Типи, етапи, моделі комунікації

Комунікація, усна комунікація, писемна комунікація, інформаційне суспільство, інформаційна індустрія, масова комунікація, комунікатор, комуніканта, комунікат, спілкування, мовлення, публічна комунікація, організаційна комунікація, Комунікативна модель Якобсона.

План.

Устойчивость растений к насекомым

Устойчивость растений к гербицидам

В настоящее время в сельском хозяйстве широко используют гербициды — химические соединения, применяемые для уничто­жения сорной растительности. Гербициды широкого спектра дей­ствия могут не только уничтожать сорняки, но и угнетать рост культурных растений. В связи с этим возникает необходимость в создании растений, устойчивых к этим веществам.

Существует два подхода к решению этой проблемы:

1- прямая селекция устойчивых к гербицидам мутантных форм растений, или мутантных клеточ­ных штаммов (очень длительно),

2- генно-инженерный метод, который состоит во введении в растения генов гербицид-резистентности растительного или бактериального происхождения.

Четыре основных этапа:

1- выявление мишеней действия гербицидов в клетке растений;

2- от­бор растений, устойчивых к данному гербициду в качестве источника генов резистентности;

3- идентификация и клонирование этих генов;

4- изучение их экспрессии для использования в трансгенных конструкциях.

Благодаря использованию методов генетической инженерии были созданы новые, устойчивые к различным гербицидам сельскохо­зяйственные культуры. В геном этих культур вводились мутантные гены, кодирующие синтез ферментов, на которые гербициды (атразин, бромоксилин, имидазол) не оказывают негативного дей­ствия.

Создание трансгенных растений, устойчивых к насекомым, с помощью методов генной инженерии стало возможным после того, как было обнаружено, что бактерии Bacillus thurengiensis синтези­руют специфический белок — прототоксин, высокотоксичный для насекомых. Попадая в кишечник насекомого, этот белок расщеп­ляется, образуя активную форму токсина. В результате насекомое погибает. Ген, ответственный за экспрессию прототоксина, уда­лось обнаружить, выделить из генома В. thurengiensis и с помощью бинарного вектора ввести в геном растений табака. Аналогичным образом растения томата были трансформированы генами друго­го инсектицидного белка — эндотоксина. В итоге были получены первые трансгенные растения, которые не повреждали насекомые.

1.1. Інформаційне суспільство та роль комунікації в ньому

1.2.Означення понятійного апарату. Взаємозв'язок навчальної дисципліни з іншими науками.

1.3. Типи, етапи, моделі комунікації.

1.4. Прикладний характер комунікативних процесів.

1.1. Інформаційне суспільство та роль комунікації в ньому

Комунікація – здатність організовувати процес і керувати людьми, вміння досягати поставлених цілей, використовуючи, працю, інтелект та мотиви поведінки. (Маскон Р. Основы менеджмента. пер с Английского, 1992)

Найкращим менеджером ХХ століття вважають Джека Уелча, який понад 20 років (до 2001) очолював General electric. За своєю популярністю він міг сперечатися хіба що із зірками кіно. Вартість акцій за час його керування компанією зросла на більш, ніж на 3000 %. Він створив управлінську філософію, сформулювавши чітко три аспекти діяльності менеджера в умовах гострої конкуренції:

• людьми не потрібно керувати, а запалювати і надихати їх. Компанії потрібні менеджери, котрі мають бути самі наповненні енергією;
• треба розробляти не план дій, а знаходити ключову ідею, яка дасть кожному виявляти свою творчість, формувати цілі на рівні мрії, для того, щоб провокувати людей на пошук нестандартних рішень, вихід із стану комфорту;
• щоб реалізувати кращі ідеї, важливо вміти добре спілкуватися

В умовах, за яких робота з інформацією/знаннями стала однією з продуктивних сил суспільства, провідні країни світу будують свій добробут, використовуючи значною мірою цю сферу. Як зазначає Елвін Тоффлер (американський соціолог, футурист, автор «Третя хвиля», «Зміна енергії»): „Для цивілізації Третьої хвилі одним з головних видів сировини, причому невичерпним, буде інформація, включаючи уяву”. Кінець двадцятого століття вивів процеси комунікації на новий рівень, коли ними значною мірою зацікавилися держави та військові відомства. Е.Тоффлер, характеризуючи типологію війн, зазначає, що війни аграрного періоду велися за території, індустріального – за засоби виробництва, війни ж інформаційної доби вестимуться за засоби обробки і створення інформації/знань. Цей феномен він назвав війною Третьої хвилі. Військові аналітики ведуть мову вже про загрози та виклики, породжені таким розвитком інформаційних технологій. Серед них: інформаційні технології представляють небезпеку для національної безпеки країн за умов відсутності легальних механізмів їхньої протидії, схвалених міжнародним співтовариством; виникнення нових методів маніпуляції сприйняттям, емоціями, інтересами і вибором; доступності великих масивів інформації для всіх.

Уже в 1970-і рр. провідні вчені країн Заходу (соціологи Деніел Белл, Д.Гелбрейт та ін.) констатували глибинні, якісні зміни у суспільстві країн Західної Європи та США. Вони пов’язували їх із виникненням нового етапу розвитку суспільства, котрий тоді асоціювався з такими поняттями, як «постіндустріалізм», «новий індустріалізм». Ці терміни отримали широке визнання, зокрема у вітчизняній навчальній літературі, в котрій сучасне суспільство розвинутих країн визначається як «постіндустріальне». Проте цей термін є недосконалим, бо не відображає повною мірою суті й вектора змін, що відбуваються, а також не носить змістового характеру. Адекватнішим і відповідним до сучасної ситуації є інше поняття, котре поступово отримує усе більше визнання в світовій науці: поняття «інформаційне суспільство».

Інформаційне суспільство перебуває у процесі свого становлення, основні характеристики. Д омінуючим в економіці стає сектор, пов’язаний з виробництвом знань, обробкою і розповсюдженням інформації.

Інформаційна індустрія (або індустрія ЗМК, чи мас-медіа) займається, зокрема, виробництвом носіїв масової інформації як засобів масової комунікації, формує інформаційний простір держави, веде політику в інформаційному просторі, збирає, зберігає, переробляє й поширює інформацію. Становлення й розвиток інформаційної індустрії як сфери виробництва засобів масової комунікації (ЗМК), або засобів масової інформації (масового інформування) (ЗМІ), зумовлений (1) розширенням сфери інформаційних потреб суспільства, (2) суспільно-економічним і науково-технічним розвитком суспільства, (3) процесами глобалізації системи масової комунікації, а також інших комунікаційних систем - виробничих, професійних тощо. Свідченням розвитку інформаційної індустрії в Україні є хоч би такий факт: у 1997 році в Україні було зареєстровано 4824 періодичні видання, у 1999 - 5700 [Цит. за: Масова комунікація, 7; Основи, 510].

За даними С. С. Свириденка на 1989 рік, з початку XV ст. інформаційний потік зріс десь у 30 разів. Щорічно у світі друкується близько 100 тис. журналів шістдесятьма мовами, 5 млн. наукових статей, книг, брошур, 150 тис. дисертацій і звітів. Таке найважливіше для науково-технічного прогресу джерело інформації, як всесвітній фонд списку винаходів (патентів) становить близько 500 млн. сторінок тексту і щорічно поповнюється на 1 млн. документів. Щохвилини у світі друкується близько 2 тис. сторінок наукових текстів [Свириденко С. С., 9; Різун В. В. та ін., 3-4]. Зрозуміло, що такий обсяг інформації не може збиратися, зберігатися, аналізуватися, оброблятися, готуватися й поширюватися без спеціальних методів, технік, технологій, без технічних засобів. В інформаційному виробництві технологічним предметом є інформація на певному носії, або засіб масової комунікації. Технологічними засобами праці є засоби отримання, зберігання, обробки і т. д. інформації на матеріальних носіях. Сюди належить, зокрема, комп'ютерна техніка, поліграфічні машини. Технологічний процес включає процеси збору інформації, її обробки, аналізу, зберігання, виготовлення, тиражування, поширення. Відповідно, виділяються техніки: техніка збору інформації, техніка аналізу тощо. На жаль, система технік для інформаційних технологій не досить розгалужена і відпрацьована, що пов'язано з неможливістю алгоритмізувати й автоматизувати сьогодні деякі комунікаційні процеси. Так, вибір актуальної теми, її аналіз важко уніфікуються й алгоритмізуються.

Людський мозок, попри всю його досконалість, не здатен зберігати й обробляти швидкоплинний інформаційний потік. Електронна техніка уможливила матеріалізацію інформаційних процесів і дала поштовх для розвитку комп'ютерних інформаційних технологій. Комп'ютерна техніка завдяки своїй здатності керувати інформаційними процесами стала важливим технологічним засобом в інформаційній сфері. Сучасний фахівець фактично має під рукою (1) інформаційне джерело у вигляді банків даних, де інформація є малодискретною (малорозірваною) у просторі й часі, доступною завдяки інформаційним мережам у будь-якому куточку земної кулі; (2) аналітичний пристрій, який допомагає фахівцю приймати рішення; (3) діагностичний пристрій, здатний контролювати ситуацію взаємодії фахівця з технологічним об'єктом і коригувати дії фахівця; (4) кібернетичний пристрій, що здатен керувати діями фахівця через систему інтерфейсних пристроїв (динамік, принтер, монітор, телефон тощо).

Комп'ютерна техніка якоюсь мірою моделює діяльність фахівця через матеріалізацію основних технік, які доводилося фахівцю виконувати вручну. Прийде час фахівців-кіберів, але це стане можливим тільки на базі штучного інтелекту. Поки що комп'ютерна техніка для людини залишається лише потужним технологічним засобом, особливо в інформаційній сфері. Виникає питання доцільності включення в діяльність фахівця інформаціологічного профілю комп'ютерної техніки. Вона повинна використовуватися лише на етапах рутинної роботи людини або в ситуаціях, пов'язаних із великими енергетичними людськими затратами чи значними потужностями.

Суттєвим фактором суспільного розвитку, який раніше не враховували, стає феномен “кризи людини”. Це поняття вимагає певного розшифрування і спеціального розгляду, однак у попередньому плані тут можна зауважити наступне. Людина, яка живе у розвинутих країнах, піддається впливові величезних потоків інформації, можливості осмислення якої не є безмежними. Це призводить до того, що частина інформації усвідомлено взагалі не сприймається, відкидається або поглинається некритично. Наприклад, більшість американців, як свідчать опитування суспільної думки, добре орієнтується у справах своєї повсякденної діяльності на рівні офісу, міської влади і т.д., але вже з труднощами – на рівні штату, ще гірше у відомостях про загальнонаціональну, а тим більше світову політику. Це підриває можливості свідомої участі людей у політичному житті, тобто їхньої політичної соціалізації у демократичному суспільстві. Усе частішими стають випадки “іскейпізму”, втечі людей від проблем реальності в релігію, трансцендентальну філософію, збільшується кількість психічних захворювань і суїцидів.

1.2.Означення понятійного апарату. Взаємозв'язок навчальної дисципліни з іншими науками.

1. Термін комунікація використовують в науці та виробничій сфері на позначення процесу спілкування, пов'язаного з діяльністю засобів масової комунікації й журналістикою (назви міжнародних неурядових організацій - Міжнародна асоціація медіа- та комунікаційних досліджень, Всесвітня асоціація християнської комунікації, Центр комунікації та прав людини і т. п.; монографій, наукових збірників, підручників - Теоретико-методологічні основи вивчення змісту масової комунікації, Элементы теории коммуникации, Теория и практика коммуникации, Теорія комунікації, Масова комунікація, Ценности и символы в массовой коммуникации і т. д.)

Ділова комунікація є провідною навчальною дисципліною базового напряму „документознавство” спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність».

Комунікація та комунікативні технології (політичні, виборчі, релігійні, кризові, зв’язки із громадськістю, перформанс, реклама тощо) здійснили значний поступ у минулому столітті, що виявилося, зокрема, у виникненні цілої низки професій, що спеціалізуються на впливі на індивідуальну та масову свідомість. Цьому сприяли такі фактори:

• висока технологізація, котра торкнулася також сфери впливу і привела до виникнення найбільш ефективних технологій, що забезпечують необхідний результат за рахунок менших інтелектуальних та матеріальних ресурсів;
• швидкість змін (зміни відбуваються швидше, аніж зміна покоління, на відміну від тривалих часів в історії минулого – географічних відкриттів, епоха електрики тощо);
• інформація стала відкритою, доступною і практично незахищеною;
• явище глобалізації, Україна – частина глобального світу (девіз Олімпіади 2008 р. в КНР „One world, one dream”);
• вплив інформаційної цивілізації на суспільні процеси;
• спостерігається феномен нової ролі громадської думки, успіх політики чи ефективність бізнесу безпосередньо пов’язані із підтримкою їх суспільством.

Професії, пов’язані із областю комунікаці (менеджер зв’язків із громадськістю, спеціаліст із створення іміджу, прес-секретар, офіс-менеджер, спеціаліст із кадрової політики, медіатор, спічрайтер, референт, спіндоктор, рекламіст, кризовик, переговорник тощо) – це професії майбутнього, статус яких постійно зростатиме у процесі розвитку інформаційного суспільства. Слід зазначити, що усі вони з певними модифікаціями та іншими назвами існували у минулому (спічрайтер називався референтом). Перечислені вище професії можна об’єднати спільною назвою, котра вже закріпилася у професійній мові бізнесової та політичної еліти - „комунікатор».

Це – культура налагодження і підтримки ефективних відносин всередині організацій, між організаціями і громадськістю, коли і організація, і її громадськість виступають рівноправними партнерами.

Область, в якій функціонують ділова комунікація, можна визначити як суспільна комунікація. Вона відрізняється від повсякденної комунікації і від масової комунікації. Звичайна або повсякденна комунікація – особистісна, діалогічна, усна. Масова – неособистісна, монологічна, друкована, що дозволяє виходити на масову аудиторію. У цілому у масовій комунікації утворюється мозаїка найрізноманітніших відомостей, оскільки цей канал є нейтральним по відношенню до обєктів, що описуються в ньому. На відміну від такого нейтрального каналу комунікативні технології мають власні об’єкти. Але вони мають також вихід на широку громадськість, тому вони опираються на закономірності спілкування з масовою аудиторією.

Комунікація ( лат. сommunication – зв’язок, повідомлення, бесіда, розмова)

1) комунікація повсякденна - спілкування, що грунтується на взаєморозумінні, повідомлення інформації від однієї людини до іншої або кількох інших;

2) масова комунікація – процес поширення інформації за допомогою технічних засобів (Новий тлумачний словник української мови. К., 2003).

Отже, суспільна комунікація - процес передачі, обміну інформацією, який структурує суспільну, політичну та економічну діяльність, надає їй нового значення, формує громадську думку і сприяє соціалізації громадян з урахуванням їхніх потреб та інтересів. Дослідники вважають, що вивчення комунікації започатковано за часів Платона. Фундаментальні роботи у цій галузі з’явилися в кінці 40-х – на початку 50-х рр. Як самостійний напрямок дослідження комунікація зумовлена демократизацією політичних процесів у світі, розвитком кібернетичної теорії, виникненням і зростанням ролі нових комунікаційних систем і технологій.

Засновниками загальної теорії комунікації були представники двох американських шкіл: прихильники так званого кібернетичного напрямку в аналізі соціальних систем (К.Дейч та ін.) і представники структурно-функціонального підходу до вивчення політики (Г.Алмонд, Дж. Коулмен та ін.). Одним із основних засобів першого є контент-аналіз, а другий розглядає к. як одну з головних функцій суспільства. У подальшому ці ідеї було розвинуто і доповнено у працях Ж.Дюрана, Ж.-М. Коттре, Ю.Маккуела, М.Шарло, Р.-Ж. Шварценберга та ін. Багато уваги приділяється дослідженню форм і об’єктів к., аналізу засобів передачі повідомлень, їх змісту, а також впливу повідомлень на їх адресатів.

Дослідники виокремлюють такі способи комунікації: через засоби масової інформації та суспільно-політичні організації, неофіційні контакти, особливі комунікативні ситуації або дії, наприклад голосування та ін. Комунікація (політична, релігійна тощо) відбувається за такою схемою: комунікатор-повідомлення – певний канал або засіб передачі – реципієнт (отримувач).

В основу канонічної моделі процесу комунікації дослідниками покладено відому парадигму Г.Лассвелла, згідно з якою комунікація розглядається як структура, відповідна до відповіді на питання: хто повідомляє – про що – як, яким каналом – кому – з якою метою – з яким ефектом. У комунікації задіяні слово (писане або проголошене), певний знак, символ, символічні акти, за допомогою яких може передаватися зміст. У системі політико-комунікаційних процесів можна виділити електоральну комунікацію, котра повязана із виборами, плебісцитом, референдумом тощо.У загальному плані базовою тут залишається ситуація діалогу тих, хто управляє, з тими, ким управляють. Одним із сучасних факторів, які впливають на процес електоральної комунікації, є технологія електорального маркетингу.

Нині в науці існує сотня визначень комунікації. Ще в 70-х роках ХХ ст. F. Dance в статті про поняття комунікації зафіксував 95 дефініцій і згрупував їх у 15 категорій [Dance F.]. Польська дослідниця H. Walinska de Hackbeil у 1975 році у своїй докторській дисертації "Поняття комунікація в американській теорії масової комунікації" зафіксувала понад 200 дефініцій, що віднайшла в американській літературі, і виділила в них 18 семантичних (значеннєвих) категорій. Польський комуніколог T. Goban-Klas у своєму підручнику "Засоби масової комунікації і масова комунікація" наводить сім типових визначень комунікації [Goban-Klas T., 42-43]: комунікація як трансмісія (трансляція, передача) інформації, ідей, емоцій, умінь; комунікація як розуміння інших, коли ми й самі прагнемо, щоб нас зрозуміли (комунікація як порозуміння); комунікація як вплив за допомогою знаків і символів на людей; комунікація як об'єднання (творення спільноти) за допомогою мови чи знаків; комунікація як взаємодія за допомогою символів; комунікація як обмін значеннями між людьми, які мають спільне в сприйманні, прагненнях і позиціях; комунікація як складник суспільного процесу, який виражає групові норми, здійснює громадський контроль, розподіляє ролі, досягає координації зусиль тощо.

Комунікація (спілкування, рос. общение, англ. communication) - це зумовлений ситуацією й соціально-психологічними особливостями комунікаторів процес встановлення і підтримання контактів між членами певної соціальної групи чи суспільства в цілому на основі духовного, професійного або іншого єднання учасників комунікації, який відбувається у вигляді взаємопов'язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових актів, опосередкованих мовою й дискретних у часі й просторі,- тобто у вигляді актів мовлення, актів паралінгвістичного характеру й психофізіологічного впливу, актів сприймання та розуміння і т. п., що пов'язані з процесами збору фактів, їх зберігання, аналізу, переробки, оформлення, висловлення та при потребі поширення, сприймання і розуміння, відбуваються з використанням або без нього різних знакових систем, зображень, звуків (письмо, жести, міміка та ін.), засобів комунікації (газети, журнали, аудіовізуальні програми й т. п.), засобів зв'язку (телефон, телеграф, транспорт тощо) і результатом яких є конкретна інтелектуально-мислительна й емоційно-вольова поведінка співбесідника, конкретні результати його діяльності, прийняті ним рішення, що задовольняють членів певної соціальної групи або суспільства в цілому.

Дослідники вважають, що вивчення комунікації започатковано за часів Платона. Фундаментальні роботи у цій галузі з’явилися в кінці 40-х – на початку 50-х рр. Як самостійний напрямок дослідження комунікація зумовлена демократизацією політичних процесів у світі, розвитком кібернетичної теорії, виникненням і зростанням ролі нових комунікаційних систем і технологій.

Засновниками загальної теорії комунікації були представники двох американських шкіл: прихильники так званого кібернетичного напрямку в аналізі соціальних систем (К.Дейч та ін.) і представники структурно-функціонального підходу до вивчення політики (Г.Алмонд, Дж. Коулмен та ін.). Одним із основних засобів першого є контент-аналіз, а другий розглядає к. як одну з головних функцій суспільства. У подальшому ці ідеї було розвинуто і доповнено у працях Ж.Дюрана, Ж.-М. Коттре, Ю.Маккуела, М.Шарло, Р.-Ж. Шварценберга та ін. Багато уваги приділяється дослідженню форм і об’єктів к., аналізу засобів передачі повідомлень, їх змісту, а також впливу повідомлень на їх адресатів.

В основу канонічної моделі процесу комунікації дослідниками покладено відому парадигму Г.Лассвелла, згідно з якою комунікація розглядається як структура, відповідна до відповіді на питання: хто повідомляє – про що – як, яким каналом – кому – з якою метою – з яким ефектом. У комунікації задіяні слово (писане або проголошене), певний знак, символ, символічні акти, за допомогою яких може передаватися зміст. У системі політико-комунікаційних процесів можна виділити електоральну комунікацію, котра повязана із виборами, плебісцитом, референдумом тощо.У загальному плані базовою тут залишається ситуація діалогу тих, хто управляє, з тими, ким управляють. Одним із сучасних факторів, які впливають на процес електоральної комунікації, є технологія електорального маркетингу.

Розрізняють особистісну та масову комунікацію.Звичайна або повсякденна комунікація – особистісна, діалогічна, усна. Масова – неособистісна, монологічна, друкована, що дозволяє виходити на масову аудиторію. У цілому у масовій комунікації утворюється мозаїка найрізноманітніших відомостей, оскільки цей канал є нейтральним по відношенню до об’єктів, що описуються в ньому. На відміну від такого нейтрального каналу комунікативні технології мають власні об’єкти. Але вони мають також вихід на широку громадськість, тому вони опираються на закономірності спілкування з масовою аудиторією. Комунікація безпосередня та опосередкована (листи, електронна пошта). Ділові стосунки можуть бути офіційними та неофіційними

Комунікація в людини протікає в основному рамках двох основних каналів:вербального і візуального.Вербальна комунікація базується на лексичних одиницях, що відповідають одиницям словника, з яких складається величезне число повідомлень. Візуальна комунікація не володіє таким заздалегідь встановлених одиниць. Натомість відсутність елементарних одиниць робить більш універсальним процес сприйняття візуальної комунікації, оскільки не потребує попереднього знання певних одиниць для розуміння повідомлення. Проте й на візуальному рівні існують попередні норми, що визначають форму необхідного повідомлення.

А.Маслоу говорить про те, що брак краси може бути патогенним фактором. Зокрема, для доведення цього твердження він провів ряд експериментів. Пропонуючи описати звичайних людей, зображених на фотографії у неохайному, негарному оточенні, респонденти описували цих людей як злочинців, параноїків тощо. Це свідчить про те, що в неестетичному оточенні люди здаються нам потворними і поганими. Вибирати, на думку вченого, для спілкування слід гарних і достойних людей, що сприятиме покращенню самопочуття і самооцінки. Отже, нормування має місце і в цьому типі комунікації. Завдяки відсутності заздалегідь визначеної кількості одиниць візуальне повідомлення має більше число інформаційних прочитань. Тому, наприклад, телебачення небезпечне для спеціаліста зі зв’язків з громадськістю у сенсі можливості видати лишнє повідомлення, особливо це стосується прямого ефіру. Тому виникає потреба строгішого контролю саме телевізійного повідомлення.

Комунікативні процеси у відповідності із моделлю Г.Бейтсона розвиваються на двох рівнях: комунікативному та мета комунікативному. Це – одна із дихотомій процесу комунікації (дихотомія – послідовне ділення цілого на дві частини). Комунікативний рівень розуміється стандартно, а мета комунікативний рівень забезпечує відповідну інтерпретацію переданого повідомлення, що відповідає певному варіанту комунікативної поведінки.

Комунікація може бути ієрархічною (з пріоритетом прямого зв’язку) або по іншому авторитарною і демократичною (з пріоритетом зворотнього зв’язку). Для ієрархічної схеми важливим є наказ; чистота каналу зв’язку, оскільки у ній повідомлення, якщо досягне отримувача, завжди буде виконаним; діє схема начальник – підлеглий, де в підлеглого немає іншого вибору, аніж послух. Для демократичної – переконання, отримувач інформації завжди має право вибору: виконувати чи не виконувати повідомлення. У демократичній схемі діє вільна людина. Можна також вважати, що ці два типа комунікації належать до різних соціальних структур – держави і суспільству.

Найбільш досліджуваною і розповсюдженою є дихотомія усної / письмової комунікації. Вони відрізняються своїм словником (абстрактні – конкретні, довгі – короткі слова), по своєму синтаксису (довгі-короткі речення). Письмова комунікація не включає у фіксацію такі явища, як хезитація (вираження сумніву). Вона також не є фіксацією усного мовлення, оскільки вона вибирає з неї виключно характеристики, що сприяють посиленню авторитетності свого слова.

Деякі дослідники (П.Єршов) розрізняють комунікативну поведінку сильного і слабкого учасника комунікації. Тому можна виділити дихотомію сильного / слабкого учасника комунікації. Обмін інформацією він трактує як сферу боротьби. Сильна позиція спрямована на отримання інформації, а не на її видачу. Проте розумний супротивник враховує дійсні інтереси іншої сторони і видає інформацію про те, що істотно їм суперечить, не витрачаючи час на дрібниці, які б могли розгнівати та активізувати супротивника. Друг вільно обмінюється інформацією, уникаючи давати будь-які деморалізуючі відомості, оберігаючи партнера. Дружність пов’язана із розмовністю, навіть багатослів’ям, тобто безконтрольним видаванням інформації. Слабкий партнер також багатослівний, натомість сильний – скупий на слова. Слабкий може видавати інформацію, прагнучи зацікавити сильного. Скупість на слова, на думку П.Єршова, є демонстрацією сили. Він також виділяє типи професії, зайняті переважно видаванням інформації (педагоги, вихователі, бібліотекарі), а ті, хто частіше її добувають – адміністратори. Сильний/слабкий промовець може бути доповнений активним/пасивним слухачем.

Комунікація може бути вербальною або невербальною. Вербальна комунікація — це наше звичне використання мови. До невербальної комунікації відносять міміку, жести, позу, тип одягу, зачіска, а також інтонація, тембр голосу тощо. Так, у США низький голос завжди був ознакою мужності, тому чимало людей спеціально зривали свій голос, намагаючись зробити його низьким. Сюди ж віднесемо також імітацію голосу видатних людей, популярних співаків чи акторів. Людина краще керує вербальною інформацією, частіше залишаючи поза увагою комунікацію невербальну. І це неправильно. Бо за тембром голосу можна визначити, говорить людина правду чи ні. В переговорах за допомогою невербальної інформації можна довідатися, до якої межі здатна дійти супротивна сторона, а потім використовувати цю інформацію для продовження переговорів. Вербальна комунікація має системніший, структурованіший характер. Невербальна комунікація не є такою чіткою, хоча й вона несе в собі досить інформації. Комунікація може бути усною, письмовою або друкованою. Усна комунікація дає можливість швидкого реагування, передає всі нюанси розмови. Тому, наприклад, допит для слідчого цікавіший в усній формі. Письмової комунікації потребують від людини, приміром, державні установи. Ми розписуємося, пишемо, підписуємося, таким чином фіксуючи, що саме нами написано той чи інший документ.

Комунікація може бути формальною або неформальною. До першої відносять офіційні ситуації, які значно сильніше контролюються їхніми учасниками. Неформальні ситуації відображають невимушений характер розмови. В даному разі ми використовуємо не раніше заготовлені тексти, а створюємо їх під час розмови. І той, а також інший варіант є досить поширеними на практиці. Можемо побудувати класифікації щодо обліку кількості співрозмовників:
1 — внутрішня -комунікація, коли людина розмовляє сама з собою;
2 — міжособистісна комунікація;
3 — 5 — комунікація в малих групах;
20—30 і більше — публічна комунікація (наприклад, виступ перед аудиторією, тут наявний функціональний розподіл: активний оратор і пасивна аудиторія);
100 й більше — організаційна комунікація (коли люди працюють в одній організації, вони пов'язані багатьма комунікаційними ситуаціями, які, загалом, і формують клімат фірми, заводу і т. ін. Так з'являється ієрархічна комунікація: від вищих до нижчих. Може виникнути розходження між формальним (тобто призначеним) і справжнім лідерами).
1000 й більше — масова комунікація, зокрема газети, телебачення, журнали, радіо.

Це все різновиди комунікації в межах однієї мови і однієї культури, але, оскільки в світі близько 3 500 мов, то, навіть користуючись англійською мовою, латиноамериканець і європеєць — як співрозмовники — можуть почуватись некомфортно, оскільки вони звикли розмовляти в різних манерах. Відтак можемо назвати такі різновиди комунікації, як міжнародна та міжкультурна, і оволодівання ними також потребує особливих навичок.
Різні моделі комунікації виникають, виходячи із завдань дослідника. Прикладний комунікатор працює у сфері перекодування вербальних у невербальні повідомлення, бо його завданням є стимуляція нової поведінки, базованої на активізації типів поведінки, властивих отримувачу інформації.

Дата добавления: 2015-06-25