Книга перша. Макар 14 страница

– Матінко Божа! Пана терориста убили!

У‑убили? У‑у‑у… суки! Механік тягнеться тремтячою рукою до плеча. Мокре. Плече мокре, ніби усцялося від страху, і пече… У‑у‑у… били? Двері зачинити. Зброя… Суки! Хто? Він спинається на ноги непевно, як новонароджене теля. Тьмяним поглядом – навкруги. У‑убили? Дістає з‑за пояса пістолет, стріляє у стелю. Раз! Ще раз! Пустовоєв – активним фоном:

– Матір Божа! Товариші! Урятуйте мене! Я вмію варити плов! Я нагодую вас, а потім напою! Костю! Ви ж професійний алкоголік! Ви ж повинні розуміти перспективи! Врятуйте! У мене роман… з сільгосптематикою! Я не маю права помирати!

Макар досягає дверей. Зачиняє. Хто?! Горила недобре всміхається.

– Ну, як? Сподобалося?

– Нормально… – шепоче, хоч перед очима пливе. Цілиться в заручників. – Що, суки, зраділи? Зарано веселитися. Я живий… Не рухатися!

– Спокійно, спокійно! Ми не рухаємося, – це Вова.

– Життя – багно! – бурмотить Костя. – Вимоги можна висувати?

– Випустіть мене! Мамо! Випустіть мене! – Пустовоєв раптом смикається, перевертається на живіт, як тюлень, нерівними ривками рухається до Зіни.

– Жінко! Свята Мадонна! Музо! Врятуйте мене!

Зіна тягнеться до літератора, обома зв’язаними руками щосили ляскає Пустовоєва по щоці.

– Та ти коли‑небудь замовкнеш?! – дивиться на Макара. – Ей! Командире! Руки звільни мені! Перев’яжу тебе, бо кров’ю зійдеш…

Макар недоречно кліпає очима, наче піт заливає чоло. Зимно. Чому так зимно? Літератор… котиться по холу…

– Перев’яжеш… – ляскає зубами механік. – Потім…

Спрямовує пістолет на Пустовоєва.

– Геракле… Твій вихід…

– Ні! Пане терорист! Вельмишановний! Ви не посмієте…

Геракл Генрихович заплющує очі, верещить на високій ноті, смикається, наштовхується на голий жіночий манекен, що й досі валяється посеред холу. Збоку картинка стає веселою вкрай – наче сивий Геракл безнадійно силкується зґвалтувати байдужу пластикову ляльку.

Макар штовхає Пустовоєва ногою.

– Підйом!

– Ні! Я не можу!

Макар присідає біля трепетного письменницького тіла, зриває скотч із його ніг.

– Ходімо, Геракле…

Під кущами вусатий командир захлинається від люті, розмахує кулаком перед носом міцного бійця зі шрамом.

– Корнєєв, бля… Ти що, бля… План похерив! Тепер ті покидьки знають, бля, що ми тут… Баран, бля! Тепер ментам маякнути маємо!

– Пішов ти, – похмуро відказує Корнєєв. – Вони Ваню вбили, а я за Ваню… Чого телимося? Штурмувати треба. Я першим піду!

– Куди, бля?! Ти взагалі знаєш, кого підстрелив? А що, як то заручник? Може, терористи його спеціально на поріг випустили?!

– А мені по цимбалах! Вони Ваню вбили, а я за Ваню… – Корнєєв обертається до будівлі, наливається ненавистю. – Жодний з тої хавіри живим не вийде. Слово – закон.

– Корнєєв, бля… Карочє, бля! Капєц, бля! Ясно?

– Ясно!

– Все! На позицію, бля… Могли по‑тихому, бля, розібратися! А тепер, бля… З твоєю стріляниною, бля! Капєц! Чекати ранку, ментів і кодло з начальників. Надзвичайна подія. Теракт, бля… «Сігму» трахнули!

– Ще невідомо, хто кого трахнув, – люто відказує Корнєєв.

Вусань матюкається довго й вигадливо, збирає в долоню талий сніг з вусів.

– Ну шо… треба ментам дзвонити…

Встає з‑за куща, вдивляється в об’єкт і… завмирає. На порозі щось відбувається. Покидьки вимкнули світло перед входом – тепер і не роздивитися, хто там вошкається. Ніби двоє…

Бінокль до очей – точно двоє! Один тримає пістолет біля скроні невисокого, худого… Видно тільки смішній метелик на білосніжній сорочині.

– Ви мене чуєте, суки? – від порогу.

– Завмерти! – наказує вусань. Зараз подивимося, покидьку, що ти далі робитимеш… Тільки би Корнєєв…

– Відповідайте, бо смерть цього заручника на вашій совісті буде… – кричить механік.

– Люди! – верещить Пустовоєв. – Люди… Хелп! Хелп! СОС! Товариші! Рятуйте від звірів!

Вусань плює під ноги, роззирається: у вікнах навколишніх будинків вмикається світло. Цього тільки не вистачало… Ламає кущ під ногою, кілька кроків до фабрики.

– У чому проблема, синку? – гукає доброзичливо, ніби нічого не сталося.

Макар примружує очі, сильніше обхоплює літератора і тільки завдяки тому сам ще не падає.

– Я – Макаров. Олександр Миколайович Макаров! Це – моя фабрика! – виголошує з останніх сил. – Двадцять шостого листопада минулого року її захопили рейдери. Я… Ми… атакували рейдерів! Прокурора сюди! Відділ із боротьби з організованою злочинністю! Пресу, мать вашу! Усіх! І тільки спробуйте ще стріляти! Один ваш постріл – один мертвий заручник!

Погрожує пістолетом у темряву, тягне Пустовоєва до дверей.

– Зачекай, синку! – Вусань не вирізняється майстерністю вести переговори, але старається, як може. – Давай… поговоримо. Скільки вас там?

– Достатньо!

– Заручників багато?

– До дідька! – Макар не розуміє, про що його питає голос із темряви. Психує. – Усіх сюди! Ти зрозумів?! – Чіпляється за двері.

– Зачекай! – Вусань шкірою відчуває: щось не так. Бував він у таких забавах, та там усе зрозуміло було, а тут… Тут чогось не вистачало. Зметикував. – Ей! А термін? Термін твоїх вимог який?

– До восьмої ранку! – крикнув Макар. Поцілив у темряву, натиснув на курок. Куля над кущами – вжих! – у стовбур дерева.

– Нє, ну не сука?! – образився вусань. Підізвав кирпатого. Наказав: – Передавай, бля, ментам повідомлення по формі – теракт, захоплення об’єкту, є заручники.

– Скільки? – запитав кирпатий. – Невідомо?

– Чому ж, бля, невідомо? – буркнув вусань. – Ти тих бідах біля батарей перерахував?

– Так точно. Десятка зо два. Було…

– Що значить «було»?

– Валяться…

– Нє, ну не сука?! – засмутився вусань. – Передавай. Заручників – орієнтовно двадцятеро. Ведемо спостереження, чекаємо розпоряджень. Терористи висунули умови. Дурні якісь… Грошей не вимагають. О восьмій ранку почнуть розстрілювати заручників.

Скривавлене плече, справжня зброя у слабких долонях… Красава! Макар безпорадно розпластався посеред холу. Очі – синє небо, очима – в небо. Сходив жалем. Тільки одного би йому зараз – щосили ляснути дверцятами авта, щоби люди… озирнулися і побачили його. Бо він є.

Заручники заніміли. Навіть Пустовоєв притих. Тріпотів на підлозі поряд із безсилим механіком, силкувався щось сказати, та вуста тільки розтулялися беззвучно – риба.

– Так ось який терорист нам дістався, – зітхнула Зіна. – Хлопця голим по світу пустили…

– Блін, які ж баби дурні! – цвіркнув пузатий Потапов. – Ти кого жалієш, тітко? Він тебе не пожалів, коли під стволом тримав.

– Ти краще набої не забувай у свій пєстік вставляти, розумнику! Теж мені охорона, мать вашу! З такою охороною країну просрати – раз плюнути!

– Він ледве з глузду не з’їхав, коли дізнався… – глухо сказав Горила. – Усе рвався на свою фабрику, а потім щез. Я думав, здався… А він…

– Йому гроші потрібні… – зметикувала мудра Зіна. – Багато грошей, аби вирвати свою фабрику з чужих лап. А грошей у нього, думаю, дуля з маком.

– Панове! – Літератор Пустовоєв смикнувся, задер голову і став схожим на пам’ятник цирковому дельфіну, що йому на ніс м’ячик кидають. – Панове… Я прийняв доленосне рішення. Я… віддам свої сто доларів панові терористу!

– Життя – багно. Гроші щастю не товариш. Віддай і мої сто баксів, Геракле.

– Е, розтринділися вони! – засмутилася Зіна. – Хай спочатку заплатить!

– Про що ви мелете, придурки?! – уїдливо розсміявся Потапов. – Вам усім строк світить!

Пустовоєв не втримав пози, ляснув щелепою об підлогу.

– Що?! Що ви сказали? Строк? Який строк?

– Ви – співучасники! Ви за бабло погодилися…

– Матір Божа! Бог свідок – мене насильно затягли! – верескнув Пустовоєв.

– А ти, тітко, головна співучасниця. – Пузатий недобре зиркнув на Зіну. – Приперлася ніби в туалет, а сама – під ствол!

– Під запальничку, ідіот! – Зіна обернулася до Потапова, роздивлялась уважно, ніби прагла запам’ятати так ясно, щоб уже як де перестріне, так не помилитися.

– Душа болить… – сказав Костя.

– Е, ти ще! – психонула Зіна. – Дати тобі п’ятдесят грамів, одразу заспіває твоя душа.

– Люди! Нащо сваритеся? Нам би живими звідси вибратися… – подав голос Вова.

– Це навряд… – сказав Горила.

– Чому?

– Ми охоронна структура. У нас обмеження. Ми просто так стріляти не маємо права. Хтось із наших проколовся… Тепер, певно, уже менти знають… Усі знають, кому треба. А менти… вони не розбиратимуть. Усіх покладуть.

На підлозі ворухнувся Макар. Спробував підвестися, завалився.

– Та розв’яжіть же мені руки хто‑небудь! Він же кров’ю зійде! – так голосно і відчайдушно крикнула Зіна, що механік смикнувся, напружився, сів.

– Усе кльово… Зараз…

– Сашка! Олександр ти Миколайович! Дітьми клянуся – не втечу й інших не розв’яжу. Давай допоможу…

Горила насупився.

– Аптечка в столі, – сказав.

Макар сперся на Пустовоєва скривавленими руками – залишив на білій сорочці літератора червоні плями. Підвівся. Дошкандибав до Зіни.

– Ти ж… Я тобі вірю…

– Щоб я здохла! – запевнила Зіна.

В аптечці знайшлося усе для надання невідкладної допомоги. Зіна промила перекисом рану на плечі механіка, наклала пов’язку, забинтувала міцно.

– Тобі би поїсти…

– У холодильнику… – сказав Горила.

– А можна я теж з’їм чогось… нешкідливого для шлунка? – попросив Пустовоєв.

– А я пити хочу, – сказав Вова.

– А я випити… – висунув вимогу Костя.

За хвилину Зіна приперла з холодильника, що стояв у невеличкій кімнаті, переобладнаній на кухоньку, наїдків і напоїв на армію.

– Обжилися тут… – тихо‑люто пробурмотів Макар.

Зіна націдила в пластикове горня горілки, змусила механіка випити.

– Давай, давай… Не зашкодить! А тепер їж!

Поки пан терорист ошелешено жував окраєць хліба, устигла тицьнути по бутерброду кожному. А Кості налила…

– Пий, заразо!

Макар дивився на заручників, душу огортала безмежна любов милосердна. Не сам… Не один!

– Пане Макаре. Перепрошую, – почув голос літератора. – Ви нас уб’єте?

– Безумовно, – на автоматі.

Устав. Реєстр. Нарешті треба знайти реєстр, інакше вся забава – коту під хвіст.

– Зіно! А ти їла?

– Я потім…

– Вона собі в пакет понаскладала, – видав Зіну пузатий.

– Дітям… Гостинчик, – пояснила Макарові Зіна. – Коли вони ще ту сьомгу скуштують…

Макар кивнув, посунув з холу.

– Ей! Командире! І не зв’яжеш мене? – гукнула йому Зіна.

– Я тобі вірю…

– Правильно. Зіна не підведе!

Макар вийшов із холу в довгий, як кишка, коридор, попрямував до свого кабінету. Чи вистачить сил диван відсунути?..

У холі репетував Пустовоєв.

– Матір Божа! Ви чули? Він нас повбиває! А я ще хотів віддати пану терористу свої сто доларів!

– Старий сучок! У тебе немає ста доларів! – набундючилася Зіна.

– Крута історія… – сказав Вова. – Як виживемо, відомим стану. Тільки би цього Макарова хворим не визнали. Тоді сенсації не буде.

– А що, коли він справді божевільний? – захвилювалася Зіна.

– Шкода, – буркнув пузатий Потапов. – Шизиків не судять.

– У нього просто болить душа, – сумно всміхнувся розслаблений Костя.

– Коли ж він заплатить? – зітхнула Зіна.

Горила глянув на жінку уважно.

– Зіно! Розв’яжи!

– Е! Ти чого?! Сиди собі, охоронець довбаний!

– Розв’яжи. Тобі зарахується…

– Ну! Розв’яжу! І що далі?

– Нейтралізуємо… хлопця.

– А сто баксів хто мені заплатить? Ти? Отож‑бо! Сиди, Ваню! І краще мовчи, бо візьму кляп і засуну в пащу.

– Розв’яжи! – і собі гаряче попрохав пузатий. – Завалимо – усі його кишені твої! Усе, що знайдеш, – тільки твоє. А в нього більше, ніж сто баксів є. Точно кажу!

– Ти… що верзеш? – підозріливо насупилася Зіна. – Ей, Ваню! Що твій кореш плете? Правду?

– Маячню! – рипнув зубами Горила. – Ніхто по чужих кишенях не лазитиме.

– Ну от! Аж полегшало, – трохи розчаровано відповіла Зіна.

Глянула на годинник – перша година ночі. А вона думає, чого очі злипаються? І не поспати… Стережи оцих мужиків! Була би в путах, уже би задрімала… Хоч би скоріше роботодавець повернувся… Несерйозний якийсь! У нього тут заручники, а він здимів…

Макар увійшов до свого кабінету, закляк від принизливого гидування: наче хто ляпасів надавав, а потім же й у лице плюнув. Його особистий недоторканний простір зазнав ще більшої шкоди від чужих рук, ніж хол. Меблі попересунуті, папірці розкидані, диван… Диван теж стояв не там, де за його часів. Можна було й не зазирати під нього. Реєстру тут не було.

Макар скривився, наче лимон зжував, нахилився до підлоги, роззирнувся – а раптом? Під диваном гуляла пилюка – нічого! Коліна підігнулися. Опустився на брудну підлогу, ледь стримав ридання. Кінець?.. Сперся на ноги, побрьохав геть. Не до заручників у хол. Фабрикою… Зазирав у кожну кімнату, роздивлявся, наче прощався. На другий поверх. Цех. Машинки японські в кут зсунуті, поміж ними вода розлита… Скоти! А машинки до чого? Відчинив комору – тканини валялися просто на підлозі… Механік схлипнув, ухопив важкий рулон. На полицю. Ще один… Роззирнувся: посеред розгромленої комори біліли запаковані в прозорі поліетиленові пакети сарафани. Височіли немалим стосом.

– Готову продукцію теж… не відправили… – прошепотів безпорадно.

У душі не здійнялася буря ненависті. Учепився в черговий рулон тканини, поніс до полиці. Під ногами – брудний папір. Присів навпочіпки: а що, як реєстр? То була товарна накладна на сарафани. «Але десь же може валятися й реєстр!» – з останніх сил сіпнула механіка слабка надія.

– Може… – прошепотів. – Треба кожен сантиметр перевірити. Поки час є…

Вагомий аргумент

О другій годині ночі про нагле захоплення фабрики знав Ярослав Михайлович Новаковський. Усе просто. «Сігмівці» маякнули в Печерський райвідділ, ті – черговому Головного управління МВС у столиці, звідти інформація розлетілася – до ГУБОЗу міністерства, у прокуратуру Києва, СБУ… З ГУБОЗу стуконули начальнику охорони Новаковського, бо той свого часу передав прохання шефа: повідомляти про все, що стосується громадянина Макарова Олександра Миколайовича. За десять хвилин до другої ночі в квартирі Новаковського на Оболонській набережній пролунав дзвінок. Ярослав Михайлович не спав – надто дивною і лячною видалася та п’ятниця, і, хоч колишній вояка Новаковський на забобонність не хворів, крутився, крутився у ліжку, намагаючись розгадати таємничі знаки дня, зрозумів, що не засне, поплентався на закриту терасу і там курив одну за одною, наче чекав чогось…

П’ятниця розпочалася з того, що великий портрет Ануки у вітальні раптом покосився, і не було тому геть ніяких пояснень. Полотно в багатій рамі кріпилося до стіни надійно. Зверху два великі гачки трималися на міцних дюбелях, знизу картину підтримували ще дві витончені декоративні підпорки. Ярослав Михайлович підійшов до портрету ближче й очам не повірив – двох декоративних підпорок знизу як і не було ніколи. Тільки дві дірки в стіні. Портрет Ануки похитувався на двох гачках, покірно й трагічно, як би розхитувалося мертве тіло вішальника.

– Добре, що Нані не бачить… – тільки й порадувався. Викликав майстра і, поки той відновлював рівновагу портрету, усіх замордував – і служницю Галю, що прибирала тут щодня, і кухарку Люду, що вона з кухні Новаковських не вилазила – не те щоби апартаментами вешталася: хто?! Ніхто – ні сном, ні духом.

Удень Ярослав Михайлович заїхав додому пообідати й застав там Нані.

– Доню?.. Мала ж до понеділка в Процеві працювати? – запитав обережно.

Нані відвела погляд, насупила тонкі брівки.

– Тату… З Сашею щось трапиться…

Новаковський розгубився. Жодного разу після повернення Нані до батьківської оселі вони не говорили про доньчиного залицяльника. Нані не впускала татка у душу. Мовчала, і це лякало його ще більше. Він і досі не знав, що саме сталося між донькою і білявим покидьком. Після бурхливої істерики в батьківській автівці біля апартаментів білявого Нані більше тижня просиділа у своїй кімнаті, усе малювала, малювала, малювала… Майже не їла, не розмовляла, і Новаковський уже передзвонив лікарям у Німеччину, де свого часу лікували доньку, та раптом вона зібрала усі свої малюнки та креслення і переїхала до Процева.

– Слава Богу, не убив козла… – тільки й порадувався Новаковський, бо геть не міг зрозуміти, що в дитини на душі. Як тепер ставиться вона до білявого? Ненавидить, зневажає, гидує ним чи… страждає безмірно і любить? Не знав! Не впускала у душу. І він не міг ляпнути щось на кшталт «забудь його, доню» чи «ти ще думаєш про цю тварюку?! Дарма!». Не нашкодити. Понад усе Ярослав Михайлович Новаковський боявся нашкодити рідній дитині.

– Ну… І як ти це зрозуміла? – пробурмотів.

– Мама наснилася…

– Мені мама щоночі сниться… – відповів обережно, зиркнув на стіну, де знову висів портрет Ануки, перевів погляд на єдину доньку. – Хочеш зустрітися з ним?

– Ні. З друзями‑архітекторами зідзвонилася… Зараз прийдуть до мене у бюро. Хочу порадитися, як дім перебудовувати.

– То, може, мама тобі на те й наснилася… – закинув гачок тато. – Певно, хоче, щоби ти перебудувала…

Нані знизала плечима, побігла на зустріч із такими ж недосвідченими, як сама, гоноровими друзями‑однокурсниками, що гордо йменували себе архітекторами. Новаковський ухопив слухавку, зателефонував начальнику власної охорони.

– Про Макарова щось чути?

– Нічого, – відповів охоронець. – Давно ніде не з’являвся. Щось трапилося?

– Краще, щоби не трапилося, – відповів Новаковський і поклав слухавку.

Коли пролунав нічний дзвінок, заздалегідь знав: зараз почує про Макарова. Не здивувався: цей день мав закінчитися незвичайно. Анука, виходить, не тільки Нані попередила, а і його… Але коли вислухав коротке повідомлення про нічну забаву механіка, аж почервонів од прикрощів.

– Що?! Ти з глузду з’їхав? – гаркнув на підлеглого.

– Я чого телефоную, Ярославе Михайловичу. – Начальник охорони пропустив повз вуха грубощі шефа. – Макаров цей… Ви ж розумієте – менти не чекатимуть. Завалять там усіх на фіг по‑швидкому. Будівля ж не на околиці. Поряд із Генеральною прокуратурою. У неділю вибори. Нікому не хочеться, щоби назавтра вся преса, політики та інша голота кричали про повернення дев’яностих…

– Ну, то й нехай… – і закляк.

На порозі закритої тераси стояла Нані.

– Зачекай! – гиркнув охоронцю у слухавку. Прикрив її долонею. – Чого не спиш, доню?

– Врятуй його, тату… – сказала Нані.

О пів на третю ночі менти, «сігмівці» і нажахані чиновники різного рівня ошелешено зиркали на Ярослава Михайловича Новаковського, що він стояв напроти фабрики, чорний, як той диявол. І що тут робить? Запитати в лоба не сміли: надто велике цабе. Поряд із Новаковським тремтів Боря Рудь, байдуже позіхав Рома Шиллєр. Ще дорогою до фабрики Новаковський висмикнув з ліжка Рудя, наказав зателефонувати і Сердюкові: хай приєднується, мать його так! Хай дивиться, що його колишній помічник витворяє. Та Сердюк не приїхав. Шиллєра прислав, сука!

– Ну? – Новаковський недобро зиркнув на Шиллєра. – І що Сердюк велів мені передати?

Рома смикнувся, зиркнув на ментів‑чиновників‑«сігмівців».

– Відійдемо?

Відійшли до рогу.

– Володимир Гнатович певен: немає жодного ланцюжка, який пов’язує вас і його з оцим… об’єктом, – сказав Рома. – Ну, працював колись Макаров у Сердюка. Ну, брала його фабрика участь у тендері на держзамовлення… І що? Сердюк давно його здихався. Держзамовлення теж, слава Богу, в надійних руках. Володимир Гнатович уважає, що ні йому, ні вам не варто тут… світитися. Хай менти розбираються. Володимир Гнатович взагалі не розуміє, чому вас так стривожила ця прикра подія. Ну, завалять цього Макарова. Навіть краще, коли завалять. Що – хіба вперше помічника народного депутата завалюють? Стільки нечисті прослизає… Вагомий аргумент.

– Краще? Мабуть… – Новаковський примружився, глянув на захоплену будівлю. Чогось таким слимаком йому той білявий здавався, а він, бач… Як донька в ньому характер розгледіла?.. Хай його завалять? «Урятуй» – сказала Нані.

– Їхали би ви додому, Ярославе Михайловичу, – почув Ромин голос.

– Ти мені тут поради не роздавай, – відказав хижо. – Сам їдь, а я хочу зрозуміти, як менти діятимуть.

– Ну… Бог у поміч. – Рома позіхнув, поплентався геть.

Новаковський гукнув Рудя.

– Дзвони йому! – наказав хижо.

– Я уже пробував, – забелькотів Боря. – Не відповідає. Номер міг змінити. Точно змінив. Нані…

– Що Нані?!

– Нані знає…

– Ти що верзеш?! Звідки?

– Він їй SMS‑ки щодня надсилає… надсилав… Тобто… Я бачив… випадково.

– І чому ж, Борю, я цього й досі не знав? – Новаковський ледь утримався від бажання ляснути Рудя по окулярах.

За п’ять хвилин рівним, як мертва ріка, голосом Нані продиктувала татові новий номер механіка. Запитала:

– Де він?

– Тобі тут бути не треба, – вислизнув Новаковський. – Тут… усе за планом. Нормально… буде.

Макар утратив кров і відчуття часу. Хитався, блукав фабрикою, заглядав у кожен куток – реєстр… На стіни витріщався: ви реєстру не бачили? Без реєстру вся забава ніц не варта. Хіба що переконатися: ті нові хазяї – скоти. Усе шкереберть: тканина по підлозі, машинки у воді… Навіщо витрачати півтора лимона, захоплювати фабрику, щоби потім знищити її? Не розумів.

Сил бракувало. Падав‑спинався. Пов’язка на плечі давно промокла. Сів на сходи, що вели на другий поверх, притулився до стіни.

– Ну… Принаймні зайшов… І втримуюся поки…

Отут, на сходах, його і знайшла Зіна. Присіла поряд.

– Е! Командире! Пішли. Справу робити треба…

– Яку справу? – запитав тоскно.

– Добу протриматися.

– Що станеться за добу?

– Я сто баксів отримаю, – обережно нагадала Зіна. – Якщо твоя ласка…

– А‑а… То ти по гроші прийшла…

– А ти по що? – образилася Зіна. – По сині очі? Ходімо вже, бо мужики кіпішують. Кості в туалет конче треба, Геракл гикає від жаху… Надворі метушня якась…

– Добре, – погодився смиренно, та встати сил не стало.

Допінгу би… Хльоснув би хтось по мордяці, крикнув би: «Ах ти ж, падло!» Механік безпорадно глянув на Зіну, і тут задзвонив його мобільний. Зіп’явся – як не було відчаю. Хижо зиркнув на телефон.

– Боря?.. – здивувався. Налився гнівом: раз телефонує Рудь, значить, з фабрики його викинув Новаковський! Що? Не сподівався реакції? Лікті кусає?

– Директор фабрики «Есфір» Олександр Макаров, – нахабно.

– Макаров?.. – голос Рудя трепетав. – Ти… Це ти вчудив?

– Ти придурок, Рудь? Я на власну фабрику повернувся! – процідив. – Що треба? Тобі чого не спиться? Спи!

– Зачекай! Ярослав Михайлович питає: чого добиваєшся…

– Ти здурів, юродивий? Думаєш, я з тобою обговорюватиму свої вимоги? Я вже все сказав: прокурора, УБОЗ, пресу…

– Що ти пред’явиш? Пресі…

– Є дещо! Вагомий аргумент, – хижо прошепотів Макар, відрубав зв’язок. «Реєстр знайти!» – билося.

– Пішли! – наказав.

– Що? Справи зрушуються? – обережно запитала Зіна.

Макар не відповів. Хитнувся раптом і завалився би… Зіна підхопила командира, потягла до холу.

– Міг би вже й доплатити, – бурчала. – За те, що оце тягаю тебе, ніби мені нема чого робити…

Марта знала про захоплення фабрики раніше за Новаковського: близько півночі Баклану зателефонував черговий по місту. Генерал спересердя луснув кулаком по стільниці новенького італійського столика так хвацько, що від ніжки відвалився різьблений завиток.

– Ну чому всі покидьки просинаються саме перед виборами? – засмутився.

Цьомнув у губи насторожену Марту:

– Не хвилюйся, лялечко! До ранку ще встигнемо… погратися…

Зібрався і геть. На розі Саксаганського й Горького генерала вже чекала службова автівка.

Марта сповзла з виснаженого надмірною вагою молодят та їхніми жорстокими інтимними пестощами ліжка – ні жива, ні мертва.

– Господи! – до ікон. – Що робити?!

Розревлася коровою – ох, Сашко! І ті її папери… Що, як при ньому? Ну за що, Боже правий? Мартине серце онде й донині ридма: убив коханий! Убив, і дихнути несила. А ще Баклан зверху як уляжеться… Одне діло раз на тиждень по‑швидкому, а інше – щоночі ті півтораста кілограмів слюнявити. Та коли вже Марті спокій буде?! День у день тільки й думає, як свої папери повернути, – навіть намагалася обережно дізнатися, хто на ту кляту фабрику око поклав, – усе марно. По руках і ногах зв’язана!

Години зо три мучилася – що робити? Генералові телефонувала: як справи, бо вона… хвилюється за Баклана надто. І тільки коли почула, що до ранку «інцидент буде вичерпано за будь‑яких умов, так що чекай, лялечко!», перехрестилася і набрала номер механіка.

– Марто?.. – Він відповів одразу, та не це вразило бідаху в саме серце. Ніколи раніше в коханого не було такого чистого, наче прозорого, сумного голосу.

– Сашко.. – прошепотіла безпорадно. – Нас можуть чути… Де мої…. Ти розумієш…

– При мені, – тихо розсміявся механік.

– Мені треба…

– Ти не виконала мого прохання, сонце!

– Дай мені двадцять хвилин. Я… спробую…

– Чудово. Ти пам’ятаєш? Ім’я замовника і… Нані. Ти говорила з Нані?

– Я… спробую.

– Чудово… – повторив утомлено.

– А як… я отримаю свої… папери?

– Хочеш, викину тобі у вікно?

– Господи, Сашко!

– Жартую, сонце… – ледь прошелестів. – Не хвилюйся… Є в мене тут надійна схованка. Нікому не скажу, та ти здогадаєшся. Ти би теж там сховала… Якщо зі мною щось… Отам і відшукаєш… Зрозуміла?

«Під холодильником?» – ледь не ляпнула Марта. Схаменулася.

– Безумовно… Я… зателефоную… За двадцять хвилин.

– Чудово, – безбарвним голосом утретє повторив механік і відрубав зв’язок.

Марту підкинуло: скоріше, скоріше! З ім’ям замовника – просто. Поки їхатиме на Оболонську набережну до Нані Новаковської, придумає, на кого звалити. Хіба мало покидьків навкруги? Та Марта з ходу зо два десятка прізвищ назвати може тільки з найближчого оточення Сердюка. І як вона раніше до цього не додумалася? А от чим панянку переконувати…

Таксі мчало надто швидко – геть нема часу слова дібрати. Марта знічено зиркала у вікно – сніги, сніги, – перебирала думки – ніяк не могла зрозуміти, що повинна сказати суперниці. Дівчина, може, взагалі спить… Може, давно забула хлопця. А Марта як із конопель. «Однаково, – вирішила. – Головне, щоби підтвердила, що я з нею розмовляла. І хай зрозуміє… Це просто доля. Мужчина… Справжній мужчина… горить коханням лише після того, як під його ногами підґрунтя справжньої справи. І що тут поробиш? Я би сама не зрозуміла Сашка, якби він кинувся каятися перед Нані, а не рятувати свою… фабрику…»

Остання сентенція здалася Марті беззаперечною істиною. І з нею, Мартою, Сашко… заради справи. Як гірко! Варто попередити юну панянку. Ну навіщо їй таке горе?

Нані сиділа у вітальні з альбомом Курцвайля на колінах. «Жінка у жовтій сукні». Так і прикипіла, коли служниця Галя посеред ночі повідомила:

– Гостя до вас…

– Знаю… – сказала чогось.

Не відірвала погляду від репродукції. Знаєш, мамо… Оце майже два місяці – тільки про нього… Саша сказав: «Я любив би тебе навіть тоді, коли би ти була… інакшою. Мені однаково, яка ти… Розбещена чи цнотлива»… А їй? Хіба їй не однаково, який він? І хто був у нього до неї? Нані ж є з чим порівнювати. Вона навіть не шукала аналогій – самі випливли з підсвідомості. Твій відхід, мамо. Тоді теж… було так само страшно і боляче. І відчайдушні Нанині думки так само, як і тепер, керували її безпорадними вчинками. Бігти… Не знати, куди й навіщо, але бігти далеко‑далеко, поки ноги не зіб’ються у кров, поки світ не укриє невагомим покривалом, не накаже заплющити очі, не пообіцяє, що у снах не буде так страшно і боляче. Саша ж помер? Для неї? Вона поховає його тихо й скорботно. Вибудує на могилі дивакуватий пам’ятник. Такий же безглуздий і неоковирний, як процівський дім… А може, Саша живий? Для неї? Може, досить трагічних помилок? Ось процівський дім… Після твоєї смерті, мамо, не було у Нані іншої мети, ніж утілили в життя твої мрії про дім. Хворобливі фантазії! І ця огидна любов до власних болів! Тільки вони не давали Нані усвідомити всі вади цього безглуздого будівництва. Прости, мамо… Прости. Нані обов’язково перебудує, щоби тобі з небес дивитися приязно стало. От і Саша… Що скажеш, мамо? Хіба варто Нані подумки креслити надгробок коханню, що першої ж миті після несподіваних викриттів виник у мізках і тепер добрішав усе новими і новими архітектурними деталями? Увесь цей час без Саші вона так уважно прислухалася до себе, роздивлялася світ: де радість? Та без Саші радість потьмяніла до сірого, мамо. Як далі жити? Чи – не жити?.. Що ж ти, мамо… Снишся доні, та не розмовляєш із нею…

– Доброї ночі… – Марта стояла у дверях вітальні.

Розгубилася, засоромилася вкрай, наче та дівчинка, що сиділа на дивані з розгорнутим альбомом на колінах, набагато старша і мудріша за Марту.

– Хіба вона добра?.. – сказала Нані.

Марта хотіла сказати: ти, дівчинко, краще забудь його, бо розбите серце – надто хибний орієнтир, заведе у такі хащі, що й не вибратися, а Сашу… Його треба забути, і не тому, що ти чуєш ці слова від жінки, яку він покинув заради тебе, ні! Тому що він – справжній мужчина, а такі люблять тільки свою справу, а вже опісля – жінок. Про це думати тяжко, жити з тим – неможливо.

Дата добавления: 2015-06-04