Поняття жертви злочину

Потерпілий від злочину (ст. 49 КПК України) - особа, котрій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду. Про визнання громадянина потерпілим, особа, що проводить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд - ухвалу.
Беручи до уваги наведене визначення, віктимологічна характеристика потерпілого охоплює більш широке коло ознак.
Жертва у віктимології - це особа або певна спільнота людей, котрій прямо чи опосередковано завдано будь-якої шкоди від злочинного посягання. Таке широке трактування особи потерпілого дає можливість комплексно дослідити всі її ознаки.
Латентна жертва - це особа, що реально постраждала від злочину, але з якихось причин цей факт залишився невідомим для офіційного обліку. Тож латентними жертвами є і ті потерпілі, котрим закон надав право вибору - повідомляти чи не повідомляти про злочин, який стався (справи приватного обвинувачення).
Важливо також розрізняти випадки, коли статус потерпілого особа приписує собі без достатніх на те підстав і, навпаки, коли він їй нав'язується. Роль жертви може бути реальною та уявною (мається на увазі її самооцінка). Принципове значення має і виділення персоніфікованих та колективних ролей. Хоча віктимологія, переважно, вивчає конкретні жертви, але не варто забувати, що нерідко саме від групової поведінки залежить процес перетворення на жертву як групи осіб, так і окремих її членів.

Основні поняття віктимології (жертва, потерпілий, віктимність, віктимізація)

Віктимологія оперує такими основними термінами: “жертва", “потерпілий”, “віктимність" і “віктимізація”.
Під жертвою з позицій віктимології розуміється постраждала від злочину фізична особа незалежно від того, чи визнана вона потерпілою у встановленому законом порядку і чи вважає себе такою.
Потерпілий — це особа, якій злочином безпосередньо завдано моральної, фізичної або майнової шкоди і яка визнана потерпілою у встановленому законом порядку.
Поняття “жертва" і “потерпілий” у віктимології вважаються тотожними. У віктимології потерпілий одночасно є основним об’єктом дослідження і одним із основних її понять.
Певні напрями проблеми потерпілого і раніше вивчалися кримінологією, кримінальним правом, кримінальним процесом і судовою психологією. Проте віктимологія вивчає їх у комплексі на двох рівнях, які співвідносяться як злочин (окреме) і злочинність (загальне).
Потерпілий насамперед вивчається віктимологією на першому, індивідуальному рівні як фактор, що може впливати на виникнення і розвиток наміру у майбутнього злочинця вчинити злочин, а також на механізм злочину. На другому рівні вивчається сукупність жертв, яким злочином завдано шкоди. Цей аспект вивчення необхідний для визначення реальних наслідків злочинності.
У загальних рисах кінцевою метою вивчення жертв злочинів є підвищення ефективності попередження конкретних злочинів і злочинності загалом шляхом здійснення цілеспрямованого впливу як на злочинців, так і на потенційних жертв злочинів.
Віктимність окремої особи (індивідуальна віктимність) — це об'єктивно притаманна людині (реалізована злочинним актом або залишена в потенції) здатність, схильність стати в певних обставинах жертвою злочину. Залежно від особистісних якостей і поведінки конкретного індивіда ступінь його уразливості може перевищувати середній (підвищена віктимність) або бути нижчим від середнього (мінімізована віктимність). Індивід не придбає віктимність у процесі життєдіяльності, а є віктимним з моменту народження і до смерті — він не може не бути віктимним, оскільки живе в суспільстві, де не ліквідована злочинність, отже, існує об’єктивна можливість стати жертвою злочину.
Потенційна індивідуальна віктимність залежно від можливостей її реалізації в ситуаціях більш-менш широкого кола злочинів у зв’язку з особистісними якостями і професійною зайнятістю конкретної особи може розглядатися також з позиції її універсальності. З цієї позиції розрізняють віктимність загальну і вибіркову (спеціальну).
Віктимність окремої особи є відносним поняттям, оскільки завжди реалізується в певній ситуації, яка є для цього достатньою. Однакові особистісні якості, аналогічна поведінка можуть привести до різних наслідків залежно від конкретної ситуації (зовнішніх обставин, характеристики злочинця тощо). Іншими словами, необхідно розрізняти віктимність особисту і ситуативну.
У реалізації віктимних потенцій жертви певну роль відіграє взаємодія її суб’єктивних якостей і зовнішніх обставин. Ступінь віктимності особи є результатом складання ситуативного та особистого компонентів. Тому, як правило, шкода, яку завдано жертві, є наслідком реалізації особистої і ситуативної віктимності. Зокрема, ступінь вибіркової (спеціальної) віктимності значною мірою визначається професійною діяльністю (працівники міліції, охоронці, таксисти, інкасатори, касири та ін.), але разом з тим вибіркова віктимність є ситуативною, оскільки типовим для неї є перебування потенційної жертви в небезпечних ситуаціях. Водночас потенційна жертва може стати реальною вже тому, що опинилась у несприятливій ситуації, а її особисті якості й поведінка аж ніяк цьому не сприяли.
Віктимізація — це процес реалізації віктимних потенцій у задаванні шкоди і результат цього процесу. Віктимологічні складові механізму злочину складні й різноманітні і тому в цьому механізмі ролі злочинця й жертви іноді так переплітаються, що відмінність між ними малопомітна і тільки випадок вирішує, хто стане жертвою, а хто — злочинцем.

Випадки самогубства відомі людству з глибокої давнини. Про них згадується у міфах та легендах світу, літературних пам'ятках більшості народів, на всіх континентах. Збереглися відомості про самогубства видатних діячів різних часів та народів. За даними А.Г. Амбрумової в СРСР за 1982-1989 рр. скоїли самогубство понад 500 тис. осіб. На сьогодні Україна ввійшла до групи країн з досить високим рівнем суїцидальної активності [1].

Але понад усе непокоять навіть не абсолютне значення кількості самогубств, а тенденція їх зростання в усьому світі.

Суїцид, як вважає А.Г. Абрумова, – це форма насилля, спрямованого на себе, це смерть, що наступає внаслідок довільного самоушкодження або самоотруєння. В правовому аспекті для реєстрації причини смерті суїцид визначають як самодеструктивну дію, що здійснюється особою, яка усвідомлює свої вчинки і їх можливі наслідки.

До суїцидальної поведінки відносять будь-які внутрішні чи зовнішні форми психічних актів, що мотивуються уявленнями про позбавлення себе життя.

Внутрішні форми суїцидальної поведінкивключають суїцидальні думки, уявлення, переживання, а також суїцидальні тенденції, які поділяються на задуми та наміри. Серед антивітальних переживань є типові думки про відсутність змісту та цінності життя («Жити не варто», «Не живеш, а жеврієш» і таке інше). Тут ще немає чіткого уявлення про власну смерть, а присутнє лише заперечення життя.

Самогубство в загально–психологічному аспекті трактують як поведінку людини, спрямовану на її знищення. Проте не всі дії людини, які призводять до її смерті, можна вважати суїцидальними. Самогубством вважають лише той вчинок, який людина зробила усвідомлено (галюцинації, стан психозу можуть спровокувати такий вчинок, проте смерть за таких умов кваліфікується як нещасний випадок) [3]

Бек О.С виділяє складові суїцидальної поведінки [4]:

· пасивні суїцидальні думки – уявлення, фантазії на тему своєї смерті, але не на тему позбавлення себе життя як довільної активності («Добре було б померти», «От якби зі мною щось сталось»);

· антивітальні тенденції – ідеї, що спрямовані на негативне
ставлення до життя;

· суїцидальні задуми – це вже активна форма прояву суїцидальності, тобто тенденції до самогубства, глибина якої збільшується паралельно мірі розробки засобів її реалізації.

· суїцидальні наміри передбачають поєднання задуму, рішення і вольового компоненту, що спонукає до безпосереднього переходу у зовнішню поведінку [4].

Весь період – від виникнення думок про смерть до здійснення суїцидального наміру називається пресуїцидом. Його тривалість може коливатися від декількох хвилин (гострий) до декількох місяців(хронічний).

Як засвідчують дані А.Г. Амбрумової, найбільший відсоток суїцидентів складають підлітки. Вона визначила певні групи підлітків, які можуть покінчити життя самогубством [2]:

• підлітки, які вже намагалися покінчити з собою (підлітки, які один раз спробували, повторюють спробу декілька разів).

• підлітки із залежністю (алкоголь, наркотики, токсини), що призводить до запаморочення свідомості, порушенням психіки та дипресивним станам.

• фізично неповноцінні підлітки, діти, які хворіють невиліковними хворобами.

• психічно хворі підлітки, які страждають афективними розладами та тяжкими дипресіями.

• підлітки, які пережили важку втрату(смерть батьків)

Слуцкий О.С., та Занадворнов М.С до характерологічних особливостей молодих суїцидентів відносять [5]:

1. Підвищену напруженість потреб, що виражається в необхідності неодмінного досягнення поставленої мети.

2. Підвищену потребу в емоційній близькості, залежність від близької людини, коли власне «я» розчиняється і сприймається лише в парі «я – вона» або «я– він», а все життя будується на надзначимих стосунках.

3. Низьку здатність особи до утворення будь-якого роду компенсаторних механізмів, невміння ослабити фрустрацію.

4. Застрягання на власних невдачах, гостре їх переживання, песимістичний настрій на майбутнє.

5. Егоцентризм; зануреня підлітка в себе, зосередженість на своєму внутрішньому світі. Підлітки, з порушенням сфери міжособистісних стосунків. «Одинаки», замкнуті і нетовариські підлітки. Особливо з IQ вище середнього.

6. Аутоагрессивні підлітки – негативне відношення до себе, прагнення завдавати собі шкоди і заподіювати біль.

А.Є. Лічко, працюючи з підлітками, вказував на певний зв'язок суїциїдальної поведінки з типом акцентуації характеру.

За даними Лічко, при демонстративній суїциїдальній поведінці (без дійсного наміру убити себе), 50% підлітків мали істероїдний, істероїдно-нестійкий і гипертімно-істероїдний типи особистості. Підлітки з емоційними порушеннями також в деякій мірі можуть бути схильні до суїциду (особливо імпульсивному) [5].

Багато потенційних самовбивць звертаються по допомогу до психіатрів і в служби психологічної підтримки. Фахівці подібних служб і лікарі-психіатри володіють переліком методик, які допомагають з'ясувати, чи схильна людина до суїциду і наскільки сильні її наміри. Ці методики – в більшості випадків комплексні; до них входять опитувальники, що дозволяють визначити особистість пацієнта, його характер, особистісні властивості (тривожність, збудливість, рівень депресивного розладу, і так далі).

Стандартне обстеження підлітка включає: діагностичне інтерв'ю з родинним анамнезом: фахівець повинен з'ясувати, чи траплялися в сім'ї обстежуваного випадки суїциду; дізнатися подробиці про досліджуваного: як часто він роздумує про суїцид, що наштовхнуло його на подібні думки, і так далі.

Тест А.Є. Лічко «ПДО». Цей тест покликаний визначити, чи властивий обстежуваному нестійкий тип акцентуації, чи є поєднання його з гіпертимним, емоційно-лабільним, шизоїдним, епілептоїдним й істероїдним типом; подібні особливості, є прямим показником високого ризику соціальної дезадаптації і, внаслідок поглиблення конфлікту, ризик розвитку суїцидальної поведінки.

Тест фрустрационої толерантності Розенцвейга. Допомагає визначити, наскільки гостро обстежуваний реагує на фрустраційну ситуацію, як він сприймає свої невдачі і дозволяє зробити висновки про те, наскільки розвинені компенсаторні механізми психіки.

Тест визначення спрямованості особистості Басса-Дарки. Допомагає визначити спрямованість: на себе, на оточуючих, на створення, на руйнування, і так далі.

Тест тривожності Тэммл-Доркі-Амен. Допомагає зробити висновки про те, наскільки тривожний обстежуваний, чи легко вивести його з рівноваги.

На основі такої бази тестів, до яких, втім, можуть бути додані і інші методики, фахівець робить висновок про суїциїдальні схильності обстежуваного.

«Схильність до суїциду» – не вирок, не ярлик і не клеймо. Деколи для того, щоб позбавитися від цієї схильності, підліткові досить незначної уваги з боку інших людей. Але, як це неприкро, в більшості випадків запобігання суїциду – це делікатна і тривала робота з підлітком, який заплутався, знаходиться на межі відчаю. І фахівці, що працюють з такими підлітками, розробили ряд методик, що дозволяють допомогти дитині впоратися з бажанням покинути цей світ, вселити в нього надію на завтрашній день, пошану до себе і любов до життя.

Значення класифікації та типології жертв Значення класифікації та типології жертв злочинів полягає в тому, що розподіл жертв за певними ознаками тісно пов'язаний з вирішенням практичних завдань боротьби зі злочинністю, оскільки полегшує діяльність правоохоронних органів щодо виявлення потенційних жертв і проведення з ними індивідуальної профілактичної роботи. До основних підстав для класифікації жертв злочинів також належать: стать, вік, професійна належність, морально-психологічні особливості особи (що сприяють швидкому складанню особистісно-віктимологічної типології) та ін. Класифікація жертв за статтю важлива не лише тому, що жертвами деяких злочинів можуть бути тільки жінки, а й з огляду на певні елементи, характер поведінки, що типова для ситуації, в якій завдається шкода. Класифікація жертв за віком необхідна вже тому, що підвищена віктимність, наприклад, неповнолітніх і осіб похилого віку, зумовлює необхідність розробки спеціальних заходів віктимологічної профілактики. Посадове становище та професійна діяльність також можуть зумовлювати підвищену віктимність, і останнім часом ця підстава стає дедалі актуальнішою. Як зазначалося, до такої категорії осіб належать працівники правоохоронних органів, інкасатори, охоронці, касири, водії таксі, що працюють уночі. Важливе значення має також класифікація жертв за ознаками їхнього ставлення до особи, котра завдає шкоди і, насамперед, за морально-психологічними особливостями. У механізмі злочину "працюють" статева розбещеність і схильність до вживання алкоголю та наркотиків; жадібність і деспотизм; агресивність та жорстокість; брутальність і боягузтво; сміливість та доброта; фізична сила й слабкість тощо. Усі перелічені риси виявляються в поведінці та за певних обставин можуть сприяти чи перешкоджати вчиненню злочинів. Класифікація жертв за морально-психологічними ознаками необхідна, передусім, для характеристики категорій злочинів, у яких вказані риси особи жертви є основою способу та форми вчинення злочину або приводом до його вчинення. Отже, класифікація жертв необхідна не тільки для їх вивчення, а й, більшою мірою, для організації спеціального напрямку запобіжної роботи - віктимологічної профілактики.