Під цензурними утисками

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ: ТВОРЧІСТЬ

Ю. О. Радченко

Анотація

У статті на основі аналізу нормативних документів та наукових робіт, що розгдядають проблеми типології періодичних видань (зокрема, студентських), запропоновано авторську класифікацію студентських газет.

Ключові слова: студентська газета, типологія, класифікація.

Науковий керівник: Кравченко Олена Леонідівна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики і видавничої справи ДЗ “Луганський національний університет імені Тараса Шевченка.

УДК 929 Хвильовий: 821.161.2

Створений у 1922 р. Радянський Союз потребував нових жорстких порядків задля утримування влади над народом і керування суспільною думкою. Селяни й робітники, які отримали комфортні умови для життя та праці, були цілком задоволені новим устроєм. Але владі необхідно було керувати й іншою верствою населення – інтелігенцією, яка працювала у видавничій та журналістській сфері й була здатна впливати на суспільну свідомість не менше, ніж партійні агітатори. Передбачаючи невдоволення новим режимом серед працівників інтелектуальної сфери й усвідомлюючи необхідність пресових форм боротьби з інакодумством, у 20-30-х рр. ХХ ст. комуністична партія звернулась до одного з найсуворіших методів керування інтелігенцією, уже апробованого багатьма диктаторами (згадаймо Людовіка ХІІІ і кардинала Ришельє, які суворо наглядали за газетою Теофраста Ренодо “La Gasette”, і Петра І, що піклувався “Ведомостями”. – Ю.Р.) – до цензури.

За визначенням В. Карпенка, “цензура – це безпосередня заборона поширення певної інформації, зафіксована в нормативних актах, або опосередкована заборона, прихована чи завуальована [3, c. 354]”.Початок 20-х рр. ХХ ст. в УССР характеризувався завуальованою забороною, а вже в кінці 20-х – на початку 30-х рр. практикувалася заборона безпосередня.

Виходячи із зазначеного вище, актуальність статті не викликає сумнівів, оскільки й в науковій літературі на сьогодні немає достатньої кількості розвідок, присвячених дослідженню цензурних утисків М. Хвильового та шляхів, якими він намагався підтримувати свободу думки і творчості.

Об’єктом дослідження обрано журналістську та літературну роботу М. Хвильового в жорстких умовах радянської цензури.

Предметом дослідження є журналістські й художні твори письменника (“Апологети писаризму”, “Думки проти течії”, “Камо грядеши?”, новели “Іван Іванович”, “Лілюлі”, “Ревізор”).

Мета розвідки – дослідити цензуру в новоствореному радянському устрої шляхом аналізу журналістських і художніх творів М. Хвильового. Вона передбачає розв’язання таких завдань:

- вичленувати з творів М. Хвильового судження (явні або приховані), що відображають цензуру, запроваджену радянською владою;

- проаналізувати свідчення про цензурні утиски творів М. Хвильового та виявити їх наслідки;

- з’ясувати роль цензури у видавничій справі УССР в період 20-30-х рр. ХХ ст.

Тема цензурних репресій 20-30-х рр. у видавничій справі, направлених зокрема проти митців “Розстріляного Відродження”, досі не є вичерпаною. Це епоха, в якій репресивна машина радянської влади тільки набирала обертів, але розмах її “діянь” у мистецькій сфері вражав своєю безкомпромісністю. Тема нелегка для дослідження, адже багато важливих документів було засекречено і вивезено, тиражі багатьох книг і часописів вилучено й знищено. Найбільш показові твори, які могли б дати нам широку й яскраву картину цього періоду, лишилися тільки в згадках сучасників як такі, що колись були створені й одразу заборонені (таким прикладом є роман М. Хвильового “Вальдшнепи”, друга частина якого, надрукована в шостому числі журналу “ВАПЛІТЕ”, так і не побачила світ, а її рукопис автор знищив. – Ю.Р.).

В умовах жорсткого партійного нагляду за видавничою справою УССР страждала перш за все якість творів. “Червона” псевдолітература, яка славила вождя й панівний устрій і фактично не несла в собі жодного змісту й художньої цінності, набувала неймовірного розквіту завдяки всебічній підтримці партії. Будь-яка інша література (недостатньо оптимістично-“червона” і, ще гірше – така, що містила критику устрою. – Ю.Р.) була приречена на нещадне редагування або заборону публікації. В. Брюховецький писав: “Микола Хвильовий по-касандрівськи передбачив тяжкі випробування, які неминуче насувались на радянський лад. Прозрів, жахнувся, але наївно, щиросердно почислив, ніби своєю смертю зупинить уже запущений механізм репресій [2, с. 26]”.

Протистояння літературного угруповання селянських письменників “Плуг”, що було основним постачальником “червоної” літератури у 20-х рр., та угруповання “Гарт”, яке ставило на перше місце художню вартість і суспільну значимість твору, створило умови для виникнення Літературної дискусії. Вона почалася 30 квітня 1925 р. статтею “плужанина” Г. Яковенка “Про критиків і критику в літературі”. У ній автор вимагав “запровадження цензури: мовляв, при редакціях журналів і газет треба утворити “контрольні секції з людей ідеологічно витриманих”, які б “пересіювали” критику, виходячи з принципу: “пролетарська творчість – елементарна, проста, але здорова й корисна” [5, с. 71]”. М. Хвильовий, член “Гарту”, не забарився з відповіддю – памфлет “Про “сатану в бочці”, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян” ущент розгромив усі демагогічні тези Яковенка. Після розсекречення в 2009 р. документів ГПУ, що зберігалися до цього в Галузевому державному архіві служби безпеки України (ГДА СБУ), ми змогли дізнатися, що на талановитого письменника й палкого публіциста Хвильового в 20-х рр. ХХ ст. була заведена карна справа, велося стеження та збирався компромат.

Після “сатани в бочці” дискусія розгорілася, привертаючи до себе все більше і більше учасників (О. Дорошкевича, М. Зерова, С. Пилипенка, М. Скрипника, А. Хвилю, С. Щупака та ін.), було опубліковано понад 1000 публіцистичних статей з питань пролетарського мистецтва. Початок дискусії мав мирний характер, без особливої політичної заангажованості (хоча, звісно, керівна роль марксистської ідеології в формуванні нового шляху мистецтва визнавалася не тільки супротивниками Хвильового, а й ним самим. – Ю.Р.), зокрема активно полемізували з приводу чіткого визначення явища “пролетарської літератури”, її завдань і визначних рис, критика творів митців обмежувалась літературно-критичними статтями в журналах. Насправді, уже тоді існувала “червона” цензура, та про неї не наважувалися висловлюватися привселюдно. Ще в 1923 р., за два роки до початку дискусії, М. Хвильовий написав оповідання “Лілюлі”, в якому є такі рядки: “Тоді товариш Огре розказав про фантазію некрасивого карлика — про гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матеріал для поеми. Але...

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет із своєю поемою в редакцію, де сидить суворий редактор із золотими окулярами на носі (тут і далі – підкреслення наші. – Ю.Р.). Поет дивиться на окуляри, на золоті дротики, і вони нагадують йому золоті австралійські розсипи, і, може, далекий Індійський океан, і, можливо,— нарешті! — невідомий південний бігун. Але він ніяк не знає, чому не приймають його поему. І тоді виходить поет із редакції з безпорадною тоскою й рве на маленькі клапті свою поему “Лі-лю-лі”.

...Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав: — Що ж тут смішного?

— Що ж тут смішного? Дурний! Це ж побут революції. Це ж прелість, Огре! [8, с. 269]”.

Використання автором у текст таких епітетів як “золоті окуляри”, “золоті дротики”, “золоті австралійські розсипи” вмотивоване, оскільки заглиблення в їх розкодування дає можливість інтелігентному читачеві замислитися над їх змістом, читати й бачити ті суттєві моменти, які не будуть зрозумілими неосвіченому цензору. Застосування письменником слова-концепта “золотий” описує вірного ідеології комунізму редактора. Його “золоті окуляри” – це свідчення про те, що живе він не бідно, бо партія платить йому добрі гроші за служіння “червоній літературі”. Маруся каже, що поет дивиться на окуляри й бачить за ними інші країни, отже – не радянську дійсність. І тому Маруся сміється з нього, бо для неї, комуністки, цей поет – дурний мрійник. Він не розуміє, чому його поему не приймають. Бо він повинен марити радянською, а не якоюсь іншою дійсністю. І це забавляє Марусю, для неї творчість має бути здорова і корисна, для неї це – нормальний “побут революції”.

Також у новелах М. Хвильового дуже часто використовується транслітерація російської мови українською – такий прийом підкреслює іронічність ставлення автора до Росії та “прєлість” тотальної русифікації.

З поданого уривка ми бачимо, що проблема цензури хвилювала письменника досить давно. Варто лише проаналізувати новели – у багатьох з них М. Хвильовий лишав приховані смисли, які були зорієнтовані на читача мислячого, а отже здатного сприйняти підтекст. Літературна дискусія також була засобом завуальовано подати свою опінію щодо невмотивованості та шкідливості такої цензури для художньої літератури. Поки що подібні публічні заяви не мали значних наслідків.

Найзавзятішими опонентами письменника були Г. Яковенко та С. Пилипенко, яких у першому памфлеті “Камо грядеши” М. Хвильовий називає узагальнено – “енками”, (згодом – “селянськими митцями”, “просвітянами”, “московськими задрипанками”. – Ю.Р.). Ці діячі в літературній творчості притримувалися ультрачервоного стилю письма і виключно селянської тематики, не особливо піклуючись про зміст твору. Хвильовий жартівливо писав про них: “Коли просвітянин стоїть на вигоні, де заходить божественне сонце, – він, вбираючи легкий кізячий димок, почуває, що йому якось не по собі. Він сідає і пише лантух віршів чи то оповідань про вишневі садки і – головне – про “хай живе навіки червоний неп!” і несе їх до міста. В місті виясняється: твори не годяться. Це значить, що його, за “енком”, “комплекс рефлексологічних відбивачів” (от бачите, тов. Майфете, вашу статтю таки вчитали!), – так-от, цей “комплекс” в стані примітивності. Але просвітянин цьому не вірить i приймає “октябрську” платформу [8, с. 410]”.

У дискусії Хвильовий найчастіше виступав від власного імені, аби його думку не ототожнювали з ідеологічною лінією, яку мав “Гарт”. Так писав про це сам письменник:

“Єсть дві літературно-революційні організації: “Гарт” – спілка пролетарських письменників – і “Плуг” – спілка селянських письменників. Останніми часами між цими угрупованнями виникло багато суперечок. “Плуг”, будучи спілкою з слабішою кваліфікацією (це він сам не раз прилюдно визнавав), певніш – просто добровільною культурно-освітньою організацією, що чомусь претендує на роль в мистецтві, – ніяк не може примиритися з існуванням “Гарту” і раз у раз атаковує його <…> Відповідали їм ми, “олімпійці” (так називали нас наші літературні супротивники). Поскільки нас цікавило майбутнє пролетарського мистецтва, а не угруповання “Гарт” і “Плуг”, ми подбали, щоб стати над цими організаціями [8, с. 390]”.

Л. Турчина зазначає, що в ході літературної дискусії “порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва [6]”. Власне шлях розвитку літературного мистецтва був передбачений один: воно мало стати “пролетарським”. “Просвітянська” позиція у визначенні “пролетарського мистецтва” звужувалася до “обговорення твору з єдиною цілею встановлення вартості твору: тако художньої, яко й читабельної”. Критика “просвітян” зводила читабельність (очевидно, розраховану на малограмотних селян і роботяг з фабрик і заводів. – Ю.Р.) та художню вартість твору на один щабель критеріїв оцінки. Хвильовий із обуренням висловився з цього приводу: “Треба негайно “одшити” – або принаймні поставити на своє місце різних писак, що, вміючи сяк-так зробити репортерську замітку, тикають свого носа в мистецтво й – більше того – намагаються керувати ним. Тоді ясно стане, що так зване масове мистецтво є продукт упертої роботи багатьох поколінь, а зовсім не “червона” халтура [8, с. 403]”.

М. Хвильовий у полеміці намагався якомога чіткіше окреслити поняття “пролетарське мистецтво”: “Одна із ознак мистецтва – це його нестримний вплив на розвинений інтелект. Отже, коли наш лікнеп зробить своє діло серед нашого пролетаріату, тоді те пролетарське мистецтво, що про нього ми зараз будемо говорити, воістину буде творити чудеса, воістину буде могутнім чинником в розвиткові людськості і поведе її до ненависних просвітянинові “тихих озер загірної Комуни”, де зустріне людину “втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків” [8, с. 414]”. У цьому уривку автор натякає, що в будівництві комунізму для радянських людей література відіграє далеко не останню роль, а гальмує це будівництво саме міщанський просвітитель, незграбно прикритий ультрачервоною демагогією. У циклі памфлетів “Думки проти течії” він критикував лідера “Плуга” С. Пилипенка як ідеолога масовізму: “Про це нам Пилипенко не раз казав – Літературою (він має на увазі художньою) зветься і вивіска на Держвидаві, і афоризми на паркані, і вірші в “уборній” [8, с. 471]”.

У творах М. Хвильового ми знаходимо багато сатири на тогочасний лад. Відверто зневажливе ставлення до більшовицьких фанатиків, які критикують мистецтво, можна простежити у новелі “Іван Іванович”. Головний герой – яскравий представник міщанського просвітянства, переконаний марксист і більшовик:

“Іван Іванович не визнає конструктивного театру і визнає тільки батально-героїчні та мажорно-реалістичні фільми: вони йому нагадують ті дні, коли він проливав кров за радянську республіку, коли по запорізьких степах мчалась огняна більшовицька кавалерія. Побутово-сатиричних картин мій герой особливо не любить дивитись.

– От нещастя! – каже він, випадково попавши на такий фільм. – Знову міщанська побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такі героїчні дні, і така, можна сказати, песимістична пустишка!

– Але чим з’ясувати появу такого фільма? – питає Методій Кирилович, беручи під руку Марфу Галактіонівну. – Які тут причини?

Іван Іванович знімає окуляри й протирає їх білосніжною хусткою.

– Причини тут ясні, – неохайно кидає він. – Марксист не може їх не розуміти.

– Ти, очевидно, маєш на увазі плехановську формулу? – дуже серйозно питає Марфа Галактіонівна.

– Безперечно! – відповідає Іван Іванович. – Буття визначає свідомість. І потім треба сказати, що наші письменники страшенно темний і малорозвинений народ [8, с. 20]”.

Іван Іванович називає фільм, що не містить патріотичного-радянського змісту, промовистими метафорами “міщанська побрякушка” і “песимістична пустишка”. Це яскравий приклад критики творів мистецтва у 20-х рр. ХХ ст. Подамо тепер згадану у тексті “плеханівську формулу”, виголошену одним із перших теоретиків марксизму Г. Плехановим:

“Революційний рух у Росії може восторжествувати тільки як революційний рух робочих. Іншого шляху у нас нема і бути не може [7]”.

У цій формулі виражений остаточний крах народницького руху в Радянському Союзі. У цій державі не залишається місця для національної самобутності. Іван Іванович з задоволенням згадує часи, “коли він проливав кров за радянську республіку, коли по запорізьких степах мчалась огняна більшовицька кавалерія”. Отже, наш герой-більшовик із задоволенням воював з представниками української нації на боці “інтернаціонального”, а насправді національно знеособленого війська.

О. Куцевська зазначає: “У радянські часи авторська правка поєднувалася із самоцензурою. Для того, щоб надрукувати текст, автори нерідко йшли на вагомі моральні поступки [4, с. 263]”. З приводу цього не можна не виразити захоплення вмінням Хвильового гратися смислами, приховувати цілі контрреволюційні абзаци не тільки в публіцистиці, а й в художніх творах, у той час як інші письменники не наважувалися ані прямо, ані алегорично казати правду в своїх творах.

Приклад таких прихованих змістів можна знайти у новелі “Ревізор”:

“Можна, скажім, попрохати сусідку, щоб доглянула за дітьми... Нарешті, що це за фокуси? Що за буржуазні замашки? Хіба можна так виховати справжню робітничо-селянську дітвору? Отже, Валентин радить взяти на ключа Нелічку й Мурзика і таким чином припинити дискусію. Хай кричать: покричать, покричать і замовкнуть [8, с. 51]”.

М. Хвильовий за допомогою тонкого символізму зображує, як влада ставиться до народу, яким мала б опікуватися, як своїми дітьми. Виховувати справжню “робітничо-селянську дітвору”, себто майбутніх дорослих, що будуватимуть комунізм, треба жорстко. “Дітвора” має знати своє місце, а якщо вона чимось невдоволена, її можна закрити (посадити у в’язницю, заслати у табори і т.п.) – “покричать, покричать і замовкнуть”.

Наведемо кілька прикладів з новели “Іван Іванович”:

“Крім вождів, тут багато різних революційних плакатів з різними текстами – профсоюзного, комсомольського та іншого походження. Тексти страшенно цікаві, художньо витримані (художня простота!) і такі переконуючі, що погляд ніколи на них довго не затримується: одразу все ясно й зрозуміло. На правій стіні в ореолі “ монументального реалізму” висить місцева стінгазета. Це надзвичайно цікава газета. Там вам і оригінальні відділи, як от: “маленькі дефекти великої машини”, тут вам і їдкі сатири на місцеве начальство, як-от: “шашні бувшої кандидатки в комсомол машиністки Попадько” [8, с. 26]”.

У цьому уривку бачимо гостру сатиру на комуністичний побут та цінності. Тексти плакатів “страшенно цікаві, художньо витримані (художня простота!)” – всевладний примітивізм. “Оригінальні відділи” – така собі народна більшовицька творчість за матеріалами донощиків, яка привселюдно висміює громадян за усілякі “неподобства” (“шашні Попадько”).

І здається зовсім фантастичним, що навіть цей уривок був допущений до друку:

“– Я думаю, – говорила Марфа Галактіонівна, – що Зюзя має рацію бути незадоволеним з апаратчиків. Ти як гадаєш, Жане?.. Ти знаєш, я вже давно точу зуби на Сталіна.

– Я, Галакточко, нічого не маю проти, – нарешті зітхав мій стійкий герой, – але щодо Сталіна, я з тобою (тут Іван Іванович озирався) згодний. Згодний, Галакточко. Цілком! На мій погляд, він теж... як би його сказати, – дискусійщик... Себто треба припускати, що він буде дискусійщик [8, с. 42]”. Дискусійщик – це, по суті, контрреволюціонер, людина, що відривається від лінії партії, йде наперекір офіційним догмам комуністичного ладу, критикує марксистське вчення. Хвильовий передбачав, що Сталін, який вже в перші роки свого правління виявив жорстке ставлення до українських літераторів, тільки посилить політичний тиск на них і врешті-решт встановить монополію на думку, стиль, зміст і смислове наповнення художньої літератури. Тому він обачно вклав свої невтішні думки в уста персонажа Марфи Галактіонівни – жінки, не надто вірної ані комунізмові, ані своєму чоловікові.

De jure класичний марксизм передбачав панівну тенденцію реалізму в пролетарській літературі, але de facto письменник мав творити іншу, неіснуючу реальність, ідеальний соціалістичний світ. Наведемо кілька епізодів з новели “Лілюлі”. Перший уривок – це роздуми поета, горбуна Альоші:

“І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:

— Савойя!

І думає, що савояри — убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя — безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди [9, с. 273]”.

Ю. Безхутрий так коментує уривок з “Лілюлі”: “Прагматичний та аморальний світ вимагає від митця “не реквієму, а гімну весняному шумові” в дусі віршів пролетарських поетів. Для цього художник повинен “думати про життя, що воно обов’язково прекрасне, про тайфун, який ніколи не бачив”. Йдеться, отже, про ілюзію <…>, яка б цілком задовольняла “редактора в золотих окулярах” <…> Вічна трагедія вимушеної продажності митця, таким чином, лише модифікувалася у світі, що претендував на кардинальне заперечення старого [1, с. 387]”.

Золоті ріки течуть у серця поета – думки про необхідність хоч якогось заробітку, про своє убоге матеріальне становище. І він думає про савоярів – по суті, гастарбайтерів, які йдуть працювати у чужі країни, щоб не померти з голоду. І сам поет, по суті, такий самий гастарбайтер, він працює в чужій йому країні і пише про абсолютно чужу реальність.

Образ кармазинової (багряної. – Ю.Р.) ріки – це образ життя при комуністичній владі, що від початку і до кінця має бути червоним, і невідомо, наскільки глибоко це торкнеться людини, скільки змін це викличе в самому її існуванні.

Класова нерівність безпартійних, їх відчуженість від соціуму, обмеженість у можливостях добре показані Хвильовим через образ персонажа товариша Огре, в епізоді, де він приходить на урочисте новорічне зібрання на тютюновій фабриці.

“...А коли товариш Огре зібрав хроніку, товаришка Шмідт спитала:

— Ну, а як у вашім районі? Ви, здається, в Замалайськім?

Тоді товариш Огре почервонів і збентежено сказав:

— Я — безпартійний!

— ?.. Ви безпартійний?

...І побігла чорна кішка.

...Товаришка Шмідт холодно сказала:

— А я думала, ви в парткомі...

Товариш Огре гадав, що він згорить, і думав несподівано про Тайгайський міст і — під ним паровики. Товариш Огре сказав:

— До побачення!

Товариш Шмідт сказала:

— До побачення!

Але це було так холодно, ніби зима, і непривітливо, ніби глибока осінь … [9, с. 276]”.

Після того, як Огре зізнається, що він безпартійний, він одразу сприймається ворожо, неприязно (“Ви безпартійний?...І побігла чорна кішка”), відношення товаришки Шмідт різко змінюється на негативне (прощання було “холодне, ніби зима, і непривітливе, ніби глибока осінь”). У новій комуністичній реальності немає місця чужинцям, а отже – нема місця і письменникам, які не штампують дифірамби про Леніна і партію.

Реальну картину сучасного літературного життя Хвильовий передає через образ товариша Пупишкіна: “Товариш Пупишкін, голова пролеткульту — не просто голова: і письменник. Оповідання його починається фатально так: “Галя внесла самовар і розставила чашки. Петро допіру прийшов із заводу й приніс із собою декілька прокламацій etc”. Пише товариш Пупишкін свої оповідання за чашкою чаю; говорить: “Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумієте?” [9, с. 270]”.

У цілому ж Хвильовий актуалізує у читацькій свідомості культурно-політичні реалії нового життя: “зміщення уявлень про справжню і квазікультуру, дивовижні, навіть анекдотичні кар’єри, вихід на перший план пройдисвітів, які скористалися відповідною політичною кон’юнктурою, графоманство невігласів <…> Поряд із демонстрацією “моралі” товариша Пупишкіна, Хвильовий ще раз прагне підкреслити зв’язок із тодішньою літературно-політичною ситуацією. “Щиро стоїть на посту” – безперечна вказівка на відомий московський журнал “На посту” (1923-1925), що відзначався особливими нападками на письменників-попутників та вульгарно-соціологічною критикою культурних явищ [1, с. 381]”.

Церна Г. зазначає: “Тривалі суперечки протягом 1920-х рр. щодо місця й призначення мистецтва в суспільному житті країни завершилися у 1929 р. ІІ з’їздом ВУСППу, на якому було проголошено, що “фронт пролетарської літератури на Україні організований, що пролетарська література успішно бореться за свою гегемонію”. Література стає суто прагматичним чинником у культурній політиці радянської влади, а митці та їхні твори обертаються на ідеологічну зброю [10]”.

М. Хвильовий залишив для нащадків багато таких ключів-підказок, які при детальному дослідженні розкривають нам сутність тогочасної політичної системи, стан українського літературного життя, дійсну вартість творчості партійних підлабузників, гостру замовчувану проблему цензури. У боротьбі письменника за справжнє мистецтво, боротьбі проти цензури та “червоної халтури” партія вбачила лише величезний і некерований потенціал впливу на маси. Результатом стало таврування Хвильового як націоналіста, українського шовініста, контрреволюціонера. Комуністична партія зробила усе, аби унеможливити хоч яку-небудь діяльність письменника. Після п’ятого номеру журнал “ВАПЛІТЕ” був закритий, усі примірники шостого номеру вилучені, згодом ліквідовані “Літературний ярмарок” і видавничий проект “Політфронт”. Це була найжорстокіша радянська цензура – адміністративна.

Після того, як до автора застосовано такі заходи, реабілітованим він бути вже не може. Йому залишається або повна творча бездіяльність, або втеча з країни, або смерть. Хвильовий зробив свій вибір.

Радянський режим протягом майже 70 років тримав українську видавничу справу в атмосфері ідеологічної нетерпимості, утиску свободи слова та жорстоких цензурних репресій. Фактично свободи слова як такої не існувало. Редагування творів проводилося в ідеологічних рамках: стилістиці, фактажу, композиції та іншим аспектам майже не приділялось уваги. Особливо безкомпромісність партії в питанні цензури проявила себе наприкінці 30-х рр. ХХ ст., коли почалися масові репресії письменників, видавців, журналістів. Цей гнітючий вплив призвів до сьогоднішньої невтішної ситуації в українському книговиданні, бо, на відміну від капіталістичних країн, видавнича справа яких мала змогу розвиватися в ХХ ст. майже без перешкод, Україна дуже сильно відстала як у технічному, так і в методичному плані.

Література

1. Безхутрий Ю. М. Хвильовий: проблеми інтерпретації [Текст] / Ю.М. Безхутрий. – Харків: Фоліо, 2003. – 495 с. 2. Брюховецький В. Романтик з непоступливою вдачею / В. Брюховецький // Рад. літературознавство. ― 1989. ― № 8. ― С. 26. 3. Карпенко В. О. Основи редакторської майстерності. Теорія, методика, практика: Підручник [Текст] / В.О. Карпенко. – К.: Університет “Україна”, 2007. ― 431 с. 5. Куцевська О. С. Саморедагування Олесем Гончаром публіцистичного твору: модифікація, прагматика, інтерпретація.: дис.... канд. наук з соц. ком.: спец. 27.00.05 [Текст] Ольга Станіславівна Куцевська. – Луганськ, 2009. – 483 с. 6. Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий. Науково-документальне видання [Текст] / Упоряд. Ю. Шаповал. Передмова: Ю. Шаповал, В. Панченко. ― Київ: Темпора, 2009. ― 296 с. 7. Турчина Л. В. Роль України в теорії азіатського ренесансу М. Хвильового / Л. В. Турчина [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Npifznu/2006_20/20/turchina.pdf. 8. Фундаментальная электронная библиотека. Русская литература и фольклор [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://feb-web.ru/feb/litenc/encyclop/le8/le8-6931.htm. 9. Хвильовий М. Твори у двох томах [Текст] / М. Хвильовий. – К.: “Дніпро”, 1990. – Т.2. – 925 с. 10. Хвильовий М. Я (Романтика): для серед. та ст. шк. Віку [Текст] /М. Хвильовий. – К.: Школа, 2008. – 368 с.: – (Шкіл. хрестоматія). 11. Церна Г. М. Проблема митця і влади в поезії неокласиків / Г. М. Церна / [Електронний ресурс] // Режим доступу: http: //web.znu.edu.ua/herald/issues/archive/articles/2792.pdf.

Дата добавления: 2015-06-25