Розділ перший 1 страница

КОЛЕСО ФОРТУНИ

Частина перша

Про той вечір у Сейри лишилося тільки два спогади - виграш на Колесі Фортуни і маска. Та минав час, спливали роки, і, коли вона зважувалася пригадувати той жахливий вечір, на думку їй спадала лише маска.

Він мешкав у багатоквартирному будинку в Клівз-Мілзі. За чверть до восьмої Сейра, залишивши машину за рогом, подзвонила біля дверей будинку. Того вечора вони мали їхати її машиною, бо свою Джонні завіз до майстерні Тіббетсів у Хемпдені - в ній заїдало підшипник чи щось подібне. Ремонт обійдеться недешево, сказав Джонні по телефону й засміявся отим своїм джонні-смітівським сміхом. Сейра б уже напевне лила сльози, якби таке спіткало її машину, - а власне, її гаманець.

Вона пройшла через вестибюль до сходів, поминувши дошку оголошень на стіні. Там звичайно біліли картки-об’явки: хто продавав мотоцикл, хто стереоапаратуру, пропонували свої послуги друкарки, хтось просив узяти його пасажиром до Канзасу чи Каліфорнії, а ще хтось шукав супутників у подорож на Флориду, щоб по черзі вести машину й ділити витрати на бензин. Та сьогодні на дошці найперше впадав у око великий плакат: міцно стиснутий кулак на бентежно-червоному, наче полум’я, тлі та одне-єдине слово - “ Страйкуйте! ” Був кінець жовтня 1970 року.

Джонні наймав квартиру на другому поверсі, з вікнами на вулицю, - “горішній особняк”, казав він, - де можна було стати біля вікна у смокінгу, як Рамон Новарро[1], з бокатим келихом шипучого вина в руці, й споглядати пульсування великого серця Клівз-Мілза: юрбу, що сунула з кінотеатру, прудкі таксі, мерехтіння неонових реклам.

Власне кажучи, Клівз-Мілз і складався з тієї головної вулиці із світлофором на перехресті (після шостої вечора його перемикали на мигавку), двох десятків крамниць та невеличкої фабрики, що виробляла мокасини. Як і більшість містечок навколо Ороно, де був університет штату Мен, він жив переважно з того, що постачав студентам товари повсякденного вжитку - пиво, вино, бензин, рок-н-рол, харчові напівфабрикати, наркотики, бакалію, житло, кінофільми. Кінотеатр мав назву “Тінь”. Протягом навчального року там показували справді художні фільми та ностальгічні картини сорокових років. А влітку безперервно крутили “вестерни” за участю Клінта Іствуда.

Джонні й Сейра закінчили університет рік тому, і тепер обоє вчителювали у клівз-мілзькій середній школі, яка, одна з небагатьох, ще не була поглинута об’єднаною окружною системою освіти. Викладачі й адміністративні працівники університету, а також студенти вподобали Клівз як спальний корпус, і місто мало з цього неабиякий зиск. Мало воно й гарну середню школу з найсучаснішим обладнанням. І хоч би що там бурчали городяни про “тих університетських” з їхніми “тяжко розумними” балачками, демонстраціями за припинення війни у В’єтнамі та втручанням у місцеві справи, проте ніхто з них і слова не казав проти доларів, що пливли до міської скарбниці у вигляді податків на ошатні професорські особняки та багатоквартирні будинки в районі, що його дехто із студентів називав “стук-грюк-забудовою”, а дехто - “кварталом-привидом”.

Сейра постукала, і з-за дверей долинув дивно приглушений голос Джонні:

- Не замкнено, Сейро, заходь!

Трохи нахмурившись, вона штовхнула двері. Квартира потопала в темряві, і лише на стелі ледь блимали тьмяні відсвіти жовтої мигавки на перехресті за півкварталу. Меблі бовваніли горбатими чорними тінями.

- Джонні?

“Запобіжники в нього перегоріли, чи що?” - подумала вона й невпевнено ступила крок уперед - і раптом перед нею виринуло з темряви обличчя, навіть не обличчя, а жаска подоба, яку побачиш хіба що в моторошному сні. Вона світилася примарним мертвотно-зеленкуватим світлом. Одне око було широко розплющене й дивилося на Сейру злякано й мовби зацьковано. Друге неначе лиховісно підморгувало, ледь видніючись крізь стулені повіки. Ліва половина обличчя - з розплющеним оком - була нібито нормальна. А от права, здавалося, належала якомусь чудиську: неприродно викривлена, товсті губи розтягнуті, і так само примарно світяться в темряві ощирені хижі ікла.

Сейра здавлено зойкнула й відсахнулася назад. Та ось спалахнуло світло, і замість якоїсь темної печери вона знов опинилась у знайомій кімнаті Джонні: на стіні - карикатурний Ніксон, зображений як торговець старими автомобілями, на підлозі - плетений килимок, зроблений матір’ю Джонні; кругом пляшки від вина, що правлять за свічники. Жаска подоба перестала світитись, і Сейра побачила, що то просто маска, такі продають у дешевих крамничках до Дня всіх святих. За порожньою очницею до неї підморгувало голубе око Джонні.

Потім він скинув маску й став перед нею такий, як завжди: у вицвілих джинсах, та брунатному светрі, з приязною усмішкою на обличчі.

- Із святом тебе, Сейро! - мовив він.

Серце її і досі злякано калатало. Джонні таки добряче її настрахав.

- Дуже смішно, - мовила вона й повернула назад до дверей. Такі жарти були їй не до вподоби.

Джонні перепинив її уже в дверях.

- Гей... Я вибачаюся.

- І таки є за що. - Сейра дивилася на нього холодно - чи принаймні намагалась. Гнів її уже майже минув. На Джонні просто не можна було сердитися довго, ось у чім річ. Любила вона його чи ні - то була й для неї самої ще загадка, - але сваритися з ним надовго чи таїти на нього зло ніяк не випадало. Сейра подумала: а чи міг хто коли-небудь довго мати зуба на Джонні Сміта? - і сама ця думка видалась їй такою кумедною, що вона мимоволі всміхнулася.

- Ну, отак воно краще. А то я вже подумав був, хлопче, що. ти хочеш мене покинути.

- Я тобі не “хлопче”.

Джонні окинув її поглядом.

- Та це я вже й так знаю.

Сейра була в грубому хутряному пальті - штучний єнот чи щось таке ж загальноприступне, - і простодушний натяк Джонні знову викликав у неї усмішку.

- В. цій шкурі й не добачиш, - мовила вона.

- Е ні, я добачаю, - заперечив Джонні.

Тоді обняв її і поцілував.

Вона не хотіла відповідати на його поцілунок, але, звісно ж, відповіла.

- Пробач, що я тебе налякав, - сказав він і, добродушно потершись носом об Сейрин ніс, пустив її. Потім підняв маску над головою. - Я ж то думав, ти посмієшся. У п’ятницю надіну її в класі.

- Ой, Джонні, та це ж буде порушення дисципліни.

- Е, якось переживу, - осміхнувся він.

І таки пережив би, хай йому абищо.

Сейра щодня приходила до школи у великих “учительських” окулярах, стягши коси в такий тугий вузол, що, здавалось, вона от-от зойкне від болю. Спідниці носила до колін, тим часом як у більшості її учениць вони ледь прикривали штанці (“А ноги в мене однаково кращі, ніж у будь-якої з них”, - зловтішно думала Сейра). Вона суворо стежила, щоб учні сиділи в класі за алфавітом, - згідно із законом середніх чисел, це мало принаймні тримати бешкетників на певній відстані один від одного, - і рішуче відсилала порушників спокою до заступника директора, виходячи з міркування, що за свої каральні функції він отримує додатково п’ятсот доларів на рік. Та все одно її робота в школі являла собою повсякденну боротьбу з демоном, що вселяється майже в кожного вчителя-початківця. З демоном Дисципліни, А ще більше турбувало Сейру те, що вона постійно відчувала присутність негласного колективного суду - чогось ніби учнівської громадської думки, - який оцінював кожного нового вчителя, І що його присуд був щодо неї не дуже сприятливий.

А от Джонні, здавалося б, зовні аж ніяк не відповідав усталеному уявленню про доброго вчителя. Він переходив від класу до класу, мов сновида, занурений у якісь солодкі мрії, і часто запізнювався на уроки, спинившись побалакати з кимось під час перерви. Він дозволяв учням сидіти де їм заманеться, отож вони щодня опинялися на інших місцях, причому найзапекліші шибайголови незмінно тяжіли до задніх рядів. Сейра за такого безладу навряд чи запам’ятала б усі імена й до весни, а Джонні, здавалося, вже тепер міг назвати кожного учня.

Він був високий на зріст, трохи сутулуватий, і діти прозвали його Франкенштейном[2]. І Джонні це начебто анітрохи не дратувало, а навпаки, навіть тішило. Та попри все те, на його уроках завжди було тихо і діти з них майже не тікали (тим часом як Сейра мала постійний клопіт з прогульниками), а отой колективний суд ставився до нього видимо прихильно. Джонні належав до тих учителів, яким літ через десять присвячують шкільні щорічники. А Сейра - ні. І, намагаючись збагнути причину цього, вона часом аж шаленіла.

- Може, склянку пива на дорогу? Чи вина? Чи ще чого?

- Ні, але я сподіваюся, ти сьогодні багатий, - сказала вона й узяла його під руку, поклавши собі більш не сердитись. - А то ж я менш як три сосиски не їм. А надто на останньому окружному ярмарку року.

Вони виправлялися в Есті, містечко за двадцять миль на північ від Клівз-Мілза, що його єдиною претензією на сумнівну славу було проведення Найостаннішого сільськогосподарського ярмарку року в Новій Англії. Ярмарок закривався у п’ятницю ввечері, перед Днем усіх святих.

- Зважаючи на те, що платня в нас у п’ятницю, споряджений я непогано. Маю вісім доларів.

- Ого... хвалити бога, - мовила Сейра, закотивши очі догори. - Я завжди знала: як буду безгрішна, то здибаю колись багатенького дядечка.

Джонні посміхнувся й кивнув головою.

- Еге ж, дитинко, наш брат сутенер гребе хіба ж такі-і-і гроші! Ось тільки надягну куртку, і вирушаємо.

Сейра дивилася на нього з болісною ніжністю, і внутрішній голос, що озивався тепер дедалі частіше, - коли вона стояла під душем, читала книжку, готувалася до уроку, лаштувала самотню вечерю, - раптом вихопився знову, наче один з отих півхвилинних рекламних роликів посеред телевізійної передачі.

Він дуже милий хлопець, з ним легко ладнати, він веселий, ніколи не доведе тебе до сліз. Та чи кохання це? Тобто чи досить усього цього для кохання? Навіть коли ти вчилася кататись на двоколісному велосипеді, тобі довелося не раз упасти й збити собі коліна. Можна сказати, плата за науку. А то ж був сущий дріб’язок.

- Я ще зайду до туалету, - гукнув їй Джонні.

- Ну-ну... - Сейра ледь помітно всміхнулася.

Джонні був з тих людей, які бозна-чому вважають за необхідне сповіщати всіх і кожного про свої природні потреби.

Вона підійшла до вікна й визирнула на Головну вулицю. До автостоянки біля О’Майкового закладу, де подавали піццу й пиво, сходилися підлітки. Раптом їй захотілось опинитися там серед них, залишивши позаду свої нерозв’язні проблеми - або ж відклавши їх на майбутнє. В університеті все було простіше. Неначе в казковій Небувальщині, де й студенти, і навіть викладачі могли почувати себе товаришами Пітера Пена й ніколи не ставати дорослими. А на роль капітана Гака[3] завжди знайшовся б якийсь Ніксон чи Агню[4].

Вона познайомилась із Джонні лише у вересні, коли вони почали вчителювати у школі, але обличчя його запам’ятала ще із загальноосвітнього курсу, обов’язкового для всіх студентів. Вона тоді прикипіла серцем до Дена, а Джонні і Ден не мали між собою нічого спільного. Ден був майже бездоганний красень, дотепний і невтримно-гострий на язик - від чого Сейра завжди трохи ніяковіла, - дуже охочий до чарки й палкий у любощах. Добре підпивши, він часом ставав брутальним. Сейрі особливо запам’ятався один такий випадок у барі “Бронзова стойка” в Бангорі. Чоловік у сусідній кабіні докинув якийсь жарт до Денової розповіді про університетську футбольну команду, і Ден, умить скипівши, запитав, чи не заважає йому голова на в’язах. Той вибачився, але Ден хотів не вибачень - він хотів бійки. Він почав робити образливі зауваження на адресу жінки, що була з тим чоловіком. Сейра поклала руку йому на плече й попросила вгамуватися. Та Ден скинув її руку, і в погляді його сірих очей зблиснула така лють, що решта слів застрягла у неї в горлі. Зрештою Ден і той чоловік вийшли надвір, і Ден почав його бити. Бив аж доти, доки той - не молодий уже, років під сорок, із помітним черевцем чоловік - заверещав. Сейра ніколи ще не чула,,як верещить чоловік, і більш ніколи не хотіла б цього почути. Потім вона й Ден мусили мерщій забиратися геть, бо власник бару бачив, як усе було, й викликав поліцію. Сейра охоче подалася б додому сама (“Ой, та невже?” - глузливо запитав її внутрішній голос), але до університетського містечка було дванадцять миль, автобуси вже не ходили, а “голосувати” вона боялася.

Дорогою назад Ден мовчав. На щоці в нього була подряпина. Усього одна подряпина. І коли вони доїхали до її гуртожитку, Сейра сказала Денові, що більш не хоче його бачити. “Як тобі завгодно, крихітко”, - озвався Ден так байдужно, що вона аж похолола; і коли він удруге подзвонив їй після тієї пригоди в “Бронзовій стойці”, Сейра знов пішла до нього. Хоч у глибині душі й зневажала себе за це.

Так тривало цілий осінній семестр її останнього року в університеті. Ден і страхав її, і водночас вабив. Він був її перший справжній коханець, і навіть тепер, за два дні до Всіх святих 1970 року, він залишався її єдиним коханцем. Із Джонні до цього в неї ще не дійшло.

Зв’язок з Деном урвався раптово, на початку цього року. Він завалив екзамен і покинув університет.

- Куди ж ти тепер? - боязко спитала Сейра, сидячи на ліжку його товариша по кімнаті, тим часом як Ден жбурляв у дві валізи свої речі.

Їй хотілося спитати про інше, більш особисте. Чи буде він десь поблизу? Чи піде працювати? Чи вчитиметься далі на вечірньому факультеті? Чи є в його планах на майбутнє якесь місце для неї? А втім, ось про це вона нізащо б не зважилася спитати. Бо сама не була готова почути його відповідь. Та й відповідь, яку дав Ден на оте її єдине загальне запитання, прикро вразила Сейру.

- Мабуть, у В’єтнам.

- Як?..

Він сягнув рукою до полиці, швидко перебіг пальцями по паперах, що там лежали, й кинув Сейрі якусь листівку. То була повістка з Бангорської призовної дільниці. Денові пропонували з’явитися на медичний огляд.

- Невже не можна уникнути цього?

- Ні. А може... Не знаю. - Він запалив сигарету. - Навряд чи я захочу уникати.

Сейра приголомшено дивилася на нього.

- Обридло мені все це. Закінчуй університет, іди працювати, а там шукай собі жіночку. Гадаю, ти б не від того, щоб стати нею. Не думай, я теж про це мізкував. Але не буде діла. І ти це добре знаєш, і я. Ми з тобою не пара, Сейро.

І тоді, почувши відповіді на всі свої запитання, вона пішла й більш не бачила Дена. Згодом вона кілька разів зустрічала його товариша по кімнаті в гуртожитку. За півроку той отримав від нього три листи. Дена призвали й відправили кудись на південь проходити загальновійськову підготовку. То була остання звістка про нього, яку дістав його товариш по кімнаті. І остання звістка, яку дістала Сейра Брекнелл.

Спершу їй здавалося, що все минеться безболісно. Усі ті сумні, зворушливі пісеньки, що їх начебто тільки й чуєш по радіо в машині після півночі, її не обходили. Так само як і затерті слова про розбите кохання й згорьоване серце. Вона не підчепила собі на зло іншого хлопця, не стала вчащати до барів. Майже всі вечори тієї весни вона просиджувала у своїй кімнаті в гуртожитку й старанно гризла науку. І знаходила в цьому полегкість. Вона нічим не забруднила себе.

І тільки після того, як познайомилась із Джонні - минулого місяця, на танцювальній вечірці молодих учителів, де вони обоє волею щасливого випадку були без пари, - тільки тоді Сейра збагнула, яким жахіттям був той її останній семестр в університеті. Коли живеш таким життям, цього просто не помічаєш, бо воно стає невіддільним від тебе самої. Як в отій оповідці про двох віслюків, що зустрілися, припнуті до однієї огорожі, в якомусь східному місті. Перший віслюк - міський, і на спині в нього тільки сідло. А другий - з геологічної партії, нав’ючений ящиками, наметами, куховарським начинням, а зверх того ще й чотирма п’ятдесятифунтовими мішками з рудою. Так що аж хребет у нього вгинається. От перший віслюк і каже: “Ну й навалили ж на тебе тягар!” А другий йому на це: “Який тягар? Де ти його бачиш?”

Тепер, з відстані часу, Сейру жахала саме та порожнеча, в якій вона прожила цілих п’ять місяців, - наче під скляним ковпаком. А власне, усі вісім, як рахувати й минуле літо, коли вона найняла невелику квартирку на Флег-стріт у Візі й тільки те робила, що шукала місця вчительки та читала романи в паперових обкладинках. Уранці вставала, снідала, йшла довідуватися з приводу роботи - до школи чи в інші місця, які визначала наперед, - тоді поверталась додому, обідала, лягала трохи подрімати (часом те “трохи” тривало години чотири), потім вечеряла, десь до пів на дванадцяту читала, дивилася телевізор, а коли її починав брати сон, лягала спати. Вона не могла пригадати, чи за весь той час думала бодай про що-небудь. Життя її ішло механічно. Вряди-годи вона відчувала глухий біль десь у лоні - біль невтамованої жаги, як іноді писали дами-романістки, - і вживала проти нього один засіб - холодний душ. Згодом і душ почав завдавати їй болю, і вона зносила це з гіркою, відчуженою втіхою.

Протягом тих місяців Сейра не раз привітала себе з тим, як добре, цілком по-дорослому вона тримається. Адже їй і на думку не спадає той Ден... Ден Як-там-його, ха-ха!.. - Тільки згодом вона усвідомила, що всі вісім місяців ні про що інше й ні про кого іншого не думала. За ті вісім місяців країна зазнала неабияких струсів, але Сейра все це навряд чи й помітила. Марші протесту, полісмени в захисних шоломах і протигазах, шалені нападки Агню на пресу, заворушення в Кентському університеті, літні спалахи насильства з боку чорних екстремістів, що відкрито вийшли на вулиці, - всі ті події напевне висвітлювались у вечірніх випусках телевізійних новин. Але Сейра наглухо замкнулася у своєму власному світі, цілком удоволена тим, як чудово переступила вона через Дена, як легко призвичаїлась до нового життя і як добре їй тепер ведеться. Де там той тягар?..

Потім вона почала вчителювати у клівз-мілзькій середній школі, і то був справжній переворот у Ті житті - після шістнадцяти років навчання самій опинитися за вчительською кафедрою. А далі - ота вечірка і знайомство з Джонні Смітом (чи не безглуздо, що реальна, з плоті й крові людина може мати таке безособове ім’я та прізвище - Джон Сміт?). Того вечора Сейра, дарма що була замкнута в собі, все-таки помітила, як він дивився на неї, - не хтиво, але із здоровою чоловічою цікавістю, видимо оцінивши належним чином її вигляд у ясно-сірій плетеній сукні, яку вона надягла на вечірку.

Він запросив її в кіно - у “Тіні” показували “Громадянина Кейна”[5], - і Сейра не відмовилась. Вони добре провели час, хоч Сейра й відзначила подумки: “Дотепністю він не вражає”. Прощаючись, Джонні поцілував її, і їй це було приємно, та все ж вона подумала: “Ні, він не Еррол Флінн[6]”. Говорив він жваво, кумедною скоромовкою, і Сейра несамохіть усміхалась, а собі думала: “Під Хенні Янгмена працює”.

Потім, уже пізнього вечора, сидячи у своїй спальні перед телевізором, на екрані якого Бетт Девіс зображувала затяту жінку-кар’єристку, Сейра нараз пригадала деякі з тих своїх думок і аж завмерла з відкушеним шматком яблука в роті, трохи приголомшена власною несправедливістю.

І її внутрішній голос, що майже цілий рік мовчав, - голос не так сумління, як надії, - раптом вихопився назовні.

“То ти вважаєш, що йому далеко до Дена? Так?”

“Ні! - запевнила вона себе, тепер уже справді приголомшена. - Я й думати забула про Дена. Все те... було так давно...”

“Де ж пак, давно! - заперечив голос. - Не давніш, як учора”.

Аж тут Сейра усвідомила, що сидить сама в квартирі пізнього вечора, їсть яблуко й дивиться по телевізору фільм, який її зовсім Не цікавить, - і тільки тому, що це простіше, ніж думати, бо коли всі твої думки крутяться навколо тебе самої і твого втраченого кохання, вони лягають на душу важенним каменем.

Тепер вона була геть приголомшена.

І гірко заплакала.

Джонні запросив її вдруге і втретє, і Сейра приймала його запрошення. Вона наново відкривала себе й у цьому - таку, якою стала тепер. Вона не могла сказати, що її зустрічі із Джонні- просто невинні побачення, бо це було не так. Дівчина вона була звабна, гарненька, І після того, як закінчився роман з Деном, її не раз запрошували провести разом вечір, але вона всім відмовляла і лише кілька разів пішла з Деновим товаришем по кімнаті на біфштекси до “Грота”, та й то, як тепер зрозуміла (з відразою до себе й похмурим гумором), аби тільки вивідати в бідолашного хлопця що-небудь про Дена. Де там той тягар?..

Більшість її подруг-однокурсниць після закінчення університету зникли з обрію. Бетті Гекмен, на превеликий розпач її заможних, респектабельних батьків, подалася з “Корпусом миру” до Африки, і Сейра часом із цікавістю думала, як ті угандці мають липнути до Бетті, з її молочно-білою, несприйнятливою до засмаги шкірою, попелясто-білявим волоссям та гарненьким холодно-офіційним личком. Діні Стабс вступила до аспірантури в Х’юстоні. Рейчел Юргенс вийшла заміж за однокурсника й тепер ходила вагітна десь у глушині на заході Массачусетсу.

Сама з себе дивуючись; Сейра зрештою мусила визнати, що Джонні Сміт - перший новий залицяльник, який з’явився в неї за довгий-довгий час; а вона ж була колись, у випускному класі своєї школи, “міс Популярність”! Щоправда, вона пішла була на побачення й з двома іншими клівзькими вчителями - просто так, щоб не втрачати перспективи. Один з них був Джін Сідеккі - новий математик, але він виявився страшенним занудою. Другий, Джордж Раунде, одразу ж дав волю рукам. Сейра вліпила йому ляпаса, та другого дня в нього ще вистачило нахабства підморгнути їй, коли вони зустрілися в шкільному коридорі.

А Джонні потішав її, з ним було напрочуд легко. До того ж він збуджував її фізично; якою мірою - Сейра ще не могла сказати, принаймні поки що. Минулої п’ятниці, коли їх звільнили від уроків для поїздки на осінню вчительську конференцію в Уотервіллі, Джонні запросив її ввечері до себе додому на спагетті власного приготування. А коли в каструльці забулькав соус, раптом зірвався й побіг до крамниці на розі по вино. Повернувся він з двома пляшками сидру. Як і оті оголошення про відвідини туалету, це було цілком у стилі Джонні.

Після вечері вони сіли дивитися телевізор, але замість того почали обійматись, і хто зна, чим би все воно скінчилося, коли б не надійшли два приятелі Джонні, викладачі університету, зг проектом факультетської заяви щодо академічних свобод. Вони хотіли, щоб Джонні проглянув той папір і висловив свою думку. Він зробив це, проте далеко не з такою охотою, з якою звичайно брався до всякого діла. Сейра помітила його нехіть, і її затопила тепла хвиля таємної втіхи. Таку саму втіху викликав у неї і знайомий біль усередині - біль невтамованої жаги, - і тієї ночі вона не стала виганяти його холодним душем...

Сейра одвернулась од вікна і підійшла до канапи, де Джонні поклав свою маску.

- Із святом Усіх святих, - мовила вона й тихенько засміялася.

- Що-що? - озвався голос Джонні.

- Я кажу, якщо ти зараз же звідти не вийдеш, и поїду без тебе.

- Уже йду.

- Ну й чудово!

Вона провела пальцями по масці з обличчями Джекіла і Хайда[7]: ліва половина - добрий доктор Джекіл, права - жорстокий звіроподібний Хайд. “Як буде в нас на День подяки[8]? - подумала Сейра. - А на Різдво?..”

Від цієї думки по всьому її тілу перебіг дивний нервовий дрож.

Джонні подобався їй. Він був цілком звичайний милий хлопчина.

Вона знов поглянула на маску: страхітлива подоба Хайда, мов ракова пухлина, виростала просто з обличчя Джекіла. Маска була вкрита люмінесцентною фарбою, тим-то й світилася в темряві.

А що таке “звичайний”? Ніщо, ніхто. А втім, ні. Якби він був такий уже звичайний, чи спало б йому на думку надіти Чугаке казна-що в класі й не вважати це порушенням порядку? А як можуть учні називати його Франкенштейном, а проте любити й поважати? То що ж таке “звичайний”?..

Прослизнувши крізь намистяну завісу, що відокремлювала спальню й ванну від вітальні, з’явився Джонні.

“Якщо він сьогодні захоче лягти зі мною до ліжка, я, мабуть, погоджуся”.

Від цієї думки враз стало тепло, як ото коли повертаєшся додому з далекої дороги.

- Ти чого всміхаєшся?

- Та нічого, - відказала Сейра, кидаючи маску на канапу.

- Ні, скажи. Це щось приємне?

- Джонні, - мовила вона, поклавши руку йому на груди й зводячись навшпиньки, щоб поцілувати його, - є речі, про які не заведено говорити. Ну ж бо, ходімо вже.

Вони на хвильку спинилися у вестибюлі, і, поки Джонні застібав свою теплу джинсову куртку, Сейрин погляд мимохіть звернувся до плаката з написом “Страйкуйте!” і стиснутим кулаком на вогнистому тлі.

- Знов буде студентський страйк, - сказав Джонні, помітивши, куди вона дивиться.

- Проти війни?

- Цього року не тільки проти війни. В’єтнам, призов резервістів, події в Кентському університеті - все це розворушило студентство як ніколи раніш. Гадаю, і в нас тут залишилося зовсім мало рохкал.

- Яких рохкал?

- Узірцевих діточок, котрим аби тільки одержати диплом, а потім дістати посаду з платнею десять тисяч доларів на рік - цим і обмежується їхній інтерес до державної системи. Рохкалу начхати на все, крім власної шкури. Але настав інший час. Тепер і в більшості з них відкрилися очі. Попереду великі переміни.

- Це для тебе таке важливе? Навіть тепер, по закінченні університету?

Джонні виструнчився.

- Мадам, я ж його вихованець. Джон Сміт, випуску сімдесятого року. Не пошкодуймо нічого задля нашого старого доброго Мену!

Сейра посміхнулася:

- Ну ходімо вже. Я хочу покататися на круговерті, поки там не зачинили на ніч.

- Чудово, - сказав він, беручи її під руку. - Цілком випадково в мене є твоя машина, що стоїть за рогом.

- І вісім доларів. Нас чекає казковий вечір.

Погода була хмарна, але суха й досить тепла як на кінець жовтня. На небі серпик місяця намагався пробитись крізь запону хмар. Джонні обняв Сейру за стан, і вона пригорнулася до нього.

- Ти знаєш, Сейро, я дуже багато думаю про тебе. - Тон його був начебто недбалий, але тільки начебто, її серце на мить завмерло, а тоді забилося часто-часто.

- Справді?

- Мені здається, той Ден чимось скривдив тебе, так?

- Я й сама не знаю, що він зі мною зробив, - щиро призналася Сейра.

У спалахах жовтої мигавки за квартал позад них їхні тіні то виникали, то зникали на цементованому тротуарі під ногами.

Джонні, як видно, обмірковував її слова.

- Я не стану тебе кривдити, - промовив він зрештою.

- Так, я знаю. Але, Джонні... дай мені час...

- Еге ж, - зітхнув він. - Час... Ну що ж, час ми маємо.

Вони звернули за ріг, і Джонні відчинив їй дверцята машини. Тоді перейшов на другий бік і сів за кермо.

- Тобі не холодно?

- Та ні, - відказала вона. - Вечір же он який теплий.

- Справді теплий, - погодився він і від’їхав від бровки тротуару.

А Сейра повернулася думкою до тієї дурної маски. Половина обличчя - Джекіл, з голубим оком Джонні в порожній, здивовано розширеній докторовій очниці (“Слухайте, я вчора винайшов новий коктейль, але його навряд чи подаватимуть у барах”), і з тією половиною все гаразд, бо під нею видно частку самого Джонні. То друга половина, Хайдова, так безглуздо налякала її, бо око там приплющене і за тією щілинкою може ховатися хтось інший. Хто завгодно. От хоч би й Ден.

Та на той час, як вони приїхали на ярмарок в Есті, де на головній алеї мигтіли в темряві голі лампочки й ходили вгору-вниз довжелезні неонові шпиці чортового колеса, Сейра вже забула про маску. Вона була із Джонні, і їх чекав приємний вечір.

Вони пішли головною алеєю, тримаючись за руки, майже не розмовляючи, і Сейра впіймала себе на тому, що пригадує ярмарки свого дитинства. Вона виросла у Саут-Парісі, містечку з паперовою фабрикою, на заході штату Мен, а окружний ярмарок відбувався у Фрайберзі. Що ж до Джонні, хлопчини з Паунела, то він, мабуть, їздив на ярмарки в Топсем. Та, власне, всі ті ярмарки були однакові і не дуже змінювалися з роками. Залишаєш машину на брудній стоянці, платиш біля входу два долари і, тільки-но опинившись на ярмарковому майдані, одразу чуєш пахощі гарячих сосисок, смаженого перцю та цибулі, бекону, дешевих цукерок, тирси, солодкавий дух кінських яблук. Чуєш брязкіт візка на дитячій катальній гірці - його звуть “дикою мишею”. Чуєш виляски пострілів у тирах, металічний голос, що викрикує номери для гравців у бінго[9], - він лине з гучномовців, розвішаних навколо великого тенту, під яким наставлено ряди довгих столів та складаних стільців з місцевого похоронного салону. Рок-н-рол змагається в гучності з ревінням механічного органа. Без угаву лунає крик зазивал: два постріли за п’ятак, і ви можете здобути цього набитого тирсою і собачку для вашого дитинчати; гей, ви там, став, аж поки виграєш... Нічого не змінюється. І ти знов почуваєш себе дитиною і залюбки даси витягти з тебе все і до останнього цента.

- Осьде! - спинила вона Джонні. - Круговерть!

- Та вже ж, - заспокійливо мовив той.

Він подав жінці в касовій будці паперовий долар, і вона, майже не підвівши погляду від журналу “Фото-плей”, викинула йому два червоні квитки й дві десятицентові монети.

- Як розуміти твоє “та вже ж”? Чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?

Джонні знизав плечима. Вираз його обличчя був цілком невинний.

- Важить не те, що ти сказав, Джоне Сміт. А те, як ти це сказав.

Круговерть зупинилася. Люди сходили з неї і вервечкою сунули повз них - здебільшого юнаки в цупких вовняних сорочках військового зразка чи в розстебнутих теплих куртках. Джонні повів Сейру на дерев’яний поміст і віддав квитки доглядачеві, що мав такий знуджений вигляд, наче йому остогидло все на світі.

Дата добавления: 2015-06-26