І В. Вакенродер 3 страница

культ давньої Еллади, притаманний Гельдерліну, праг­нення пройнятися її органічним, відповідним природі, сві­товідчуттям, духом і ладом її культури, чим він так відрізняється від інших німецьких романтиків, які свої симпатії віддавали переважно середньовіччю. До цього необхідно додати, що класична Греція була для Гельдер-ліна не тільки великим минулим, а й прообразом майбут­нього, що народжувалося в бурях Французької революції.

Характерним явищем ранньої творчості Гельдерліна є його "тюбінгепськг гімни". В них оспівуються ідеї й по­няття, які Французькою революцією були підняті до ран­гу найвищих громадсько-політичних і моральних цінностей, стали її символами віри. Так на німецькому грунті постали два "Гімни свободі", "Гімн людству", "Гімн дружбі", "Гімн красі" — як своєрідні відлуння Французь­кої революції, її високих прагнень і поривів. Оспівуючи ідеали і пафос Французької революції, Гельдерлін почас­ти запозичував і її мову та образно-стильову систему. В "тюбінгенських гімнах" він широко вдається до античних образів і ремінісценцій, причому його міфологічні боги й історичні герої тут ототожнюються з алегоричними обра­зами й поняттями Французької революції, теж стилізова­ними під античність. Багато для нього важила тоді й одична традиція ПІіллера, на яку він теж спирався у своїх "тюбінгенських гімнах". Близькі до неї урочисто-па­тетичний тон цих гімнів, їхній філософський пафос і ри­торика, ритміка і строфіка.

Досить непростим є питання типології творчості Гельдерліна, її належності до певних художніх систем і напрямів. З цього приводу висловлювалися різні думки й виникали суперечки. Одні дослідники вважають Гельдер­ліна представником нового класицизму і ставлять його в однім ряду з Вінкельманом, Гете, Шіллером як гідне за­вершення цього блискучого ряду. Інші ж розглядають його як романтика, щоправда, з яскраво вираженими самобут­німи рисами, що вирізняють його з-поміж інших романти­ків. Треті заявляють, що Гельдерлін знаходиться поза тогочасними напрямами й течіями, бо в усьому ним напи­саному він завжди поет і філософ, завжди класик і ро­мантик водночас.

Справді, Гельдерлін був і класиком, і романтиком, але в надто категоричне "водночас" необхідно внести уточнен­ня: він був переважно класиком на ранньому етапі твор­чості, далі ж його розвиток відбувався в напрямі дедалі

більшого зближення з романтизмом, злиття з романтич­ним рухом. Його творчість розпочиналася в річищі нового класицизму, але далі він іде своїм власним шляхом, тво­рить поезію глибоку самобутню і за змістом, і за формою.

Але об'єктивно все це було нічим іншим, як дедалі глибшою романтизацією його світовідчуття і творчості. На перший погляд, в поезії Гельдерліна все ніби лишається незмінним: той же культ Еллади, те ж схиляння перед її мистецтвом як безсмертним зразком, ті ж поривання до її "відродження", — але за цією зовнішньою незмінністю відбувалися глибокі зрушення, принципові зміни в харак­тері світосприйняття і типі поетичної творчості. Сприй­няття Еллади та її ідеалів все більше зміщується у Гельдерліна в суб'єктивно-ліричну площину й перетворю­ється на предмет напруженого ліричного переживання. Водночас все це у нього активізується й актуалізується в мірі, незнаній для класицизму, можливій лише в роман­тичній системі світосприймання і творчості.

Однак тут необхідно ще торкнутися деяких фактів життєвого й творчого шляху поета. Закінчивши навчання в Тюбінгені, Гельдерлін відмовляється прийняти духовний сан і через кілька місяців опісля, в грудні 1793 p., їде до Тюрінгії, де знаходилися тодішні центри німецької духов­ної культури — Веймар та Ієна. Це була спроба молодого поета включитися в основний потік духовного й літера­турного життя країни. Проте він не був прийнятий ні неокласицистичним Веймаром, ні романтичною Ієною, і це значною мірою спричинилося до того, що Гельдерлін ви­явився приреченим на самотність і невизнання. Важко сказати, чому так сталося, але головна причина, думаєть­ся, в рідкісній оригінальності його творчості.

В травні 1796 p., відмовившись від подальшої боротьби, Гельдерлін залишає Ієну. Наступає кращий, франкфурт­ський період життя поета (1796-1798), осяяний коханням до Діотими — Сюзетти Ґонтар, дружини купця Гонтара, в домі якого він служив гувернером. У Цій молодій жінці із середовища франкфуртського купецтва, яке відзнача­лося практицизмом і бездуховністю, він несподівано зус­трів духовно близьку йому людину, наділену від природи здатністю розуміти чи інтуїтивно відчувати весь той світ філософсько-поетичних ідей і цінностей, мріянь і поривів, якими він жив. Природа, краса, Еллада, все, що він палко любив і перед чим схилявся, злилися для нього в цій жінці, яку він назвав грецьким ім'ям Діотима, запозиче-

56

Німецький романтизм

Німецький романтизм

5?

ним із діалогів Платона. Він переживає високе творче піднесення, завершує першу частину роману "Гіперіон", створює низку поетичних шедеврів. І скрізь у цих творах присутня Діотима: в образі головної героїні роману, моло­дої гречанки, яка уособлює органічність і красу буття, в численних поезіях, прямо чи опосередковано звернутих до неї:

Посланнице небес, я чую тебе! О Діотимо! Люба! Я очі звів

І вдячно узрів над собою

День золотий угорі. Заграли

Оживши, ключі, а на темній землі

Зітхнули палко навстріч мені квітки,

І, всміхнувшись крізь срібні хмари,

З благоговінням Ефір схилився. Переклад М. Бажана

Та зневажена поетом дійсність вдерлася в його щасли­вий світ, і восени 1798 р. він змушений був залишити Франкфурт. Наступні півтора року він живе в сусідньому Гомбурзі й час від часу зустрічається з Сюзеттою Ґонтар. Незважаючи на тяжкі переживання, триває його активна творча діяльність, зокрема, в цей час він працює над драмою "Смерть Емпедокла". У творчому відношенні це продовження франкфуртського періоду, часу найвищого творчого розквіту Гельдерліна. Але в цей час невідступно назріває душевна і творча криза поета.

У червні 1800 р. Гельдерлін їде в Нюртінген до матері, звідти через деякий час — у Штутгарт, де створює зна­мениті "штутгартські" гімни та елегії ("Архіпелаг", "Пілі­гримство", "Хліб і вино" та ін.), а після — до Швейцарії. Його душевний неспокій зростає, він не може довго втри­матися на жодному місці. Наприкінці 1801 р. несподівано виїздить до Франції, в Бордо, де теж наймається домаш­нім учителем. Що було з ним у Франції, ніхто не знає і ніколи вже не довідається. За півроку він залишає Бордо і якимсь чудом добирається до Нюртінгена; вкрай висна­жений і напівбезумний, в жебрацькому одязі, він не впі­знавав нікого і його важко було впізнати. Це був перший напад тяжкої душевної хвороби, яка, однак, ще на деякий час його відпустила. В 1802-1806 pp. Гельдерлін поверта­ється до свідомого життя і творчості, яка спершу в цей період набула значної інтенсивності. Він перекладає оди Піндара й трагедії Софокла, пише свої пізні поеми й

поезії, що відзначаються глибиною змісту й художньою оригінальністю ("Мати Земля", "Єдиний", "Патмос", "Ні­меччина" та ін.). З 1805 р. напади душевної хвороби ста­ють дедалі частішими і тривалішими, а наступного 1806 р. остаточно обірвалося свідоме життя й творчість поета, хоч фізичне його існування продовжувалося до 1843 р.

Та повернемося до франкфуртсько-гомбурзького пері­оду творчості Гельдердіна. Головні теми його поезії цього періоду — природа, Еллада, Діотима, кохання до неї, при­чому виступають вони не розрізнено, а в органічній єдності.

Однак провідною, організуючою є в поезії Гельдерліна тема природи. У своєму філософсько-поетичному світо­баченні він виходив з того, що в усій природі розлите духовне, божественне начало, набуваючи концентрованого' втілення в людині, яка таким чином з усім сущим пов'я­зана не зовнішніми, механічними, а глибинними й органі­чними, духовними зв'язками. Одним із головних завдань поезії Гельдерлін вважав виявлення цих зв'язків людини з природою, їхньої єдності. Вся його поезія пройнята гли­бокою і животрепетною любов'ю до природи, але водночас їй чужий ідилічний, сентиментально-споглядальний підхід до природи. Поет зустрічається з природою як її найдос­коналіше творіння, в спілкуванні з нею він зміцнює свої духовні й моральні сили.

Ізоморфне вираження природи в її динаміці й одухот­вореності Гельдерлін знаходив у міфології, і звідси наси­ченість його поезії міфологічними образами, мотивами, алюзіями. На основі давньогрецької міфології і за анало­гією з нею він витворює власну міфологію, пантеон богів і божеств, які виступають втіленнями чи навіть персоні­фікаціями живих начал та стихій природи. Як було спо­стережено, його "узагальнені боги тонуть в деякій невизначеності всередині природи, всередині матерії, ніби напівясні, напівпробуджені їх душі, як власна їх енергія" (Н. Берковський). Однак його боги й божества антропо­морфні, на еллінський лад наближені до людського рівня (вони не всесильні — "владує лиш доля"), в них виражені також вищі людські якості й можливості, зокрема "розкіш жити тільки божественним", що мовою Гельдерліна озна­чає — високим, універсальним, прекрасним, що підно­ситься над побутом і повсякденною дрібнотою.

Своєрідність поезії Гельдерліна полягає і в тому, що нове, романтичне світовідчуття він прагнув виразити на "еллінський лад", за допомогою еллінських ритмів і мет-

58

Німецький романтизм

Німецький романтизм

59

рики, жанрів і форм; особливо це характерно для його поезії середнього періоду. Він звертався до античних жа­нрів оди, гімну, елегії тощо. Він переносив на німецький грунт складні строфічні форми давньогрецької поезії, та­кі, як алкеєва строфа, сапфічна тощо. Та найістотнішим було для нього збереження внутрішнього ладу давньог­рецької поезії, позначеного прагненням до гармонії, "бла­городною простотою і спокійною величчю" за відомою формулою Вінкельмана. Він прагнув поєднувати "іоній­ську тверезість" зі "священним вогнем" і образно називав свій стиль "священно-тверезим".

Та при всьому тому поезія Гельдерліна відзначається дивовижною, як на той час, внутрішньою свободою і роз­кутістю; вона є чи не найповнішим вираженням цього романтичного ідеалу, який для переважної більшості пое-тів-романтиків лишався недосяжним. В його поезіях ціл­ком невимушено, спонтанно виникає вільний простір і рух природи, "живого космосу", в якому поет почувається як у материнському лоні, і в повній відповідності з цим пе­ребуває вільний простір і рух поезії.

Слід вказати й на незвичайну, якусь "епічну" широту навіть інтимних переживань поета, які відбиваються, під­хоплюються природою, посилюються нею і досягають ле­две не космічних обширів. Особливо це стосується любов­ної лірики Гельдерліна, яка вражає повною відсутністю камерності, вузької суб'єктивності, — почуття поета легко транспортуються в близький і дружній світ "живого кос­мосу", перетворюються або в якесь нешумливе, світло-ра­дісне вселенське свято, як, приміром, у вірші "Захід сонця", написаному в щасливий франкфуртський період, або ж у вселенську містерію печалі й скорботи, як-то у ряді віршів, написаних у гамбурзький період, після роз­луки з Діотимою.

Проте, було б однобічним уявляти Гельдерліна поетом гармонії, що не знав внутрішнього розладу й сумнівів. У пізніші періоди творчого життя його дедалі більше непо­коїли суперечності післяреволюційної дійсності, зростаючі розбіжності між його ідеальними прагненнями й "наявним буттям". Це знайшло вияв уже в романі "Гіперіон", за­вершеному в 1799 р. Прозовий за формою, роман Гель­дерліна цілковито тяжіє до ліричної поезії за своїм змістом і стилем. Це передусім динамічна картина духов­ного й душевного стану поета і його "ентузіастичного покоління", у створенні якої фабула відіграє досить-таки

слабку роль. Фабула ця, власне, параболічна: дія перене­сена в тогочасну Грецію, герої носять грецькі імена, йдеться в романі про боготворіння природи, Еллади й краси, про повстання в Мореї 1770 р. й розчарування Гіперіона в ньому, а насправді під грецькими іменами виступають в романі сам Гельдерлін, Сюзетта Ґонтар, близькі друзі-однодумці, і говорить він насправді про ідейне й духовне життя німецької бюргерської інтелігенції наприкінці XVIII ст., про ідеали й конфлікти, про викли­каний Французькою революцією ентузіазм і про першу його кризу.

Та насамперед маємо в цьому творі картину внутріш­нього життя самого Гельдерліна, його духовний та душев­ний досвід. А це означає, що найважливіший у цьому романі внутрішній ліричний сюжет, життя мислі й почут­тя, що розгортаються на тлі прекрасних, емоційно наси­чених пейзажів Греції, в яких зливається любов Гельдерліна до природи з любов'ю до древньої Еллади. Цей внутрішній сюжет розвивається в патетичному клю­чі, в такому ж ключі витримується пейзажний фон, і небезпідставно вважається, що пейзажі в "Гіперіоні" — це своєрідні пейзажі-гімни, внутрішньо споріднені з лірич­ною поезією Гельдерліна.

Глибиною й складністю змісту відзначається також драма Гельдерліна "Смерть Емпедокла", яка, хоч і має три редакції, залишилася незавершеною. В цій драмі, ге­роєм якої є давньогрецький філософ Емпедокл із Агріген-та (V ст. до н.е.), фігура напівміфічна і напівісторична, Гельдерлін сплітає в єдиний вузол комплекс філософ­ських, суспільно-етичних і естетичних проблем. Цент­ральною є тема природи — як "живого космосу", сили одухотвореної і спрямовуючої, грізної і благотворної вод­ночас, — і ставлення до неї людини, суспільства, культу­ри. На передньому плані — духовні колізії героя, але вони тісно переплітаються з суспільно-етичними, які теж набу­вають гострого звучання. Герой драми проповідує нове життя, контури якого, щоправда, були не дуже ясні й самому Гельдерліну. Це життя на основі спідружності людей між собою і з природою, в розумній гармонійній згоді з її законами й веліннями, в "обіймах природи", а не всупереч їй. Емпедокл вважає, що сам він порушив ці глибинні закони, втратив внутрішній зв'язок з природою, і він кидається в кратер Етни — щоб розчинитися в природі й відродитися в ній у новій якості. Загалом ця

60

Німецький романтизм

Німецький романтизм

61

драма Гельдерліна — твір великої поетичної сили, хоч по­декуди зміст її не вільний від метафізичної затемненості.

З особливою силою неканонічність Гельдерліна-поета, його новаторство виявились в пізній поезії. Тут він у своїх художньо-стильових пошуках, характері образності, ста­вленні до слова й ритму далеко виходить за межі своєї епохи, йдучи назустріч поезії XX ст. Тепер він дедалі частіше відступає від класичних розмірів і форм, від стро­фіки й регулярних ритмів, переходить до своєрідного вільного вірша, підпорядкованого своїм внутрішнім рит­мам, своїм складним гармонійним принципам. Виникає в нього й нове ставлення до поетичного слова, яке ніби виокремлюється в тексті і водночас набуває в силовому полі його вірша незвичайної концентрованості змісту, стає "важким" і неоднозначним, — це вже ніби "ядро слова", яке зрослося з матерією буття.

Дата добавления: 2015-06-26