КОЛОКВІУМ № 2. 1 страница

Наукове розуміння свідомості та об’єктивізація ментального світу людини.

«Я вважаю за потрібне знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, ніж довго сперечатися про величні питання, не досягаючи ніякої істини».

Г. Галілей

Проблема свідомості – не суто філософська чи психологічна, але й фізична, біологічна, соціальна, історична, етична. І без розгляду всього ланцюга подій, передумов і причин виникнення свідомості ми не зрозуміємо її сутності та феномену, яким чином природа спромоглась із несвідомої стати свідомою. Наукове вивчення свідомості у ХХ ст. переконливо показує, що відомість не є результатом одномоментного акту творіння, це також не результат лише еволюції земного життя. Вона є підсумком всієї космічної історії від Великого вибуху до появи приматів. Тому ми не можемо казати, що тільки людина і тільки соціальне є джерелом і основою свідомості. Людина зобов’язана всьому всесвіту і попереднім щаблям розвитку життя наявністю у неї свідомості. Однак, вивчаючи природу, ми бачимо, що вона всюди, де були умови та можливість, поступово йшла до появи свідомості: тому те, що наша свідомість містить у собі в цілісності та єдності, знаходить свої одиничні вираження від бактерій до неандертальців.

Сьогодні наука про мозок і наука про свідомість зливаються. Цей синтез – головний рухаючий фактор ХХІ ст. Наука про мозок і розум займатимуть таке ж місце, як наука про гени і спадковість у ХХ ст. І як наука про гени створила єдину мову для біології, об’єднавши всі біологічні дисципліни, забезпечивши їх єдиною концептуальною базою, так і науки про мозок і розум у ХХІ ст. об’єднають всі науки про людину і людську інтелектуальну діяльність, створивши об’єктивну основу для їх пояснення: когнітивні процеси, пам'ять, мистецтво, нейроекономіка. Свідомість починає вивчатись як об’єкт серед інших об’єктів. Нейронаука локалізувала субєктивний досвід у споглядуваному мозку.

Але постає головна філософська проблема: як нейробіологічні процеси в мозку спричиняють свідомість? Де саме в мозку свідомість реалізується і як вона пов’язана з мозковими процесами, каузально чи довільно? Як фізична активація млрд. мозкових нейронних об’єктивних клітин веде до постання інтегрованого свідомого суб’єктивного сприйняття? Як ми отримуємо від несвідомих електронів та нейронів, що мають хімічну і кількісну природу якісні і нематеріальні свідомі почуття та думки? Адже жоден нейрона сам по собі не є свідомістю, але сума несвідомих нейронів та їх мереж якось породжує її. Або, як це виразив D. Dennet: «Not a single one of the cells that compose you knows who you are, or cares». Стандартний підхід до цих проблем: знайти нейробіологічні кореляти свідомості (the neural correlates of consciousness, NCC); чи ці кореляції причинні, чи вони спричиняють свідомість; теоретичне пояснення – чому ці процеси спричиняють свідомість взагалі, і чому ці мозкові процеси породжують саме такі стани свідомості і чи можуть вони бути в інших істот, як живих, так і штучних.

По мірі розвитку фізіології і нейробіології стає все більш очевидним, що мозок і душа не настільки відмінні, як припускалось у декартівському дуалізмі. Психічна діяльність і психічні явища мають своєю причиною матеріальні процеси в мозку. Явища свідомості, духовний світ людини і частково її особистісні характеристики виводяться як властивості та функції мозку. Як жива матерія постає із неживої (абіогенез), так свідомість із несвідомих елементів та структур мозку. Тому свідомість є функцією фізіологічної діяльності людського мозку, його великих півкуль і продуктом ЦНС, яка еволюційно виникла і розв-сь як інформаційно-керуюча с-ма певної форми білкового життя, що забезпечує його існування. Фізіологічне є матеріальним субстратом, матеріальним носієм психічного. Їх взаємозв’язок складає єдиний психофізіологічний процес. Мислення невіддільне від матерії, яка мислить. Носієм свідомості є складний мозок. Мозок це с-ма популяцій мільйонів нейронів, що синхронно активуються і разом включаються в якусь д-сть нервових клітин. Властивостями функціональних груп нейронів є суб’єктивні стани людини. Мозок і розум єдині. Розум – це функція мозку, що виникла під час еволюції, потрібна була для адаптації. Людина не кардинально різниться від тварин, просто у ній якості останніх ускладнились і змінились.

Тож свідомість людини є властивістю мозку, що розвивається через ускладнення біологічних форм існування матерії. Про це свідчить хоча б те, що коли мозкові функції порушені – в глибокій анестезії, після певних форм мозкових травм, обмежених фаз сну, - свідомість не є присутня. Тому також не може бути повернення функцій тіла і мозку, які є складними фізичними с-ми, після смерті; із припиненням функціонування мозку припиняє існувати й свідомість, а з нею і особистість та її духовний світ, що формувались свідомістю. Свідомість сутнісно тілесна і втілена. Ментальне (духовне) завжди супроводжує фізичне, нема ментальних відмінностей без відповідних фізичних відмінностей.

Вже у вищих хребетних (птахів, ссавців) з їх високодиференційованою НС існують ті або інші ознаки свідомої поведінки. Тоді як у тварин із дуже простою НС їх або не спостеріг-ся, або вони дуже рідкісні і в зародковій формі. Тому свід-сть пов’язана із складними нейронними функціями і не може існувати відірвано від них. Однак, провести чітку межу між тваринами із свідомістю і без неї не вдається. Очевидно, у філогенезі вона розв-сь паралельно нервовій с-мі (НС). Інакше кажучи, в тваринному світі існує множина найрізноманітніших рівнів і форм свідомості, а людина, безсумнівно, володіє найбільш складним її різновидом. Точка зору, відповідно до якої для свідомості необхідна високодиференційована НС, передбачає, що у філогенезі свідомість в тій або іншій формі виникала завжди, коли більш примітивні форми нервової діяльності (напр., рефлекси) вже не забезпечували регуляцію і адаптацію організму. Якщо це так, то виникнення свідомості – важливий етап еволюції, абсолютно необхідний вищим організмам для оптимального пристосування до навколишнього середовища. Свідомість виникла для адаптації людини у складному світі і обробки тієї великої кількості інформації, котра зберігалась у мозку людини, що не могла вже автоматично сортуватись і реагуватись, а потребувала осмислення, вибору і оцінки. Світ швидко змінювався, нейрони швидко накопичували і обробляли інформацію, але потрібна була її оцінка та осмислення. Накопичення асоціацій та виникнення нових структурних компонентів мозку і породило абстрактне мислення.

Свідомість виникла також із необхідності людини повідомляти одна одній не тільки дію в світі, але й зміст власної психіки, а для цього остання сама мала стати предметом пізнання. Таке пізнання стало можливим завдяки процесам рефлексії, котрі в термінах фізіології можна описати як центральні процеси повторного приходу збуджень до ділянок кори мозку, первинно збудженим прямими сенсорними афференаціями. Але щоб бути означеними і доступними передачі, ці змісти психіки мали стати високо розчленованими, а їх компоненти, позначені різними словами і знаками, повинні бути більш або менш чітко відокремлені один від одного. Тому свідомість людини – це не тільки і не просто знання про власну психіку. Це аналітично розчленоване її пізнання, як і аналітично розчленоване пізнання світу.

Чому ж тільки людина має свідомість? Перевагою багатоклітинних організмів є можливість спеціалізації складаючих їх кліток, утворення структур і с-ем. Спосіб харчування тварин і можливість кліткової диференціації привели до виникнення у них інформаційно-управляючих с-ем: ендокринна і нервова с-ма тварин. Нервова с-ма заснована на властивості кліток реагувати на електричне поле і їх спроможності створювати електричне поле, оскільки всяка хімічна реакція по суті є (квантовою) електромагнітною взаємодією. Структурною і функціональною одиницею нервової с-ми є нейрон, точніше сітка нейронів. Нервова с-ма людини склад-ся приблизно з 100 млрд (10¹¹) нейронів і 100 трлн (10¹⁴) синапсів.

«Нейронна доктрина», яка виникла на поч. ХХ ст., це фундаментальна ідея сучасної науки, що нейрони є базовими структурними і функціональними одиницями нервової системи. Ця теорія постулює, що нейрони є дискретні клітини (не поєднані у сітчастій структурі), діючі як метаболічно відокремлені одиниці. Нейрони є унікальними серед клітин тіла в їх здатності передавати сигнали швидко на далекі відстані і зберігати їх. Вони роблять це через породження характерних електричних імпульсів – потенціалів дії (спайків), що можуть подорожувати вздовж нервових волокон. Сенсорні нейрони змінюють свою активність через спалах послідовних потенціалів дії в різних часових образах, при наявності зовнішніх чуттєвих стимулів, таких як світло, звук, смак, запах і дотик. Інформація про стимули кодується в цьому образі потенціалів дії і розповсюджується по мозку. Хоча потенціали дії можуть дещо різнитись за тривалістю, амплітудою і формою, вони розглядаються як ідентичні стереотипічні події.

Нервові сигнали спалахують по всьому тілу, збираючи та обробляючи наші відчуття та рухаючи наші м’язи. Деякі з цих сигналів ніколи не полишають мозок, несучи наші думки і зберігаючи наші спогади. Використовуючи різні механізми нервових клітин, і через зміну зв’язків між послідовними нервовими клітинами, нервові мережі можуть контролювати найпростіші жорстко-дротові рефлекторні реакції або найвитонченіші розумові процеси.

Електричні сигнали переносяться через ланцюг молекулярних реле, що живляться від електрохімічного градієнту іонів натрію. Процес починається через зарядження аксонів, роблячи його готовим до «вистрілу» сигналу. Насоси в мембрані аксону транспортують іони натрію з аксону у вузький навколишній простір, заряджаючи мембрану, як батарею. Потім, серія вольт-закритих (потенціальнозалежних) канальних білків використовує заряджену мембрану для поширення повідомлення вниз по аксону. Вольт-закритий канал має цікаву властивість: якщо мембрана заряджена, він залишається закритим, але якщо електрохімічний градієнт спадає (також спричиняючи напругу в мембрані спадати з нею), канал відкривається. Ця властивість дозволяє йому розповсюджувати нервове повідомлення. Нерв ініціює сигнал, дозволяючи натрію повернутись через мембрану до початку аксону. Це знижує різницю потенціалів на мембрані. Канали в локальній області відчувають цю різницю і всі відкриваються, дозволяючи ще більше натрію повернутись назад в аксон. Це змушує канали внизу аксону відкритись, даючи їх локальним зарядам натрію можливість відкрити аксон. Сигнал спалахує внизу аксона у хвилі, коли канали відкриті внизу по всій довжині, залишаючи весь аксон незарядженим після того, як це скінчиться. Потенціал-залежні канали тоді спонтанно закриваються і хімічні насоси починають роботу заново, качаючи натрій назад через мембрану, підготовляючи аксон для наступного сигналу. Це може здаватись складним, але весь цикл відбувається дуже швидко. В процесі еволюції нервова с-ма навчилась швидко обробляти і передавати сигнали, інакше б в ній не було сенсу, бо всі її носії (тварини і люди) вимерли, довго аналізуючи подразнення. Тому типовий нерв може видавати сигнал більше 200 разів на сек. Коли електрична хвиля досягає кінця аксону, це викликає доставку хімічного сигналу до наступної нервової клітини. Падіння потенціалу змушує аксонний термінал скинути вміст маленьких «бульбашок» у вузьку синаптичну щілину між клітинами. У деяких дуже активних синапсах, як між нервами і м’язовими клітинами, кілька сотень бульбашок спорожнюються, посилаючи потужний сигнал. Інші синапси, напр., деякі зв’язки в ЦНС, посилають слабші повідомлення, що включають тільки одну бульбашку. Кожна бульбашка містить кілька тисяч молекул нейромедіаторів (нейромедіаторних молекул), які швидко розсіюються через синапси і прив’язуються до специфічних білків рецепторів на сусідніх нервових клітинах, змушуючи їх відкритись. Це дозволяє тисячам іонів кинутись в цю клітину, і сигнал починається знов. Нервові клітини зазвичай мають тисячі аксонних терміналів, що закінчуються на їх поверхні, тож вони отримують послання від багатьох різних клітин. Використовуючи хімічні сигнали, вони можуть відрізнити одне послання від іншого, і вирішити, що робити, грунтуючиць на цих результатах. Деякі синапси використовують нейромедіатори, які забезпечують позитивне, збуджуюче повідомлення, викликаючи електричний сигнал в приймаючій клітині. Інші синапси використовують різні нейромедіатори для доставки гальмівного сигналу, який придушує електричну реакцію. Кожна нервова клітина може отримати тисячі цих хімічних сигналів, як збуджуючих, так і гальмуючих. Відповідне число і терміни визначають, чи електричний сигнал передається вниз його власного аксону. Таким чином, кожна нервова клітина є найскладнішим обчислювальним процесором інформації, а не пасивним реле одного повідомлення.

Нервова система (НС) пов’язана з реальним світом через ряд входів і виходів. Сенсорна інформація подана в НС, тримає нас в курсі стану нашого довколишнього середовища. Кожне з відчуттів має різну молекулярну машину, що зондує мінливе середовище. Очі мають світлочуттєві білки родопсину, що ініціюють нервовий сигнал, коли вони поглинають фотони. Смак, розбухаючись в нашому язику, має рецептори, що відчувають рівні іонів або кислоти, і посилає сигнали, що інтерпретуються як «солене» або «кисле». Рецептори білків в наших вухах відчувають рух малих, волосоподібних виступів на клітинах, інтерпретуючи ці рухи як різної висоти звук, який ми чуємо. В кінцевому рахунку, всі ці сенсорні повідомлення конвертуються в електричні імпульси, що спускаються вниз через нервові аксони в мозок.

Кожен нейрон мозку по дендритам сприймає збуджуючі і придушуючи стимули від багатьох ін. нейронів і по аксону відсилає вихідний сигнал до багатьох ін. нейронів. Активність нейрона (напр., потенціали дії) в найбільшій степені визначається його вхідними сигналами. Зазвичай нейрон спалахує після того, як складна серія передач була отримана від нейронів, чиї аксони приєднані до нього. Сигнали, що приходять із групи нейронів, не є копіями вхідних сигналів. Однак, вони є функціями сигналів, що входять. Тобто, якщо існує нефізичний «екстра/зовнішній» інгредієнт, що ніби впливає на вихід нейронів, його впливи мають бути дуже слабкими. Насправді, б/я даний вхід завжди результується в сутнісно тому самому виході. Поведінка нейронів змінюється з часом, оскільки вони повинні бути спроможні до навчання. Однак, подібні зміни відображаються у входах, тож такий вихід стає функцією входу + стану синапсів, і їх стан змінюється як функція їх входу і попереднього стану. Отож, жодна с-ма ніколи не поводиться точнісінько в той самий спосіб двічі. Завжди існує невеличка зміна у виході.

Рахуючи к-сть нервових конфігурацій, які людський мозок здатен вмістити, було обчислено, що він може репрезентувати ~ 10^{70,000,000,000,000} можливих думок - для порівняння, у всьому видимому Всесвіті тільки 10⁸⁰ атомів. Мозок досить невеликий, він містить тільки ~10 ²⁷ атомів, але відчуття безмежного мислення, котрими ми володіємо, походять не із цього числа, але із безлічі к-стей можливих зв’язків, котрі можуть існувати між групами атомів. Аналогічно і головними в мозку є не так нейрони, як зв’язки між ними – синапси. Власне, навіть унікальність сприйняття світу та реакції на нього кожної людини в деякій мірі визначається кількістю синапсів та комбінацією між ними.

Нервова с-ма необхідна для швидкої інтеграції активності різних органів багатоклітинної тварини. Інакше кажучи, об’єднання нейронів являє собою с-му для ефективного використання цьогохвилинного індивідуального досвіду. Але персональну досвідченість треба якось отримати і швидко. Швидкість отримання інформації визначає її цінність. Чим свіжіша та точніша інформація, тим адекватніше можна на неї відреагувати. Для швидкого отримання диференційованих даних про світ потрібні спеціальні чуттєві органи або сенсорні системи. Ці сенсорні органи не можуть існувати самі по собі, тому нервова система необхідна для диференціації і порівняння зовнішніх сигналів від різних джерел. Нейрони хімічно пов’язані і функціонально співвіднесені між собою в нервовій системі утворюють нейронні мережі – це групи нейронів, що виконують специфічні фізологічно-психологічні функції. Обробка інформація в біологічних нейронних мережах ґрунтується на паралельній обробці, як і на внутрішніх інструкціях, заснованих на розпізнанні образів «чуттєвих» входів із зовнішніх джерел. Тому нейронні мережі це не послідовний процес обробки і виконання інформації, а складний статистичний процесор із нелінійною діяльністю.

Але спрощеною є думка, що весь мозок діє як єдина нейронна мережа. Мозок – це мережа модулів, які, в свою чергу, складаються з нейронних мереж, можливо, різних видів. Теорія модулярності: мозок має різні модулі, що є областями специфічних функцій. Приклад – бачення: має багато відокремлених механізмів для кольору, форми і просторового сприйняття. Оскільки людська психіка еволюціонувала шляхом природного відбору, це передбачає, що розширена функціональність розвиватиметься, якщо вона продукуватиме збільшення «відповідної» поведінки. Тому специфікація областей мозку включена в розвиток пізнання через те, що дозволяє вирішувати адаптативні проблеми.

Існує також інша теорія організації мозку – теорія розподільної обробки: мозок більш інтерактивний і його регіони є функціонально взаємопов’язані, аніж спеціалізовані. Людське пізнання включає взаємозв’язок між регіонами мозку, відповідальними за обробку сенсорної інформації, такої, як бачення, слух тощо. Багато регіонів мозку є фізично взаємопов’язані в нелінійну с-му. Поведінка продукується різною с-мою організацій.

Втім, сьогодні в науці відбувається єдність цих 2х напрямків. Хоча існують області в мозку, що є більш спеціалізовані для когнітивних процесів, аніж інші, нервова с-ма також інтегрує та пов’язує інформацію, створену в цих регіонах.

Проблема взаємозв’язку мозку і свідомості є проблемою відношення і впливу нейронних структур на суб’єктивний досвід, їх причинну обумовленість. Наука намагається пояснити точне відношення між феноменальними, ментальними і мозковими станами. Пошук емпіричних підходів до виявлення нейронної основи свідомості. Нейронні кореляти свідомості (the neural correlates of consciousness, NCC) – підхід, що покладає мінімальну множину нейронних подій та механізми і структури, достатні для унікального свідомого сприйняття. Питання полягає в тому, які підкомпоненти нервової структури мозку є достатніми для породження свідомого досвіду? До прикладу, очевидно, що нейронна активність в мозочку не є основою жодного свідомого сприйняття, тому вона не є частиною NCC. Тобто, «потяг спайків» (потенціалів дії) в клітинах Пуркін’є (або їх відсутність) не спричинить чуттєвого сприйняття, хоча вони можуть, в кінцевому рахунку, викликати деяку поведінку (як рухи очей). Визначення NCC не зосереджується тільки на необхідних умовах, оскільки в нейробіологічних мережах існує великий паралелізм та надлишок. Хоча активність популяції нейронів в одному випадку може бути в основі сприйняття у окремому, конкретному випадку, інші популяції можуть бути «носіями-посередниками» пов’язаного сприйняття, якщо попередня популяція втрачена або дезактивована. Тож, кожне феноменальний, суб’єктивний стан матиме пов'язаний NCC: одні для бачення червоної черешні, інші для бачення бабусі, інші для слухання сирен тощо. Збурення або дезактивація NCC для б/я одного специфічного свідомого досвіду вплине на сприйняття або викличе його зникнення. Якщо NCC можна викликати штучно, напр., через кортикальну мікростимуляцію в протезі або під час нейрохірургії, людина відчуватиме відповідні сприйняття. Тому зрозуміло, що NCC включає синхронізовані потенціали дії в неокортексних пірамідальних нейронах. В мозку існує великий надлишок і паралелізм нейронних мереж, тож, коли активність в одній групі нейронів може корелювати із сприйняттям в іншому випадку, то різні популяції нейронів можуть переносити пов’язані сприйняття, якщо попередня популяція втрачена або деактивована. Проте кожен феноменальний, суб’єктивний стан матиме нервові кореляти. Для того, аби стани свідомості були спроможні до досвіду взагалі, повинні функціонувати багато ядер мозку із чіткими хімічними сигнатурами у таламусі, середньому мозку і мості Варолія. Ці ядра є сприятливими факторами для свідомості. І навпаки, швидше за все, специфічний зміст того чи ін. свідомого відчуття опосередковується окремими нейронами в корі і пов’язаних сателітних структурах – мигдалина, таламус, claustrum і базальні ганглії.

Багато відповідей у відповідь на сенсорні входи в мозку є швидкими, минущими, стереотипними і несвідомими. Вони можуть розглядатись як коркові рефлекси і характеризуватись швидкими та стереотипними відповідями, які можуть приймати форму складної автоматизованої поведінки, як це видно, наприклад, у складних часткових епілептичних нападах. Цим автоматизовані відповіді, які іноді називають поведінкою зомбі, може бути протиставлений більш повільний, менш стереотипний режим, що має справу з більш широкими, менш стереотипними аспектами сенсорних входів (або рефлексію їх, як в образі) і потрібен час, щоб вирішити щодо належної думки та відповіді. Без подібного свідомого режиму, величезна к-сть різних режимів зомбі потрібна буде для реакції на незвичні події. Тому, з еволюційної точки зору явно є великий сенс в тому, щоб мати як автоматизовані поведінкові програми, які можуть бути швидко виконані у стереотипічній і автоматичній манері, як і трохи повільнішу систему, що дає час для міркувань і планування більш складної поведінки. Цей останній аспект може бути однією з основних функцій свідомості, яка й появилась в людині через її складний мозок. Адже складна візуальна обробка інформації (як виявлення тварини у природному середовищі) може бути досягнута людською корою в межах 130-150 мс, що є занадто коротким часом для руху очей і для можливості свідомого сприйняття. Тим паче, такі рефлекси, як очно вестибулярний рефлекс має місце навіть за більш швидкий час. Цілком ймовірно, що така поведінка опосередковується чисто випереджальним (feed-forward) рухом хвилі активності піків/спайків, що йде від сітківки через V1 в V4, ІТ та префронтальну кору, допоки вона не вплине на моторні нейрони в спинному мозку, що контролює натискання пальцем. Гіпотеза, що основна обробка інформації є попереджувальною найбільш прямо підтримується коротким часом (близ. 100 мс) потрібним для селективної відповіді, що постане в ІТ(inferior temporal)-клітинах. І навпаки, свідоме сприйняття вимагає більш стійкої, відображальної нейронної активності, скоріш за все через глобальний зворотній зв'язок (feedback) від лобових областей неокортексу назад до сенсорних областей кори, що наростають з плином часу, допоки не перевищить критичного порогу. В цій точці, стійка нервова діяльність швидко поширюється до тімяної, префронтальної та таламусу, claustrum та ін. пов’язаних структур, що підтримують короткотривалу пам'ять, багато-модальну інтеграцію, планування, мову та інші процеси, тісно пов’язані із свідомістю. Конкуренція дає більше ніж одне або дуже невелике число сприйнять бути одночасно і активно репрезентовані. Тож, тоді як швидка але минуща нейронна активність в таламо-кортикальній с-мі може бути посередником складної поведінки без свідомого відчуття, то свідомість вимагає постійної, але добре організованої нейронної активності, залежної від далекого кортико-кортикального зворотного зв’язку.

Так само, самосвідомість – далеко не епіфеномен – повинна була еволюціонувати в процесі природнього відбору, щоб сприяти виживанню і, звісно, в неї включається здатність зберігати цілісність та постійність – навіть обманюючи себе при необхідності. Наше відчуття себе, свого Я – це деякий продукт свідомості (і мови), не навпаки. Саме тому ми можемо втратити це відчуття в деяких патологічних формах свідомості.

Головне питання тут: як із матеріальних явищ виникають психічні? Але насправді об’єктів внутрішнього світу не існує, тому нема різниці між внутрішнім світом та матеріальним. Різниця між ними – ілюзія, створена мозком. Як ми не можемо безпосередньо доторкнутись до матеріальної дійсності, так само не можемо до суб’єктивного світу. Мозок майстерно приховує весь безсвідомий ланцюг висновків, до яких він приходить щодо світу. Ми сприймаємо об’єкти світу не миттєво; перш, ніж я/н об’єкт світу відобразиться в свідомості, в мозку має відбутись цілий ряд процесів; наше сприйняття світу не безпосереднє, а залежить від «неусвідомлених умовиводів» - перш ніж ми сприймаємо я/н об’єкт, мозок має зробити висновок, що це може бути за об’єкт, на основі інформації від органів відчуттів. Наше відчуття миттєвого і повного сприйняття всього, що є в нас у полі зору, хибне. Здоровий мозок не завжди дає правдиву картину світу. Оскільки у нас нема прямого зв’язку із матеріальним світом, мозку доводиться робити висновки про світ на основі сирих даних, отримуваних від органів відчуттів. Ці висновки можуть бути помилкові. Більш того, наш мозок знає багато різних речей, котрі взагалі не досягають нашої свідомості. Більша частина того, що робить мій мозок, не досягає моєї свідомості. Це відомо мозку, а не мені. Свідомість – ті акти, події та стани мозку, які об’єднуються ідеєю власного Я і осягаються, як унікальні, особисті та суб’єктивні, власні. Свідомість – це усвідомлення не світу самого по собі, а станів мозку і сама свідомість є продукт мозку, в його намаганні обробки та осмисленні великої к-сті інформації, шо потребує нової, осмисленої оцінки та реакціїї. Тому не існує, насправді, проблеми відношення «свідомість-буття». А що тоді, мозок-буття? Ні, оскільки мозок опосередкований із світом через відчуття та дії. Але, з іншого боку, мозок не є рабом відчуттів. Мозок пізнає світ, створюючи його моделі і передбачення. Моделі мозку – єдиний світ, який нам доступний. Цей модельований світ мозку і є єдина реальність, котра постає для свідомості. Тому єдина можлива істинна проблема, це проблема відповідності моделі світу.

Конструктивну, а не пасивно-відображальну роль мозку можна побачити на прикладі памяті. На протязі формування пам’яті, наша взаємодія зі світом спричиняє дарвінівську селекцію нейронних ланцюгів, так само як тіло, коли атакується вірусами, «вибирає» найбільш сильні антитіла із величезного репертуару антитіл, що робляться доступними імунною системою тіла. Тому кінцева пам'ять не є відображення і представлення зовнішнього світу, так само як антитіло, що має захищати тіло проти інфікуючих вірусів, не є відображенням цих вірусів. Пам'ять є здатність до повторення ментального і фізичного акту після деякого часу, незважаючи на мінливий контекст. Ми здійснюємо повторення після деякого часу, у цьому визначенні, оскільки це є здатність відтворити акт, розділений певною тривалістю від первинної множини сигналу, це характерно для пам’яті. Звідси випливає ключова роль пам’яті в мозку: пам'ять це в певному сенсі форма конструктивної рекатегоризації під час поточного досвіду, аніж точна реплікація попередньої послідовності подій. Отож, пам'ять – це не маломасштабна модель зовнішньої реальності, а динамічний процес, який дає нам можливість повторити ментальну або психічну дію: незалежно від її форми, пам'ять сама є властивістю системи. Вона не може бути прирівняна виключно із схемами/ланцюгами, із синаптичними змінами, із біохімією, із обмеженням значення, або із поведінковою динамікою. Натомість, пам’ять – це динамічний результат взаємозв’язків всіх цих факторів, діючих разом, слугуючи вибору вихід, що повторює виконання або дію. В загальному, кожен спогад відноситься не тільки до пригадуваної події або людини чи об’єкту, але до особи, що пам’ятає. Сама сутність пам’яті є суб’єктивне, а не механічне, відтворення; і сутнісним для цієї суб’єктивної психології є те, що кожен пригадуваний образ людини, місця, ідеї або об’єкту неминуче містить, явно чи приховано, основне посилання на особу, яка пам’ятає. Наше свідоме життя є постійним/неперервним потоком, або інтеграцією, недавнього минулого і теперішнього, що Бергсон називав «souvenir du present», а Едельман – «пригадуване теперішнє». Свідомість, з цієї т.з., це ані пригадувані відображення, ані поточне теперішнє, але дещо зовсім інше (як і кольори відрізняються формою від світлості та темності різних відбитих довжин хвиль).

Тому, в дійсності, «зовнішня реальність» - це конструкція мозку. Наші відчуття стикаються з хаотичним, постійно мінливим світом, що не має значків, і мозок має зробити сенс із цього хаосу. Саме мозкові кореляції чуттєвої інформації є причиною, що створюють знання, які ми маємо про наше оточення, як звуки слів чи музики, зображень, які ми бачимо на картинах чи фотографіях, кольори, які ми сприймаємо: «відчуття це не просто віддзеркалення безпосереднього входу, але включає також конструювання або порівняння мозком». Напр., на відміну від нашого візуального досвіду, не існує кольорів у світі, тільки електромагнітні хвилі різних частот. Мозок порівнює кількість/величну світла, відбитого в довгій (червоний), середній (зелений) і короткій (синій) довжині хвиль, і з цих порівнянь створює кольори, які ми бачимо. К-сть/величина світла, що відбивається конкретною поверхнею, - столом, напр., - залежить від частоти та інтенсивності світла, що потрапляє на поверхню; деякі поверхні відбивають більш короткохвильові частоти, інші більш довгохвильові частоти. Якщо б ми не мали змоги порівняти наявність цих довжин хвиль і були б свідомі лише індивідуальних частот світла – кожна з яких була б видима як сірість, темність або світлість кожної частоти, залежно від частоти/інтенсивності світла, що потрапляє на поверхню, - то тоді нормально змінюючася інтенсивність/частота денного світла створить заплутану картину змінюючогося сірого. Наші візуальні світи є стабілізовані, оскільки мозок, через кольорове сприйняття, спрощує середовище через порівняння величин світлості та темності у різних частотах від моменту до моменту.

Дата добавления: 2015-06-25