Завжди прохати пробачення

ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ – РОЗВАЖАННЯ II

«Очисть мене від гріха мого».

1. Як обездолені нащадки Еви, грішимо щодня, а як зморені мандрівці, йдемо до вітчизни довгим та важким шляхом. Взуття наше запилене дорожньою курявою й часто ноги умлівають в знесиллі.

На щастя, Господь Ісус милостиво дозволяє нам помитись із дорожньої пилюки та освіжитись купіллю у воді покаянних сліз. Ці сльози змивають наші щоденні провини та промощують дорогу до нової ревности.

2. Однак треба нам самим глибоко переконуватись про безодню нашої негідности та злиденносте, щоб з наших очей витриснуло джерело цілюших сліз.

Треба найперше збагнути власне лукавство, заки зачнемо ходити перед Господом із сокрушеним і покірливим серцем, якого прохав розкаяний цар.

3. Тоді людина стала б безгрішною, коли б усі ЇЇ здатності завжди відповідали здоровому розумові та засадам Віри.

І всі твої пориви й прагнення мали б невтомно змагати до Господа Бога, до Найвищого Добра. Насправді ж, людські прагнення дуже часто звертаються зовсім куди інде: до змисловости, суворости супроти ближнього, до грошолюбства, гордощів, малодушности та інших нахилів до злого; а твої особисті гріхи ще й зміцнили ці лихі схильності.

Крім того людина провинюється ще й гріхами залишення добра. Трохи більше ревности – і ти міг би краще служити Богові. Ніхто зо смертних не міг би сказати, що він достатньо великодушний, покірний, слухняний, терпеливий, братолюбний та ревний.

Врешті, самі твої добрі діла – дуже недосконалі, бо в них є чимало самолюбства та людських зглядів, неправильностей у виконанні, та недбальства і поспіху. Скільки чудових діл, більше або меше, зіпсовані згаданими вище пороками!

Сказав правильно Йосиф де Местре: «Як від наших мізерних чеснот відіймемо частинки того нашого, як: честолюбства, слави, гордощів, безпорадности та обставин, то що залишиться?»

Кожному треба стало звертатись до Бога та випрошувати Його ласкавосте.

4. На наше велике щастя, Господь є безмежно люб'язний і радо прощає.

І тисяча раз пробачує однаково, так як і перший раз, без огірчення та без злопам'яти, бо прощає як Бог, з ідеальною добротою.

Ворота Його справедливости завжди замкнені на ключ. Треба впертости й злої волі, щоб силоміць їх відкрити. Зате брама Його добрости завжди напів відхилена й вистачить легко доторкнути, щоб її відчинити; і дитя це потрапить. Так мовив Господь до Своєї повірниці Сестри Бенігни та звелів їй це оприлюднити.

5. Воно не важко прохати прощення в Господа. Каяття (скруха) – це надприродний жаль душі за те, що завдала прикрості своєму Божественному Другові. Це – звичний поклик серця до Господа за прощенням. Це – захист винуватої дитини в Батьківських обіймах, щоб відзискати Його прихильність. Це – витривала охота стояти під хрестом та зволожувати себе краплинами Господньої Крови.

6. Отак здобуваємо велику душевну непорочність і негайно змітаємо зі себе й найменшу пилину. Кожне почування скрухи сповняє душу свіжим блиском невинності.

Так вибілились св. Магдалина, св. Петро, св. Августин, св. Маргарита з Кортони та безліч каянників і покутниць, що чистотою суперничають у небі з дівами та янголами.

І даремно силкувалися б ми відкрити менше Христової любови до них, ніж до таких чудесних непорочників: як Агнія, Ґертруда, Людвик Тонзаґ та Герард Маєлла.

7. Ось розкаяний грішник тулить впокорене чоло до стіп Розп'яття й наче відчуває, як Божественний Ісус пригортає його до Серця й обіймає. При цьому вичуває розкаяна людина стільки щастя, скільки відчували його несплямлені душі в час захоплюючих розмов із Господом.

Скруха – це таємнича переплавка душ у стан невинности та чистоти. Це наче нове сотворения Богом душі в присутності її самої та на невимовну її радість.

8. Однак це новостворення є ділом Божим. Дух скрухи не виходить від душі, але від Ісуса Христа, що живе в ній. Спаситель умиває її постійно та кладе їй на уста акти жалю.

Так обучена людина вже не бентежиться своїми похибками, тільки з довір'ям звертається до Господа Ісуса і прохає Його вибілити її, та виправити її недосконалості.

Перед Господнім лицем визнає смиренно свою безпорадність та провинність і просить викорінити з неї її лукаві схильності та всі корені зла, скриті в її серці.

Коли ж, Господи, стане демон оскаржувати мене перед Твоїм престолом, Ти скажеш: геть, погана гадюко прегорда, ця душа – моя!

Багато гріхів прощу їй, бо вона дуже полюбила Мене.

Дата добавления: 2015-06-25