Бачачи життя осього горе

Бачачи жит­тя осього го­ре,

Що ки­пить, не­мов Чер­во­не мо­ре,

Вихором на­пасті, ту­ги, бід,

Я розс­лаб­нув, і жах­нувсь, і зблід.

Горе су­щим у нім!

Припинив я, бідний, біг свій ско­ро

Щоб не впас­ти з фа­ра­оном в мо­ре.

Вже до прис­тані біжу я, мчу,

Плачем, кри­ка­ми кри­чу

І здіймаю ру­ки.

Боже! У вогні не дай згоріти!

В місті дай мені твоїм по­жи­ти -

Хай у свій не втяг­не слід

Блудний світ, сей тем­ний світ!

О ми­лості безд­на!

Гей ти, пташко жовтобоко…

Гей ти, пташ­ко жов­то­бо­ко,

Не кла­ди гнізда ви­со­ко,

А кла­ди лиш на луж­ку,

На зе­ленім моріжку.

Яструб ген над го­ло­вою

Висить, хо­че ухо­пить,

Вашою жи­ве він кров'ю,

Глянь же! Па­зу­ри ста­лить!

Стоїть явір над го­рою,

Все ки­ває го­ло­вою,

Буйні вітри повіва­ють,

Руки яво­ру ла­ма­ють.

А вер­бич­ки шум­лять низько,

Заколишуть ме­не в снах,

Тут те­че потічок близько,

Видко во­ду аж до дна.

Нащо ж ду­ма­ти-га­да­ти,

Що в селі ро­ди­ла ма­ти?

То у тих хай мо­зок рветься,

Хто ви­со­ко вго­ру пнеться.

А я бу­ду собі ти­хо

Коротати ми­лий вік,

Так мені ми­не все ли­хо -

Щасний бу­ду чо­ловік.

Гей ти, нудьго проклята! Ся докучлива печаль…

Гей ти, нудьго прок­ля­та! Ся до­куч­ли­ва пе­чаль

Гризе ме­не за­тя­та, як міль плат­тя чи ржа сталь.

Гей ти, ску­ко, гей ти, му­ко, лю­та му­ко!

Де не бу­ду, я з то­бою завж­ди вся­кий час,

Ми - як ри­ба із во­дою, хто роз­лу­чить нас?

Гей ти, ску­ко, гей ти, му­ко, лю­та му­ко!

Звіряку злу за­ко­леш, як візьмеш гост­рий ніж,

Нуди ніяк не збо­реш, хоч меч свій і ста­лиш.

Гей ти, ску­ко, гей ти, му­ко, лю­та му­ко!

Добросердечне сло­во лиш мо­же вря­ту­вать,

Що завсігди го­то­ве дум­ки всі обійнять.

Гей ти, ску­ко, гей ти, му­ко, лю­та му­ко!

Христе, ти - меч вер­хов­ний, а піхви - на­ша плоть,

Почуй наш крик, сліз пов­ний, дай ду­ми про­по­лоть.

Гей ти, ску­ко, гей ти, му­ко, лю­та му­ко!

Твій го­лос рідний з не­ба нам бу­де провіщать,

Що блис­кав­кою, гро­мом тре­ба полк ну­ди прог­нать.

Геть ти, ску­ко, геть ти, му­ко, з ди­мом-ча­дом!

Чистий можеш буть собою…

Чистий мо­жеш буть со­бою,

То на­що тобі бро­ня

І шо­лом над го­ло­вою?

Не потрібна і війна.

Непорочність - ось тобі бро­ня,

А не­винність - крем'яна стіна.

Щит, меч і шо­лом - бу­де тобі бог.

Світе, світе без­по­рад­ний,

Вся надія - угорі,

Маєш сумнів - то не­щад­ний

Вихор роз­ме­те на прі.

Непорочність - се Сігор, повір,

А не­винність - ось не­бес­ний двір.

Там по­бу­вай і там по­чий.

Бомб се місто не боїться,

Ні підступ­ності, ні стріл.

Хитрих мін не заст­ра­шиться,

Ні по­жежі, ані стрільб.

Непорочність - ось де діамант,

А не­винність - ось свя­щен­ний град.

Там по­бу­вай і там по­чий.

Ворога в сім граді люб­лять,

їм віддру­жу­ють теп­ло,

Силу для чу­жо­го губ­лять,-

І не віда­ють про зло.

Де ж та­кий чу­до­вий, пиш­ний град?

Сам ти град, ко­ли в душі є сад,

Святому ду­ху храм і град.

Щастя, а де ти живеш? Горлиці, скажіте!…

Щастя, а де ти жи­веш? Гор­лиці, скажіте!

Вівці у полі па­сеш? Го­лу­би, звістіте!

О щас­тя - наш яс­ний світ, О щас­тя - наш крас­ний цвіт!

Ти ма­ти і дім, по­яви­ся, по­ка­жи­ся!

Щастя, а де ти жи­веш? Мудрії, скажіте!

Чи в небі ти пи­во п'єш? Книж­ни­ки, возвістіте!

О щас­тя - наш яс­ний світ, О щас­тя - наш крас­ний цвіт!

Ти ма­ти і дім, по­яви­ся, по­ка­жи­ся.

Книжники мудрі мов­чать, пти­цю ж не спи­таєш,

Де на­шу матір шу­кать? І чи відшу­каєш?

О щас­тя… і т. д.

Щастя не­ма на землі, щас­тя і в небі не знай­ти,

Не знай­ти й у вуглі - в іншім тре­ба шу­ка­ти.

О щас­тя… і т. д.

Небо і місяць, зем­ля й зорі всі - про­щай­те!

Гавань ви злоб­на моя - більше не че­кай­те!

О щас­тя… і т. д.

Я про­ми­нув не­бе­са - ще як по­летіти?

Був у най­ниж­чих ни­зах - ще що повідкри­ти?

О щас­тя… і т. д.

Швидше і швид­ше ле­чу, ска­че мій олень стрімко,

Вище не­бес хут­ко мчу: крин зе­ле­ниться гінко.

О щас­тя, світе наш яс­ний!

О щас­тя, цвіте наш крас­ний! Ти ма­ти і дім, я ба­чу і чую те­бе!

Ласощ йо­го - се гор­тань, очі го­лу­бині,

Всеньке - лю­бов і Хар­рань, ру­ки криш­та­линні.

О щас­тя… і т. д.

Перстом ме­не не тор­кай - так не впізнаєш,

Зовні ме­не не шу­кай - не відшу­каєш.

0 щас­тя… і т. д.

Гей! На­вер­ни-но свій зір, бо він ок­ри­ляє!

Вище стихії і гір ме­не підіймає.

О щас­тя… і т. д.

Сядемо ж, бра­ти­ку мій, ся­дем для бесіди,

Гарний гла­гол твій жи­вий чис­тить усі біди.

О щас­тя, світе наш яс­ний!

О щас­тя, цвіте наш крас­ний! Ти - ма­ти і дім, ба­чу і чую я нині.

Стадо па­сеш ти в кри­нах, з по­луд­ня в го­рах зас­неш,

Не в Гер­ге­сенських по­лях - їхніх до­ли­нах - жи­веш.

О щас­тя, світе наш яс­ний!

О щас­тя, цвіте наш крас­ний! Ти - ма­ти і дім, ба­чу і чую я нині.

Розпошир удаль зір свій, як і розуму коло…

Розпошир удаль зір свій, як і ро­зу­му ко­ло,

Про кінець, що вже близько, зга­дай,

Визначай свою ціль, озир­ни­ся нав­ко­ло,

Спостерігши ба­жань влас­них край,-

На яких же ре­чах ти бу­ди­нок пок­лав?

Коли камінь - сто­яти­ме дім,

Як пісок же під ним - то б хоч як не сто­яв,

Розметнеться за вітром су­хим.

Всяка плоть пісок той, як у світі сім сла­ва,

І жа­до­ба за­топ­лює їх,

Полюби шлях вузький, бо за­гал - то ку­га­ва,

Боже сер­ця і ду­мань моїх!

Коли тре­ба на­раз по­вер­ну­ти в Сіон,

То для чо­го пус­ка­тись у світ?

Шлях важ­кий про­ля­гає в Ієри­хон,

Град не кинь, де душі маєш цвіт.

Як пус­тив­ся, бу­ває, у сі ти до­ро­ги,

Доля шлях пе­ре­пи­нить завж­ди,

Бо як ступ­лять хоч раз в теє прірвисько но­ги,

Розум мо­же не стри­мать біди.

Ну, а ти, який дух усе той же єси,

І не всяк­не чис­ло твоїх літ,

Дух розбійницт­ва в нас пе­реміси!

І зірви з нас трип­рок­ля­ту сіть!

Ми тебе зовсім марнуєм…

Ми те­бе зовсім мар­нуєм,

О щас­ли­вий час жит­тя!

Мов тя­гар на спині чуєм,

А зга­дай про во­рот­тя.

Наче про­жи­тий час та й по­вер­не на­зад.

Наче річки до своїх та й по­вер­нуть струмків,

Наче змо­жем жит­тю хоч би рік ще до­дать,

Наче вік наш з без­меж­ної кількості днів.

Нащо, на­що ж так ба­жа­ти

Жити літ до вісімсот?

Мастаки ми засіва­ти

Бур'янами свій го­род.

Краще мить чес­но жить, аніж день в мис­лях злих,

Краще в святі день про­бу­ти, аніж в будні рік,

Краще чис­тий рік один, аніж де­сять бруд­них,

Краще де­сять літ ко­рис­них, ніж безплідний вік.

Кинь, доб­родію, не­робст­во,

Дорожити вар­то днем,

За по­рожнім во­ро­хобст­вом

Час безслідно про­май­не.

Не на­ше то вже, що прой­шло ми­мо нас,

Не на­ше, що при­не­се і прий­деш­ня по­ра,

Сущий день ли­ше наш, а не ран­ку час,

Не знаєм, що при­не­се ве­чо­ро­ва зо­ря.

Як не вмієш так ти жи­ти,

То нав­чись, доб­ро од­но,

Та не мо­жуть умісти­ти

В го­ло­ву все те май­но.

Знаю, що жит­тя спов­не­не бре­хунів,

Знаю, що вельми дур­ний в світі чо­ловік,

Знаю, чим більш про­жив - тим більше здурнів,

Знаю, що бла­зень той, хто зак­ла­да собі вік.

О спокою наш коханий! Де тебе знайти в наш час?…

О спо­кою наш ко­ха­ний! Де те­бе знай­ти в наш час?

Ти усім нам пре­жа­да­ний, врізнобіч роз­ки­нув нас.

За то­бою ген вітри­ла роз­гор­ну­ли ко­раблі,

Щоб мог­ли те­бе ті кри­ла на чужій знай­ти землі.

За то­бою мар­ши­ру­ють, па­лять, зни­щу­ють міста,

Цілі ро­ки бом­бар­ду­ють, а чи змо­же хто дістать?

Щонайбільші там пе­чалі, де ве­лич­но-пиш­ний дім,

А най­мен­ше в серці жа­лю у бу­ди­ноч­ку малім.

Невдоволені завж­ди ми - то пе­ча­лей дже­ре­ло!

Помислами повні зли­ми - ось бун­тарст­ва де зе­ло!

Потримаймо дух не­си­тий! Годі му­чи­ти свій вік!

Не шу­кай край зна­ме­ни­тий! Будь зви­чай­ний чо­ловік.

Бо ж пе­чаль ускрізь літає, по землі і по воді,

Швидше блис­ка­вок ши­ряє, знай­де і в добрі, й біді.

Розбивай ну­ду не­си­ту, будь в житті та­кий, як є,

Годі чер­вам нас то­чи­ти, тре­ба зна­ти вже своє.

Славні прик­ла­дом ге­рої, та по­биті на по­лях,

Хто жи­ве в самім спо­кої, той страж­да в ста­рих літах.

Бог вділив усіх грун­та­ми - це про­пас­ти мо­же теж.

Жереб мій із бідня­ка­ми, але з мудрістю без меж.

Їдеш, хочеш нас лишити?…

Їдеш, хо­чеш нас ли­ши­ти?

Їдь ве­се­лий, цілий, си­тий,

Хай тобі вітри погідні

Будуть у путі як рідні,

У щас­ли­ву путь хай шля­хи ве­дуть!

Мандрівні хай зник­нуть стра­хи,

Спіте, по­до­рожні пра­хи,

А слух­няні добрі коні

Хай не­суть, як по до­лоні,

І щас­ли­вий слід - як гла­денький лід!

Хмари чорні, геть, невірні!

Не плещіть, дощі надмірні.

Не пе­чи, вар по­лу­ден­ний,

Місяцем будь оза­рен­ний.

У щас­ли­ву путь ночі хай ве­дуть!

Той твої нап­ра­вить но­ги,

Хто дав зем­лю і до­ро­ги

І що ген си­дить ви­со­ко,-

Хай твій шлях хо­ро­нить око.

Твій не­хай відхід бла­гос­ло­вить вхід.

Тож радій, країно, з то­го!

Приймеш му­жа ти свя­то­го.

Кинь же заздрісні зви­чаї!

Щасний, хто йо­го пізнає.

На яс­ний вінець доб­рий хай кінець.

Підіймись на небеса - у версальський хоч би сад…

Підіймись на не­бе­са - у вер­сальський хоч би сад,

Одягни оде­жу злот­ну,

Шапку царськую доб­рот­ну,

Як у серці ну­да, бу­де скрізь тобі біда.

Проживи хоч трис­та літ, про­жи­ви хоч цілий світ,

Що тобі те по­ма­гає,

Коли сер­денько ри­дає?

Як у серці ну­да, бу­де підлість і біда.

Хоч всю зем­лю за­во­юй, над усім хоч за­ца­рюй,

Що тобі те по­ма­гає,

Коли вся ду­ша ри­дає?

Як у серці ну­да, бу­де підлість і біда.

Тож про місяць знать дар­ма, є там лю­ди чи не­ма,

Кинь Ко­пер­ни­кові сфе­ри,

В сер­ця сво­го глянь пе­че­ри!

Як знан­ня в нутрі твоїм - то ве­се­лий бу­деш з ним.

Бог най­кра­щий аст­ро­ном і най­кра­щий еко­ном.

Вічная при­ро­да-ма­ти

Зайвини не мо­же ма­ти.

Найпотрібніше тобі ти знай­деш лиш у собі.

Подивися, як жи­веш: дру­га у собі знай­деш,

Стрінеш там ти іншу во­лю,

Стрінеш в злій бла­жен­ну до­лю:

У тюрмі твоїй там світ, у бо­лоті твоїм - цвіт.

Правду Ав­гус­тин три­ма: пек­ла не бу­ло й не­ма,

Воля - пек­ло пе­рек­ля­те,

Воля - піч па­ще­ку­ва­та.

Тож візьми її до рук - і ні пек­ла, ані мук.

Воле! О не­си­тий ад! Тру­та ти, а всі - то ядь.

Пащею ти позіхаєш

І підряд усіх ков­таєш.

Вбий же знак глу­по­ти - пек­ло зду­жаєш ти.

Боже! Слів жи­вих улий! Хто без те­бе не смут­ний?

Радість ти жит­тя єди­на,

Рай, со­лодкість бе­зу­пин­на!

Вбий ти во­лю злу у нас, твій зцілить нас чис­тий глас!

Дай нам си­лу своїх слів! Сла­ви­мо ца­ря царів!

Всесвіт весь співа про те­бе,

Створений за­ко­ном не­ба,-

Що потрібне, те лег­ке, не­потрібне ж є важ­ке!

Осінь нам приходить, а весна пройшла…

Осінь нам при­хо­дить, а вес­на прой­шла,

Кози діти ро­дять, як вес­на прий­шла.

Ледве літо за­па­ла­ло, а коз­ля вже ца­пом ста­ло,

Цап бо­ро­да­тий!

Гей, за­бу­де­мо пе­чалі! Вік утіхи дасть нам ма­ло,

Засолоджуйсь, жит­тя!

Хто жур­бу при­хо­ває хоч би і на дні,

Зразу й уми­рає - гу­бить свої дні,

Гей-но, ра­дос­те, втіхо, сер­це спить собі ти­хо,

Пряме ж ти, жит­тя!

Не крас­не дов­го­тою, а крас­не доб­ро­тою,

Як та пісня, жит­тя!

Бог мій ми­ло­сер­дий, я йо­го люб­лю,

Бо то камінь твер­дий, сум, прецінь терп­лю.

Він жи­вий, не вми­рає, бо жи­ве з ним, па­лає

І ду­ша моя.

А ко­го за­бу­ває, той пе­чалі хай має,

Бо ото си­ро­та!

Солодощів ба­жаєш? Вбий ти за­видь усю,

Вдовольняйся, чим маєш,- і осяг­неш кра­су.

Плюнь на гробнії пра­хи й на ди­тячії стра­хи,

Смерть - то спокій ли­ше.

Жив отак у Афінах, жив отак в Па­лес­тині

Епікур - Хрис­тос.

https://vk.com/with_books

Дата добавления: 2015-06-26