Традиційні види господарської діяльності 3 страница

Гутництво набуло поширення на території Чернігівського та Волочиського Полісся, що зумовлено наявністю значної кількості потрібної сировини: піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і великої кількості лісового матеріалу, з якого добували вугілля, смолу і поташ.

Гутники найчастіше працювали сімейними колективами, рідко користуючись найманою працею, і робили це головним чином узимку після завершення польових робіт. Досить поширеною була оренда гутниками певної частки поміщицької землі разом з лісом, озером, млином тощо. Плата за оренду встановлювалася натурою (скловиробами) або грошима.

Скляним посудом у ХІХ – на початку ХХ ст. користувалися в основному поміщики, чиновники, купецтво, духовенство, аптекарі. Щодо віконного скла, то воно широко використовувалось як міськими, так і сільськими жителями. Гутники виготовляли столовий, кухонний, аптечний посуд, місткості для зберігання і транспортування харчових продуктів тощо. Такий посуд дуже часто прикрашався гутним декором (скляними джгутами, розетками, налепами, медальйонами-печатками, дрібним битим кольоровим склом), а також емалевим розписом. Проте дрібне селянське гутництво ще з XVIII ст. почало зазнавати тиску з боку відповідних мануфактур, створюваних поміщиками і підприємцями. Вже в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. більшість дрібних селянських гут почала різко скорочуватись: вони не змогли перейти на виготовлення гравірованих, шліфованих та пресованих виробів через брак коштів для закупівлі нового технічного устаткування. Дрібні гути продовжували у невеликих кількостях формувати і декорувати традиційний посуд, попит на який до початку 20-х років зберігався тільки на місцевому ринку.

Килимарство – така давня галузь ручного ткацтва, що археологи знаходять рештки килимових виробів та ткацьких знарядь і в античних містах та скіфських оселях. Відомі центри українського килимарства: Поділля, Волинь, Полтавщина, Київщина, Чернігівщина. Нині традиційним килимарством в Україні займаються 24 фабрики і художні майстерні. Обробка вовни, як і обробка льону та конопель, відома була українцям з часів трипільської культури, про що свідчать археологічні знахідки глиняних пряслиць.

Техніка килимарства збереглась до наших днів так само, як і підготовка вони до цього процесу. Спершу мили овець у річковій воді, потім обстригали з них вовну металевими ножницями. Робилось це навесні, коли минала небезпека приморозків. Настрижену вовну знежирювали, протираючи попелом, промивали, сушили і сортували. Потім сировину били і вичісували на дерев’яних гребнях (“драглах”). М’яку вовну пряли з кружеля веретеном так само, як і рослинну пряжу. Починалось снування і ткання, потім сукно збивали й валяли, поливаючи холодною чи гарячою водою залежно від ґатунку сукна. Грубе сукно били руками в ручних ступах, ногами в ночвах або у ступах дерев’яними молотками, тонке – у млинових водяних ступах. М’яке сукно йшло на виготовлення ліжників або ковдр. Довгий ворс складали у кошики, занурювали у водяний потік і, обертаючи, вичісували. Фарбування сукна і нанесення на нього візерунка виконувалось так само, як і на полотно, барвники були рослинного і тваринного походження (березова і вільхова кора – жовтий колір, сік дроку – зелений, сік материнки та личинки метелика з-під коріння суниць – червоний тощо); закріплювались кольори капустяним і огірковим розсолом або сироваткою.

Деревообробка, різьбярство.

Дерев’яні вироби на Україні відомі теж із найдавніших часів, особливо поширились на територіях, де деревина була основним матеріалом. З дерева виробляли посуд, знаряддя праці, човни, господарське хатне начиння тощо. Найдавніші способи обробки деревини, що збереглись і до наших днів, - випалювання та видобування. Так виготовляли дріжки, ступи, ложки, човни тощо. Із заготовки, виструганої ножем чи вирубаної сокирою, випалювались ті частини, які не можна було видалити іншим способом. Пізніше виникли досконалі техніки із застосуванням багатьох інструментів, на основі яких розвинулись такі ремесла, як бондарство (виготовлення бочок) та стельмахівство (виготовлення возів і саней). З деревиною працювали теслі (груба обробка деревини для будівництва) та столяри (тонша робота з матеріалом, а також виготовлення знарядь праці).

Найтоншу роботу по дереву виконували різьбярі. Різьблення – народне мистецтво, яке розвинулось з деревообробних ремесел як допоміжне. Вид прикрашення хати, воза чи саней до шедеврів народного мистецтва – різьблених меблів, скринь, теренів, рахв, топірців, шкатулок, люльок тощо пройшло різьб’ярство довгий шлях, доки не виділилось в окреме ремесло. Різьбярі застосовували методи випилювання, випалювання, художньої різьби для нанесення художніх візерунків на вироби, які, крім утилітарного призначення, мали й естетичні функції.

До роботи з деревом можна віднести й лозоплетіння, яке особливо поширилось на Поліссі та Західній України. З кори берези чи липи, з вербової лози плели коробки – сівалки, кошики для збирання ягід і грибів виготовляли личаки. Плетіння із соломи поширилось на Поділлі, на Півдні та Сході України. Із соломи плели мати (циновки), коробки для зберігання зерна, брилі тощо. Сьогодні більшість із цих промислів збереглись як види народно-вжиткового мистецтва.

Художня обробка дерева була вже добре розвинена за часів Київської Русі. Оскільки дерево не завжди зберігається в землі, археологи не часто знаходять зразки давніх виробів з дерева. Проте, відомо, що вже в І тисячолітті н.е. дерево широко використовувалося в будівництві міст і сіл, князівських палаців та фортець. Серед ремісничих професій з’являються теслярі, ложкарі, різьбярі, бондарі та інші.

Техніка обробки дерева досить різноманітна: видовбування, вирізування, виточування, розпис, випалювання, інкрустація, інтарсія тощо. Одна з найдавніших технік – видовбування застосовувалось для виготовлення побутових речей: човнів-довбанок, корит, ступ, черпаків, сільничок тощо. Для вирізування, крім сокири, застосовували струг, ніж, тесак, різні різці, за допомогою яких вирізувалися ложки, декоративні миски, черпаки, дрібні дерев’яні вироби різного призначення. Техніка виточування як пізніший винахід, передбачає використання токарного верстата, на якому виготовляють заготовку, яку потім можуть обробляти іншими інструментами.

Бондарство відоме в Україні вже в Х ст. як виготовлення місткого посуду: діжі, барила, відра, коновки, балії, дійниці та ін. Бондарі користувалися, крім звичайних теслярських інструментів, спеціальними рубанками, фуганками, циркулями, лінійками, кривим стругом.

Різьблення – одна з найдавніших технік художнього декорування дерев’яних виробів. На Прикарпатті й Буковині техніку плоскої різьби часто поєднують з інкрустацією – орнаментальним оздобленням шматочками дерева, металу, слонової кістки, перламутру, бісеру тощо. Одним з видів інкрустації є інтрасія кольоровими породами дерев, який використовується для виготовлення настінних декоративних плакеток, портретів, пейзажів тощо. Для художнього декорування дерева здавна використовувалися розписи різною фарбою (темпера, гуаш, олійні чи анілінові), які потім поливають лаком. Нині побутує ще один спосіб декорування виробів з дерева – випалювання електрописаком чи спеціальними штампами.

Нині фахівці з художньої обробки дерева готують технікуми й училища Косова, Львова, Вижниці, Ужгорода та Яворова. Майже в кожній області України існують підприємства, які випускають декоративні вироби з дерева. Їх близько ста п’ятдесяти.

Обробка металів.

Бронзоливарне виробництво в Україні, як довели археологи відоме ще з трипільських часів (IV-II тисячоліття до н.е.). Традиції видобування руди збереглися в Україні від Київської Русі. Давньоруські ковалі були обізнані з технологічними прийомами кування, зварювання, термічної обробки металів. Вони виготовляли знаряддя праці, кінську зброю, наконечники списів, сокири, полочуги та різноманітні речі господарського призначення. На Русі існувало понад 16 ковальських ремесел. Високого розвитку досягла також обробка кольорових металів: міді, бронзи, срібла, золота.

Ювелірні вироби давньоруських майстрів відзначалися мистецькою витонченістю і досконалістю малюнків. Археологи, крім готових виробів, знаходять значну кількість ливарних формочок для виготовлення прикрас. Традиційні ювелірні технології в Київській Русі карбування, тиснення, штампування, чернь, зернь, скань. Найскладніший спосіб орнаментації ювелірних виробів, традиційний для Київщини, - перегородчаста емаль. Пізніше це мистецтво емальєрів поширювалось і на інші землі Київської Русі, зокрема, Галич. Багаті колекції музеїв Києва, Чернігова, Харкова, Львова свідчать про високий рівень ювелірного мистецтва Київської Русі порівняно із західноєвропейськими країнами. Стародавні браслети, сережки, котли, діамеди, гривни, медальйони, ланцюжки, персні ще й тепер вражають незрівняною красою, ажурністю, досконалою вишуканістю. Ювелірні вироби часів Київської Русі по праву вважаються шедеврами світового мистецтва.

Нині відомі різноманітні технічні прийоми обробки металів, як стародавні, традиційні, так і нові, сучасні: карбування, лиття, інкрустація, гравіювання, штампування, протравлювання та гальванопластика.

Художні вироби з металу широко використовуються в оформленні інтер’єрів, садиб, міських вулиць, експонуються на виставках тощо.

Наприклад, технікою лиття та холодного кування виготовлялося чимало речей утилітарного та декоративного призначення: палиці, люльки, ключі, гольники, лускоріхи, застібки, пряжки, стремена. З міді, бронзи, латуні відливалися гармати, дзвони, посуд тощо. Посуд, свічники, паламарі виливали переважно зі срібла та олова. Золотарство розвивалося переважно у великих містах: Києві, Львові та в деяких невеличких містечках Придніпров’я, особливо лівобережжя. Цехові ремісники виготовляли переважно дорогоцінний посуд, коштовну зброю, кінську збрую. Народні ж майстри займалися виробництвом саме ужиткових речей для широкий верств населення.

Майстри Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Ужгорода продовжують традиції давніх ковальських ремесел у своїх декоративних решітках, свічниках-поставниках тощо. Народні майстри Косова працюють в руслі гуцульських традицій, виготовляють бартки, лускоріхи, ґудзики, люльки, персні, оздоблюють металом вироби з дерева, шкіри (гаманці, сумки тощо). Нині провідними підприємствами, що займаються виготовленням сувенірно-подарункових виробів з металу, є фабрики та комбінати Черкас, Мукачева, Одеси, Вінниці, Кіровограда, Хмельницького та багатьох інших міст.

Робота з металом завжди вважалася одним з важких і мужніх видів ремесла. Своїм корінням ковальство сягає п’ятитисячолітньої давнини. Розвиваючись як народний промисел в ХV-ХІХ ст., українське ковальство зазнавало впливу всіх мистецьких стилів: ренесанс, бароко, рококо, модерн. Сільське ковальство зберігало свої традиції, ковалі виготовляли потрібні у кожному господарстві речі: плуги, підкови, коси, мотики, лопати, серпи, сокири та інше.

Металевими прикрасами оздоблювали двері, скрині та інші меблі, а також самі будівлі (флюгери, світильники, решітки). При Львівському училищі прикладного мистецтва ім.І.Труша є майстерня-кузня, де учнів навчають ковальського ремесла та традицій художнього ковальства. Існують також ковальські цехи при реставраційних майстернях у Києві, Львові та інших містах.

Писанкарство.

Унікальним українським мистецтвом, пов’язаним водночас і з віруванням, і з міфологією, і з обрядами, є писанкарство. Ще не так давно писанки виготовлялися спеціально на продаж, адже умінням писати писанки володіла далеко не кожна господиня. Поступово справжні домашні писанки витіснили сувеніри - дерев’яні, керамічні. Проте в деяких регіонах Західної України ще і нині можна замовити писанки у майстрині-писанкарки, яку знають всі односельці. Символіка писанки надзвичайно глибока й водночас проста. Тому не зайвим буде заглиблення в історію та міфологію українського народу перед тим, як починати писати писанку.

Яйце – символ сонця, весняного відродження природи (воскресіння). Писанки, як ритуальні магічні атрибути були відомі в багатьох індоєвропейських народів задовго до прийняття християнства. Археологами знайдені керамічні, розписані зеленими, коричневими і жовтими барвниками писанки, що сягають глибокої давнини.

Писанкарством споконвіку займалися лише жінки, розвитком промислів воно поширилося й серед чоловіків. Відомо чимало різних способів розпису писанок. Одним з найдавніших прийомів, що дійшли до нас, є розпис керамічних писанок у Київській Русі. На вкриту поливою поверхню жовтої крашанки наносять горизонтальні лінії то вгору, то вниз. Таким чином горизонтальні лінії перетворюються у фігурні дужки. На думку багатьох дослідників такий прийом ніде, крім Київської Русі, не застосовувався. Цікаво, що цей узор побутує і нині та Київщині, Чернігівщині; він називається “сосонка”, проте технологія розпису інша, оскільки його роблять на справжньому, а не на керамічному яйці.

Для писання справжніх писанок необхідно спеціальний писачок (писало), яким можна провести тонку лінію. Вмокаючи його в розтоплений віск, наносять кілька перших ліній, які за задумом мають бути білими, Після їхнього застигання яйце фарбують в світлі кольори (переважно жовтий). Коли цей шар фарби висохне, наносять інший шар воску, закриваючи місця, які мають залишитися жовтими. Таким чином повторюючи цю процедуру, можна отримати кілька кольорів. Розписавши таким чином писанки, їх складають у миску і ставлять у піч або духовку, де вони запікаються, а віск розплавляється. Тепер його можна обтерти, і писанка засвітиться всіма барвами, які надала їм майстриня.

Дерев’яні писанки бувають як різьблені, інкрустовані, так і розписані олійними фарбами. Виробництвом таких сувенірних писанок нині займаються фабрики художньої обробки дерева, а також народні майстри в багатьох регіонах України.

Обробка каменю.

Територія України багата на різні види кам’яних порід. Як свідчать археологічні дослідження, вже в період первісного суспільства тут існували знаряддя праці та зброя з кремнієвими вставками. У добу Київської Русі різні види каменю використовувались ремісниками для виготовлення пряслиць, прикрас, форм для лиття, у будівництві тощо.

Головними районами обробки каменю були Поділля, Волинське Полісся, Нижнє Подніпров’я, Одещина, Карпати. У місцях виходу на поверхню різних порід каменю значна частина населення була зайнята його видобутком. Цей вид промислу викликав дуже широкий приплив населення у другій половині ХІХ- на початку ХХ ст. Каменярі добували граніт та інші породи каменю, з яких виробляли різні предмети: млинові жорна, точильні бруски, колодязні жорна, бруківку і бордюрний камінь, стовпи для воріт, шліфувальні плити, димохідні труби (комини), кільця для колодязів, корита для напування худоби, котли для розбивання грудок на полі тощо. У великій кількості добували камінь для зведення житлових і господарських споруд та надгробків.

Добування каменю здійснювалося за допомогою молотів, ломів і щипців, бурів, клинців і лопат, чаммерів і жисгаммерів, а при видобутку ракушняка і легких вапняків – кайла і спеціальних дворучних пил. Для різних виробів вживали різні види каменю: для млинових жорен – граніт і сірий твердий кварцит; для бруківки і бордюрів – андезит і граніти; для катків, коминів і кілець для колодязів – тверді вапняки.

Завершальною і не менш трудомісткою операцією було шліфування кам’яних плати, які вміщувалися у дерев’яний короб без дна та укладалися на кам’яний круг, у центрі якого укріплювався стержень, що вільно обертався на шарнірі. До короба і стержня кріпилися постромки, в які запрягали коней, що тягли короб по колу. Шліфування досягалося внаслідок тертя вміщеної в короб плити з кам’яним кругом. При шліфуванні твердих порід між плитою і кругом підсипали вологий пісок. Починаючи з 20-х років ХХ ст. у зв’язку з широким розвитком кам’янодобувної промисловості цей промисел практично зникає.

Лісові та інші промисли.

Багаті лісові ресурси Північної України і Карпат сприяли розвиткові допоміжних занять, пов’язаних з їх інтенсивним використанням.

До традиційних лісових промислів не тільки зони Полісся і Карпат, а й Середньої Наддніпрянщини, Полтавщини і Поділля, відносяться збиральництво (збирання ягід, грибів, горіхів, жолудів, лікарських рослин), заготівля сировини (лика, берести, лози, дубової та лозової кори), лісозаготівля та лісосплав.

Одним з найдавніших допоміжних занять лісової зони було також вуглярство. Деревне вугілля широко використовувалось як паливо для виплавлення у домницях заліза, у ковальстві та ливарництві. Деревину твердих порід, призначену для випалювання, заготовляли заздалегідь, просушували протягом трьох-чотирьох місяців. Для спалювання деревини викопувалися спеціальні ями, в яких деревина тліла протягом 7-12 днів без доступу повітря. При цьому слідкували, щоб не з’язвився вогонь. По завершенню випалювання і після охолодження вугілля вибиралося і йшло на продаж.

Не менш давнім видом допоміжних занять у лісовій зоні було виготовлення поташу, котрий широко використовувався для відбілювання полотна, виробництва паперу, скла, фаянсу та порцеляни. Для виробництва поташу використовували золу різних порід дерева. Поташна піч уявляла собою великий цегляний очаг. У неї накладали колоди певного розміру і підпалювали. Потім масу, що горіла, поливали лужним розчином. У результаті випалювання на дні печі осідала бура порошкоподібна маса – поташ, який потім просушували. Існував і більш прогресивний – котловий – спосіб виробництва поташу.

Також давніми промислами були викурювання смоли і вигонка дьогтю. Смолу викурювали переважно із старих соснових пнів. У побуті вона використовувалась для змащення коліс. Із березової деревини гнали дьоготь, який теж застосовувався для змащення коліс, а також для виробництва шкір та в лікувальних цілях.

Смолярство та виробництво дьогтю прийшли в занепад у другій половині ХІХ ст. через зростання видобутку нафти та розвиток нафтової промисловості. Однак і донині поряд із вигонкою смоли та дьогтю подекуди розповсюджене добування живиці – смоли хвойних порід, переважно сосни.

Найбільшу питому вагу серед лісових промислів мала лісозаготівля, яка значно розвивалася по всій зоні Полісся і в Карпатах. Організація лісосічних робіт і транспортування лісу базувалися на використанні тяжкої ручної праці найманих робітників. При цьому існував професійний розподіл праці: рубщики працювали на валці й обробці лісу, інші вивозили його до берегів сплавних рік або до залізниці тощо. Незважаючи на величезні масштаби лісозаготівель у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., у технічному відношенні вони були одним із найвідсталіших виробництв.

На Україні були відомі й багато інших промислів – виробництво паперу на так званих папірня них (перша з’явилася у 1541 р. у містечку Буськ на Волині), видобування селітри, яку застосовували при виготовленні пороху і скла, консервування продуктів. Цегельники виробляли цеглу, мильники варили мило, свічкарі виплавляли свічки тощо. Значне місце у житті українців посідав соляний промисел. На Півдні, в районі Бахмата, а також у Солотвині на Закарпатті так звану кам’яну сіль видобували у шахтах. На лиманах Чорного і Азовського морів самоосадочну сіль збирали відкритим способом. Сіль-морянку одержували, споруджуючи басейни і заповнюючи їх морською водою. Доставка солі з Криму чумаками теж була важливим промислом.

Еволюція народних промислів та ремесел.

З другої половини ХІХ ст. народні промисли і ремесла почали занепадати, не витримуючи в багатьох випадках конкуренції з промисловими підприємствами, хоча в Карпатах і на Поліссі окремі їх елементи зберігаються і досі.

У перші пожовтневі роки вживалися заходи щодо відродження кустарної промисловості. На Україні в 1922 р. кустарні промисли об’єднувались у Спілку кустарно-промислової кооперації. У багатьох традиційних центрах – Опішні, Василькові, Кролевці, Решетилівці та інших – створювалися промислові кооперативи, у великих містах організовувалися художньо промислові виставки, на яких експонувалися кращі зразки виробів народних майстрів. Згодом на довгі десятиліття ця робота на жаль припинилася. Активізувалася вона лише у недавні роки. Велика надія покладається на створені Спілку народних майстрів України та Асоціацію малих академій народних мистецтв, що почали виникати у школах України.

Дата добавления: 2015-06-04