Огляд документів 2 страница

Запропоновані прийоми вимагають їх стислої інтерпретації. Так, аналіз ознак предмета пошуку полягає в тому, аби визначити (чи при­пустити) можливі його властивості та інші особливості (розміри, масу, об’єм, специфіку умов зберігання тощо). Важливого значення набуває також з’ ясування такої особливості предмета пошуку, як його ділимість (можливість розчленування) або неділимість на окремі самостійні час­тини (вузли), які можуть бути сховані в різних місцях. Аналіз пред­мета пошуку здійснюється з метою встановлення місць його можли­вого схову і тому виконує певну функцію.

Наступним прийомом системи є зіставлення предмета пошуку з різними об’єктами місця обшуку. Такий прийом дозволяє встановити найбільш імовірні місця можливого зберігання і виключити ті з них, в яких не може бути сховано предмет пошуку (за своїми розмірами, осо­бливостями будови, можливістю руйнування та ін.). Характер тайників залежить від особливостей об’єктів, схильностей особи, яка переховує їх, здатності її до фантазування.

Під час визначення місця схову як тактичний прийом може бути розглянута орієнтація на професійні (чи інші) навички обшукуваного. Злочинець вдається до тих способів, якими він краще володіє, вико­ристовує звичні виробничі методи. Це неминуче відображається на обранні місця приховання, конструкції тайника, способі маскування. Професія людини визначає можливість наявності у неї тих чи інших інструментів, знарядь, сировини, матеріалів, що можуть бути викорис­тані для створення тайників, приховування слідів та знарядь злочину.

Тактичним прийомом системи є використання можливостей типо­вих аналогів. Аналоги — це типові випадки виявлення тих чи інших об’ єктів у певних місцях. Документи виявляють у книжках, музичних інструментах, предметах одягу; зброю — у м’ яких частинах меблів, книжках, тайниках, що зроблені у стінах чи підлозі, підсобних при­міщеннях або санвузлах.

Важливе значення має й такий тактичний прийом системи, як ана­ліз окремих ділянок приміщення, меблів та інших об’єктів з метою встановлення демаскуючих ознак. Характер демаскуючих ознак за­лежить від конкретних умов, в яких діє особа, особливостей місць приховування предметів, дій обшукуваного. У приміщеннях місце схову виказують різниця у фарбуванні предметів, сліди на підлозі, від­сутність сполучення шпалер та ін. Демаскуючі ознаки є своєрідними негативними обставинами, які сигналізують про необхідність пошуків у певному місці.

Тактичним прийомом є також зіставлення однакових предметів між собою. Зіставлення дозволяє виявити різницю між однорідними пред­метами, що може бути пов’язано з переховуванням у них предметів пошуку.

46. Поняття, форми і завдання слідчого експерименту

З метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.

Слідчий експеримент є окремою слідчою дією, яка полягає у здійсненні дослідів з метою перевірки того, чи могли відбутися за певних умов ті або інші події та яким саме чином.

Проведення цієї слідчої дії пов’ язано зі здійсненням дослідів, ре­зультати яких і є тими фактичними даними, що дозволяють дійти ви­сновку про обставини, котрі мають значення для розкриття злочину.

У 30-х роках ХХ ст. оприлюднено праці вченого-криміналіста П. І. Тарасова-Радіонова, в яких вперше досліджувалися питання про­цесуальної природи і тактики проведення слідчого експерименту. Згодом питанням тактики проведення слідчого експерименту приді­лялося дедалі більше уваги, а у підручниках з криміналістики з’явилися 246 глави, присвячені слідчому експерименту, було видано посібники для слідчих.

Слідчий експеримент схожий з науковим експериментом. І слідчий, і науковий експерименти дають змогу вивчати факти шляхом прове­дення дослідів. Однак слідчий експеримент має власні відмінні риси:

1) його застосування потребує певних процесуальних умов;

2) він відтворює не явище повністю, а лише деякі умови, за яких відбувалися події або мали місце факти, що цікавлять слідчого.

Слідчий експеримент має своїм завданням встановлення того, мо­гла чи не могла відбутися подія або дія за певних умов. Крім того, слідчий експеримент не завжди пов’язаний з місцем події, він може бути проведений залежно від його мети і не на місці події. Слідчий експеримент супроводжується проведенням дослідів, що істотно від­різняє його від слідчого огляду і виділяє у самостійну слідчу дію.

Слідчий експеримент відрізняється від експертизи; незважаючи на їхню зовнішню подібність, експертиза потребує застосування спеці­альних знань, у той час як слідчий експеримент у процесі його про­ведення не вимагає цього.

З’ясовуючи природу слідчого експерименту, слід вказати на те, що він має на меті не тільки перевірку певних фактів, а й одержання нових доказів у справі. Наприклад, у разі проведення слідчого експерименту для визначення можливості витягнути викрадені товари через пролом у стіні магазину слідчий встановлює новий доказ: можливість витяг­нення викрадених товарів або його неможливість.

Слідчий експеримент відрізняється від перевірки показань на міс­ці. Він може бути у деяких випадках проведений без участі свідків та обвинувачених, тоді як перевірка показань на місці без їхньої участі є неможливою. При слідчому експерименті можуть бути присутніми всі свідки та обвинувачені одночасно, а при перевірці показань на місці дія проводиться щодо кожного обвинуваченого або свідка окремо.

Залежно від мети слідчого експерименту розрізняють його види. Важко перелічити всі відомі у практиці розслідування види слідчого експерименту, тому зупинимося тільки на тих видах, які трапляються найчастіше.

1. Слідчий експеримент для перевірки можливості бачити у даних умовах. Завдання такого експерименту іноді полягає у встановленні можливості не тільки бачити, а й розрізняти деталі та особливості об’ єктів у певних умовах.

2. Слідчий експеримент для перевірки можливості чути в конкрет­них умовах. У деяких випадках при проведенні слідчого експерименту на відкритій місцевості важливо встановити силу та напрямок вітру в момент події злочину, а також те, наскільки істотно ці чинники впли­вають на можливість почути.

3. Слідчий експеримент для перевірки можливості проникнути крізь певний отвір та вийняти через нього ті чи інші предмети. Таким експериментом повинна бути встановлена як об’єктивна можливість вчинення дій (проникнення, витягування), так і суб’єктивна здатність на це певної особи або осіб. Важливо з’ясувати, чи може предмет пев­ної конфігурації та об’єму пройти крізь даний отвір, а також те, чи може вказана особа проникнути через виявлений пролом.

4. Слідчий експеримент для перевірки можливості вчинення якоїсь дії за певний проміжок часу. При проведенні такого експерименту голо­вним чинником є час, оскільки викликає сумнів не сам факт можливості вчинення певних дій, а час, протягом якого вони були вчинені.

5. Слідчий експеримент для перевірки можливості настання пев­них наслідків даних дій (розгоряння, поламки та ін.). Такі експеримен­ти слід проводити у випадках, коли ці питання не вимагають експерт­ного дослідження і застосування спеціальних знань.

6. Слідчий експеримент для встановлення спеціальних та профе­сійних навичок особи. Такі експерименти рекомендують проводити тоді, коли обвинувачений або свідок стверджує, що він володіє можливістю виконати ту чи іншу роботу. В разі заперечення ним цього проводити слідчий експеримент не рекомендується.

7. Слідчий експеримент для встановлення того, як саме відбулася подія.

Слідчий експеримент може бути проведений не в усіх випадках. Неприпустимо проведення експериментів, які:

1) принижують гідність людини;

2) загрожують життю або здоров’ю учасників експерименту або інших осіб;

3) загрожують майну або можуть призвести до значних матеріаль­них збитків.

Перш ніж проводити слідчий експеримент, до нього необхідно старанно підготуватися, а саме:

1) визначити мету експерименту, для чого слід вивчити матеріали спра­ви та всі обставини, з огляду на які проводиться слідчий експеримент;

2) визначити умови, в яких має бути проведений слідчий експери­мент (встановити, як, де, коли і в якій послідовності слід проводити досліди, скільки їх необхідно провести, як забезпечити освітлення при проведенні експерименту на перевірку видимості тощо);

3) визначити учасників експерименту (свідків, обвинувачених, кількість понятих та ін.). Якщо досліди проводяться у різних примі­щеннях, а учасники експерименту поділяються на групи, то рекомен­дується запрошувати більше двох понятих, яких слід підбирати за­вчасно. Треба пам’ятати, що роль понятих при проведенні слідчого експерименту полягає в тому, що вони посвідчують можливість якоїсь події або дії за певних умов. Тому, підбираючи понятих, необхідно враховувати їх суб’єктивні якості — зір, слух;

4) передбачити, які матеріали, засоби, знаряддя при цьому вико­ристовуватимуться.

Оскільки значення знарядь та предметів при проведенні слідчого експерименту є важливим, слід завчасно продумати також доставлен- ня цих предметів до місця експерименту та перевірити їхній стан.

Речові докази, які згодом будуть об’єктами експертного досліджен­ня, при експерименті використовувати не можна;

5) слідчий повинен підготувати слідчу валізу;

6) перед проведенням слідчого експерименту, як і інших слідчих дій, рекомендується складати його план. У разі, якщо експеримент є складним, доцільно складати письмовий план його проведення. Спе­ціальної форми плану експерименту не існує, однак до плану доцільно внести такі обставини:

а) місце і час проведення експерименту;

б) кількість учасників та їх розташування;

в) сутність дослідів, їх послідовність та роль учасників експери­менту при проведенні кожного досліду.

У разі потреби при складанні плану, особливо щодо проведення дослідів, слід проконсультуватися з спеціалістами — судово-медичним експертом, криміналістом, які можуть дати цінні вказівки з відтворен­ня обстановки експерименту і характеру проведення дослідів. Під час підготовки до експерименту слідчому доцільно побувати на місці май­бутнього експерименту, аби краще орієнтуватися у навколишній об­становці при його проведенні.

У процесі підготовки до слідчого експерименту слідчому необхід­но вирішити, чи роз’ яснювати завдання експерименту та обставини справи його учасникам або ж цього робити не слід. Як правило, мета слідчого експерименту та обставини справи повідомляються його учасникам. Однак у деяких випадках такі роз’яснення є недоцільними (наприклад, якщо метою експерименту є перевірка обсягу виконаних робіт за один день. Таке повідомлення може вплинути на темп і якість робіт та дати по суті неправильні результати експерименту).

У процесі підготовки до експерименту необхідно вирішити питан­ня про засоби зв’язку між окремими групами його учасників. Засобами зв’язку, за допомогою яких встановлюють початок проведення досліду та його закінчення, можуть бути телефон, сигнали, подані прапорцями, свистками, руками.

Методика слідчого експерименту передбачає виконання та додер­жання правил його проведення — процесуальних та тактичних. До процесуальних правил належать такі:

1) при проведенні слідчого експерименту обов’язковою є участь понятих; як уже відмічалося, їх кількість визначається характером до­слідів та розташуванням учасників експерименту;

2) необхідною є участь спеціалістів у випадках, коли їхні спеціаль­ні знання можуть бути використані для відтворення обстановки події або явища, а також для визначення місця розташування учасників екс­перименту або їхніх поз — у разі визначення пози потерпілого при пораненні та ін.;

3) доцільною є присутність при проведенні експерименту осіб, по­казання яких перевіряються; якщо слідчим експериментом перевіря­ється можливість певних осіб бачити або чути щось, участь їх в екс­перименті є обов’язковою;

4) про перебіг і результати проведення слідчого експерименту складається протокол відповідно до ст. 195 КПК.

Тактичні правила проведення слідчого експерименту такі:

1) слідчий експеримент слід проводити в умовах та обстановці, максимально наближених до тих, в яких відбулася подія. З цією метою при відтворенні обстановки використовуються протокол місця події, фотознімки, креслення, показання свідків та обвинувачених;

2) слідчий експеримент бажано проводити на тому самому місці, де відбулася подія, яку перевіряють. Тут важливо відзначити, що коли факт, який перевіряють, тісно пов’язаний з місцем дійсної події або умовами цього місця, то слідчий експеримент, як правило, проводить­ся на цьому самому місці;

3) слідчий експеримент має проводитися у такий час, коли відбу­лася подія, яку перевіряють, з метою створення аналогічних умов чутності (особливо у місті), видимості, що забезпечує об’єктивність результатів експерименту;

4) для проведення слідчого експерименту слід використовувати ті самі знаряддя та засоби, які застосовувалися при події злочину, або однорідні предмети і знаряддя;

5) для відтворення обстановки учасників треба розташувати саме так, як вони про це повідомили, а понятих поставити в місце прове­дення дослідів та на точки спостереження;

6) досліди необхідно повторювати декілька разів, змінюючи умови експерименту. Повторення дослідів дозволить виключити випадкові результати та достовірно з’ясувати певний факт. Не рекомендується проводити досліди слідчому або понятим. Для цього повинні бути за­прошені спеціальні особи (статисти), а слідчий та поняті мають спо­стерігати за проведенням дослідів. Слідчий регулює черговість про­ведення дослідів та визначає специфіку кожного з них.

Якщо обвинувачений, який бере участь у слідчому експерименті, заявляє клопотання про проведення того чи іншого досліду, то, як правило, таке клопотання задовольняється. Під час дослідів слідчому доцільно робити помітки про їх результати, а у разі потреби фотогра­фувати окремі моменти досліду або проведення його в цілому.

47. Психологічний процес формування показань

Сприйняття, запам’ятовування та відтворення є взаємопов’язаними етапами формування показань. Правильне розуміння цих процесів сприяє ефективному застосуванню тактичних прийомів допиту, пра­вильній оцінці показань.

Першим етапом у формуванні показань є сприйняття. Це не тіль­ки сума відчуттів, а й діяльність мислення. Відчуття є суб’єктивним за змістом джерелом, а тому відчуття і сприйняття певним чином залежать від розвитку нервової системи, стану організму в цілому, рівня розвит­ку людини.

Сприйняття має різноманітні відтінки і характер залежно від особи сприймаючого (емоційного ставлення, інтересу до того, що сприймається, спрямованості уваги). До чинників, які в той чи інший спосіб впливають на сприйняття, його емоційне забарвлення, належить темперамент. Пра­вильність сприйняття залежить від суб’єктивних та об’єктивних чинників: суб’єктивні — це стан органів відчуття людини, її суб’єктивна можливість правильно сприймати дійсність, а об’єктивні — умови сприйняття, по­года, освітлення, тривалість події, за якою спостерігають.

Розглядаючи об’єктивні чинники, що впливають на правильність сприйняття, не можна відокремити їх від суб’єктивних особливостей особи, які «забарвлюють» сприйняття дійсності. До таких особливостей належать спрямованість сприйняття та його емоційність. Спрямованість сприйняття залежить від того, було воно умисним чи ні. Неумисне сприйняття характеризується тим, що людина не готується попередньо до нього, воно виникає раптово і триває доти, доки діє відповідний по­дразник. Умисне ж сприйняття характеризується цілеспрямованістю, а тому є повнішим і пов’язаним з так званою професійною увагою. Сприй­няття особою предметів чи явищ, пов’язаних з її професією, часто є більш правильним і містить найменший відсоток помилок.

Другим етапом формування показань є запам ’ятовування як здат­ність утворювати умовні зв’язки, зберігати та відновлювати їхні сліди. Як і сприйняття, воно має вибірковий характер: людина запам’ятовує не все, що сприймає, а тільки те, що викликає в неї глибокі пережи­вання чи має для неї істотне значення.

Експерименти з перевірки пам’яті людини свідчать про те, що вона з часом може перекручувати сприйняту подію. Повну розповідь про те, що спостерігалося, можна одержати тоді, коли свідок допитується через найкоротший від події проміжок часу.

У слідчій практиці переважно трапляються показання осіб, які не ставили собі за мету обов’язково запам’ятовувати факти для подаль­шого їх викладу на допиті. Цією обставиною і визначаються складність відтворення зафіксованого, уривчастість, неповнота відомостей та деталей події.

Дослідження мимовільного запам’ятовування, як і досвід прове­дення допитів, показують, що особи запам’ятовують не тільки те, що справляє яскраве враження, а й фонові обставини, на які не спрямова­на безпосередня увага. Тут доцільно застосовувати тактичні прийоми допиту з використанням асоціативних зв’язків, до яких належать:

а) постановка додаткових запитань, заснованих на аналізі показань осіб і використанні можливих асоціацій у допитуваного в момент спо­стереження події;

б) постановка нагадуючих запитань (витяги з показань допитува­ного чи відомостей з інших матеріалів справи з метою відновлення в пам’яті обставин події, що спостерігалася);

в) пред’ явлення під час допиту речових доказів;

г) допит на місці події.

Третім етапом формування показань є відтворення сприйнятого, яке залежить від певних умов, у тому числі фізичного і психічного стану особи в момент відтворення. Особливого значення тут набуває здатність особи висловлювати свої думки. Ця здатність у кожної лю­дини є індивідуальною і залежить від її культурного рівня, інтелекту, словникового запасу. При цьому значну роль відіграють вислови, які використовує слідчий при допиті, окремі фрази, слова, формулювання запитань.

У психології відомі два типи відтворення: а) вільне відтворення смислового змісту з відхиленням від форми та б) відтворення змісту із збереженням його форми. Цей поділ важливо встановити в показан­нях з метою їх правильної оцінки і визначення тактики допиту. Так, відтворення змісту із збереженням форми виявляється в детальному і послідовному викладі події, без виділення її головних і другорядних рис. Відтворення ж змісту без форми полягає у викладі суті події.

48. Поняття, значення і види допиту

Допит — це процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть у ньому участь, спрямований на одержання інформації про відомі допитуваному факти, що ма­ють значення для встановлення істини у справі.

Допит є найбільш поширеним способом одержання доказів. У той же час допит — одна з найбільш складних слідчих (судових) дій; його проведення вимагає від слідчого високої загальної та професійної культури, глибокого знання психології людини. Мета допиту полягає в одержанні повних показань, що об’єктивно відображають дійсність. Ці показання є джерелом доказів, а фактичні дані, які в них містять­ся, — доказами.

Процесуальний порядок допиту регламентовано нормами КПК (ст. ст. 107, 143-146, 166-171, 201, 300, 303, 304, 307, 308, 311), до­держання яких є обов’язковим. Недодержання процесуальних правил проведення допиту є порушенням закону і тягне за собою недійсність проведеної дії та неприпустимість одержаних показань як джерела доказів.

Згідно зі ст. ст. 143, 167 КПК допит можна проводити у місці про­вадження досудового слідства або за місцем перебування допитуваного, як правило, у денний час. Допитувані дають показання віч-на-віч зі слідчим, за винятком випадків, прямо передбачених у законі (присутність захисника, педагога, законних представників неповнолітнього та ін.).

Перед допитом слідчий у разі необхідності упевнюється в особі допитуваного, роз’ яснює йому його права та обов’ язки, з’ ясовує відо­мості анкетного характеру. Свідок попереджається про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та за давання завідо- мо неправдивих показань. Конституція України у ст. 63 проголошує імунітет свідка: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом».

Допит свідка по суті справи розпочинається з пропозиції розповісти все відоме йому про обставини, у зв’язку з якими він викликаний на допит. На початку допиту обвинуваченого слідчий повинен запитати його, чи визнає він себе винним у пред’ явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення. Після вільної розповіді свідка або обвинуваченого слідчий має право поста­вити свої запитання. Показання заносяться до протоколу і викладають­ся у першій особі та по можливості дослівно. Допитуваному може бути надана можливість власноручно написати показання.

Коло тих обставин, які слідчий має намір з’ясувати шляхом допиту, називається предметом допиту. До їх числа належать обставини, пов’язані з самою подією злочину (його способом, місцем вчинення, часом, наслід­ками та ін.), які підтверджують або спростовують винність у його вчинен­ні певних осіб та мотиви їхніх дій. Практично предметом допиту можуть бути будь-які обставини, що мають значення для встановлення істини у справі. Предмет допиту залежить як від процесуального становища до­питуваного, так і від того, яку інформацію він може мати у своєму розпо­рядженні. Слідчий визначає предмет допиту під час підготовки до його проведення. Предмет допиту конкретно виражається у плані допиту у вигляді переліку обставин, які підлягають з’ясуванню.

Допит являє собою процес спілкування, в якому слідчий завжди повинен зберігати ініціативу в регулюванні процесу обміну інформа­цією. Він зобов’язаний керувати особами, які беруть участь у справі. Одержання інформації під час допиту має свої особливості, що визна­чаються процесуальним становищем допитуваного, зайнятою ним позицією, зацікавленістю у результатах справи, індивідуальними осо­бливостями особи та деякими іншими обставинами.

Залежно від різних підстав допит може бути поділений на ті чи інші види. Так, залежно від процесуального становища допитуваного роз­різняють допит таких осіб, як свідок, потерпілий, підозрюваний, об­винувачений, підсудний, експерт. За віковими особливостями допиту­ваного допит поділяється на допит неповнолітнього, допит дорослого, допит особи похилого віку. За послідовністю проведення — допит первинний, повторний (з’ясовуються обставини, про які допитуваний вже давав показання під час попереднього допиту); додатковий (одер­жання показань щодо обставин, про які не йшлося під час попередніх допитів). За суб’єктом проведення — допит, який проводиться слідчим, дізнавачем, прокурором, суддею. Особливими різновидами допиту є допит під час очної ставки та перехресний допит.

49. Тактичні прийоми допиту і фактори їх вибору та застосування

Тактика допиту складається з найбільш ефективних прийомів, що сприяють одержанню повних та об’єктивних показань. Під час допиту застосовують різноманітні тактичні прийоми: постановку тих чи інших запитань, пред’явлення речових і письмових доказів, оголошення по­казань інших осіб, допит на місці події, роз’яснення суті наслідків вчиненого злочину, переконання у необхідності надання допомоги органам розслідування тощо.

У теорії криміналістики існує певна класифікація запитань, які можуть бути поставлені допитуваному. За своєю спрямованістю запи­тання поділяються на основні (спрямовані на з’ ясування головних відо­мостей у справі) та доповнюючі (спрямовані на з’ясування фактів, про­пущених допитуваним у вільній розповіді). Відповідно до цільового призначення запитання можуть бути: уточнюючими — спрямовані на найповніше і найточніше з’ ясування питань, що мають значення для справи (наприклад: «Ви показали, що пістолет знаходився біля трупа. Чи не можете Ви сказати, з якого боку і на якій відстані від трупа зна­ходився пістолет?»); нагадуючими — переслідують мету оживити пам’ять допитуваного, викликати ті чи інші асоціації (наприклад: «Що Ви роби­ли після дня народження? В якому місці Ви гуляли?» тощо); контроль­ними — спрямовані на перевірку даних, що були повідомлені допитува­ним, з’ ясування джерел одержання фактів (наприклад: «На підставі чого Ви стверджуєте, що злочин було вчинено о 16-й годині?»).

Під час допиту як тактичний прийом застосовується пред’явлення доказів. Криміналістична тактика передбачає певні способи пред’ явлення доказової інформації. Найдоцільнішою є класифікація способів пред’явлення доказів за декількома підставами.

1. За характером використання доказів у розслідуванні:

а) пред’явлення доказів на одному допиті;

б) пред’явлення доказів під час декількох допитів однієї особи.

2. За характером взаємозв’язку доказів у кримінальній справі:

а) роздільне пред’ явлення одиничних доказів;

б) пред’явлення комплексу взаємопов’язаних доказів;

в) пред’явлення всієї системи доказів.

3. За характером демонстрації доказів на допиті:

а) згадування про наявні докази на допиті;

б) перерахування доказів, що мають місце, із зазначенням джерел їх походження;

в) показ доказів допитуваному неповністю, мимохідь;

г) надання допитуваному можливості розглядати, вивчати докази;

ґ) підкреслена демонстрація ознак об’єкта, що пред’являється.

4. За характером послідовності пред’явлення доказів:

а) пред’явлення доказів у послідовності «зростання сили»;

б) пред’явлення доказів у послідовності «зменшення сили».

5. За характером додаткових умов, що посилюють вплив на допи­туваного доказів, які пред’ являються:

а) несподіване пред’явлення доказів;

б) пред’явлення доказів після попереднього з’ясування обставин, пов’ язаних з ними;

в) пред’явлення доказів і роз’яснення їх значення у кримінальній справі;

г) використання науково-технічних засобів для роз’яснення допи­туваному особливостей доказів, що пред’являються;

ґ) супроводження пред’явлення доказів описом передбачуваного перебігу розслідуваної події та її обставин (пропонована система пред’явлення доказів досліджена В. С. Комарковим).

Використання тактичних прийомів у процесі допиту повинно мати не хаотичний характер, а логічну доцільність їх реалізації. Тактичні прийоми можуть бути впорядковані відповідно до ситуації допиту. До­слідження типових ситуацій допиту дозволяє встановити такі їх види:

1) повідомлення правдивих показань;

2) добросовісна помилка допитуваного;

3) суперечності у показаннях допитуваного;

4) відмова від давання показань;

5) повідомлення неправдивих показань.

Побудова і використання систем тактичних прийомів допиту зале­жать не тільки від ситуаційної зумовленості, а й від мети допиту, його виду, процесуального становища допитуваного та інших чинників.

Можна запропонувати системи тактичних прийомів (тактичні комбінації), що мають на меті:

1) встановлення психологічного контакту з допитуваним;

2) спонукання його до давання показань;

3) уточнення свідчень і усунення в них суперечностей;

4) актуалізацію забутого в пам’яті допитуваного;

5) викриття неправди;

6) усунення перекручень при добросовісній помилці допитуваного.

Запропоновані системи тактичних прийомів допиту можуть місти­ти у своєму складі підсистеми прийомів, що зумовлено можливістю конкретизації мети тієї чи іншої системи і відмінністю в процесуаль­ному становищі допитуваного.

На запропонованій схемі показано, що після використання системи тактичних прийомів, спрямованої на встановлення психологічного контакту з допитуваним («Контакт»), можливе виникнення двох видів ситуацій: безконфліктної або конфліктної. Як безконфліктні ситуації на схемі запропоновано:

1) повідомлення достовірних показань допитуваним;

2) виникнення перекручень у показаннях;

3) виникнення суперечностей у показаннях;

4) неможливість повідомлення певної інформації внаслідок забу­вання окремих моментів.

Конфліктні ситуації передбачають наявність двох ситуацій:

1) відмови допитуваного від показань;

2) повідомлення неправди у показаннях.

До кожної із цих ситуацій рекомендується відповідна система так­тичних прийомів.

Розглянемо роботу схеми. Припустимо, що під час встановлення пси­хологічного контакту його необхідного рівня не було досягнуто і виникла конфліктна ситуація. У такому разі є необхідність у використанні системи тактичних прийомів, спрямованої на спонукання до давання показань («Спонукання»). Реалізація такої системи передбачає перехід у блок без­конфліктних ситуацій. Однак можливий перехід й в іншу — конфліктну — ситуацію у вигляді повідомлення неправди, що змушує до використання системи тактичних прийомів, спрямованої на викриття неправди в пока­заннях («Викриття неправди»). На схемі показано можливість переходу від безконфліктної ситуації до конфліктної, що може бути пов’язано зі зміною позиції допитуваного внаслідок тактичних помилок слідчого. Можливий також перехід від однієї безконфліктної ситуації до іншої (на­приклад, від ситуації, яка характеризується забуванням окремих моментів допитуваним, до ситуації перекручення в показаннях).

Дата добавления: 2015-06-04