгиня із двором мала їхати у Турів до пані воєводини віленської, тітки своєї, а князь із військом – у вогонь, в Україну.

На прощальному обіді були князь із княгинею, фрейліни і найнаближеніше товариство. Але серед панянок і кавалерів не було звичної веселості, бо не одне жовнірське серце краялося на саму думку, що за хвилю доведеться покинути ту обраницю, заради якої хотілося жити, воювати і вмирати. Не одні ясні чи темні очі дівочі заходилися слізьми від жалю, що милий іде на війну, під кулі й мечі, до козаків і диких татар… Іде і, може, й не вернеться…

Отож коли князь сказав слово, прощаючись із дружиною і двором, маленькі князівни в один голос жалібно запищали, як кошенята, рицарі ж, як міцніші духом, повставали зі своїх місць і, вхопившись за ефеси шабель, разом вигукнули:

– Переможемо і вернемося!

– Хай вам Бог помагає! – мовила княгиня.

У відповідь пролунав окрик, аж вікна й стіни затремтіли:

– Слава княгині‑пані! Слава нашій матері й добродійці!

– Слава! Слава!

Жовніри її любили за прихильність до рицарства, за її великодушність, щедрість і милостивість, за турботу про їхні родини. Кохав її над усе і князь Ярема, бо ці дві натури були ніби створені одна для одної, схожі як дві краплі води й ніби із золота й бронзи вилиті.

Тому всі стали підходити до княгині, і кожен із келихом у руці ставав навколішки перед її стільцем, а вона, стискаючи обіруч кожного за голову, казала кілька ласкавих слів. Скшетуському вона мовила:

– Не один тут сьогодні рицар ладанку або стрічечку в дорогу дістане, а позаяк нема тут тієї, від якої тобі, добродію, найбільше хотілося б одержати дарунок, тому прийми його від мене, як від матері.

Сказавши це, вона зняла золотий хрестик, усіяний бірюзою, і наділа його рицареві на шию, а він їй руку ґречно поцілував.

Видно було, що й князеві вельми приємно бачити прихильність княгині до Скшетуського. Останнім часом він іще дужче полюбив намісника за те, що той гідності князівської, послуючи на Січі, не принизив і листів від Хмельницького брати не схотів. Тим часом усі почали вставати із‑за столу. Панянки, спіймавши на льоту княгинині слова, Скшетуському сказані, і сприйнявши їх за згоду й дозвіл, відразу ж почали діставати та ладанку, та шарф, та хрестик, що, побачивши, рицарі мерщій кожний до своєї, якщо не обраниці, то принаймні наймилішої. Отож Понятовський кинувся до Житинської, Биховець до Боговитянки, бо останнім часом саме її уподобав, Розтворовський до Жуківни, рудий Вершул до Скоропацької, оберштер Махницький, хоч і підстаркуватий, до Завейської, і тільки одна Ануся Борзобогата‑Красенська, хоч і найвродливіша з усіх, стояла край вікна самотня й покинута. Обличчя в неї зарум'янилося, оченята з‑під опущених повік поглядали скоса, ніби гнівно і водночас із проханням не влаштовувати їй такого афронту, тому зрадник Володийовський підійшов до неї і сказав:

– Хотів і я просити панну Анну щось мені подарувати, але зрікся свого наміру, подумавши, що через велику тисняву не проберуся.

Щічки в Анусі аж запалали, але вона не задумуючись відповіла:

– З інших, ваша милость, рук, не з моїх, хотів би ти щось на згадку мати, але зась, бо там якщо не затісно, то для вашої милості зависоко.

Удар був добре розрахований і подвійний, бо, по‑перше, натякав на малий зріст рицаря, а по‑друге – на його любов до княжни Барбари Збаразької. Пан Володийовський був спочатку закоханий у старшу, Анну, але, коли ту посватали, перестраждав і тихенько передовірив серце Барбарі, гадаючи, що ніхто про це не здогадується. Отож зараз, почувши про це від Анусі, він, неперевершений у шабельних і словесних герцях, збентежився так, ніби язика проковтнув і тільки недоречно промимрив:

– Ти, мила панно, теж мітиш високо, туди, власне, де голова пана… Підбип’яти…

– А він і справді вищий від вас, милостивий пане, і мечем, і поводженням, – відповіла розторопна дівчина. – Дякую ж, що мені про нього нагадали. Нехай так і буде!

Мовивши це, вона звернулася до литвина:

– Милостивий пане, підійдіть‑но, ваша милость. Хочу і я мати свого рицаря і навіть не знаю, чи знайдуться ще мужніші груди, на яких можна було б шарф пов’язати.

Пан Підбип’ята витріщив очі, ніби вухам своїм не повірив, а потім упав навколішки, аж підлога затріщала:

– Добродійко моя! Добродійко!

Ануся пов’язала шарф, і відразу малі рученята її зовсім зникли під лляними вусами пана Лонгіна, чулося тільки цмокання і мурчання, почувши яке пан Володийовський сказав поручикові Мігурському:

– Присягтися можна, що ведмідь вулик псує і мед виїдає. Відтак, трохи розізлившись, одійшов, бо й досі відчував у собі Анусине жало, а він же теж свого часу був у неї закоханий.

Та ось уже й князь почав прощатися з княгинею, і за годину двір рушив до Турова, а війська – до Прип’яті.

Уночі на переправі, коли збивали плоти для перевезення гармат, а гусари пильнували за роботою, пан Лонгінус сказав Скшетуському:

– Ой, братику, біда!

– Що сталося? – спитав намісник.

– Та чутки з України!

– Які?

– Так отож казали запорожці, що Тугай‑бей у Крим з ордою пішов.

– І що з того? Ддже ти не будеш через це плакати?

– А от і буду, братику! Ти ж сам мені сказав, і мав слушність, що козацькі голови в лік не йдуть, а раз татари пішли, звідкіля ж я візьму три поганські голови? Де я їх шукатиму? А мені вони ой як потрібні!

Скшетуський, хоч і сам був зажурений, усміхнувся й відповів:

– Здогадуюся, про що йдеться. Бачив я, як сьогодні тебе в рицарі посвячували.

Пан Лонгінус молитовно склав руки:

– Так, нащо довше приховувати: покохав і я, братику, покохав… От біда!

– Не журися. Не вірю я в те, що Тугай‑бей пішов, а отже, поганства не менше, аніж цієї комарви над головою буде.

І справді, цілі хмари комарів висіли над кіньми і людьми, бо війська ввійшли у край непрохідних боліт, лісів багнистих, лугів розмоклих, річок, річечок і ручаїв, у край пустельний, глухий, що шумів одною лише пущею, про жителів якого за тих часів казали:

Шляхтич Голота

Донечці милій

Низку грибів дав

Ще й дьогтю барило,

Горщик в’юнців,

На додачу линців

І шмат болота.

На болоті цьому росли, щоправда, не лише гриби, але, всупереч усім віршикам, і великі панські маєтки. Проте зараз князеві люди, переважна частина яких виховувалася й виросла у сухих і високих задніпровських степах, не хотіли вірити власним очам. І хоч і там часом попадалися багниська й ліси, але тут увесь край здавався суцільним багном. Ніч стояла погожа, ясна, і при, сяйві місяця, скільки сягало око, не можна було побачити й сажня сухої землі. Зарості чорніли над водою, ліси, здавалося, виростали з води, вода хлюпотіла під кінськими копитами, воду витискали колеса возів і гармат. Вурцель упав у відчай. «Дивний похід, – казав він. – Під Черніговом потерпали від вогню, а тут вода нас заливає». І справді, земля, всупереч природі, не давала тут нозі постійної твердої опори, а вгиналася, тряслася, ніби хотіла розступитися і поглинути тих, хто по ній ішов.

Війська переправлялися через Прип’ять чотири дні, потім майже щодня треба було долати річки й річечки, що текли у розкислому ґрунті. І ніде жоднісінького мосту. Тутешні жителі пересувалися на човнах і шугалеях. Через кілька днів почалися і тумани, і дощі. Люди вибивалися з останніх сил, аби нарешті вибратися із цих проклятих місць.

А князь квапився, підганяв. Він наказував валити цілі ліси, вистеляти дорогу із кругляків і йшов уперед. Жовніри, бачачи, як він не щадить власних сил, як від ранку до ночі не злазить із коня, оглядає війська, пильнує похід, усім особисто керуючи, не відважувалися нарікати, хоч трудилися понад сили. З досвіту дотемна в’язнути і мокнути – ось яка була їхня спільна доля. У коней із копит почав злазити ріг, чимало їх в артилерії впало, тому піхота і драгуни Володийовського самі тягли гармати. Найпривілейованіші рейменти, такі, як гусари Скшетуського, Зацвіліховського і панцирні, бралися до сокир, щоб мостити гатки. Це був славний похід із холодом, голодом і болотами, у якому воля полководця й запал вояків долали усі перешкоди. Ніхто у тих краях досі не одважився навесні, під час повені, пройти з військом.

На щастя, на похід ані разу ніхто не напав. Тутешній люд, тихий і спокійний, про бунт і не думав, і навіть згодом, підбурюваний козаками і заохочуваний їхнім прикладом, під їхні стяги йти не схотів. Отож і тепер дивився він сонними очима на загони рицарів, що виринали, ніби заговорені, з лісів і боліт і щезали, мов сон; він же тільки постачав провідників, тихо і слухняно виконуючи все, чого від нього жадали.

Бачачи це, князь суворо карав усяку вояцьку сваволю, і не летіли за військом стогнання людські, прокляття й нарікання, а коли після проходження війська у якомусь задимленому сільці дізнавалися, що це був князь Ярема, люди хитали головами, стиха говорячи один одному: «Вже він добрий!»

Нарешті, після двадцяти днів надлюдських трудів і зусиль, князівське військо ввійшло у бунтівний край. «Ярема йде! Ярема йде!» – розлягалося по всій Україні, аж ген до Дикого поля, до Чигирина і Ягорлика. «Ярема йде!» – лунало у містах, селах, хуторах, на пасіках, і од звістки цієї коси, вила й ножі випадали із селянських рук, обличчя блідли, свавільні юрби, наче вовчі зграї від звуків мисливських ріжків, тяглися ночами на південь; татарин, що забрів для грабежу, зіскакував із коня й щохвилини притуляв вухо до землі; в уцілілих іще замках і невеличких фортецях били у дзвони і співали: «Te Deom ladeamus[116]!»

А цей грізний лев улігся на порозі збунтованого краю і відпочивав.

Він збирався на силі.

Дата добавления: 2015-06-04