Українська держава гетьмана П. П. Скоропадського

29 квітня у Києві на санкціонованому німцями Хліборобському конгресі, в якому взяло участь близько 8 тисяч делегатів, переважно селян, від 8 українських губерній, була проголошена нова влада. Гетьманом всієї України був обраний Павло Петрович Скоропадський нащадок старовинного козацького старшинського роду, один із найбільших землевласників України, наближений до царського двору: служив ад'ютантом Миколи II, був авторитетним генералом під час світової війни. Під час революції за наказом Л. Г. Корнілова українізував свій армійський корпус і, після того, як Центральна Рада відкинула його послуги, був обраний командиром “вільного козацтва”.

З проголошенням П. Скоропадського гетьманом по суті встановлювалася диктаторська форма правління: він один мав право видавати закони, призначати Кабінет міністрів здійснювати контроль над зовнішніми та військовими справами й діяти як вища судова інстанція України. Але повноваження його були тимчасові – до скликання Українського сейму, що передбачалося зробити
у найближчий час. Грамота, з якою-гетьман звернувся до свого народу, проголосила заснування Української держави (на відміну від Української Народної Республіки, часів Центральної Ради). Був утворений гетьманський уряд – Рада Міністрів, на чолі з полтавським поміщиком земцем-октябристом Ф. А. Лизогубом. Цивільну владу уособлювали губернські та повітові старости, а у великих містах – отамани (градоначальники). Був створений поліцейський апарат під назвою державної варти. На керівні посади призначалися переважно колишні царські чиновники та офіцери-монархісти. Але фактично вища влада
в Україні належала німецько-австрійським окупантам, у руках яких уряд був слухняним знаряддям і сумлінно допомагав їм грабувати свій народ.

Першочергове завдання, виконання якого зажадали окупанти від нової влади наведення порядку, і в цьому їх погляди збігалися, хоча подальші цілі були різними. Німцям і австрійцям потрібні були продукти для себе й голодуючих співвітчизників на батьківщині. Метою українського уряду стало відшкодування збитків, завданих приватним власникам політикою Центральної Ради та Радянської влади.

Найбільш послідовно й жорстоко відновлювалася “справедливість” і наводився порядок на селі. Німецьке командування та українські власті не тільки повертали поміщикам маєтки, а й зобов'язували селян відшкодувати збитки, яких зазнали землевласники. На цій підставі поміщики стягали з селян величезні суми грошей. Власті санкціонували примусову працю селян на поміщицьких полях, тобто своєрідну панщину. В села надсилалися чисельні реквізиційні загони (потрібен був хліб на експорт), каральні експедиції, які розганяли земельні комітети, обстрілювали села з гармат, вбивали й вішали активістів, накладали на сільські громади величезні контрибуції, силою відбирали хліб, худобу та інше добро.

Отримавши владу з рук землевласників, П. Скоропадський змушений був перш за все вирішити аграрне питання. Вже у першому офіційному документі “Грамоті до всього українського народу” було зафіксовано основні напрямки аграрної політики: скасування проголошених Центральною Радою реформ, поновлення приватної власності, а у перспективі – наділення землею малоземельних хліборобів. Але такі пропозиції не задовольняли велику кількість українських селян, на очах яких у Радянській Росії втілювалася у життя їхня віковічна мрія: там згідно з Декретом про землю розпочався повний перерозподіл землі на засадах справедливості та рівності. Такі настрої підтвердив заборонений Всеукраїнський селянський з'їзд, який відбувся у травні під Києвом і закликав селян до боротьби за землю й волю.

Небажання розв'язувати аграрну проблему за прикладом Росії та антинародна політика, здійснювана за допомогою німецьких багнетів на селі, позбавила гетьмана підтримки дрібних та середніх землевласників. А розпочата на початку листопада земельна реформа відвернула від нього і заможних землевласників. Згідно з реформою, усі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені Державним земельним банком і розподілені між селянами у розмірі не більш як по 25 десятин. Тільки господарства, які мали культурне значення – обслуговували цукроварні розводили племінну худобу тощо, могли мати
по 200 десятин.

Важка спадщина дісталася гетьманському урядові й у галузі промисловості – вона перебувала у глибокій кризі. Уряд відразу повернув капіталістам націоналізовані фабрики та заводи, сподіваючись на їх зацікавленість у налагодженні виробництва. Але очікуваної віддачі не сталося, бо значна частина власників не поспішала, усвідомлюючи непевність політичної ситуації. Та головною причиною кризи, яку неможливо було подолати в окремому регіоні єдиного економічного простору, були розірвані економічні та транспортні зв'язки. Проблеми зв'язків найтяжче вдарили по великим підприємствам, інтегрованим у загальноросійські структури. Закриття та скорочення виробництва привело до масового безробіття. За неповними даними міністерства праці влітку 1918 р.
в Україні було понад 200 тис. безробітних.

Втім, ситуація в економіці була неоднозначною та сповненою протиріч. Завдяки відносному порядку, наведеному урядом і німцями, та тисячам біженців з півночі з грошима й діловим досвідом в Україні розгорнулася бурхлива підприємницька діяльність. Здебільшого вона носила спекулятивний характер, але разом з тим нарощували виробництво заводи й фабрики, працюючі на місцевій сировині, народжувалися нові. Відповідні органи десятками реєстрували статути новостворених підприємств. По-справжньому вони так і не розгорнули діяльності, бо загинули відразу ж після падіння гетьманщини. Велике позитивне значення мало налагодження роботи транспорту.

До цього слід додати впровадження гривни – національної валюти, яка стала однією з найбільш тривких грошових одиниць, що вживалися на території України. Цього можна було досягти лише за наявності рівноваги попиту та пропозиції на споживчому ринку. Така рівновага на досить високому рівні існувала лише за часів гетьманщини.

Якщо кермо соціально-економічної політики П. Скоропадського різко повернуло праворуч, то у культурно-політичному плані на першому етапі воно майже в усьому навіть поглиблювало курс Центральної Ради. З будь-якої нагоди гетьман підкреслював свою відданість боротьбі за самостійність України, ганьбив Росію, яка неволила Україну протягом двох століть. Був залишений жовто-блакитний прапор, піднятий Радою.

Особливо наполегливо й послідовно відбувалася розпочата Центральною Радою українізація всього суспільного життя. Найбільша увага приділялася системі освіти. Початкові школи легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені вчителями. Тому велика увага зверталася на організацію вивчання української мови в учительських семінаріях.

Складнішою була справа з українізацією середніх шкіл, бо міське населення у значній мірі складалося з росіян, інших національних меншостей та зрусифікованих українців. Батьківські комітети у середніх школах, як і значна частина педагогів, ставилися вороже до українізації. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом своїх попередників, вважало більш доцільним засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради у Києві було три українські приватні гімназії,
у 1918 р. їх було передано на державне утримання. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки у містах, а й у деяких селах, і наприкінці гетьманської доби їх налічувалося вже понад 150. У навчальних закладах
з російською мовою викладання введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України, історію української літератури тощо.

Український народний університет у Києві було перетворено на державний, відкрито університет у Кам'янець-Подільскому (1 липня 1918 р.). В усіх університетах в Україні створені кафедри української мови, літератури та історії. На базі Українського наукового товариства у Києві у листопаді 1918 р. було урочисто відкрито Українську Академію наук, першим президентом якої став визначний вчений В. І. Вернадський, Академія мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. На чолі першого відділу став професор Харківського університету Д. І. Багалій.

Було засновано Державний український архів, у якому передбачалося зосередити документи з історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограда, відкрито Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби у цій бібліотеці було вже понад 1 млн книжок, серед них багато унікальних, стародруків і т. ін. За кількістю та якістю книжок бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

До досягнень у галузі культури треба ще додати заснування Українського театру драми та опери, Української державної капели під керівництвом О. Кошиця та Державного симфонічного оркестру під керуванням О. Горілого.

Великі плани мав гетьманський уряд щодо реформи церкви. Уряд уважав, що самостійна держава повинна мати самостійну церкву. Повністю здійснити ці плани на той час не вдалося, тому що більшість ієрархів та парафіян бажали залишити все по-старому – належність до Російської православної церкви, підлеглість патріарху Московському і всєя Русі та старослов'янську мову в богослужінні. Церковний собор, який відбувся у Києві 20 червня – 11 липня 1918 р., не погодився на автономію православної церкви в Україні.

Успішне державне будівництво можливе лише у сприятливих міжнародних умовах. Молода українська держава таких умов не мала ніколи. Її визнання відбувалося повільно й складно. Протягом 1918 року вдалося налагодити нормальні відносини з малими країнами, які виникли на території колишньої Російської імперії: Фінляндією, Литвою, Грузією, Кубанню, Доном, Кримом. Але стосунки з великими державами не складалися. Антанта ніколи не підтримувала ідею незалежності України, а після Брестської угоди зовсім відвернулася від неї. Важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності гетьманату були переговори з Радянською Росією про укладення мирного договору. Переговори були тривалими, але принесли лише перемир'я, підписане 13 червня. Головною ж рисою міжнародної політики гетьманського уряду була залежність від Німеччини. Усі спірні територіальні питання стосовно Східної Галичини, Холмщини, частини Бессарабії, а також Криму, Ростовського й Таганрозького округів, на які претендувала Україна, вирішувалися німцями однобічно й до того ж не на її користь.

Економічні та політичні заходи Ради міністрів, підтримувані окупаційними військами, зробили Україну часів гетьманщини відносно спокійним і благополучним регіоном з непоганими перспективами. Але цими заходами з самого початку були незадоволені широкі верстви населення і чинили їм всілякий опір. Селяни відмовлялися працювати на поміщицьких полях, палили й громили економії та маєтки, вбивали окупантів і гетьманців, піднімали масові збройні повстання, розгортали партизанський рух. Найбільш значні збройні виступи відбулися влітку 1918 р. у Звенигородському та Таращанському повітах на Київщині, а також на Чернігівщині. Різні форми боротьби застосовували робітники: демонстрації, мітинги, резолюції протесту, страйки, саботажі, диверсії, партизанський рух тощо. Найбільш значним став всеукраїнський залізничний страйк у липні 1918 року.

Антиурядові виступи трудящих народжувалися на терені незадоволення соціально-економічним і політичним становищем у країні. Здебільшого вони розпочиналися й відбувалися стихійно. Іноді організаторами виступали політичні партії та організації, які вели активну агітаційно-пропагандистську діяльність. І хоч політикою П Скоропадського були незадоволені майже всі партії, найбільшу активність виявили ліві: Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) та російські більшовики, меншовики, есери.

Опозиція гетьманському уряду почала формуватися вже на етапі його створення – соціалісти-федералісти відмовилися увійти до його складу. Така позиція визначних діячів партії була підтримана на її з'їзді, який відбувся на початку травня. Він негативно оцінив усі починання Ради міністрів і зрікся ідеї федеративного зв'язку України з Росією.

У нових політичних умовах спробували уточнити свого позицію й українські есери. 13–16 травня відбувся нелегальний з'їзд УПСР, де виявилося, що праве крило зібрання готове до компромісу з урядом, але ліве рішуче відстоювало курс на соціальну революцію та схилялося до союзу з більшовиками. Порозуміння між ними знайти не вдалося. Радикально настроєні есери виділилися в окрему групу, яка отримала назву “боротьбісти”, заснувала свою партію та згодом увійшла до складу РКП(б).

Найбільш послідовними й непримиренними супротивниками гетьманщини були більшовики. Щоправда, вони ще не стали в Україні силою, яка могла б самостійно виборювати владу. По-перше, вони мали багато серйозних суперників, по-друге, чисельність їх і вплив на маси були незначними, по-третє, вони ще не визначили остаточно своєї тактики та стратегії в умовах державної незалежності України.

Значну роль у посиленні діяльності більшовиків відіграв І з'їзд КП(б)У, який працював 5–12 липня 1918 р. у Москві. 3'їзд вирішив, що головне завдання Комуністичної партії України – стати “на шлях запеклої громадянської війни робітників і селян проти німецького імперіалізму та вітчизняних поміщиків
і буржуазії” та “за відновлення необмеженої влади Рад, як диктатури робітників, підтриманої біднішими селянами України...”[12]. Для практичної організації та керівництва повстанським рухом було вирішено створити Центральний військово-революційний комітет і військово-революційні комітети на місцях. Українські комуністи виступили за революційне об'єднання України з Радянською Росією. А сама новостворена КП(б)У увійшла до складу Російської комуністичної партії (більшовиків).

Єдина політична партія, яка залишалася лояльною по відношенню до нової влади, – це кадети. 8–11 травня вони провели у Києві свою регіональну конференцію. І хоч за національним складом ця загальноросійська партія була строкатою, а за програмними цілями – найбільш послідовною політичною силою, що відстоювала ідею єдиної й неділимої Росії, вона, пристосовуючись до ситуації, “поступилася принципами”. Зібрання визнало за кожним окремим членом ЦК персональне право працювати у складі Ради міністрів і розбудовувати Українську державу.

Наприкінці травня, об'єднавшись на платформі невизнання гетьманської влади, опозиційно настроєні ліві партії та організації створили Український національно-державний союз. Союз розгорнув боротьбу проти гетьмана і його уряду як “буржуазного і неукраїнського”. Наприкінці літа на його терені було засноване нове об'єднання – Український національний Союз (УНС), до складу якого увійшли українські соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, соціал-демократи, соціалісти-революціонери (центральна течія). Головою Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня його змінив В. Винниченко.

Усі подальші події, які розгорнулися в Україні восени 1818 року, значною мірою були обумовлені міжнародними подіями. Перша світова війна наближалася до кінця. Після невдач весняно-літньої кампанії, вкрай виснажена Німеччина стояла напередодні революції. Щоб запобігти її, німецький генералітет натиснув на кайзера – Вільгельм підкорився й зрікся престолу. Одним з перших кроків новоствореного уряду стало звернення до президента США з проханням про перемир'я. Це відразу ж відгукнулося в Україні. По-перше, Росія розірвала Брест-Литовську мирну угоду з Німеччиною і перемир'я з Україною, внаслідок чого виникла реальна загроза війни між ними. По-друге, німецькі окупанти втратила інтерес до українських справ, передбачаючи швидке повернення додому, і влада гетьмана захиталася.

Відчувши розгубленість влади, Український національний союз висунув до неї вимогу щодо невідкладного формування демократичного уряду. Німці підтримали цю вимогу, щоб не загострювати ситуацію. 24 жовтня до складу Кабінету міністрів увійшли 5 соціалістів-федералістів. Новий уряд закінчив розпочате попередниками: прийняв аграрний закон і оголосив автокефалію Української православної церкви.

Міжнародна ситуація продовжувала ускладнюватися: Німеччина прийняла тяжкі умови перемир'я, розпалася Австро-Угорщина. Скоропадський змушений був шукати нових покровителів. Але держави Антанти були проти створення незалежної України.

Враховуючи погляди держав-переможців щодо майбутнього Росії, 14 листопада гетьман звернувся до народу України з “Грамотою”, в якій проголошувалась згода на об'єднання України з майбутньою небільшовицькою Росією
в єдину федеративну державу.

Міністри-соціалісти на знак протесту вийшли з уряду. Кабінет було розпущено, а новий тимчасовий доручено сформувати С. Гербелю – колишньому царському міністрові. На цей крок гетьмана підштовхнули не лише зовнішні, але й внутрішні обставини: падав життєвий рівень трудящих, у деяких регіонах виникла загроза голоду, більшовики розгорнули шалену антиурядову пропаганду, яка знаходила все більший відгук у народі, а включення соціалістів до складу уряду викликало незадоволення буржуазії, і навіть УНС, який вважав ці заходи недостатніми.

14 листопада, у день проголошення гетьманської “Грамоти”, у Білій Церкві під Києвом відбулася таємна нарада Українського національного союзу, на якій для боротьби за відновлення Української Народної республіки був створений повстанський орган – Директорія. Головою її став В. Винниченко, заступником С. Петлюра (він же – головний отаман). У боротьбі проти гетьманщини Директорія спиралася на багатотисячні селянські партизанські загони, а також на галицьких січових стрільців і дивізію сірожупанників, які зрадили гетьмана. Це була нерегулярна, недисциплінована й некваліфікована армія, але уряд не мав і такої. В політичному плані здобути перемогу Директорії допомогла домовленість з німецьким командуванням, яке зобов'язалося не заважати повстанцям увійти у Київ в обмін на сприяння у здійсненні евакуації німецької армії з України.

14 грудня під червоними прапорами, з соціалістичними гаслами армія Директорії увійшла у Київ. Гетьман втік до Німеччини.

Розпад Австро-Угорщини створив нову ситуацію в Європі. На її руїнах почалося будівництво ряду нових незалежних держав. Виявили таке бажання
й західні українці, що споконвічно компактно проживали у Східній Галичині. Але виник конфлікт з Польщею, яка вважала всю Галичину польською, в чому її підтримували колишні австрійські власті та країни Антанти.

У вересні–жовтні 1918 р., напередодні кінця імперії, активізувалася діяльність українських партій, почалася робота по створенню національних військових частин. А 18 жовтня парламентарі, керівники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську Національну Раду, що мала діяти як представницький орган, і оголосили намір об'єднати всі українські землі в єдине ціле. 3'їзд висловився проти негайного об'єднання зі східною Україною.

1 листопада Українська Національна Рада проголосила про створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом її став Є. Петрушевич. Було сформовано вищий виконавчий орган держави – Генеральний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Того ж дня, з метою запобігти передачі влади польській адміністрації, українські війська роззброїли у Львові неукраїнські частини австрійської армії та встановили контроль над містом. Вплив Української Національної Ради поширився майже на всю Східну Галичину. Але, тріумф українців був недовгим: 22 листопада вони залишили Львів і почали відступати, все далі й далі на схід під ударами польської армії.

Друга частина західноукраїнських земель – Буковина, хоч і виявила бажання з'єднатися з Галичиною, в листопаді була окупована румунами. А долю третьої частини – Закарпаття, вирішив з'їзд її громадських діячів у Скрентоні. Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини.

Дата добавления: 2015-06-26