Боротьба на заході країни: Західно-Українська Народна Республіка

Восени 1918 року Четверний союз наближався до своєї поразки у Першій світовій війні, що активізувало національно-визвольні рухи в Австро-Угорській імперії. Українці у вересні 1918 року сформували Центральний військовий комітет (пізніше — Український генеральний військовий комісаріат), перед яким постала задача підготовки збройного виступу^[94].

Наприкінці жовтня 1918 року, коли Австро-Угорській імперії залишалося існувати лічені дні, у Львові відбулося представницьке зібрання українських депутатів парламенту і крайових сеймів Східної Галичини та Буковини, єпископату, делегатів українських партій. Учасники зборів додержувалися курсу на залишення західноукраїнських земель під владою Відня^[95]. 18 жовтня збори обрали Українську Національну Раду на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем. 19 жовтня УНРада своїм маніфестом проголосила Українську державу на території Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, а також закликала національні меншини направити своїх представників в УНРаду^[96].

Тим часом польські політики готувалися відновити Річ Посполиту. Для здійснення цих планів в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія, яка 1 листопада мала прибути до Львова й за допомогою польських військових організацій захопити владу у краї. Але події в регіоні розгорнулися не за польським сценарієм.

У ніч на 1 листопада близько півтори тисячі озброєних солдатів та офіцерів австрійської армії українського походження захопили австрійське управління провінцією, штаб австрійського військового командування, Сейм, центр міста, вокзал, пошту, казарми поліції та армії^[97]. Австро-угорські війська здебільшого заявили про свій нейтралітет й без опору здавали зброю. Уранці 1 листопада 1918 над ратушею Львова уже розвівався український національний прапор. Після полудня відбулася формальна передача влади від цісарського намісника УНРаді^[98], а сама УНРада проголосила себе «найвищою державною владою» в Українській державі^[99]. Однак повстання у Львові вдалося не у повній мірі — українці не змогли поставити все місто під свій повний контроль. Вранці 1 листопада польські політичні лідери проголосили мобілізацію у Львові й стали готувати оборону частини міста. З другої половини дня західна і південно-західна частини Львова почали перетворюватися на опорні пункти для добровольців-поляків. 1—2 листопада 1918 року українські військові здійснили переворот в Станіславі, Теребовлі, Золочеві, Коломиї, Жовкві та інших містах Східної Галичини. 3 листопада влада Української Національної Ради була проголошена в Чернівцях.

9 листопада УНРада сформувала Тимчасовий державний секретаріат (пізніше — Рада державних секретарів ЗУНР) на чолі з Костем Левицьким^[100]. 13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», який проголосив Західноукраїнську Народну Республіку на території Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, затвердив державний герб (золотий лев на синьому тлі) та прапор (синьо-жовтий). У той таки день були прийняті закони про організацію регулярного війська — Галицької армії. 16 листопада був прийнятий закон про тимчасову державну адміністрацію, а 19 листопада — про тимчасову організацію суддів та судової влади. 22—26 листопада відбулися довибори в УНРаду^[101].

11 листопада українські війська змушені були залишити Перемишль. Стратегічний плацдарм цього міста став базою для подальшого наступу польських військ на Львів. В середині листопада румунські війська захопили Північну Буковину. 22 листопада війська ЗУНР під натиском польських військ залишили Львів.

Державний секретаріат ЗУНР спочатку переїхав до Тернополя, а згодом — до Станіслава. 1 грудня в Фастові делегація ЗУНР підписала попередній договір про об'єднання ЗУНР з УНР. УНРада 3 січня затвердила Ухвалу про Злуку ЗУНР з УНР^[102], а 4 січня затвердила новий склад уряду на чолі з С. Голубовичем. 22 січня на Софійській площі в Києві відбувся акт возз'єднання УНР і ЗУНР. Формально ЗУНР увійшла до складу УНР як Західна область УНР. Правда, остаточне об'єднання держав відкладалося до проведення Установчих зборів^[103].

В середині січня відбувся похід військ ЗУНР на Закарпаття. 21 січня в Хусті пройшли Всенародні збори угорських українців, які прийняли декларацію про приєднання Закарпаття до соборної України^[104]. На Закарпаття також претендувала визнана Антантою Чехословаччина. 12 січня Антанта дала свою згоду на окупацію Закарпаття чехословацькими військами.

У січні в Східну Галичину прибула миротворча місія Антанти на чолі з генералом Ю. Бартелемі. Бартелемі запропонував посередництво у врегулюванні конфлікту зі сторони Паризької мирної конференції. Місія нав'язувала ворогуючим сторонам свою лінію розділення Східної Галичини. 27 лютого в Ходорові відбулася зустріч місії з делегаціями ворогуючих сторін. Переговори проходили за участю члена Директорії С. Петлюри. Петлюра попередив західноукраїнських політиків про формування Ю. Галлером армії у Франції і намагався умовити керівництво ЗУНР (ЗОУНР) піти на певні територіальні поступки для збереження республіки і набуття допомоги Антанти. Але керівництво ЗУНР (ЗОУНР) не погодилося з доводами Петлюри й відкинуло «лінію Бартелемі»^[105].

Поки в Східній Галичині між ГА і польською армією йшли позиційні бої, українсько-польський фронт стабілізувався, у Франції генерал Ю. Галлер сформував «блакитну армію» (назва за кольором мундирів). Ця армія складалася з 6 дивізій в 68—92 тисяч солдатів та офіцерів і формально була підпорядкована головнокомандуючому союзних військ у Європі маршалу Ф. Фошу^[106][107]. Антанта, що озброїла цю армію, при передислокації її до Польщі поставила умову — використовувати її тільки проти Червоної Армії. Однак Пілсудський та Галлер вирішили використовувати «блакитну армію» в наступі проти ГА та армії УНР.

У середині травня армія Галлера потіснила армію УНР на Волині. Наприкінці травня розпочався загальний відхід ГА до Збруча, без опору наступаючим, з ціллю збереження залишків армії.

У травні загострилася ситуація на польсько-чехословацькій та польсько-німецькій границі. З галицького фронту були зняті 1-а та 2-а дивізії Галлера. Самого Галлера Пілсудський викликав до Кракова, запропонувавши йому стати на чолі нового антинімецького сілезького фронту. 29 травня Галлер, вважаючи, що завершення війни з українцями — питання декількох днів, передав командування галицьким фронтом генералу В. Івашкевичу. Польській армії було поставлене завдання вийти до приграничної річки Збруч.

8 червня 1919 року командувачем ГА замість М. Омеляновича-Павленка було призначено О. Грекова. Того ж дня почався загальнийконтрнаступ ГА. 9 червня уряд С. Голубовича склав свої повноваження, уся повнота військової та цивільної влади перейшла до «уповноваженого диктатора» Є. Петрушевича^[108]. ГА в середині червня зайняла Тернопіль і просувалася далі на захід.

Антанта 25 червня дала згоду на окупацію Польщею Східної Галичини, а 27 червня дозволила використовувати проти ГА армію Галлера у повному складі. Тоді ж польське командування вирішило розпочати загальний контрнаступ.

У такій ситуації генерал Греков змушений був віддати наказ про відхід корпусів ГА на схід до Збруча. 4 липня диктатор Петрушевич надіслав голові Директорії УНР телеграму, в якій говорилося про можливість переходу ГА за Збруч. У той самий час Петрушевич вів переговори з більшовиками та урядом Румунії^[109]. Однак румунська влада відмовилися пустити ГА на свою територію. 14 липня диктатор Петрушевич віддав наказ ГА передислокуватися на Поділля, на територію УНР.

Дата добавления: 2015-06-26