Заперечення щодо відшкодування шкоди

Заперечення щодо вичерпання національних засобів правового захисту

· Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів захисту, оскільки він не подав скаргу до національних судів для оскарження бездіяльності Державної виконавчої служби чи з вимогою прискорити виконавче провадження у його справі (п.28 рішення у справі «Ромашов проти України»);

· Уряд посилався на існування у заявника можливості оскаржити бездіяльність або помилку виконавчої служби чи Державного казначейства, а також вимагати компенсацію завданої йому майнової і немайнової шкоди (п.31 рішення у справі «Ромашов проти України»);

· Уряд зазначив, що він здійснив усі заходи, передбачені національним законодавствам, для виконання рішення суду, винесеного на користь заявника (п.37 рішення у справі «Ромашов проти України»);

Аналітичний коментар:

Аргументи, наведені представником уряду, не можна вважати переконливими з огляду на те, що ефективних засобів захисту, які б дали заявнику можливість прискорити виконання рішення і досягти бажаного результату – отримати належну йому заробітну плату, що заборгував колишній роботодавець, не існує оскільки це невиконання було результатом відсутності коштів у державного підприємства «Південелектромаш».

Не сприйняття заперечень представника держави-відповідача як належних також зумовлено і тією обставиною, що обов’язок доведення Суду того, що засіб національного правового захисту був ефективним, доступним як теоретично, так і практично, та у відповідний час, лежить на Уряді, який заявляє, що засіб правового захисту не вичерпано. На цьому ЄСПЛ наголошував у раніше постановленому рішенні (див. справу “Хохліч проти України”, № 41707/98, § 149, 29 квітня 2003 року).

· Уряд зазначав, що він не може вважатись відповідальним за борги підприємства (п.21 рішення у справі);

Аналітичний коментар:

Заперечення представника уряду не є переконливими, оскільки колишній роботодавець заявника – підприємство «Південелектромаш», котрий заборгував йому з виплатою заробітної плати, – перебуває у державній власності. А це означає, що його фінансування здійснюється за рахунок видатків з державного бюджету. До того ж державна виконавча служба мотивувала повернення заявнику виконавчого листа відсутністю коштів, які могли бути стягнуті, та забороною суду накладати арешти на рахунки боржника, тобто всі перешкоди, які завадили погашенню заборгованості з заробітної плати, фактично були створені державою – рішеннями її органів: законодавчого – щодо визначення асигнувань на відповідні видатки Державного бюджету України, та судового – щодо заборони арешту рахунків боржника.

З огляду на це, цілком зрозуміло, чому Суд зробив висновок про неприйнятність наведених представником уряду аргументів і відхилив їх (подібно до того як це було в рішенні у справі «Ромашов проти України» пп. 28-33 та 41).

· Уряд привертав увагу Суду до того, що заявник у своїх скаргах щодо матеріальної шкоди посилався на два рішення національних судів, від 17 грудня 2001 року і 15 квітня 2005 року, проте лише перше рішення було предметом розгляду цієї заяви (п.21 рішення у справі);

Аналітичний коментар:

Для обґрунтування своєї позиції представник уряду використав формальні підстави: при оформленні заяви до ЄСПЛ заявник не згадав друге судове рішення – від 15 квітня 2005 року – як предмет для розгляду своєї скарги, чим послабив свою позицію. Саме це дало підстави ЄСПЛ відхилити ці вимоги як такі, що перебувають поза межами цієї заяви.

Таким чином, формальна помилка (або неуважність) заявника була використана представником відповідача, обізнаного з юридичною технологією захисту, для переконання Суду у необхідності відхилення суттєвої частини (третини) матеріальних вимог заявника.

· Уряд зазначав, що вимоги заявника про відшкодуваннянематеріальноїшкоди є завищеними і необґрунтованими (п.24 рішення у справі);

· Уряд наголошував, що мають відшкодовуватися лише витрати, які були фактично та з необхідністю здійснені, а також привертав увагу Суду до того, що заявник не підтвердив свою вимогу на відшкодування витрат на провадження в Суді жодними документами, і просив відхилити цю скаргу (п.27 рішення у справі).

Аналітичний коментар:

Факт не подання заявником документів, які підтверджували б його вимоги щодо моральної шкоди від невиправданих зволікань з виконанням судового рішення (ними, наприклад, могли б бути довідки про погіршення стану здоров’я, викликаного тривалими – понад чотири роки – поневіряннями з виконанням рішення і т.п.), так само як і відшкодування витрат на провадження в Суді був використаний представником уряду для заяви про завищення та необґрунтованість вимог заявника.

Знову ж таки нехтування заявником вимог про дотримання формальних правил здійснення цивільного судочинства: забезпечення доказів є обов’язком зацікавленої сторони (у нашому випадку це – заявник (позивач)) призвели до значних втрат (матеріального характеру) для нього – ЄСПЛ присудив сплатити моральну шкоду у сумі, обсяг якої дорівнює лише 12,5% від заявленої, так само й сума, присуджена заявнику для відшкодування витрат на провадження в Суді, була знижена у 6 разів.

Таким чином, успішність заперечень уряду стала результатом належної професійної кваліфікації та скрупульозного аналізу матеріалів справи, а також того факту, що інтереси заявника у Суді не представляв фахівець у галузі юриспруденції.

5. Рішення Європейського суду та його аргументація:

· Суд вирішує, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки Уряд не надав жодних фактів чи переконливих аргументів, достатніх для того, щоб переконати його зробити інший висновок у цій справі (п.16,17 рішення у справі);

· Суд вирішує, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції (п.18 рішення у справі);

· Суд вирішує, що

(а) держава-відповідач має сплатити заявнику заборгованість за рішенням національного суду, яка ще належить заявнику, а також такі суми:

– 1800 ЄВРО (одна тисяча вісімсот ЄВРО) компенсації нематеріальної шкоди; і

– 50 ЄВРО (п'ятдесят ЄВРО) витрат на провадження в Суді;

< (b)... (c)... >

· Суд відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Аналітичний коментар:

Судом була сприйнята більшість заперечень представника уряду щодо відшкодування шкоди. Переважно це пояснюється тим, що він грамотно скористався юридичним інструментарем, привернувши увагу Суду до формальних (технічних) помилок заявника.

Певною мірою вплив на рішення ЄСПЛ в цій частині здійснили також такі чинники як “те, що справа не є особливо складною” (п.29 рішення у справі) та “інформація щодо власності заявника” (п.30 рішення у справі). Стосовно останнього зауважимо, що важко зрозуміти аргументацію Суду на цей рахунок, оскільки у матеріалах справи ніякої згадки, а тим більше детальної інформації відносно цього немає.

· Суд зазначає, що рішення залишається невиконаним протягом чотирьох років і одного місяця (п.15 рішення у справі);

· Суд зазначає, що виконавче провадження становить невід’ємну частину судового розгляду (п.41 рішення у справі «Ромашов проти України»).

Аналітичний коментар:

Наведений Судом аргумент є важливим для розуміння розглядуваного тут права, як воно було визначено у практиці ЄСПЛ. При його аналізі слід взяти до уваги, що сфера застосування ст.6 не обмежується лише судовими слуханнями. Судове провадження розглядається як кульмінація судового процесу. Саме справедливість усього цього процесує найголовнішою цінністю, що лежить в основі положень ст.6 та Конвенції взагалі. Будь-які дії, що йдуть усупереч поняттю справедливості, на досудовій стадії можуть поставити під сумнів справедливий характер провадження в цілому[6].

Зазначене повною мірою стосується також і стадії виконання судових рішень, оскільки поряд з формальними ознаками незалежності судової влади (мається на увазі незалежність суду від виконавчої влади та від сторін) існує ще один важливий критерій, змістом якого є наявність у правовій системі всіх необхідних умов для належного виконання судових рішень, у тому числі всіма гілками влади. Він забезпечує функціональну незалежність у рішеннях(decisional independence). Угорський професор Кароль Бард визначає згаданий критерій як такий, що становить “фундаментальну незалежність” суду [7] [ 2].

Ця концепція фундаментальної незалежності знайшла своє втілення (щоправда опосередковане) у справах “Бурдов проти Росії”(пп.34,35,37,38), “Шмалько проти України”(пп.43-47).

Слід також взяти до уваги, що ЄСПЛ неодноразово вказував, що право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку в сенсі статті 6 Конвенції вимагає від держави організувати свою правову систему таким чином, аби забезпечити дотримання вимог частини 1 статті 6, включаючи вимогу щодо судового розгляду впродовж розумного строку[8].

Поняття розумного строку судового розгляду не має чіткого визначення позаяк залежить від багатьох чинників, зокрема, складності справи, поведінки сторін, необхідності проведення експертиз та отримання експертних висновків, отримання потрібних доказів тощо.

Ідея застосування вимоги щодо розумного розгляду у цивільному провадженні не викликає сумнівів: суспільство зацікавлене у забезпеченні такої системи вирішення спорів, яка б унеможливлювала тривалі невизначеності щодо цивільних прав та обов’язків осіб.

У справах Європейського Суду, що виникають зі скарг на порушення цієї вимоги, як правило, постають два основні питання:

– який саме період слід брати до уваги;

та

– чи був такий період розумним у сенсі статті 6 Конвенції[9].

У цивільних справах такий період розпочинається з моменту подання позову до суду, але може розраховуватися раніше, коли, наприклад, попередня адміністративна процедура обов’язково має передувати такому поданню[10].

· Суд також зауважує, що держава відповідає за борги юридичних осіб, які контролюються нею фінансово чи адміністративно (п.41 рішення у справі «Ромашов проти України»).

Дата добавления: 2015-06-04