Розділ двадцять перший 1 страница

- Ні, -, відповів на запитання Джонні начальник трімбуллської поліції Бейс, - ніхто вас ні в чому не звинувачує. Ви не під арештом і не зобов’язані відповідати на запитання. Але ми були б дуже вдячні, якби ви відповіли.

- Дуже вдячні, - докинув чоловік у строгому офіційному костюмі. Його звали Едгар Ленкт. Він служив у бостонському відділенні Федерального бюро розслідування. Цей Сміт справляв на нього враження тяжко хворої людини. Над лівою бровою Джонні була ґуля, яка багровіла просто на очах. Падаючи, він сильно вдарився чи то об черевик котрогось музиканта, чи то об вугластий носак черевика одного з мотоциклістів. Подумки Ленкт схилявся до другого припущення. І цілком можливо, що мотоциклістова нога саме рухалася назустріч голові Джонні.

Сміт сидів блідий як крейда, пив воду з паперового стаканчика, поданого йому Бейсом, і руки його аж трусилися. Одна повіка нервово посіпувалась. Ну просто-таки живий образ убивці-неврастеніка, хоч найсмертоноснішою зброєю при ньому були ножички для нігтів. І все-таки Ленкт закарбував у пам’яті це своє враження - до цього зобов’язувала професія.

- Що я можу вам сказати? - запитав Джонні.

Він опритомнів на ліжку в незамкненій камері. Голова боліла так, що аж в очах тьмарилось. Тепер біль поступово вщухав, залишаючи по собі дивне відчуття порожнечі. Так ніби з голови все вийняли, а натомість напхали вати. У вухах весь час бринів якийсь високий звук - не дзвін, а скоріш монотонне дзижчання.

Минала вже дев’ята година вечора. Стілсон зі своїм почтом давно поїхав з міста. Всі сосиски було з’їдено.

- Ви можете розказати нам, що ж там усе-таки сталося, - відповів Бейс.

- Було жарко. Мабуть, я надто збудився й зомлів.

- Ви на щось хворієте? - ніби між іншим спитав Ленкт.

Джонні пильно поглянув на нього:

- Не грайте зі мною в хованки, містере Ленкт. Коли ви знаєте, хто я, то так і скажіть.

- Знаю, - погодився Ленкт. - Мабуть, ви таки справді екстрасенс.

- Не треба бути екстрасенсом, аби здогадатися, що агент ФБР веде якусь свою гру, - відказав Джонні.

- Ви із штату Мен, Джонні. Там народились і виросли. Що робить житель Мену в Нью-Гемпширі?

- Викладає.

- Синові Четсворта?

- Знов-таки - коли знаєте, навіщо питати? Чи, може, ви мене в чомусь підозрюєте?

Ленкт запалив сигарету.

- Багата родина.

- Еге ж. Багата.

- Ви що - прихильник Стілсона, Джонні? - запитав Бейс.

Джонні не любив, коли незнайомі люди одразу починали звертатися до нього на ім’я, як ці двоє. Це діяло йому на нерви.

- А ви? - спитав він.

Бейс зробив губами непристойний звук.

- Років п’ять тому ми влаштували тут у Трімбуллі цілоденний концерт фолк- і рок-музики. На вигоні в Гейка Джемісона. Муніципальна рада спершу вагалася, та все ж пішла на це: мовляв, молоді потрібні якісь розваги. Ми гадали, на тому вигоні збереться сотні зо дві місцевих хлопців та дівчат. А з’їхалось аж тисяча шістсот чоловік, і всі курили “травичку”, пили спиртне просто з пляшок І витворяли казна-що. Міські власті чортом дихали й заявили, що більш нічого такого й духу не буде, а наші нащадки вдали скривджених та й питають: “А що сталося? Ніхто ж не потерпів?” Одне слово, можна зчиняти будь-яке неподобство, аби тільки ніхто не потерпів. Отак, мені здається, міркує і той Стілсон. Пригадую, він...

- А ви не маєте проти Стілсона якогось зла, га, Джонні? - перебив Бейса агент ФБР. - Нічого такого між вами не сталося? - І всміхнувся доброю батьківською усмішкою, що заохочувала полегшити душу щирим зізнанням.

- Півтора місяця тому я навіть не знав, хто він такий.

- Зрозуміло, але це не відповідь на моє запитання.

Джонні якусь хвилю сидів мовчки.

- Він мене непокоїть, - мовив він нарешті.

- І це, власне, не відповідь.

- А по-моєму, відповідь.

- Не хочете ви нам допомогти по-справжньому, - з жалем промовив Ленкт.

Джонні поглянув на Бейса.

- А що, містере Бейс, у вашому місті кожного, хто зомліває на громадських заходах, допитує ФБР?

Бейс видимо зніяковів.

- Та ні... Звісно, що ні.

- Перед тим як упасти, ви потискали руку Стілсонові, - сказав Ленкт. - Вигляд у вас був хворобливий. Та й Стілсон аж поблід з переляку. Вважайте, що вам дуже пощастило, Джонні. Його дружки цілком могли зробити з вашого черепа виборчу урну. Вони були певні, що ви замислили проти нього щось лихе.

Джонні зачудовано дивився на Ленкта. Тоді поглянув на Бейса і знов утупив очі в агента ФБР.

- Ви були там, - мовив він. - Не Бейс викликав вас по телефону, а ви самі там були. На мітингу.

Ленкт роздушив у попільниці недокурок сигарети.

- Так. Був.

- Але чому ФБР цікавиться Стілсоном? - вихопилось у Джонні.

- Побалакаємо краще про вас, Джонні. Як по-вашому...

- Ні, побалакаємо про Стілсона. І про його дружків, як ви їх назвали. Хіба законно, що вони носять при собі оті утинки більярдних київ?

- Так, - відповів Бейс. Ленкт застережливо блимнув на нього, але він чи то не помітив цього, чи просто зігнорував. - Більярдні киї, бейсбольні битки, ключки для гольфу - все це законом не заборонено.

- Я чув, що ті хлопці раніше були залізними вершниками. Членами моторизованих банд.

- Хто належав до нью-джерсійського клубу, хто до нью-йоркського, щодо цього ви...

- Слухайте, Бейс, - урвав його Ленкт, - мені здається, не час...

- Не бачу в цьому ніякої шкоди, хай знає, - заперечив Бейс. - Атож, усе це покидьки, шумовиння, погань. Дехто з них років п’ять тому крутився у Гемптоні, коли там відбувались оті бешкети. Декотрі були зв’язані з мотоклубом “Чортова дюжина”, розпущеним у сімдесят другому році. Права рука Стілсона, такий собі Санні Еллімен, свого часу очолював ту “Чортову дюжину”. Його разів шість заарештовували, та так ні до чого й не засудили.

- Помиляєтесь, начальнику, - зауважив Ленкт, закурюючи нову сигарету. - В сімдесят третьому році в штаті Вашингтон його притягли до суду за порушення правил дорожнього руху - лівий поворот у забороненому місці. Він не став оскаржувати присуд і сплатив двадцять п’ять доларів штрафу.

Джонні підвівся, поволі перейшов кімнату й став наливати собі ще стаканчик води з охолоджувача. Ленкт з цікавістю стежив за ним.

- То ви просто зомліли, так? - спитав він.

- Ні, - відказав Джонні, не обертаючись. - Я мав намір пальнути в нього з базуки. Але в останню мить замкнуло мої біоструми.

Ленкт зітхнув.

- Ви можете піти хоч зараз, - мовив Бейс до Джонні.

- Дякую.

- Але скажу вам одну річ, і ось містер Ленкт скаже те саме. Краще буде, як ви триматиметесь якнайдалі від Стілсоновцх збіговиськ, коли хочете лишитися цілим і здоровим. З тими, хто не до вподоби Грегові Стілсону, неодмінно щось трапляється...

- Он як? - мовив Джонні й відпив води.

- Ви перевищуєте свої повноваження, Бейс, - сказав Ленкт.

Очі його зробилися гострі, як леза, і він суворо дивився на Бейса.

- Ну гаразд, усе, - згідливо мовив той.

- А втім, не стану од вас приховувати, що на інших його мітингах справді траплялися нещасливі випадки, - сказав Ленкт. - У Ріджуеї побили вагітну молоду жінку, та так, що вона скинула дитину. Це сталось одразу ж після того, як група Сі-бі-ес зняла виступ Стілсона. Жінка не могла сказати, хто на неї напав, але ми схильні думати, що то був хтось із Стілсонових мотоциклістів. А місяць тому розбили голову чотирнадцятирічному хлопцеві. У нього був пластмасовий водяний пістолет. Хлопчина теж не зміг упізнати напасника. Та водяний пістолет наводить на думку, що то просто охорона перепильнувала.

“ Як невинно сказано ”, - подумав Джонні.

- І ви не знайшли жодного свідка?

- Жодного, хто захотів би свідчити. - Ленкт невесело посміхнувся й збив попіл з сигарети. - Він же загальний улюбленець.

Джонні пригадав молодика, що посадив собі на плечі малого сина, аби й той побачив Грега Стілсона. Е, та хто там на це зважає! Та й однаково ті цяцьки більше про людське око.

- Отож тепер сам має улюбленця і в ФБР. Ленкт знизав плечима й лагідно всміхнувся.

- Ну що я можу вам сказати? Хіба тільки те, Джонні, що для мене це діло аж ніяк не мед. А часом я просто боюся. Від того чоловіка так і струменять якісь магнетичні хвилі. Досить йому тицьнути на мене з помосту й сказати юрбі, хто я такий, як мене напевне повісять на найближчому ліхтарі.

Джонні подумав про сьогоднішню юрбу й про юну красуню, що несамовито вимахувала скибкою кавуна.

- Мабуть, ваша правда, - мовив він.

- Отож,якби ви знали що-небудь таке, що могло б стати нам у пригоді... - Ленкт подався вперед. У його усміхнених очах засвітився ледь помітний хижий вогник. - А може, ви прозирнули його як екстрасенс. Може, через те вам і памороки забило?

- Може, й так, - відказав Джонні без тіні усмішки.

- Ну?..

У Джонні майнула маячна думка розповісти йому все як є. Та він ураз одкинув її.

- Я бачив його в телерепортажі. День у мене сьогодні порівняно вільний, от я й надумав поїхати сюди та подивитись на власні очі. Певно, я тут був не єдиний приїжджий.

- Можете не сумніватися, - жваво озвався Бейс.

- Оце і все? - спитав Ленкт.

- Оце і все, - відповів Джонні і, трохи повагавшись, додав: - Ну, ще... я думаю, він переможе на виборах.

- Тут нема чого й думати, - сказав Ленкт. - Якщо тільки ми чогось про нього не розкопаємо. А тим часом я цілком згоден з містером Бейсом. Тримайтесь від Стілсона якнайдалі.

- За мене не турбуйтеся. - Джонні зібгав паперовий стаканчик і викинув його в кошик. - Приємно було поговорити з вами, панове, але мені ще їхати та й їхати до Дарема.

- А в Мен скоро повернетесь, Джонні? - недбало спитав Ленкт.

- Не знаю. - Джонні перевів погляд з підтягнутого, бездоганного Ленкта, що постукував новою сигаретою об циферблат електронного годинника, на Бейса, огрядного стомленого чолов’ягу з обличчям такси. - А як ви обидва гадаєте: він спробує пробиватися вище? Якщо потрапить, до палати представників?

- Тільки богові це відомо, - промовив Бейс і звів очі догори,

- Такі, як він, приходять І відходять, - сказав Ленкт. Його темно-карі, мало не чорні очі й далі пильно вивчали Джонні. - Вони - наче якийсь рідкісний радіоактивний елемент, що дуже швидко розпадається. У людей типу Стілсона немає твердих політичних підвалин, їхні тимчасові коаліції несталі й нетривкі. Ви бачили сьогодні той натовп? Студентів і фабричних робітників, що надсаджують горлянки за одного й того самого кандидата? Це не політика, це щось на зразок поголовного захоплення хула-хупом, єнотовими шапками, зачісками під “бітлів”. Він засяде на свій термін у палаті представників і до сімдесят восьмого року їстиме тамтешні безплатні обіди, а потім усе скінчиться. Будьте певні.

Та Джонні не був певен.

Наступного дня на чолі в Джонні з лівого боку красувалася ціла гама кольорів. Темно-багровий, майже чорний синець над бровою розпливався по краях червоним, а на скроні, ближче до волосся ясніла гидка жовта пляма. Ліва повіка трохи набрякла й надавала обличчю хитрувато-злісного виразу, наче в якогось водевільного лиходія.

Він десять разів проплив туди й назад у басейні, а тоді, важко дихаючи, відкинувся у шезлонгу. Почував він себе препогано. За цілу ніч спав не більш як чотири години, та й у тому сні його мучили всякі страхіття.

- Привіт, Джонні... Як справи, друже?..

Він обернувся. То був Нго, в робочому одязі та рукавицях. Він лагідно всміхався. Позад нього стояв червоний візок із саджанцями карликових сосон, коріння яких було обгорнуте рядниною. Джоині згадав, як Нго називав ті сосонки, й сказав:

- Я бачу, ви знов будяки саджаєте? Нго зморщив носа в посмішці.

- На жаль, так. Містерові Четсворту вони до вподоби. Я кажу йому: це ж не дерева, а сміття. Таких у Новій Англії повно скрізь і всюди. Тоді він робить отак... - Обличчя Нго збіглося зморшками, і він став схожий на карикатурну потвору з нічної телевізійної програми. -...і каже: а ви знайте саджайте.

Джонні засміявся. Атож, оце і є Роджер Четсворт. Усе має бути так, як завгодно йому.

- Ну, а як вам сподобалась учорашня зустріч з кандидатом?

Нго злегенька всміхнувся.

- Дуже повчально, - сказав він. У його очах годі було щось прочитати. Може, він і не помітив барвистої прикраси над бровою в Джонні. - Так, дуже повчально, ми всі задоволені.

- От і добре.

- А ви?

- Не дуже, - сказав Джонні і обережно доторкнувсь пальцями до синця, що добре давався йому взнаки.

- Атож, погано, треба прикласти сире м’ясо, - мовив Нго, так само непроникно всміхаючись.

- А сам кандидат вам сподобався? Вам і вашому класові? Вашому польському товаришеві? Рут Чен та її сестрі?

- Коли їхали назад, ми про це не розмовляли - так попросили наші викладачі. Вони сказали нам подумати про те, що ми бачили. Я гадаю, у вівторок ми будемо писати в класі. Так, я дуже гадаю, що будемо. Класний твір.

- То що ви напишете у своєму творі?

Нго звів очі до блакитного літнього неба. Він і небо всміхались одне до одного. У чуприні Нго вже прозирали перші нитки сивини. Джонні майже нічого про нього не знав: не знав, чи був він колись одружений, чи має дітей; не знав, коли він покинув рідну країну і звідки він родом - із Сайгона чи з котроїсь сільської провінції. Не мав і найменшого уявлення про політичні погляди Нго.

- Ми балакали про гру в усміхненого тигра, - сказав Нго. - Ви пам’ятаєте?

- Так, - відповів Джонні.

- Я розкажу вам про справжнього тигра. Коли я був хлопчиком, у нашій окрузі з’явився лихий тигр. То був Le manger d’homme - тигр-людожер. Він нападав на дітей і старих жінок, бо тоді була війна і чоловіків у селищі не залишилось. Не та війна, що оце недавно, а друга світова. Тигрові смакувало людське м’ясо. А хто міг убити такого страшного звіра в убогому селищі, де наймолодший чоловік був шістдесятирічний та ще й однорукий, а найстаршому хлопцеві, це мені, тільки-но минуло сім? Та ось одного дня того тигра знайшли в ямі, куди поклали на принаду труп жінки. Це жахливо - зробити принадою людську істоту, створену за подобою божою, але ще жахливіше нічого не робити, коли лютий звір пожирає малих дітей. І я розкажу в своєму творі, що, коли ми знайшли того тигра, він був ще живий. Гострий кіл, що стирчав у ямі, пропоров йому черево, але він ще жив. Ми забили його на смерть мотиками й дубцями. Били всі - старі діди, жінки, малеча, - хоч деякі дітлахи так боялися, що аж пообпудились. Тигр упав у яму, і ми забили його на смерть своїми мотиками, бо чоловіки з нашого селища пішли на війну з японцями. Я думаю, ваш Стілсон схожий на того лихого тигра, якому так смакувало людське м’ясо. Я думаю, й на нього треба викопати пастку, щоб він туди попався. А якщо залишиться живий, треба буде бити його до смерті.

І він лагідно всміхнувся до Джонні під ясним літнім сонцем.

- Ви справді так вважаєте? - спитав Джонні.

- Так, так, - відповів Нго. Він говорив спокійно, наче йшлося про щось зовсім дріб’язкове. - Я не знаю, що скаже мені викладач, коли я подам такий твір. - Він знизав плечима. - Може сказати: Нго, ви ще не готові до американського способу життя. Але я напишу щиро, так, як відчуваю. А що думаєте ви, Джонні?

- Я думаю, він небезпечний, - відказав Джонні. - Я... я знаю, що небезпечний.

- Знаєте? - перепитав Нго. - Так, я гадаю, що ви таки знаєте. А от ваші співвітчизники в Нью-Гемпширі бачать у ньому кумедного блазня. Для них він усе одно, що для багатьох отой чорний, їді Амін Дада. А для вас - ні.

- Ні, - сказав Джонні. - Та все-таки думати про те, щоб убити його...

- Убити політично, - осміхнувся Нго. - Я маю на думці його політичну смерть.

- А якщо так не вийде?

Нго посміхнувся, випростав вказівний палець, задер догори великий, а тоді рвучко опустив його.

- Бах, - тихо мовив він. - Бах, бах, бах.

- Ні, - сказав Джонні й аж сам здивувався, який хрипкий став у нього голос. - Це ніколи не вихід. Ніколи.

- Ні? А я думав, у вас, американців, це дуже поширений вихід. - Нго взявся за дужку свого червоного візка. - Ну, мені час саджати ці будяки. Бувайте, Джонні.

Джонні провів очима чоловічка в робочому комбінезоні та гумових капцях, що тяг за собою візок, повний маленьких сосонок. Нарешті Нго зник за рогом будинку.

Ні. Вбивати - це сіяти зуби дракона. Я вірю, що це так. Усім серцем вірю.

У перший листопадовий вівторок, що випав на друге число місяця, Джонні Сміт сидів у кріслі в своїй комбінованій кімнаті-кухні й дивився телевізійний репортаж про перебіг виборів. Чанселлор і Брінклі коментували результати голосування в окремих штатах, що з’являлися на великій електронній карті. На той час, уже незадовго до півночі, Форд і Картер ішли майже врівень. Але перемогти мав Картер, Джонні в цьому не сумнівався.

Грег Стілсон також узяв гору над своїми суперниками.

Цю подію широко висвітлювали місцеві засоби інформації, але й столичні репортери приділили їй деяку увагу, порівнюючи перемогу Стідсона з позаторішньою перемогою Джеймса Лонглі, що став незалежним губернатором штату Мен.

Чанселлор сказав:

- Наслідки недавнього голосування показали, що надія на нове переобрання республіканського кандидата й багаторічного конгресмена Гаррісона Фішера виявилася марною. Як ми й передбачали, переміг Грег Стілсон, що провів кампанію в касці будівельника-монтажника з програмою, яка включала обіцянку запустити в космос увесь бруд з навколишнього середовища. Він набрав сорок шість відсотків голосів проти Фішерових тридцяти одного. Що ж до Девіда Боуза, то в цьому окрузі, де кандидати від демократів традиційно непопулярні, він спромігся здобути лише двадцять три відсотки голосів.

- А отже, - підхопив Брінклі, - в Нью-Гемпширі настала доба гарячих сосисок, принаймні на два роки.

Обидва коментатори посміхнулись. На екрані з’явилася рекламна вставка.

Джонні не посміхався. Він думав про тигрів.

Весь час між тим пам’ятним мітингом у Трімбуллі й днем президентських виборів був у Джонні заповнений справами. Тривали його заняття з Чаком, і хлопець повільно, але певно посувався вперед. Улітку він пересклав два іспити за минулий рік, і це аж ніяк не відбилося на його спортивних успіхах. І тепер, коли закінчувався футбольний сезон, усе показувало на те, що Геннетова газета включить Чака до складу символічної збірної Нової Англії. З Нью-Гемпширського університету до нього вже підсилали обережних, просто-таки дипломатичних розвідників, але там мусили почекати на нього ще й наступний рік, бо Чак та його батько вирішили, що хлопець піде на Стовінгтонські підготовчі курси - солідний приватний заклад у штаті Вермонт. Джонні уявляв собі, який захват викличе звістка про це в тамтешніх тренерів. Вермонт незмінно виставляв чудові студентські команди із звичайного футболу і нікудишні - з американського. Отож вони мали б дати Чакові повну стипендію, а на додачу ще й золотого ключика від дівочої спальні в гуртожитку. Джонні вважав, що рішення на користь підготовчих курсів цілком слушне. І справді, тільки-но Чака перестала гнітити загроза близького тестування, як він одразу зробив великий крок уперед із Джонні.

Наприкінці вересня Джонні поїхав з п’ятниці на суботу та неділю до Паунела. Весь перший вечір вони з Гербом просиділи перед телевізором, і, поспостерігавши, як батько весь час неспокійно совається в кріслі й раз у раз надто голосно регоче з не дуже смішних дотепів у розважальній програмі, Джонні запитав, що його тривожить.

- Нічого, - відказав Герб, нервово усміхаючись і потираючи руки, ніби людина, яка дізналася, що компанія, куди вона щойно вклала всі свої заощадження, збанкрутувала. - Нічого мене не тривожить. Звідки ти це взяв, сину?

- Тоді про що ти весь час думаєш?

Герб перестав усміхатись, але й далі потирав руки.

- Не знаю навіть, як тобі сказати, Джонні. Річ у тім...

- Це пов’язано з Чарлін?

- Ну... так. Так.

- То кажи як є.

Герб розгублено подивився на нього.

- Чи сподобалося б тобі, Джоне, якби у тебе в двадцять дев’ять років з’явилася мачуха?

Джонні широко всміхнувся:

- Дуже сподобалося б. Вітаю, тату.

Герб зітхнув з полегкістю.

- Ну дякую. Зізнаюся щиро: я трохи боявся тобі казати. Хоч, звісно, пам’ятаю твої слова, коли ми розмовляли про неї раніш. Але ж буває й так, що коли щось іще тільки має бути, то людина почуває одне, а коли воно вже ось-ось надходить - зовсім інше. Я любив твою матір, Джонні. Та й, мабуть, довіку її не забуду.

- Я знаю, тату.

- Але я самотній, і Чарлін самотня, і... одне слово, мені здається, ми будемо підпорою одне одному.

Джонні підійшов до батька й поцілував його.

- Бажаю вам усього найкращого. Я певен, що так і буде.

- Ти добрий син, Джонні. - Герб дістав із задньої кишені носовика й утер очі. - Ми ж тоді думали, що ти не виживеш. Принаймні я так думав. Віра ніколи не втрачала надії. Вона весь час сподівалася, Джонні. А я...

- Не треба, тату. Все минулося.

- Ні, я повинен сказати, - не вгавав Герб. - Ось уже півтора року я ношу на серці тягар. Я молився про те, щоб ти помер, Джонні. Ти мій рідний син, Джонні, а я молив бога, щоб він забрав тебе до себе. - Він знов утер очі й сховав носовика. - Виявилося, що бог трішечки розумніший за мене. Джонні... ти будеш у мене дружком? На весіллі?

У душі Джонні ворухнулося щось дуже схоже на тугу, але то була не зовсім туга.

- З великою приємністю, - відказав він.

- Дякую. Я радий, що... що сказав усе. Вже давно мені не було так хороше на душі.

- Ви вже призначили день?

- Правду кажучи, так. Як тобі друге січня?

- Годиться, - сказав Джонні. - Можеш на мене розраховувати.

- Мабуть, ми продамо обидві садиби, - провадив Герб. - Уже наглянули собі невеличку ферму в Бід-дерфорді. Гарна місцина. Двадцять акрів, з них половина під лісом. Нове життя.

- Атож. Нове життя, це добре.

- Ти не заперечуєш проти мого наміру продати рідне гніздо? - занепокоєно спитав Герб.

- Трохи сумно, - відповів Джонні. - Оце і все.

- Еге ж, так само й мені. Трохи сумно. - Герб усміхнувся. - Такий собі щем у серці. А в тебе?

- Та теж щось таке.

- Як тобі там ведеться?

- Добре.

- Як справи в твого учня?

- Пречудово, - відповів Джонні улюбленим батьковим слівцем і посміхнувся.

- І довго ти ще там будеш?

- Працювати з Чаком? Думаю, весь цей навчальний рік, якщо вони визнають за потрібне. Заняття з одним учнем - це зовсім нове для мене діло. Мені подобається. Та й узагалі це добра робота. По-справжньому добра.

- А потім що робитимеш?

Джонні похитав головою.

- Ще не знаю. Але одне знаю напевне.

- Що?

- Те, що зараз поїду й привезу пляшку шампанського. І ми з тобою вип’ємо її.

І тоді, того вересневого вечора, батько встав з крісла й ляснув його по плечу.

- Вези дві, - мовив він.

Цілком несподівано Джонні одержав листа від Сейри Хезлітт. Вони з Уолтом чекали в квітні другої дитини. Джонні відписав їй, привітав з радісною подією і побажав Уолтові успіху в здійсненні його далекосяжних задумів. Часом він пригадував ті кілька пополудневих годин, проведених із Сейрою, - кілька довгих, неквапливих годин. Але дозволяв собі це лише зрідка: боявся, щоб від надто частого відтворення в ясному світлі пам’яті ці спогади не зблякли й не вицвіли, як вицвітають від сонця віражовані портрети у випускному альбомі.

Тієї осені він кілька разів бавив вечори з жінками, зокрема, один вечір - зі старшою, недавно розлученою сестрою Чакової дівчини, проте ніякого дальшого розвитку ті зустрічі не мали.

А загалом майже весь свій вільний час у ті осінні місяці Джонні проводив у товаристві Грегорі Еммеса Стілсона.

Він став справжнім стілсономаном. У шухляді його комода, під шкарпетками, футболками й спідньою білизною лежали три великі блокноти на затискачах, заповнені нотатками, письмовими міркуваннями й ксерокопіями газетних матеріалів.

То було неспокійне діло. Іноді пізно ввечері, записуючи навколо наклеєної на аркуш паперу газетної вирізки свої зауваження, Джонні почував себе чи то Артуром Бреммером[42], чи то Сарою Мур, що замислила вбивство Джеррі Форда. Він добре розумів: якби Едгар Ленкт, доблесний рицар ФБР, зміг побачити, що він робить, то в його телефонному апараті, в кімнаті й навіть у ванні одразу з’явилися б “жучки”. А по той бік вулиці стояв би меблевий фургон, тільки напакований не меблями, а телекамерами, мікрофонами й ще хтозна-чим.

Джонні весь час твердив собі, що він не Бреммер, що його інтерес до Стілсона не має нічого спільного з маніакальною ідеєю, але йому й самому важко було цьому повірити після довгих надвечірніх годин у бібліотеці Нью-Гемпширського університету, де він порпався в старих газетах та журналах і раз по раз вкидав десятицентовики у ксерокопіювальний автомат. Важко було цьому повірити в ті ночі, коли він сидів над розгорнутим блокнотом, записуючи свої міркування й намагаючись виявити логічні, переконливі зв’язки. І вже зовсім неможливо було цьому повірити десь над ранок, коли він раптом підхоплювався в ліжку серед могильного мороку, весь у холодному поту після чергового кошмару.

Кошмар був щоразу той самий. Джонні потискав руку Стілсонові на передвиборному мітингу в Трімбуллі. Потім ураз западала темрява. Темний тунель і зненацька - сліпучий промінь чільного ліхтаря на якомусь фатальному чорному локомотиві, що стрімко мчить просто на нього. Старий чоловік з покірливими зляканими очима приймає неможливу, немислиму присягу. Якісь невиразні відчуття, що виникають і зникають, мов тугі клубочки диму. Якісь миттєві, невловні образи, що пробігають мерехтливою низкою, наче пластикові прапорці на шворці над майданчиком торговця старими автомобілями.” Розум підказує йому, що всі ці образи пов’язані між собою, що це немовби мальована розповідь про наближення величезного, нечуваного лиха, може, навіть і страшного суду, в неминучості якого так непохитно була переконана Віра Сміт.

Але що то були за образи? Що вони собою являли? Цього він розглядіти не міг, бачив тільки тьмяні силуети, бо все повивав отой незбагненний блакитний туман, подекуди пронизаний жовтими променями, схожими на смуги тигрової шкури.

Єдиний виразний образ у тих снах-спогадах з’являвся лише наприкінці: серед зойків умирущих та духу смерті, по обширах знівеченого металу, розплавленого скла, випаленої землі м’яко ступав одним один тигр. І завжди той тигр сміявся, і здавалося, він несе в зубах щось блакитне із жовтим, і на землю капотить кров.

Не раз Джонні думав, що збожеволіє від того привиддя. Хоч загалом сон був доволі сміховинний: адже можливість того, що він нібито провіщав, практично дорівнювала нулю. Отож годилося б викинути його з голови, і край.

Одначе викинути Джонні не міг, а тому й далі досліджував історію Грегорі Стілсона, запевняючи себе, що то в нього ніяка не хвороблива манія, а просто безневинне хобі.

Стілсон народився в Талсі. Батько його був чорноробом на нафтових промислах, на одному місці довго не затримувався, проте, на відміну від інших таких самих, без роботи майже не сидів, завдячуючи це своїй фізичній силі. Мати замолоду, може, й була гарненька, хоч на тих двох фотографіях, що їх спромігся відкопати Джонні, прозирали хіба тільки ледь помітні сліди колишньої зваби. Та якщо вона її й мала, то лихоліття депресії і життя з чоловіком, за якого вийшла заміж, дуже швидко все те стерли. З фотографій дивилася, мружачись проти сонця, жінка з сірим, виснаженим обличчям, одна з численних страдниць Великої депресії, у вицвілому ситцевому платті й з немовлям - Грегом - на руках.

Грегів батько мав свавільну вдачу й до сина ставився зневажливо. Грег ріс кволою і хворобливою дитиною. Не те щоб батько якось кривдив його, лаяв там чи бив, - на це ніщо не показувало, - але можна було принаймні припускати, що перші дев’ять років свого життя Грег Стілсон постійно відчував з боку батька похмуру неприязнь. Одначе та єдина фотографія батька з сином, яку роздобув Джонні, випромінювала радість: вони були сфотографовані разом на нафтопромислі, й батькова рука з дружньою безтурботністю обвивала шию сина. І все ж таки, коли Джонні побачив це фото, в нього несамохіть стислося серце. Гаррі Стілсон був у робочому одязі - грубих штанах та сорочці хакі з двома нагрудними кишенями - і в хвацько зсунутій на потилицю твердій касці.

До школи Грег пішов у Талсі, а в десять років його перевезли до Оклахома-Сіті. Попереднього літа його батько загинув у пожежі на нафтовій свердловині, і Мері Лу Стілсон вирішила перебратися до Оук-Сіті, де жила її мати й де потрібні були робочі руки на воєнному виробництві. Минав 1942 рік, і часи знов повертали на краще.

У початковій школі Грег учився добре, а потім суцільною низкою пішли негаразди. Прогули, бійки, дрібне шахрайство, а можливо, й крадіжки, хоча й не підтверджені доказами. В 1949 році, у перед випускному класі, він був на два дні виключений зі школи за те, що підірвав петарду в туалеті при роздягальні.

В усіх цих конфліктах Мері Лу Стілсон незмінно ставала на бік сина. Добрі часи - принаймні для Стілсонів - закінчилися ще в 1945 році, разом з воєнним виробництвом, і місіс Стілсон вважала себе та свого хлопчика скривдженими й складала вину за це на весь світ. Її мати померла, залишивши їй невеликий каркасний будиночок і нічого більше. Якийсь час місіс Стілсон торгувала питвом у дешевій пивничці, потім найнялася подавальницею до нічної закусочної. І коли її хлопчик потрапляв у чергову халепу, вона ладна була горло за нього перегризти, ніколи не розбираючись (таке складалося враження), чисте в нього сумління чи ні.

Дата добавления: 2015-06-26