Страждання святих мучеників, двадцять тисяч яких в Нікомидії в церкві було спалено, та инших, що там же поза церквою по-різному постраждали

Місяця грудня в 28-ий день

Коли Максиміян друге літо на царстві був, і люті на християн гоніння вже готувалися, цвіла свята в Христа віра, ніби весна многоцвітна для ластівок та солов'їв духовних, пастирів, говорю, і учителів церковних, що відкрито православної віри догми співали. Серед них же був тоді найкращий словом і життям прикрашений святий Кирило, Нікомидійської церкви єпископ. Його ж проповіддю розширюючись, благочестя християн досягнуло і палат царських у ті дні, коли Максиміян жив у Нікомидії. Почало ж багато і з найближчих слуг царевих відвертатися від ідолів, до Христа Бога приходити, про що довідавшись, Максиміян надумав зразу гоніння на Христову обрушити Церкву. Але лежала перед ним війна з варварами. Захотів-бо спершу на зовнішніх ворогів ополчитися і перемогти їх, тоді внутрішню відновити боротьбу — не на ворогів, але на домашніх і помічних царству християн, які молитвою і правовір'ям вітчизну зміцнювали. Коли вийшов же він із Нікомидії на боротьбу проти етіопів, світло святої віри більше сіяло, просвічуючи невірних. Число ж воїнства Христового примножувалося і готувалося до майбутнього подвигу. У той час була діва вельми гарна, у світлицях царських вихована, на ім'я Домна, яку цар на збереження дівства богам своїм нечистим віддав і зробив її першою ідолам у своїх палатах жрицею. Тій дівчині, з допусту Божого, потрапила в руки Книга Діянь Апостольських і послань Павлових, яку читаючи, почала просвітлюватися душею. Раділа-бо, що знайшла такий скарб духовний і дивувалася великій християн в одного Бога вірі, вболівала душею, що до того часу була у пітьмі невідання і ночі блуду. Бажаючи ж ревно досконаліше християнську пізнати віру і її спільницею бути, не зволікаючи, прикликала одну діву, доньку одного мужа із синкліту, що була християнкою, і від неї наставлена була, пішла вночі, коли ніхто не знав, до святого єпископа Кирила. Він же, з Божественного Писання повчивши її доволі і знаменням хресним знаменувавши, огласив її і вручив одному дияконові святому на ім'я Агапій, щоб настановою його приготувала себе постом і молитвою до святого хрещення. Вона ж усе, що веліли їй, здійснювала в таємниці, і ніхто про те не знав, хіба що один її євнух, добрими звичаями їй подібний, на ім'я Індис, який також до святої з Домною приступив віри і готувався до хрещення. Коли час же, єпископом встановлений, минув, хрещені були Домна та Індис, і так дівчина після першого народження свого тілесного другим, духовним, відродилася скоро, бо не більше чотирнадцяти років мала з дитинства. Повернувшись же в палати, ні в чому иншому не вправлялася, лише в молитвах, і пості, і читанні Письма Божественного. Одного ж разу, Діяння читаючи Апостолів, дійшла до місця, де було написано: "Хто господарем поля чи дому був, продавали і приносили гроші за продане, і клали при ногах Апостолів". Замислила-бо і свята Домна таке зробити і зібрала все, що своє мала: золото і срібло, каміння дорогоцінне і маргарити, одяг коштовний і всі прикраси дівочі — і понесла таємно до духовного батька свого Кирила святого і поклала їх перед ногами його, ніби перед ногами апостольськими, просячи його, щоб своїми руками роздав потребуючим, що й було. Після цього Кирило святий переставився до Бога, Домна ж всі його настанови глибоко в серці своєму склала, вдень і вночі намагалася догодити Господеві, працювала для Нього ревно з однодумцем, духовним братом Індисом-скопцем, з ним же разом з води і Духа народилися. Постили щодня аж до вечора, повчаючись у Законі Господньому, у вечір ж пізній трапезою їхньою був хліб сухий і вода. А ті, що від царя встановлені мали подаяння, які кожного дня їм видавали, — ними насичували утроби голодних, все-бо таємно роздавали бідним. Таке провадячи боговгодне життя, не могли вони утаїтися, як град, що на горі стоїть, хоч і всіляко з великою обережністю ховалися. Але як світильник, з-під споду явлений, і як скарб, на полі знайдений, показалося їхнє благочестя, бо Бог так хотів, щоб була та свята двійця в образ вірним, невірним на осоромлення. Відомо ж стало про щоденне пощення їхнє старійшині цілої палати — архиєвнуху і начальникові харчування царського, який, замість того щоб подивляти їх у такій суворості життя, натомість кинувся катувати, і били їх довго, змушуючи сказати, де опиняються дані їм подаяння. Вони ж доброчинство своє таїли і сповістити ніяк же не хотіли. Підійшов євнух один, перс родом і нечестям, і почав доброчинство їхнє, ніби якийсь злочин, з ганьбою і наклепом перед старійшиною тим зображати: що живуть покірно і чисто, і стримуються від їжі, і те, що видають їм, роздають противникам царським, убогим християнам. "І якщо хочеш, — казав, — довідатися правду, відчини їхні комірчини і довідаєшся, що правда те, що кажу". Архиєвнух же і старійшина палат царських, взявши ключі від них, пішов у мешкання і комірчини їхні і, відчинивши, виявив все порожнім, побачив лише хрест чесний і книгу апостольську, і дві рогіжки на землі лежали, ще ж і кадильницю глиняну, і свічу, і посудину малу дерев'яну, в ній же були Пречисті Таїнства. Спитав же старійшина: "Де золото, коштовне ж вбрання та инші гарні речі й дорогі?" їх, що нічого ж не відповіли, знову мучили, але не досягли нічого. Тоді деінде замкнути їх звелів, поки про них сповістять цареві. Коли виводили дівчину до затвору, взяла таємно книгу апостольську і в одязі своєму сховала: мала-бо була і легко її було сховати. Також Індис взяв малу посудину з Божественними Таїнствами, і були замкнені, голодні ж і спрагою довго морені, — так бо судив неправедний кат, щоб ті, котрі голодних годували, самі через голод померли. І було так, що від довгого голодування впала молода дівчина в тілесну хворобу, але, Той, Хто турбується про птахів і звірів, відкриваючи руку Свою і насичуючи все живе благоволенням, всіх Опікун, не забув про рабів Своїх, що були голодом довго морені, послав-бо ангелів Своїх в одну з ночей, що небесним світлом у пітьмі осяяли її, трапезу дивну, небесну їжу і пиття незвичайне, поставили перед ними і відійшли. Вони ж покладене перед ними їли і пили, підкріпилися і забули попередні злостраждання. І чи то ангельським їм явленням утішилися, чи то ж ангельською їжею наситилися, світилися лицем вельми, ніби у світлиці, радости сповненій, сиділи і Давидові співи співали: "Як від туку та оливи сповнилася душа моя, і устами радости восхвалять Тебе уста мої". Після цього прийшов архиєвнух подивитися, чи переможені вони голодом, щоб так їх взяти, покорених. І коли бачив їх веселих, з лицями світлими і душами радісними, відклав гнів, тому що ним нічого не досягнув. І, вдавши лукаву покору, звелів їм в попередньому їхньому мешканні і влаштуванні жити, і дав їм щедро все потрібне: їжу і одяг, золото і срібло, і прикрас дівочих, не менше від попередніх подаянь. Але свята Домна знову все те бідним роздавала таємно — не лише їжу, але і дорогоцінний одяг. Бачачи ж багато людей, що сходилися до неї, як до годувальниці своєї, вбогих, пояс свій, з дорогого каміння і маргаритів зроблений, та инші прикраси зібравши, послала до Алипія-диякона, щоб продав і гроші роздав на годування голодних. Тоді думала, як би то позбутися співперебування з грішними і мешкання в палатах, сповнених мерзоти, — згадала Богоотця Давида, що, втікаючи від лиця Саула, зробився юродивим перед Ахішем, царем готським. Вдала-бо і вона собі юродство, падаючи і слину випускаючи, і трясучись, і кричучи. Про те довідався старійшина палат царських архиєвнух. Був сумний через неї, не зміг збагнути, як-бо зцілити її. І довідавшись, що такі хвороби зцілюють християни, прикликав єпископа християнського, святого Антима, що був після святого Кирила, і вручив йому діву, щоб зцілив її, поки цар повернеться з війни. Приставив же і Індиса-євнуха служити їй. Єпископ же, розуміючи духом Домнин задум, прийняв її люб'язно і відіслав в один монастир дівочий. Вона раділа і веселилась невимовно, що позбулася з нечестивими співперебування, сподобилася з християнами жити.

За якийсь же час Максиміян з війни з торжеством повернувся і свою над ворогом перемогу не Богові Вишньому, у війнах міцному, але своїм бездушним богам завдячував, захотів їм вдячність жертвами нечистими сотворити, разом же і на християн гоніння почати. Приготував-бо позорище посеред града і на нього золотих і срібних ідолів з палат своїх виніс, і, на царських престолах поставивши і вінцями увінчавши, приніс їм в жертву телят вгодованих. Жерцям же звелів, хай кров'ю телячою окроплюють народ, що навколо стояв. І зразу ті серед глядачів, що були християнами, почали виходити з натовпу, щоб не осквернитися нечестивим тим кропленням. Це побачивши, цар почав велегласно в народі віщати: "Чому відходите, — казав, — о люди? Пітьму понад світло волієте і не думаєте, що богами є ті, які ж тримають вселенну? Чи не бачите перемог і торжества? Не бачите багатьох благ, які благим додаються, і що все є в спокої, инші ж щодень прибувають, і чиїми ми не були панами, тими нині володіємо? Чи не бачите, що слава примножується, царство розширюється, гради скоряються, инші ж ще покорені нами будуть? Чи не бачите царства народів, нами порабованих? І всього, що за серцем нам чиниться? Чиїм же це все відбувається промислом, якщо не цих богів, яким же служимо? Хай переконає вас часів злагодженість, помірні дощі, плодів щедрість, які від богів подаються". Коли так беззаконний цар промовляв, і несущим суще зараховував, й іншого багато говорити хотів, зразу зверху Господь, Його ж суд-бо істинний, оправданий разом, не допустив більше брехні славитися і понад істину возноситися, але раптом серед ясного дня і сонця, що на полуднє сіяло, почувся голос громів багатьох і страшних, і повітря спохмурніло хмарами темними, блискавиці ж і громи з вітром великим і бурею сильною були і пролилося дощу багато, і відкрито гнів Божий на нечестивих виявився. Инші-бо зі страхом від грому на землю попадали, ніби мертві, инші ж кинулися втікати, один одного штовхаючи, і падало багато з них мертвими, людськими ногами толочені. І сам цар, сповнений страху і жаху, втік у палати зі встидом. Так позорище спорожніло, і богомерзенний той празник зі всескверними був зруйнований жертвами. Наповнилися ж ріки водами багатьма з дощу великого, і затопили ниви, весь труд землеробів згубили: був-бо час жнив. Таке ж все було, щоб пізнали нечестиві міцну Руку єдиного, що на Небесах перебуває, Бога. Але не зрозумів цього осліплений злістю жорстокосердний цар, — замість того щоб пізнати силу Бога істинного, ще більше він обезумився, боротьбу проти страшного і забираючого духи царям підносячи. Тоді, не знайшовши Домни й Індиса посеред жерців, які служили дванадцяти найпершим богам його брехливим, що в палатах, питався про них, де вони є. І довідавшись, що Домна втратила розум і знаходиться у тих, хто вміє неміч ту зцілювати, Індис же приставлений стерегти її і служити їй, розгнівався на архиєвнуха вельми, що відлучив її від служби богам, і скинув його з сану того й останнім зганьбив безчестям, приставивши служити верблюдам у Клавдіополі. Індиса ж прикликавши, знову на попереднє служіння поставив його, щоб богам у царських палатах служив. Але він служив єдиному істинному, в якого вірував, Богові, а цар про те не відав. Почав же Максиміян відкрито переслідувати Церкву Христову, храми святі руйнуючи, створюючи ж ідольські капища, і послав ігемонів лютих у всі краї катувати без милосердя тих, хто зветься християнами. Сам же найперший і найлютіший був кат, вбиваючи, винищуючи і кров невинну проливаючи, як воду. Часом же і словами лукавими зманюючи, щоб, коли хтось лукавим звабам його не підкориться, тих лютіше замучити. Шукаючи ж святішого єпископа Антима і не знайшовши його, бо сховався він десь, сам у християнську церкву з багатьма озброєними воїнами, ніби вовк у стадо, увійшов. І, виголосивши слово до народу, то лестячи, то ж погрожуючи, заманював всіх до свого блуду — врешті сказав: "Відступіть же, відступіть від суєтної вашої віри, якщо ж ні, то кара не забариться. Чи бачите цей храм, в якому ж зібралися? Незабаром спалю його разом з вами". Пресвітер же християнський, Гликерій святий, проти нього мужньо став і сміливе слово склав, осоромив беззаконня. Казав-бо до нього: "Ані ж твоїх обіцяних дарів не бажаємо, о царю, ані погроз твоїх не боїмося. Все-бо, що є у світі, маємо за сон. Кару ж і втрати приймаємо, щоб за Христа лютіших не перетерпіти мук. Хвалишся ти перемогою над варварами, а жінками і дітьми християнськими переможений — очевидною є Христа нашого нездоланна сила. Хто не пам'ятає громів і блискавиць страшних, що недавно були, граду і дощу незвичайного, як багато з вас раптово померло і всі плоди земні через повінь несподівано загинули? Це було очевидним свідченням Божого гніву, його ж ти викликав, зараховуючи все брехливим богам своїм, а не Богові істинному. Не боїмося ж твого на нас востання, маємо-бо зброю зверху від Царя всіх, нею ж озброюємося і загороджуємося, як же ти нині своїми зброєносцями. І уповаємо, міцно проти тебе стоячи, чудесну отримати перемогу. Биті-бо, долаємо і, падаючи, перемагаємо". Цар же, це чувши, хоч і лютував у серці своєму гнівом, проте не чинив тоді зла ніякого — вийшов. А народ благочестивий в церкві цій, славу Богові взиваючи, похвалив Гликерія Блаженного за таке його дерзновення. Не міг же цар довго тої люті, що була всередині, втримати, звелів взяти Гликерія і своєму неправедному представити судові. І, ні про що ж його не питаючи, зразу бити сильно звелів, і битий був доти, поки ті, що били, не знемогли. Проповідник же кричав: "Мало говори, о Гликерію, не будь гордий, ані сварливий, ані безчинний, шануй царя і римські звичаї!" Мученик же міцніший був від катів своїх, до свого царя взивав, кажучи: "Господи, Ісусе Христе, що говорити про Тебе лише утвердив, так і страждати за Тебе зміцни, щоб заради цих страждань більшої сподобився винагороди". Від цих слів, як же вогонь до вогню, так гнів до гніву Максиміянові додався. Сам-бо кат наполіг, щоб ті, що били, сильніше вдаряли і ранили тіло мученикове, поки земля кров'ю напоїться і не буде видно костей голих, плоті відпалої і всіх частин тіла умертвлених, лише ледь дух його в ньому буде, і язик вільно промовлятиме: "Християнином є, рабом Христа, єдиного істинного Бога, один мені є Господь, один цар". Не терпів же кат більше таких слів Гликерієвих слухати, звелів спалити його поза містом, і була Богові жертва добропашна і всепалення благоприємне.

Надійшов же знову богомерзенний язичницький празник, і вели царські жертви до того капища богів дванадцяти найголовніших, що в палатах. Ішли ж у білому одязі жерці їхні. На них же дивлячись, цар, коли не побачив серед них Індиса, спитав, де він є. Той-бо загорнувся у верету, зачинився у кімнатчині своїй, журячись і плачучи над загибеллю нечестивих. І сповіщено було цареві про нього. Зразу ж поставив його перед собою і, бачачи його в зажуреному і плачевному вбранні, пізнав, і не питаючись, віру і життя його, і звелів накласти вериги на руки, і ноги, і шию його і вкинути в темницю. Спитав же про Домну з гнівом, ніби п'яний, забувши сказане про неї перед ним, і говорив часто: "Де є Домна? Де є жриця Діяни і Мінерви?" Сповістили йому знову, що розум втратила, через те архиєвнух із палат відіслав її. Він же, архиєвнуха згадавши, послав обезголовити його, а Домну всюди шукати. Довідалися ж бо про той царевий наказ в монастирі тому, де ж Домна була. Ігуменя-бо на ім'я Агафія, бачивши, що неможливо її сховати инакше, обстригла її по-чоловічому і, в чоловічий одяг вбравши, молитвою слізною огородивши, пустила її зі святої тої обителі, щоб як чоловік серед чоловіків ховалася, — і так невпізнаною буде дівиця. Не знайшли ж зовсім Домни ті, що шукали, — ще більше цар розгнівався і звелів всі монастирі зруйнувати, дів же безчесно насильством зневажити й осоромити. І зразу почали діятися погроми і біди у граді, ніби від варварського полону. Сильніші тілом дівчата втікали в гори і пустелі, і ховалися у вертепах і проваллях земних, воліючи зі звірами жити, аніж із беззаконними, чи звірами з'їдженими бути, аніж впасти в руки людей нечистих. А ті, що втекти не змогли, ті схоплені були, і одних на суд і муки, инших в народні блудилища на осквернення волочили. Але сила Христова всіх дівчат тих зміцнювала і берегла неосоромленими і незневаженими. Серед них була одна найкраща і, як місяць серед зірок, красою і вродою, благородством і життям посеред дівчат сіяла, на ім'я Теофіла. її тягнули насильно безстидні воїни в розпусний дім. Руки разом з очима до неба звівши, зі сльозами взивала: "Ісусе мій, любове моя, світе мій, дихання моє, Хранителю дівства і життя мого, поглянь на ту, що уневістилася Тобі, зглянься, о Жениху невидимий, і скоро поспіши, бо нема і часу на молитву, щоб не була зруйнована обітниця обрученого Тобі дівства. Не передай звірам душу, що сповідує Тебе, щоб не розтерзали вівцю Твою вовки. Охорони, Жениху, свою невісту, збережи моє дівство, чистоти Джерело, хай прославиться вельми Ім'я Твоє, що ангели славлять". Коли так вона молилася, Бог готував сповнення прохання її. Введена-бо була в нечистий дім відвертих грішниць (блудниць), увійшов один із воїнів, сповнений похоті нечистої, щоб осквернити непорочну Христову невісту. І коли наблизитися хотів до неї, зразу впав на землю мертвий і лежав при ногах її бездиханний. Инші ж, що зовні стояли і виходу його чекали, переживали, що не виходить довго, хотіли і собі зайти туди. Не мали терпіння ж инші, похіттю розпалені, — увійшли, і зразу напав на них жах: бачили-бо друга свого, що мертвий на землі лежав. Ще ж і світло неприступне при дівиці сяюче побачивши, зразу стратили зір і, сліпими бувши, осягали руками стіну, щоб вийти звідти, і не могли. Так само постраждало і багато инших, що безстидно з нечистою похіттю входили. Тоді стало про це відомо всім, що там були і прийшли разом, — не через похіть, але щоб бачити, що відбувається. І побачили діву, яка благочинно сиділа і книжку малу святого Євангелія читала, її-бо мала у сховку своєму. Юнак же дуже гарний стояв при ній, невимовним сіяючи світлом і осяйними взираючи очима. Його ж побачивши, нечестиві зразу зі страхом великим назад втікали, инші ж кричали: "Хто як Бог християнський!" Коли ж настала ніч, вивів її звідти юнак той світлоносний і, аж до Великої церкви довівши і в паперті поставивши її, казав: "Мир тобі". 1 відійшов. Свята ж діва Теофіла страхом і радістю була охоплена. Страхом, бо залишив її Захисник її, радістю ж, бо звільнилася ціла з рук беззаконних, і, приступивши до дверей, почала штовхати, щоб відчинили їй: був-бо всередині люд християнський зібраний, що всенічні молитви Богові приносив, — двері ж — через боязнь нечестивих замкнули. Хтось із дияконів зсередини "хто там є" спитавши і Теофіли голос почувши та пізнавши, народові, що предстояв у церкві, сповістив. Відчинивши ж двері, всі до неї зійшлися: всі-бо її знали, бо великородством була знаменита і життям свята. І довідалися все про неї: як від нечестивих насильства спаслася і яку з нею вчинив Господь милість, Рукою міцною зберіг неушкодженим її дівство. Не таїла ж вона преславних чудес Божих: їх же не таїти, але проповідувати належить. О, які радісні голоси Богові зі сльозами промовляли! Свята ж та діва, впавши ниць, землю сльозами омочила від радости. І було спільне всіх дякування Христові Владиці. Тим часом найвизначніші з вельмож і найголовніші зі слуг двору царського обмовлені перед царем були, що християнами є. Серед них же був Доротей, славою і громадянською честю визначний, називався Препосит Італійський. А з ним Мардоній, і Мигдоній, й инші сановники чесні, найчесніші ж вірою і благочестям. їх цар, на випробування привівши, і багато їм докорявши, і без милости довго бивши, вкинув до темниці, веригами обкладених. І у всі дні брали і мучили християн і різними страчували смертями.

Тоді надійшов празник Різдва Христового, і пасувало Новонародженому багату принести жертву — всі-бо вірні зібралися в церкву. Нечестивого ж Максиміяна нечестиві слуги, приступивши, говорили йому, кажучи: "Тому що, о царю, нині празник великий мають християни, бо Бога їхнього нині Різдво святкують і всі зібралися в церкву свою, щоб святкувати, зроби так, щоб з невода не втекла здобич, але воїнам звели загородити вхід церковний. Хай же поставиться жертовник богів наших перед церкви їхньої дверима, проповідники ж хай звелять їм, зразу з церки вийшовши, приносити богам жертви, не зволікаючи. Якщо не слухатимуться, далі чинити, як вирішить царський твій суд. І якщо нашої схочеш послухати ради, звелиш, щоб воїни, навколо церкву обступивши, вогнем запалили її, — і стратять всіх, до єдиного, непокірних тобі. І так згубних і царству твоєму шкідливих людей одночасно знищивши, далі без печалі будеш. Це вони ще не перестали говорити, як Максиміян, слово взявши, сказав: "Клянуся великими богами, що я давно про це думав, не знаю ж, що буде мені, що дотепер не здійснив задуманого. Але вам, о боги, велика вдячність належить, що влаштували, щоб і цим у добрий час на розум прийшло, що царству нашому є корисне". І зразу звелів, щоб найперші з прототикторів, з великою кількістю воїнства йшовши, клоччям, і сміттям, і иншими до вогню нетривкими речами обклали церкву християнську навколо, входів же хай стережуть пильно з оголеною зброєю, щоби ні один із християн геть не вибіг. І коли це було зроблено, увійшов вісник від царя, посланий до церкви, і, ставши посередині, возвав велегласно, кажучи: "О люди, Максиміян, владика вселенної, мене до вас приславши, дві речі вам пропонує: щоб одну вибрали ви з двох. Чи, вийшовши зразу, принесете жертву богам, є-бо і жертвенник перед дверима приготований, — і живими будете. Чи, не послухавши, всі разом погано загинете. І вогонь-бо вже є готовий, і хмиз навколо. Вибирайте швидше, чого хочете". Це сказавши, зупинився. Архидиякон же, йому ж божественної благодаті вогнем серце було запалене, стоячи при вівтарі, проповідь склав до людей, кажучи: "О любі мої брати й однодумці, хіба ви не знаєте, що зробили троє хлопців у Вавилоні, пам'ять яких декілька днів тому ми вшановували, — їх же непохитній у благовір'ї мужності і силі невимовно дивуємося! Наче не посеред вогню стоячи, але як посеред м'яких якихось квітів розглядаючись, і самі пісню співали, і всіляке творіння живе до хвалення Бога закликали, їх ми не лише ублажали, але і вінців їхніх спільниками бути хочемо, бо до цього нинішній призиває нас час, бо і цар цей подібний до того [Навуходоносора]. Якщо і різняться іменами, катуванням і безбожжям дуже між собою подібні і співзвучні. Зробімося ж і ми подібними до тих трьох хлопців, щоби не було нам соромно. Адже ті юні були, і не більше трьох, і ще ні одного не мали прикладу, щоб великодушно за благовір'я подвизатися, а так преславно подвизалися. Ми ж і числом більшим є, справді ніби безчисленні, серед нас же багато вже й старих, і так багато тих, що мають перед собою приклади мужніх за Христа страждань. Стільком-бо і таким нам чи не соромно показатися перед шанувальниками тимчасового життя боязливими і малодушними? І нинішній час, що до подвигу нас кличе, не втратьте, як же якийсь великий здобуток, і тимчасове життя зневажте заради Бога, що створив нас і свою Душу за нас на смерть передав. Як же свідчення міцної і непохитної нашої віри не дати нашою смертю? Справді встид безмірний. Це кажу, хоч би й жодна не йшла за нашим стражданням винагорода. А коли ж вельми малі є страждання віку цього проти покладених там винагород, і життя безболізне і вічне дароване за цей короткий і багатотерпеливий час, слава ж безперестанна — за зневагу слави, що легко гине, і багатства невід'ємні, і веселість, що ніколи в печаль не переходить? Бо ж чи тут жити захочемо? Чи не краще до тої Слави, помираючи за Христа, скорше перейти поспішімо, маючи на те благополучний нині час? Погляньте, о брати, на Вівтар Господній, і розумійте, що Господь, наш істинний Бог, на ньому пожертвувався нині за нас, чи не покладемо й ми на цьому місці святому за Нього душі наші? І їх, ніби якусь жертву, вогнем чи не принесемо Йому на всеспалення?" Коли це святий архидиякон говорив, всі бажанням забажали померти за Христа, і одноголосно благословенний той голос вийшов, промовляючи: "Християнами ми є, християнами! Богів твоїх неправдивих, о царю, не шануємо!" Сповіщено ж було те Максиміяну, і звелів зразу запалити церкву зі всіма християнами. Тим часом вірні в церкві зібрали всіх, що між ними були, оглашенних, і на чотири їх розділили частини, щоб швидше змогли бути хрещеними. Після хрещення ж і миропомазання причасниками були всі Святих таїнств. Коли так це відбувалося, воїни, за наказом царя нечистого, запалили навколо церкви хмиз і клоччя, і запалилися церковні стіни, полум'я ж велике, охоплюючи, сходило догори і, всередину ввійшовши, поїдало все швидко. Люди ж християнські спалювалися, великим воззивали до Бога голосом, пісню трьох отроків співаючи і все живе до піснеспіву прикликаючи. І не швидше пісня скінчилася, ніж передали душі свої святі в Руки Господа свого, і була Богоприємна жертва Агнцеві Непорочному, за світ заколеному. Число ж згорілих там — дві тьми. Так найкращий полк святих мучеників з Церкви воюючої перейшов до Церкви торжествуючої святкувати нескінченної радости Празник. Коли днів же п'ять минуло, і ще рештіси вогонь поїдав, і дим курився, не було ніякого ж смороду від спалених тіл тих, але і дим був незвичний, добропашний, і розливався в повітрі аромат, що від спаленого місця того виходив. Показувався ж на тому місці і промінь якийсь золотосяйний — як же коли сонце з'являється на сході. Максиміян же думав, що всіх уже християн, які були в граді, винищив і стратив, тож віддався іграм, кінським перегонами і різноманітним видовищам.

Було ж в Нікомидії поблизу місця для видовищ капище велике богині їхньої язичеської Церери. Одного разу ж, зі всім воїнством і народом до капища того прийшовши, Максиміян-цар приносив жертви. Один же з чину воїнського на ім'я Зинон, саном стратег, ревністю за благочестя подвигся і, не терплячи такого нечестя бачити, стоячи на місці високому, возвав до царя, говорячи: "Помиляєшся, о царю, безсердечному камінню і німому дереву жертвуючи. Ця-бо очевидна принада бісівська на згубу прихильників своїх веде. Розумій, о Максиміяне, і очі свої тілесні і внутрішні до Небес звернувши, пізнавай видимого Творця. Який Творець, довідайся з живого і навчися благочесно шанувати Бога, що не в крові і сварі безсловесної худоби, але у непорочних душах людських і чистих благоволить серцях". Це чувши, Максиміян звелів камінням розбити йому уста, і лице, і зуби вибити, тоді ледь живого посікти мечем за містом. І так святий мученик Зинон вінчався. Доротей же святий з Індисом та рештою дружини сидів у путах. їх же блаженний Антим-єпископ, зі свого, де ж сховався, місця часто відвідував посланнями своїми, зміцнюючи твердими бути у вірі і до мужнього побуджував їх подвигу. Одного ж разу диякон Антимовий на ім'я Теофіл від єпископа з посланням до мучеників ішов. Взяли його нечестиві і до царя привели. Прочитавши ж послання єпископове, цар сповнився люті: було ж написано не так, як йому подобається, але що святим корисне. Звелів-бо зразу Доротея з дружиною представити і, люто на них поглянувши, докірливі ж слова вимовивши, послання Антимове читати їм дав. Вони ж, диякона бачивши, зраділи душею і, здалеку стоячи, привітали його світлим поглядом і лицем радісним, а читані слова Святителеві у серці своєму склали. Цар же, гнівно на диякона дивлячись, грізно сказав: "Скажи мені, окаянний, хто той, що дав тобі писання це? В якому ховається місці?" Диякон же внутрішньо спершу від серця до Бога помолився, розкрив дерзновенні уста, кажучи: "Той, хто дав послання це, пастирем є, далеко ж перебуває нині від стада свого, вмовляє його і побуджує до благочестя. А найбільше коли довідався про напад вовків і звірів, тоді велегласно стаду своєму велить і сповіщає, що належить робити. А ті, — каже, — слова не є його, але взяті від найголовнішого пастиря, який каже: "Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, а душі вбити не може". Це так сповістив про того, хто дав послання, де ж він сам, не повів, бо явним безумством було б, якщо б пастиря свого був зрадником. Користав багато від нього, що й без цього скоро явлений буде, — не може град сховатися, що на вершині гори стоїть, — каже голос божественний. Не терпів же цар більше вільного його слухати говорення, звелів зразу святий той язик відрізати, тоді і самого поза градом стрілами і камінням убити. Після цього й инші святі мученики різними були страчені смертями. Доротею голову відсікли, Мардонія вогнем спалили, Мигдонія живого в рові засипали, Горгонія ж, й Індиса, і Петра, жорна на шию їм зав'язавши, у море вкинули. І так всі, здійснивши подвиг, найкращими мучениками Христовими різними смертями, шляхом же одним, до Господа свого відійшли.

Свята ж Домна, ховаючись на одній горі у печері, за їжу мала бадилля пустельне, що біля печери росло. Чувши ж про смерть святих мучеників, раділа духом, що перейшли з цієї долини плачу до жаданого вічної веселости краю. А найбільше за Індиса, духовного брата свого, що був їй однодушний і духовного в хрещенні народження спільник, веселилася. Веселячись, плакала ж над собою, що залишилася без всіх, не відійшовши тим же з ними шляхом. І готувала себе до подвигу, згори допомоги просячи. Тоді, зійшовши з гори, в град зайшла в чоловічому одязі тому, в який же вбрала її духовна її мати Агафія. І шукала блаженної Агафії. Не знайшовши її, зрозуміла, що з иншими дівицями згоріла в церкві, і плакала вельми, не смерти тої жаліючи, але що сама з нею не сподобилася разом за Христа померти.

І стояла на місці спаленої церкви, попіл змішавши зі сльозами, ридаючи і плачучи. Ніч же була, прийшла на берег морський, де ж Індис з иншими потоплений був. І тут рибалки стояли, готуючи невід до ловлення. Побачивши ж святу діву і чоловіком її з одягу вважавши, сказали: "Ходи, допоможи нам, о юначе, якщо ж що зловимо, і тобі частину вділимо". Вона з поспіхом на допомогу їм прийшла, і коли вкинули невід ловити, і тягнули до берега, тягар великий у сітях відчувався, що ледве змогли витягнути на землю. Була ж ніч, місяцем освітлювана, і видно було риби багато, посеред же зловленого побачили і тіла трьох мучеників: Горгонія, Індиса і Петра. І налякалися вельми. Зібравши ж скоро сіті і рибу, а тіла на землі поклавши, поспішили в лодію — відплисти на инший берег хотіли. Кликали ж із собою і хлопця, як їм здавалося, але той не захотів. Давши йому за труд частину риби і трохи хліба, відплили звідти. Свята ж діва Домна, приступивши до тіл мученичих і кожного пізнавши, а найбільше любого Індиса очевидно розпізнавши, з невимовною радістю обняла їх, цілувала і гарячих над ним досить пролила сліз. Схилившись, бачила на морі корабель, що приставав: вітрило було спущене, і веслами тихо гребли. Відступивши від тіл святих, Домна прийшла до корабля того і, крикнувши до корабельників, як же належить, показала їм, ту що мала, рибу. І зразу Навклір думав, що риба продається, спитав ціну, хочучи ту рибу купити. Вона ж казала взяти йому без ціни, але той, не розуміючи, казав: "Так ти, на Христа, скажи правду, по скільки продаєш її?" Свята ж Домна, чувши ім'я Христове, пізнала, що в кораблі християни є, і сказала їм про тіла святих мучеників, і про всі їхні муки, і про імена. Навклір же з друзями своїми зразу виніс чисті плащаниці з ароматами, обвив їх і, занісши до стіни градської, що поблизу потоку, при воротях градських, де ж і святий Доротей зі своїми прийняв кінець життю, там чесно ті тіла поховали. Пізнавши ж собі єдиновірною Домну, Навклір, ще ж і за юнака її маючи, просив, щоби йшла з ним на корабель.

"Будемо, — каже, — разом нерозлучно ціле життя наше". Вона ж не хотіла, казала йому іти в дорогу свою. "Я ж, — казала, — тут перебуду, швидкий є кінець життя мого, і не хочу, щоб тіло моє розлучилося від тіл святих, з ними ж в житті цьому вірою і духом були з'єднані". Навклір же дав їй досить золота, не на тілесну якусь потребу, якої вона не потребувала, але на аромати і кадила, якими ж гроби святих вшановувала. І відійшли в путь свою. Свята ж Домна вдень і вночі сиділа біля мученицьких гробів, кадячи і розливаючи аромати, і молячись зі сльозами. Не може таке бути, щоби діло святе утаїлося перед тими, що у пітьмі, ані щоби святої Домни мучеництва бажання не було здійнене: відкрито робила те, що належало до благочестя і святих чести. Сповістили ж цареві, що юнак один християнські гроби з кадилом обходить. Цар же, засміявшись, сказав: "Випадає ж і йому рівною з ними загинути смертю, щоб на ділі пізнав, що люди по смерті нічого не відають, марно така честь віддається". Те сказавши, зразу послав відсікти йому голову, і вбита була мечем Домна свята при гробах святих мучеників, молячись. Тіло її чисте вогнем нечестиві спалили. У той час і святий мученик Євтимій по багатьох муках був посічений. Так Нікомидія, наче зорями, своїми прикрасилася мучениками. Число дві тьми довершене дивним Гликерієм і блаженнішим Зиноном з Теофілом. До них же приєднався і Доротей з Мардонієм і Мигдонієм, Індис же з Горгонієм і Петром. І три святі діви: Агафія, Теофіла і — найгарніша — Домна. Всьому ж лику кінець Євтимій, на славу Христа, істинного Бога. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

У цей день згадується святий Никанор Апостол, один із семи дияконів, пам'ять же його вшановують з иншими дияконами липня 28-го.

Дата добавления: 2015-06-04