Місяця січня в 9-ий день

Страждання святого мученика Полієвкта [282]

У часи Декія і Валеріяна, царів Римських, були два воїни чесні, Ніярх і Полієвкт, у Мелитині-граді у землі Вірменській, які, потоваришувавши між собою, таку один до одного любов мали, що й між рідними братами такої не знайти. Кожен-бо, здавалося, у другові своєму життя і дихання мав. Був же Ніярх християнином вірним, у благочесті і законі Господньому досконалий. Особливим же був Полієвкт: вірою — еллін і світлом істинним ще не просвітлений, проте християнські беріг звичаї і всілякими чеснотами прикрашався. І був по всьому плодовитим оливним деревом, лише того не вистачало, що ще не був у домі Божому. Турбувався ж Ніярх, щоб до християнської віри привести його, часто йому Божественне Писання прочитуючи і про одного істинного розповідаючи Бога, виявляючи суєту і мерзоту ідолопоклон-ництва, але ще не прийшла година навернення і спасіння його, від Бога йому передзнаменованого. Коли ж почулося на торжищах і на вулицях читане безбожне царів нечестивих веління поклонятися богам їхнім мерзенним, що всіх примушувало, погрожувало муками розмаїтими і смертями, якщо хтось знайдеться такий, що не покориться і не послухає, — тоді Ніярх, як вірний раб Христовий, до смерти приготувався і почав журитися другом своїм вірним Полієвктом, думаючи, що той, кого ж у християнській вірі бачити сподівався, за-боїться наказу і погроз царських і в нечесті еллінському до кінця перебуватиме, і так закриється йому путь до спасіння. Цим вельми журячись, і сумуючи, і таємно через братню плачучи погибель, змінився вельми на лиці, і видно було, що зажурений і скорботний. Полієвкт же, бачачи друга свого таким збентеженим, питався про причину печалі його. Коли той же не повідав, став і Полієвкт печальний: не терпів-бо бачити друга свого в тузі і збентеженні. Коли ж наполягав Полієвкт своїми проханнями і казав: "Чи я в чомусь образив тебе? Який мій гріх супроти тебе? Яка річ сталася така важка, що другові своєму не подаси прощення?" — Ніярх же, очі сльозами наповнивши і з глибини серця зітхнувши, сказав: "Коли, о любий друже, про любови нашої і приязні думаю розділення і знищення, занепадаю, і тужить у мені дух мій". Це чувши, Полієвкт вельми зранився серцем і сказав: "Як таке може бути, брате? Нащо говориш такі слова понад надію? Звідки має бути нашої любоїш розділення, від неї ані смерть нас розлучити не зможе?" Сказав Ніярх: "Це є, о любий друже, те, що мене дуже засмучує і пригнічує дух і душу, бо те, що сказав, розділення наше тяжче є від природної смерти". Полієвкт же, сказаного не зрозумівши, встав скоро і, друга з любов'ю обнявши, наполегливо просив: "Скажи, — говорив, — о Ніярху, скажи відкрито і зрозуміло, яке буде те наше розділення, не можу більше терпіти твого мовчання. Якщо ж мовчатимеш і не скажеш мені, то побачиш зараз Полієвкта твого на землі мертвого і бездиханного". Тоді Ніярх говорити почав: "О любий Полієвкте, царський наказ той, що повсюди читається, принесе нам розділення і розлуку один з одним. Я-бо християнської віри, ти ж еллінського нечестя. І коли візьмуть мене на смерть, ти відречешся від мене і покинеш мене". Це чувши, добророзумний Полієвкт зразу зрозумів, чого хоче Ніярх, і благодаттю Божою просвітився, почав думати про божественне. Згадав про те, яке було перед кількома днями, видіння і сказав: "Не бійся, любий мій друже Ніярху, ніякої нам не буде розлуки. Бачив-бо я у сонному видінні Христа, Якому ти служиш, що приступав до мене і, знявши з мене мій одяг, одягнув мене в одежу иншу, нову, вельми коштовну й гарну, її ж ціни і краси вимовити неможливо, петлі ж одягу того були золоті. Ще ж і коня крилатого дав мені". Ніярх же, те чуючи, радий був і тлумачив видіння, що скидання старого одягу, вбирання ж у повий є зміна життя на краще. "Належить тобі, — казав, — залишити нечестя еллінське й одягнутися в Христа вірою благочестивою. Кінь же крилатий знаменує швидке до Небес поспішання". І сказав до Полієвкта: "Ось вже пізнав ти Христа, істинного Бога". Він же сказав: "А коли я не знав Його? Хіба я не горів серцем, коли ти мені про Нього розповідав? І коли читав мені Святе Євангеліє, не дивувася словам Його? Імени лише християнського не вистачало, а ревністю і волею християнином був, завжди-бо з прагненням думав залишити суєтних ідолів і стати рабом Христа Господа. Що-бо зробимо, о Ніярху? Чому явно не покажемо нашої в Христа віри та ісповідання?" Ніярх же, із насолодою слів його послухавши, веселився духом. Боявся, чи не почне жаліти за маєтками, жінкою і дітьми чи своїм здоров'ям, почав з ним про суєту світу цього розмовляти, розповідати ж про невидимі блага і славу, що на Небесах є. "Мені, — сказав, — ні багатство, ні слава, ні честь воїнська, ані щось инше зі світського не є кращим і бажанішим понад життя в Христі Ісусі. Його єдиного бажаю, инше ж все є в мене малим і несуттєвим". Полієвкт, ніби спокушаючи його, сказав: "То ти не любиш тої, що маєш сьогодні, воїнської чести?" Відповідав Ніярх: "Думаю, що ще не знаєш, о Полієвкте, істинної чести, і слави, і безперервного блаженства, яке Христос Господь приготував для рабів Своїх". Сказав Полієвкт: "Ти думаєш, що не знаю я тої, що є у Христа на Небесах слави, і чести, і блаженства. Я ж думаю, що випередив вже тебе до небесного, бо царську, небесну, у видінні, як же тобі сказав, прийняв одежу. Але спитаю тебе про одну річ: чи можна без таїнств християнських до Христа приступити і Його стати воїном?" Відповів Ніярх: "Не сумнівайся в цьому, вірний друже, сильний Бог з каменя підняти дітей Аврамових[283]. Ні перед одним-бо, хто звертається до Нього, не зачиняє Він дверей Свого милосердя. А тим, хто приходить пізніше у виноградник Його, рівну дає винагороду, як же і тим, хто весь день працював. Так розбійникові, що на хресті, Рай відчинив і за мале ісповідання велику дав винагороду, за яку инші багато потів пролили". Це чувши, Полієвкт сказав: "Хай буде слава Христові, Богові істинному, ось з того часу все суєтне залишаю для світу, Христовим же рабом себе іспо-відую і Йому послужу, як же вгодно Йому буде. Піду-бо і прочитаю наказ царський, на християн і на Господа мого Ісуса Христа виданий". Так сказавши, пішов на торжище і, писання царське прочитавши, перед усіма плюнув на нього і роздер його на частини. Повернувшись, побачив ідолів, яких несли на капище, і людей, що кланялися їм, і спершу посміявся дуже над безумством поганським, тоді, ніби на поклоніння, кинувся до ідолів і, наблизившись, брав ідолів по одному і вдаряв ними об землю, розбиваючи в порох як глиняні, — і розтоптав у той час еллінських богів дванадцять. Коли це сталося, прийшов на те місце батько жінки його на ім'я Фелікс, що призначений був царями на катування християн. Він, бачивши богів своїх від Полієвкта розбитих, засмутився вельми і застогнав, говорячи: "Горе мені, бо залишився без дітей своїх, і якщо раніше відомий був через дітей, нині несподівано збездітнів. Ніхто ж бо з богів ані з людей не помилує Полієвкта мого, що таке зробив". Полієвкт же, торжествуючи через знищення бездушних, сказав до тестя свого: "Чого бентежишся, батьку? Ось нині зрозуміло показав, якими немічними є боги ваші. І якщо більше їх маєш, хай будуть принесені сюди насереди-ну, і побачиш, як раби Христові обплюють їх". Фелікс сказав: "Всемогутні царі наші звеліли таких зразу убивати, і вже смерний ти, убивство на тебе чекає, й инакше бути не може, бо царське веління не змінити ніяк. Але послаблюю тобі трохи, щоб пішов ти у дім свій і дав останнє цілування жінці своїй і дітям". Святий же сказав: "Яка мені печаль про жінку і дітей, коли зневажив уже все земне, але шукаю небесного і про тих, що не гинуть, думаю. Якщо донька твоя вслід за мною хоче йти, блаженна буде. Якщо ж ні, то погана погано загине з вашими богами". Це чуючи, Фелікс плакав над зятем своїм і говорив: "Горе мені, о любий мій сину, Полієвкте, що й тебе Христова волхвівська зманила сила". Святий же Полієвкт сказав: "Не таю того, що Він мене покликав на пізнання Істини. Він-бо своєю божественною всесильною Правицею вивів мене з пітьми на світло, зі смерти в життя і від блуду на путь праведну наставив. И удостоїв мене наректися і бути Його воїном". Коли таке святий говорив, взяли його кати і в уста били. Він же не зважав на биття. Прийшла жінка його і плакала над ним разом із батьком своїм Феліксом. Святий же говорив до тестя свого: "О пребеззаконний скверних ідолів служителю, нащо мене облесними своїми і доньки твоєї сльозами намагаєшся відвести від ісповідання Христового? Нащо плачеш над Полієвктом, якщо треба тобі багато більше над собою плакати, бо, земним царям служачи, вічному вогню передасися?" Жінка ж святого, на ім'я Павлина, ридала, до нього кажучи: "Що тобі сталося, о любий мій мужу Полієвкте, як зманився ти? І що тебе змусило розбити дванадцять богів наших?" Святий же говорив до неї, усміхаючись: "Якщо я один дванадцятьох богів твоїх переміг і розбив, то вже не маєш до кого звернутися, вже безбожна ти є. Послухай мене, Павлино, і пізнай єдиного істинного на Небесах Бога, і Йому поклонися, і поспіши тимчасове це життя змінити на вічне". Це і більше святий до неї говорив, багато з невірних, що навколо стояли, в насолоду слів його вслухаючись і пізнаючи істину, зворушувалися і до Христа наверталися. Коли ж зібралися судді градські зі всіма радниками, представили святого Полієвкта судищу своєму і то ласкою, то погрозами намагалися його знову до злочестя ідольського навернути. І коли нічого досягти не могли, видали на нього смертний вирок, щоб через меч кінець прийняв. Ішов же святий на смерть із радістю невимовною, і повідомляли люди, що близько нього йшли, що розмовляв з одним юнаком пресвітлим, який його переконував і велів забути все мирське. І ніхто не міг юнака того бачити, лише сам святий мученик. Побачивши ж у народі блаженного Ніярха, друга свого і в Бозі батька, покликав його, говорячи: "Рятуйся, любий мій друже, пам'ятай же заповідь любови, утверджену між нами". Це останнє слово вимовив, схилив під меч святу свою голову й охрестився у своїй власній крові, усічений був за Христа Ісуса. Цей святий Полієвкт першим був мучеником у Мелитині, вірменському граді, на примноження Церкви воюючої, а на виповнення торжествуючої, на честь же і славу Христа Бога, що є головою обох Церков, Йому ж з Отцем і Святим Духом належить всіляка честь і слава без кінця, навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Євстратія [284]

Цей преподобний Євстратій родом був із краю Тарсій-ського, син батьків благочестивих і багатих — Георгія і Ме-гети, ними ж у настанові добрій вихований. Коли виповнився двадцятий віку його рік, божественним розпалився бажанням і, залишивши батьків, утік у край Олімпійський до обителі Аґавровської, де ж просвітилися доброчинним у чернецтві життям два стриї матері його — Григорій і Василій, і був Григорій ігуменом тої обителі. Вони-бо прийняли його, і волосся Євстратій обстриг, чернече многотрудне проходив життя, і любили всі його через смирення і покірність його. Не піклувався ж про вік цей анітрошки, нічого ж бо не мав, лише одну волосяницю і плащ, що його на неї ж накидав, і, де йому траплялося, там трохи приймав спочинку, не хотів-бо келії і місця для себе окремого. Говорили про нього отці, що, відпочиваючи, ніколи не простягнувся лежачи від дня постригу свого і не лежав на лівому боці свого тіла всі сімдесят п'ять років, відколи почав у пості творити подвига. Коли померли ж вищеназвані преподобні Григорій і Василій, цьому блаженному Євстратію настоятельство вручилося — впросили його на те брати. Коли ж звіроіменний Лев Вірменин на благочестивого царя грецького Михаїла^в повстав, із царства його вигнав і, сам скипетр неправедно прийнявши, єресь іко-ноборну, що вже згасла, знову підняти намагався, — тоді всі благочестиві свої доми й обителі залишили, і цей блаженний Євстратій залишив свою обитель, за радою преподобного отця Иоаникія Великого, і поневірявся по пустелі та горах, поки злочестивий цар не був убитий. Після його погублення, коли свята Церква прийняла знову красу ікон свою і почи-тання їх відновила, тоді святі отці у свої обителі повернулися, і божествений Євстратій до монастиря Аґавровського прийшов і провадив дні свої у звичних подвигах і трудах, без ліні з братами в монастирських трудячись ділах. Молитва ж в устах його була безперервною, бо і в церковному співі, всередині святого жертовника стоячи, від початку аж до кінця "Господи, помилуй" у собі промовляв. Зробив-бо і чудес багато, що були знаменням очевидним богоугодного його життя. А коли від тутешнього хотів відійти, прикликав братію і сказав: "Час мого життя до кінця наблизився, тому, діти мої любі, ті, що прийняли устав, його збережіть, знаючи, що все в цьому віці швидко минає, бо тимчасовим є, майбутнє ж вічне, поспішіть-бо й ви бути між спасенними". Це мовивши, помолився і, ознаменувавши їх і на небо очі звівши, сказав: "У руки Твої, Господи, дух свій вкладаю". І заснув сном спокою в Господі, переживши всіх років життя свого дев'яносто і п'ять, пішов у життя безкінечне і став причетним до лику праведних.

У той самий день пам'ять святого пророка Шемаї, про нього ж у Книзі 3 Царів у главі 12 пишеться.

І святого Петра, єпископа Севастійського, брата святого Василія Великого і Григорія Ниського молодшого. Про нього ж дивись у житії Василія.

У той самий день пам'ять святого отця нашого Фили-па, митрополита Московського і всієї Росії, якого через заздрість із престолу невинно вигнали безчесно. Напали-бо на святого у Соборній церкві ті ж лжесвідки, як звірі непощад-ні, сан святительський з нього скинувши. Накинули на нього одяг чернечий латаний і подертий і вигнали з церкви, посадили ж на віз, за місто вивезли з наругою і мітлами били. Тоді у вигнання вивезли його в Отроків монастир у Твері-граді, де ж, рік один у великих від приставників кривдах скорботно переживши, задушений був від присланого на те. Житіє цього святого розлоге покладене в новому Пролозі під цим числом, у цьому місяці. Той, хто хоче, нехай там прочитає.

Дата добавления: 2015-06-04