Реалiзм (лат. realis – речовий, дiйсний) – один iз iдейно-художних напрямiв у лiтературi i мистецтвi XIX ст

Починаючи з 30-х, набуває розвитку у Францiї, згодом в iнших європейських лiтературах. На вiдмiну вiд романтизму, який зосереджував увагу на внутрiшньому свiтi людини, основоположною для реалiзму стає проблема взаємин людини i середовища, впливу соцiально-iсторичних обставин на формування духовного свiту (характеру) особистостi. Замiсть iнтуїтивно-почуттєвого свiтосприйняття на перше мiсце у лiтературi висувається пiзнавально-аналiтичне начало, а типiзацiя дiйсностi утверджується як унiверсальний спосiб художнього узагальнення. Лiтература стає засобом пiзнання людиною себе i навколишнього свiту, набуває аксiологiчного (iдеологiчного) звучання. Принцип вiрностi реальнiй дiйсностi усвiдомюється як критерiй художностi, як сама художнiстъ. Визначальними для реалiзму були прагнення до об’єктивностi i безпосредньої достовiрностi вiдображення, послiдовне дотримання мiметичних принципiв (художнє вiдтворення життя «у формах самого життя»), переорiєнтацiя з минулого на сучаснiсть, конкретно-iсторичний пiдхiд до явищ дiйсностi i розумiння iсторiї як поступального розвитку (прогресу), правдивiсть у зображеннi деталей, вiра в гуманiстичнi iдеали, конфлiктнiсть (драматизацiя) як сюжетно-композицiйний спосiб формування художньої правди, превалювання прозових жанрiв у лiтературi (роман, повiсть) та iн. На формування реалiстичного свiтогляду мали вплив фiлософiя позитивiзму, розвиток пиродничих i суспiльних (економiка, соцiологiя, психологiя) наук та iн. Слово «реалiзм» вiдоме ще з середньовiчних часiв. У схоластичнiй фiлософiї реалiзмом називався напрям, який, на противагу номiналiзму, приписував абстрактним поняттям (унiверсалiям) реальне iснування. Наприкiнцi XVIII ст. поняттями «реалiзм», «реалiст» означується певний тип мислення i поведiнки (практичнiсть, тверезий глузд), вiдмiнний вiд типу «iдеалiста», мрiйника.З кiнця 20-х XIX ст. термiн «реалiзм» починає вживатися французькою критикою стосовно «нової школи» у лiтературi, на вiдмiну вiд «лiтератури iдей» (класицизм) та «лiтератури образiв» (романтизм). Першого теоретичного обгрунтування як напрям у лiтературi i мистецтвi реалiзм набуває завдяки художниковi Ж.-Д.–Г. Курбе, який у передмовi до каталогу виставки своїх полотен пiд назвою «Реалiзм» (1855) обгрунтував програмнi засади реалiстичного напряму, та письменикам Шанфльорi i Л.-Е.-Е. Дюрантi, якi виступили з теоретичними декларацiями у збiрнику «Реалiзм» (1857) i журналi «Реалiзм» (1856-57). З цього часу поняття реалiзм стає широковживаним як у художнiй практицi, так i в лiтературнiй критицi й естетицi. Найвидатнiшими представниками реалiзму були О. де Бальзак, Стендаль, Ч. Дiккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Т. Шевченко, I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, I. Тругенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, I. Франко, Б. Грiнченко, О. Конинський та iн.У лiтературознавствi iснують рiзноманiтнi концепцiї i тлумачення реалiзму, його змiсту, напрямiв, хронологiчних рамок. Однi дослiдники вважають реалiзм властивим лiтературi i мистецтву споконвiкiв, видiляючи «античний реалiзм», «ренесансний реалiзм», «просвитницький реалiзм», «реалiзм XIX ст.», «реалiзм XX ст»; iншi пов’язують його виникнення з епохою Вiдродження або сiмейно-побутовим романом XVIII ст. Iснують теоретичнi версiї «реалiзму без берегiв», «наївного реалiзму», «магiчного реалiзму», видiляють «етнографiчно-побутовий реалiзм», нацiональнi рiзновиди реалiзму; розглядають реалiзм як художнiй метод, художню систему, тип художнього мислення i творчостi тощо.Кожна літературна епоха й художній напрям відповідно до своїх ідейно-естетичних принципів, концепії людини й дійсності, тематики й проблематики формують свою родову та жанрову системи, приводячи в рух форми й засоби художнього пізнання світу.

Дата добавления: 2015-06-26