Основні риси розвитку права в 30-е роки XX ст. 2 страница

У 1931 р. визначився порядок укладання договорів з колгоспами про виділення для промисловості робітників-відхідників з числа членів артілі. Такі договори мали супроводжуватись укладанням індивідуальних договорів підприємств з колгоспниками-відхідниками про умови роботи на підприємстві.

На початку 30-х років завершилося переведення робітників промисловості і транспорту на 7-годинний робочий день. Більшість підприємств і установ переводилися на безперервний виробничий тиждень, а робітники і службовці одержували день відпочинку по черзі у різні дні тижня. Але від такого порядку скоро довелося відмовитись.

На промисловому виробництві негативно відбивалася зрівняльна система оплати праці, яка існувала в той період. До того ж в галузі організації праці поширеною була поширена знеосібка. Введення нових тарифних сіток, розбитих на певну кількість розрядів, стало початком планового державного нормування заробітної плати робітників з урахуванням різниці між працею кваліфікованою і не-кваліфікованою, між працею важкою і легкою тощо.

Праця робітників різних кваліфікацій оплачувалась тепер або за твердими фіксованими ставками або за тарифними сітками, розробленими для кожної галузі промисловості.

Основною формою оплати праці в Україні, як і в інших союзних республіках, була відрядна. Вона ставила розмір оплати в залежність від результатів праці. Поряд з відрядною застосовувались почасова і преміальна форма оплати праці.

З метою зміцнення трудової дисципліни встановлювався новий порядок оплати простоїв та браку. Це було відображено у прийнятій відповідно до загальносоюзного законодавства постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 4 червня 1932 р. про внесення змін до КЗпП УСРР.

Згідно з цією постановою брак на виробництві з вини робітника зовсім не оплачувався, а брак не з вини робітника оплачувався в розмірі двох третин ставки почасової оплати праці даного робітника. Оплата за простій з вини робітника не провадилася. За простій не з вини робітника розмір оплати дорівнював половині тарифної ставки почасової оплати праці робітника відповідної кваліфікації

Особливо суворі заходи вживалися з метою посилення боро­тьби із втратами робочого часу та прогулами. У постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 22 листопада 1932 р. зазначалося, щоза неявку на роботу без поважної причини, хоча б протягом одного дня, робітник або службовець підлягає звільненню з роботи з позбавленням права користуватися квартирою, наданою в будинку даного підприємства чи установи.

Зміцненню трудової дисципліни сприяло також видання за­гальносоюзних статутів про дисципліну в окремих галузях народ­ного господарства і державної діяльності: на залізничному транс­порті (1933 р.), в органах юстиції (1933 р), на водному транспорті (1934 р.), в органах зв'язку (1935 р.) тощо.

Аналогічна робота в республіканському масштабі здійснюва­лася і в Україні. Враховуючи велике значення додержання суворої трудової дисципліни серед працівників системи енергопостачання, Раднарком УРСР 11 вересня 1935 р. затвердив Статут про дисцип­ліну робітників та службовців комунальних електростанцій і елект­ромереж УСРР.

28 грудня 1938 р. Раднарком СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС при­йняли постанову «Про заходи щодо впорядкування трудової дисци­пліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями в цій справі». Постанова проводила різку межу між сумлінними працівниками і прогульниками, леда­рями, зокрема щодо їхніх прав на одержання допомоги по соціаль­ному страхуванню, і вводила нові норми страхового забезпечення у разі хвороби, диференційовані залежно від стажу роботи. Встанов­лювалися надбавки до пенсій за стаж безперервної роботи та інші привілеї. Водночас постановою Раднаркому СРСР вводяться єдині трудові книжки, в яких фіксується уся трудова діяльність грома­дянина.

З метою морального стимулювання Указом Президії Верховной Ради СРСР від 21 грудня 1938 р. установлювався найвищий ступінь відзнаки — звання Героя Соціалістичної Праці, а також запроваджувалося нагородження медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку».

Важливі зміни в трудовому законодавстві відбулися напри­кінці 30-х років, коли вже розпочалася друга світова війна. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. збільшувалася тривалість робочого дня: замість шести-семигодинного встановлювався восьмигодинний робочий день. Усі підприємства й установи переводилися на семиденний робочий тиждень. Самовільне залишення робітниками і службовцями підприємств та установ, а та­кож самовільний перехід з одного місця роботи на інше забороня­лися, тобто відбувалося прикріплення робітників і службовців до своїх підприємств і установ. Самовільне залишення роботи або про­гул тягли за собою кримінальну відповідальність.

З правових актів, що стосувались адміністративно-правового перерозподілу кадрів, слід згадати Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 жовтня 1940 р., яким відновлювався порядок примусо­вих переведень на інше місце роботи, що застосовувався до деяких категорій кваліфікованих робітників і службовців.

Порядок набору робітників з колгоспів, що існував раніше, уже не забезпечував промисловість необхідними кадрами. Тому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 жовтня 1940 р. «Про державні трудові резерви» створювалися школи фабрично-заводського навчання, ремісничі та залізничні училища. Щорічний призив (мобілізація) міської та сільської молоді мав становити від 800 тис. до 1 млн осіб. Передбачені цим Указом державні резерви робочої сили перебували в безпосередньому розпорядженні уряду СРСР і не могли використовуватися відомствами на свій розсуд.

Колгоспне і земельне право. Суттєві зрушення відбувалися в даний період у колгоспному і земельному праві. Вони зумовлюва­лися необхідністю підготувати правові умови проведення суцільної колективізації і ліквідації на цій підставі «куркульства» як класу.

Розпочалася суцільна колективізація під проводом більшови­цької партії, яка визначала і форми, і методи, і строки її здійснен­ня. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації. Україна належала групи районів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Темпи колективізації «спускалися згори» у вигляді контроль­них цифр. Але були керівники, які намагалися ще більше форсува­ти колективізацію. Наприклад. ВУЦВК і Раднарком УСРР. Все це викликало велике незадоволення трудового селян­ства, призводило до зростання напруження на селі Партійне керів­ництво занепокоїлось. 21 лютого 1930 р. в Москві відбулася нарада партійних керівників Росії та України, на якій були накреслені за­ходи щодо виправлення становища. 2 березня в «Правді» було надруковано статтю Сталіна «Запаморочення від успіхів» і нову ре­дакцію примірного статуту сільгоспартілі. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленнями партлінії в кол­госпному русі». Все це внесло деяке тимчасове заспокоєння в се­лянські маси, після чого боротьбу за завершення суцільної колективізації було продовжено.

До кінця 1932 р. в Україні було усуспільнено майже 70% селянських господарств, що охоплювали понад 80 % посівних площ А до середини 1937 р. в Україні вже існувало 27 347 колгоспів, що об'єднували 96% дворів.

Щоб здійснити колективізацію швидкими темпами, було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства. В постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було відверто сформульоване завдання переходу у районах суцільної колективізації до політики ліквідації куркуля як класу.

Порядок розкуркулення розробила у січні 1930 р. спеціальна комісія під керівництвом В. Молотова. Результати її роботи були втілені в постанові ЦК ВКИ(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». За цією постановою господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої належали «участники й організатори антирадянських виступів і терористичних актів» (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізольовані у в'язницях або таборах), до другої — ті, хто «здійснював менш активний опір кампанії розкуркулення» (їх разом з родинами висилали в північні райони країни); до третьої — розкуркулені, які не чинили будь-якого опору (вони одержували зменшені земельні ики за межами колгоспних масивів).

Визначення категорій за допомогою судових органів не додавало правосудності цьому документу, адже в ньому наводилася точна кількість селянських господарств, запланованих до включення в першу (52 тис.) та другу (112 тис.) категорії. Інакше кажучи, за­здалегідь визначалося, скільки селян і в яких саме формах чинити­муть опір майбутній кампанії розкуркулення. Списки «куркулів» з поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райви­конкомами.

Це положення конкретизувалось у спеціальній постанові ОДПУ від 2 лютого 1930 р. Особлива увага в ньому зверталась на Україну. З УРСР слід було виселити 300 тис. — 350 тис. сімей куркулів. Причому близько 50 тис. осіб повинні бути направлені в північні райони.

1 лютого 1930 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством». Цією постановою, проведеною через органи радян­ської влади, кампанії розкуркулення, яка була розв'язана більшо­вицькою партією, надавалася видимість законності. Зокрема, в ній оголошувалось про заборону оренди землі і використання найманої праці в сільському господарстві, конфіскацію у куркулів засобів ви­робництва. Услід за цим 5 квітня 1930 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили постанову «Про заборону орендувати землю й застосову­вати найману працю в одноосібних селянських господарствах у ра­йонах суцільної колективізації». Всі договори про оренду землі в цих районах проголошувалися такими, що втратили силу. Облас­ним виконкомам надавалося право конфісковувати майно куркулів та висилати їх за межі окремих районів і округів. Конфісковані у куркулів будівлі, споруди, живий і мертвий реманент передавались у неподільні фонди колгоспів як вступний внесок за батраків та бід­няків.

Перша хвиля розкуркулювання прокотилася на початку 1930 р. Воно здійснювалося у 309 районах України, в яких налічувалось 2 524 тис. селянських господарств. Було розкуркулено 61 887 госпо­дарств або 2,5 %.

Маховик репресій під час кампанії розкуркулювання вдарив передусім по заможному селянству, а відтак по найпродуктивнішій його частині, шо не могло не відбитися на ефективності сільськогос­подарського виробництва. Різке падіння виробництва зерна в дер­жаві примушує більшовицьке керівництво замислитися над необ­хідністю знизити обороти репресивної машини, але воно не відмов­ляється від терору як методу вирішення господарських проблем. Для України установлювався самий високий план — 2 000 господарств.

Всього за роки суцільної колективізації в Україні експроп­рійовано близько 200 тис. селянських господарств. Так відбувалось знищення найзаможнішого прошарку селянства, до складу якого входили всі ті селяни, що чинили опір усуспільненню. Статус неза­можника не давав ніякої гарантії противникам колективізації — їх оголошували «підкуркульниками» й тож піддавали репресіям.

Водночас партійно-державне керівництво велику увагу при­діляло будівництву машинно-тракторних станцій. Постанова ЦК ВКП(б) від 29 грудня 1930 р. оцінювала МТС як «основні опорні пункти суцільної колективізації та ліквідації куркульства як класу».

Спочатку до будівництва МТС залучались кошти селянства, але незабаром було поставлено завдання перетворити МТС у під­приємства державної власності. Вони будувались за рахунок дер­жави і в них зосереджувалась уся сільськогосподарська техніка. За типовим договором МТС з колгоспом, затвердженим Раднаркомом СРСР 5 лютого 1933 р., колгосп повинен був продати МТС усі скла­дні сільськогосподарські машини (молотарки, локомобілі), які були у нього. Таким чином, колгосп опинявся у повній залежності від МТС. Взагалі МТС відігравала керівну роль у колгоспному будівни­цтві, яка особливо посилилася після створення політвідділів МТС. Наявність державних МТС була засобом економічного контролю за колгоспами, аналогічно до того, як партійно-комсомольска мережа, ДПУ, міліція і комнезами — знаряддям політичного контролю.

Водночас з проведенням суцільної колективізації розпочалася робота із забезпечення правового регулювання діяльності колекти­вних господарств, яка відбилася насамперед у розробці примірних статутів сільгоспартілі.

Статут 1930 р. визначав мету створення сільськогосподарської артілі — побудова великого колективного соціалістичного сільсько­го господарства. Прийняття до артілей куркулів та інших осіб, по­збавлених виборчих прав, заборонялося. Як виняток з цього прави­ла до сільгоспартілі дозволявся вступ членам тих сімей, у складі яких були червоні партизани, червоноармійці, сільські вчителі й аг­рономи, які ручалися за членів своєї сім'ї.

Установлювалося, що всі межі знищуються і створюється єдиний земельний масив колгоспу, причому цей масив у жодному разі не повинен зменшуватись. Інакше кажучи, наділення землею вибулих членів артілі за рахунок земельної площі артілі забороня­лося.

Було також визначено правовий режим колгоспного землеко­ристування. У Статуті йшлося про безстроково користування зем­лею, яке розглядалося як користування бея установлених заздале­гідь визначених строків.

Статут, вимагаючи від селян, які вступали до артілі, усуспіль­нення належних їм засобів виробництва (робоча і продуктивна ху­доба, запаси насіння, реманент і господарські будівлі), водночас до­зволяв залишати в особистій власності колгоспного двору одну ко­рову, деяку кількість дрібної худоби і птиці. Присадибні ділянки, що були у селян, які вступають до колгоспу, просто «залишалися в одноосібному користуванні». Змінити їх розміри можна було тільки за рішенням правління колгоспу, затвердженим загальними збо­рами.

Статут 1930 р. виходив з необхідності мати сталу економічну базу громадського господарства і передбачав створення неподільно­го фонду колгоспу шляхом відрахування від чверті до половини вартості усуспільненого майна членів артілі. Крім того, здійснюва­лися щорічні відрахування у неподільний фонд від 10 до 30 % дохо­дів артілі. Відтак селянин міцно прив'язувався до колгоспу.

Важливе і складне питання про порядок оплати праці колгос­пників не дістало задовільного вирішення. У 1931 р. в Україні було прийнято низку нормативних актів щодо організації та оплати праці в колгоспах.

Для подальшого розвитку колгоспного ладу в Україні, як і в усіх інших республіках, велике значення мав скликаний 11 люто­го 1935р. другий Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників, який схвалив проект нового Примірного статуту сільськогосподарської артілі. Прийнятий з'їздом Статут було затверджено спільною пос­тановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКІІ(б) 17 лютого 1935р.

По-новому у Статуті розв'язувалися питання колгоспного зе­млекористування. Земля, яка була загальнонародною державною власністю, закріплювалася тепер за колгоспами в безстрокове ко­ристування, тобто навічно, і не підлягала ні купівлі, ні продажу, ні здаванню в оренду. Зменшення колгоспної землі не допускалося.

У Статуті 1935 р. вперше називались мінімальні та макси­мальні розміри присадибних ділянок для всього СРСР з тим, що конкретно вони визначатимуться залежно від обласних і районних умов; вказувалося також на кількість худоби (по зонах країни), яку може мати в особистій власності колгоспний двір.

22 травня 1935 р. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У прийняли ціальну постанову, яка визначала порядок вироблення, обгово­рення і затвердження колгоспами статуту сільськогосподарської артілі в УСРР, а також встановлювала розміри приусадибних діля­нок колгоспного двору по кожній області України і кількість голів худоби, яку міг мати колгоспний двір.

Колгоспний лад став на цей час безроздільно пануючим. На­приклад, тільки в Україні у 1935 р. рівень колективізації досяг 91,3%. І тепер тоталітарна держава прагнула взяти з колгоспів більше сільськогосподарської продукції, вилучити її майже безкоштовно. На виконання цього завдання і спрямовувався розви­ток колгоспного і земельного законодавства.

Першого удару було завдано присадибному господарству кол­госпників. 28 травня 1939 р. Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) видали постанову «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання», де наводилися факти порушень установлених статутом сільськогосподарської артілі норм присадибного землеко­ристування, внаслідок чого присадибне господарство ставало дже­релом доходів і відвертало колгоспника від роботи в колгоспі. Постанова вимагала негайно провести обмір присадибних ділянок івідібрати всі залишки землі. Одночасно встановлювався для кожно­го працездатного члена артілі обов'язковий мінімум трудоднів (60—100 трудоднів на рік). Той, хто не виконував цей мінімум, вибував з колгоспу і втрачав право на присадибну ділянку.

Значно обмеженими були і права колгоспників. Так, шоб при­мусити колгоспи займатися тільки виробництвом сільськогоспо­дарської продукції, постановою Раднаркому СРСР від 22 жовтня 1938 р. їм заборонялося організовувати промислові підприємства.

У 1939—1940 рр. відповідно до постанов Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) обов'язкові поставки колгоспами державі продуктів тваринництва, зерна, рису, картоплі тощо обчислювалися не з пла­ну посіву цих культур або кількості худоби в колгоспах, а з кожно­го гектара закріпленої за колгоспом ріллі. Уточнювалися відносини МТС з колгоспами. Згідно з постановою Раднаркому СРСР, вида­ною у лютому 1938 р. натуроплата, яку колгоспи сплачували за роботи МТС, цілком надходила тепер до бюджету держави і здавала­ся колгоспами разом з продукцією за обов'язковими поставками.

Кримінальне право і процес. Кримінальному праву в період 30-х років надавалося вирішальне значення. Вважалося, що за до­помогою жорстоких покарань, шляхом посилення репресій можна швидко та ефективно розв'язати будь-яке завдання. Особливо негативний вплив на розвиток кри­мінального законодавства мала шкідлива концепція про посилення і загострення класової боротьби в міру успіхів будівництва соціаліз­му, хибні положення якої були висловлені у доповіді Сталіна на об'єднаному Пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) у січні 1933 р.

Все це призвело до значного посилення суворості криміналь­ної репресії, розширення переліку злочинів, за які встановлювала­ся вища санкція, надзвичайно жорстокого підходу захисту соціа­лістичної власності. У цьому розумінні характерна також заміна з 1934 р. раніше прийнятого в кримінальному законодавстві терміна «заходи соціального захисту» терміном «покарання». Закон від 8 серпня 1936 р. запровадив на додаток до раніше встановлених ви­дів позбавлення волі (у виправно-трудових таборах і загальних міс­цях ув'язнення) ще й найсуворіший вид позбавлення волі — тюре­мне ув'язнення.

Посилення кримінальної репресії виявилося і в тому, що За­кон від 7 квітня 1935 р. знизив мінімальний вік кримінальної відпо­відальності неповнолітніх і встановив, що, починаючи з 12 років, особи, викриті у вчиненні крадіжки, заподіянні насильства і тілес­них ушкоджень, вбивстві чи замаху на вбивство, підлягають притя­гненню до суду із застосуванням усіх встановлених законом мір кримінального покарання.

До цього слід додати поширення позасудової репресії, діяль­ність особливої наради при НКВС СРСР та численних «трійок».

Всі кри­мінально-правові акти, видані в період 1937—1941 рр., можна по­ділити на дві групи: загальносоюзні кримінально-правові акти, що не включалися до КК УРСР, і кримінально-правові акти, прийняті в УРСР на підставі загальносоюзних законів і спрямовані на вне­сення змін до чинного КК республіки.

Посилення кримінальної репресії відбилося передусім у ви­значенні державних злочинів. Так, у постанові ЦВК СРСР від 14 бе­резня 1933 р. роз'яснювалося, що у справах про шкідницькі акти на державних підприємствах і в установах репресії повинні провади­тись з особливою суворістю. Дії, як, наприклад, шпигунство, виказування військо­вої чи державної таємниці, перехід на бік ворога каралися і раніше, але тепер їх було виділено в групу найтяжчих злочинів, які кара­лися розстрілом та конфіскацією усього майна, і тільки за обставин, що пом'якшували провину, — позбавленням волі на строк до 10 ро­ків. У разі втечі військовослужбовця за кордон члени його сім'ї, якізнали про втечу, за недонесення каралися позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією усього майна. Інші повнолітні члени сім'ї, що проживали разом із зрадником, підлягали позбав­ленню виборчих прав і засланню у віддалені райони Сибіру на 5 ро­ків. Отже грубо порушувався один з основних принципів кримінального права, а саме: кримінальній відповідальності і покаран­ню підлягають лише особи, винні у вчиненні злочину. І треба наголосити, що застосування цього закону призвело до тюремного ув'язнення тисяч невинних людей.

На підставі союзного акта ВУЦВК і Раднарком УСРР 20 лип­ня 1934 р. прийняли постанову про доповнення КК УСРР статтями про зраду Батьківщини. Загальносоюзний Закон від 8 червня 1934 р. був повністю включений до КК УСРР.

Водночас розширювався перелік злочинів проти порядку уп­равлення. Тут насамперед слід згадати прийняту на підставі союз­ного закону постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 13 травня 1934 р, яка передбачала кримінальну відповідальність за посягання на обороноздатність країни. До особливо небезпечних злочинів на­лежало порушення правил міжнародних польотів. 25 лютого 1931 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР відповідно до постанови ЦВК і Раднар­кому СРСР «Про відповідальність за злочини, що дезорганізують роботу транспорту» доповнили КК УСРР статтею, яка передбачала порушення працівниками транспорту трудової дисципліни і встановлювала відповідальність за це у вигляді позбавлення волі до 10 років, а у випадках, коли ці злочини мали явно злісний харак­тер, — найвищої міри покарання — розстрілу. До цієї групи можна також віднести такі злочини, як незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підроблення паспор­тів, порушення правил паспортної системи, щодо яких в УСРР у період 1933—1937 рр. було прийнято низку законодавчих актів.

Жорстокість покарання надалі посилювалась. Постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. за особливо небезпечні державні злочи­ни — шпигунство, шкідництво, диверсію — строк позбавлення волі було збільшено з 10 до 25 років.

Винятково велику увагу приділяє в цей час кримінальне зако­нодавство боротьбі із замахами на соціалістичну власність.

Під час насильницької колективізації однією з форм протесту селянства ставав забій худоби напередодні вступу до колгоспу.

У зв'язку з цим ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову від 16 січня 1930 р. «Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худоби». Винні в такому забої підлягали позбавленню волі строком до 2 ро­ків. Райвиконкомам було надано право позбавляти таких селян права користуватися землею і конфіскопувати їхню худобу. Ще од­на постанова від 1 листопада 1930 р. взагалі забороняла під загро­зою кримінальної відповідальності забій племінної худоби та моло­дняка. Так само постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 7 грудня 1931 р. встановила відповідальність за незаконний забій і приведен­ня в непридатний стан коней. В Україні теж постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 2 січня 1932 р. встановлювалася кримінальна відповідальність за незаконний забій худоби і коней, а також за ін­ші злісні акти, що спричинили загибель худоби або коней чи при­звели їх до непридатного стану.

Поста­новою ЦВК і Раднаркому СРСР від 13 лютого 1931 р. запроваджу­валася кримінальна відповідальність у вигляді примусових робіт на строк до 6 місяців чи позбавлення волі на строк до 3 років за зло­чинно-недбале ставлення до тракторів і сільськогосподарських ма­шин.

Уперше проголошувалося, що соціаліс­тична власність є священною і недоторканною, і тому люди, які посягають на неї, мають розглядатися як вороги народу. Закон встановлював, що: 1) розкрадання соціалістичної (державної і кол­госпно-кооперативної) власності спричиняє розстріл з конфіскация всього майна, з заміною за обставин, що пом'якшують провину, позбавленням волі на строк не менше 10 років з конфіскацією всього майна; 2) до злочинців, засуджених у справах про розкра­дання соціалістичної власності, не застосовується амністія; 3) розкрадання вантажів на залізничному і водному транспорті прирів­нюється до розкрадання соціалістичної власності.

Надто суворі санкції Закону від 7 серпня 1932 р. не обумовлю­валися ні розмірами викраденого соціалістичного майна, ні способа­ми його розкрадання. Це створювало можливість застосовувати За­кон у дуже широкому масштабі й до порівняно незначних крадіжок державної або кооперативно-колгоспного майна.

На початок 1933 р., тобто за неповні п'ять місяців, за цим За­коном було засуджено 54 645 осіб, з них 2110 — до найвищої міри покарання. На підставі цього Закону до кримінальної відповідаль­ності насамперед притягалися діти, які збирали колоски на полях, та голодні селяни, які стригли хлібні колоски. Цей страшний закон дістав у народі назву закону «про «п'ять колосків». Він призвів до загибелі мільйонів людей, але досягнув своєї мети — вирвав із рук умираючого з голоду українського селянина близько 200 млн пудів хліба.

Цей Закон установлював кримінальну відповідальність не тіль­ки за розкрадання соціалістичної власності, а й за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства до колгоспників. За вчи­нення хоча б одного з названих злочинів визначалась міра покаран­ня — позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. Постановою ЦВК СРСР від 30 січня 1933 р. застосування Закону від 7 серпня 1932 р. поширювалося на такі злочини, як заподіяння збитків соціалістич­ній власності («шкідницьке» проведення оранки і сівби, зловмисна поломка тракторів і машин), а також на будь-який обман у справі обліку колгоспної праці і врожаю.

Надалі відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 10 серпня 1940 р. «Про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і за хуліганство» Президія Верховної Ра­ди УРСР своїм Указом від 16 листопада 1940 р. внесла доповнення до відповідних статей КК УРСР, які встановлювали відповідаль­ність за хуліганство і дрібні крадіжки на виробництві у вигляді тюремного ув'язнення строком на один рік.

Значну увагу кримінальне законодавство приділяло боротьбі з господарськими злочинами, приватно-господарською діяльністю та спекуляцією.

Так, постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14 лютого 1930 р. КК УСРР був доповнений ст. 153-3 про кримінальну відпо­відальність за масовий або систематичний випуск промисловими підприємствами недоброякісних виробів та недотримання нових стандартів. У зв'язку з подальшим широким розвитком тор­гівлі ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову від 25 липня 1934 р. «Про доповнення кримінальних кодексів союзних республік статтею про відповідальність за обкрадання споживача і обдурю­вання Радянської держави». У відповідному законодавчому акті, прийнятому ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 23 серпня 1934 р., зазна­чалося, що обважування і обмірювання покупців карається позбав­ленням волі на строк до 10 років. Згідно з постановою ЦВК і Рад-наркому СРСР від 22 квітня 1932 р. «Про боротьбу зі спекуляцією». ВУЦВК і Раднарком УСРР 25 грудня 1932 р. прийняли постанову Про зміну ст. 127 Кримінального кодексу УСРР». За новою редак­цією цієї статті спекуляція каралася позбавленням волі на строк не менше 5 років з конфіскацією всього або частини майна.

В умовах масових репресій керівництво держави робило ви­гляд, що воно піклується про захист прав радянських громадян, за­фіксованих в Конституції СРСР, конституціях союзних республік. Відповідно до цього ЦВК і Раднарком УРСР 2 грудня 1937 р. внесли зміну до ст. 85-1 КК УРСР, яка встановила відповідальність за пе­решкоджання здійсненню виборчих прав і доповнила КК ст. 108-1, яка встановила покарання за підроблення виборчих документів і неправильний підрахунок результатів голосування.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 липня 1940 р. було встановлено кримінальну відповідальність директорів, голов­них інженерів і начальників відділів технічного контролю промис­лових підприємств за випуск недоброякісної або некомплектної продукції і випуск продукції з порушенням обов'язкових стандар­тів. Закон передбачав для винних тюремне ув'язнення строком від 5 до 8 років. Відповідно до цього Президія Верховної Ради УРСР Указом від 15 березня 1940 р. внесла зміни до ст. 135-3 КК УРСР.

Конституції СРСР і УРСР встановлювали, що загальний війсь­ковий обов'язок є законом. На розвиток цього положення Президія Верховної Ради СРСР ЗО липня 1940 р. видала Указ «Про відпо­відальність за порушення правил військового обліку». Було внесе­но відповідні зміни до КК УРСР, якими встановлювалась кри­мінальна відповідальність за порушення правил військового обліку військовозобов'язаних на території УРСР.

Певні зміни відбувалися і в галузі кримінально-процесуально­го законодавства. Істотне значення для поліпшення попередньої підготовки кримінальних справ мала постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 листопада 1934 р. про впровадження інституту під­готовчих засідань. Згідно з цією постановою підготовчі засідан­ня мали розв'язувати спірні питання у складних кримінальних справах судів першої інстанції. Судді надавалося право виносити справу на розгляд підготовчого засідання в тих випадках, коли він вважав, що її не можна призначити до слухання через неповноту попереднього розслідування, неправильну кваліфікацію злочину та ін.

Але такі доповнення і зміни в кримінально-процесуальному законодавстві ставали нікчемними на фоні масових репресій, які здійснювалися саме в цей час і яким передувала своєрідна суттєва деформація кримінально-процесуального законодавства. У резуль­таті цього в першій половині 30-х років було скасовано гарантії прав особи в кримінальному судочинстві.

1 грудня 1934 р. прийнято постанову ЦВК СРСР про надзви­чайний порядок судочинства у справах про терористичні акти, від­повідно до якої попереднє слідство в цих справах обмежувалося 10-денним терміном. Обвинувальний акт вручався звинуваченому за добу до розгляду справи. З процесу виключалися «сторони» — прокурор і адвокат. Касаційне оскарження і навіть подання клопо­тань про помилування у цих справах не допускались, а вирок — розстріл — виконувався негайно після його винесення. Постановою ЦВК СРСР зводилося нанівець у таких справах значення адвокату­ри.

Постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. надзвичайний порядок судочинства у справах про терористичні організації і здій­снення терористичних актів поширювався і на розгляд справ про контрреволюційне шкідництво й диверсії.

До цього слід додати реальну практику застосування фізично­го насильства під час проведення попереднього слідства. У шифро­ваній телеграмі, надісланій усім секретарям обкомів, крайкомів, ЦК нацкомпартий, наркомам внутрішніх справ, начальникам управлінь НКВС 10 квітня 193У р. Сталін роз'ясняв: «що застосування фізич­ного впливу в практиці НКВС було допущене з 1937 р. за дозволом ЦК ВКП(б)» і далі цинічно заявляв, «що метод фізичного виливу повинен обов'язково застосувуватись надалі... як виключно прави­льний і цілковитий».

Дата добавления: 2015-06-25