Примітки 2 страница. Ставлячи тякі ріжнородні забори для чужих, майстри робили знов всякі улекшення для своїх: для „майстровичів”

Ставлячи тякі ріжнородні забори для чужих, майстри робили знов всякі улекшення для своїх: для „майстровичів”, для зятїв-челядників, що оженили ся з донькою майстра, або таких, що женили ся з удовами по майстрах. Для них не тільки робили ся знижки в цехових оплатах: стрічаємо такі цехи, де сини майстрів звільняли ся від обовязку поставити вечерю майстрам, а навіть від пробної роботи, від обовязкової мандрівки; а коли майстер умирав, лишаючи робітню, старший син його міг бути допущений до майстерства з дуже великими полекшами в вимогах що до науки, так що се зводило ся до простої формальности. „Сини майстрів того цеху тут роджені, читаємо в уставі львівських ткачів, не обовязні робити пробних робіт”; далї — для всякого товариша, що схотїв би бути майстром, є обовязкова мандрівка: два роки без перерви, не вертаючи до міста, але сини майстрів, „коли б за якоюсь законною причиною не могли відійти з міста й подорожувати, можуть робити в містї у котрогось майстра”; а колиб майстер умер, полишивши дрібних дїтей, то старший з синів може бути допущений до гідности майстра, коли майстри переконають ся, що він не гультяй, а статочний чоловік; „бо синам майстрів з огляду на заслуги їх батьків справедливо мусить бути показана більша ласка в цеху.” ⁶) Устава львівських кушнїрів звільняє синів майстрів і тих, хто б женив ся з доньками майстрів, від пробної роботи і від справлення вечері для майстрів, так що вступленнє до цеху коштувало їх тільки півчетверта зол. і два безміни воску. В иньших цехах майстровичів і майстрівських зятїв звільняли на половину від того, що вимагало ся від иньших. ⁷)

Про добрий стан ремесла отже не особливо дбали. Можна було відкупити ся від пробної роботи, як ми вже бачили ⁸). Се було такою звичайною практикою вже при кінцї XVI в., що в уставі львівських золотників з особливим притиском підносить ся, що від роблення „штуки” не може нїхто бути звільненим, анї відкупити ся. В деяких цехах робленнє пробної роботи просто заступлено оплатою до цеху ⁹). Від мандрівки також можна було відкупити ся — у дрогобицьких ткачів се коштує невелику суму 2 зол., а в деяких випадках можна було звільнити ся від неї і без викупу. Надробляють за те нагінками за всякою конкуренцією: нецеховим майстрам забороняєть ся робити не тільки в містї й на передмістях, але і в околицї — на милю, дві, навіть три від міста. ¹⁰) Напр. в уставі тернопільських ткачів, даній їх дїдичами, читаємо такі особливо гострі постанови: кравець stularz (нїм. Störer), або партач без цеху, не має пробувати анї в містї, анї на передмістю, анї в нїякім селї нашім на дві милї від Тернополя, а мешкаючи — не має робити роботи на перешкоду цеховим кравцям, з виїмком тих, кого замок держав би для своєї потреби; а як би такий (нецеховий) був знайдений де на роботї у землянина або боярина якого в наших маєтностях, староста має дати їм вижа і поміч з замку від нас, аби забрати того партача, й він з роботою, яку при нїм застануть, має бути всаджений до вязницї й сидїти має там, аж всїх майстрів упросить і задоволить; як би партача знайдено в містї, що робив би без цеху у когось, якої б не був він релїґії, то уряд замковий або міський має дати вижа й помогти його арештувати і всадити його разом з роботою — тої роботи половина буде належати на уряд, що дав поміч на нього, а половина до братської скринки, а самого його не мають пускати, аж положить до скринки три гривни.” В иньших цехах визначали ся за нецехову роботу грошеві кари. ¹¹)

Продавати вироби, зроблені не місцевими цеховими майстрами, дозволяло ся тільки під час ярмарків, як ми знаємо, але з часом цехи запроваджують побори і з таких товарів, продаваних на ярмарках, инодї дуже значні. Так, камінецькі бондарі й колодїї уставляють від кождого воза з бондарськими виробами два фунти воску до цеху, від пари колїс по грошу, а при тім жадають, щоб сї привозні вироби навіть під час ярмарку продавали ся тільки за містом. Сатанівські шевцї беруть з кождого стороннього, що привозить на ярмарок товар, „штихового” по золотому і 6 гр. ¹²). Камінецькі кравцї уставляють таку таксу „штихового” для „тандитярів”, що привозять готову кравецьку роботу до міста на ярмарки й на иньші публичні з'їзди; від кождого більшого убрання, чи духовного, чи мужеського чи жіночого по 3 гр., а від иньших 2 гр., від шапок чоловічих та жіночих по 2 гр., купцї вірменські від колдр, опонч і кафтанів, які б давали робити чужим кравцям, мають давати штихового по 3 гр. від штуки; від українських суконь „самодїлок” мають давати не від штуки, але від возу по гр. 6. Таж устава дає дуже сильну ілюстрацію реґляментації, якою хотїли перешкодити конкуренції в серединї самого цеху: „аби було більше порядку в тім ремеслї, майстер що займаєть ся роботою на жінок, не має перешкаджати гусарським (кравцям від військового убраня), а кравцї від роботи гусарської й нїмецької — роботї жіночій.” ¹³)

Обичайність і солїдність очевидно упадає. Кари воском, що йшли на побожні цїли, все частїйше заступають ся пивом, і таким чином кожда пригода, кожда провина в цеху стає поводом до почастунку й піятики. Розвій піяцького гулящого житя ілюструють широкі постанови цехових устав, звернені против його проявів. Устава львівських ткачів, що держить ся старих добрих традицій (в нїй нема й вечері для цеху від нововписанних майстрів), забороняє грати в карти й шахи, під карою забороняє майстрам і товаришам заходити з публичними жінками, відберає право провадження ремесла майстровим вдовам, які б вели непорядне житє, й уставляє кари на майстрів, які б програвали своє майно або заставляли за напитки своє убраннє. ¹⁴) Устава камінецьких кравцїв уставляє кари на товаришів, які б в присутности жінки або доньок майстра співали роспустні піснї або забавляли ся непристойними розмовами. ¹⁵) Судові акти малюють в досить незавиднім сьвітлї відносини в цеху — між цехмистрами й майстрами, між майстрами й товаришами та учениками і самім „брацтві” — між самими майстрами, і ся незавидна дїйсність відбиває тим сильнїйше в порівнянню з тими патріархальними відносинами, які клали в основу цехової орґанїзації старі устави. ¹⁶) Спеціально становище „товаришів” — челядників і підмайстрів, при тих утрудненях до переходу в катеґорію цехових майстрів, ставало все меньше привабним.

Поправкою до їх незавидного становища супроти сконсолїдованої корпорації майстрів служила орґанїзація т. з. „господи” і брацтв цехових „товаришів” — челядників. В Нїмеччинї вони з'являють ся в XIV в., в Галичинї бачимо їх уже в XV в. (устава для челядників львівського ткацького цеху з 1469 р., устава господи шевської челяди в Короснї 1483 р.) ¹⁷) Челядники мають свою хату — т. зв. „господу” (нїм. Herberg); її господар — з майстрів, т. зв. „батько господи”, являєть ся їх репрезитантом і протектором; крім того „товариші” мали своїх старших (т. зв. безецери, Beisitzer); мали свою скринку, до котрої платили складки і кари і з котрої запомагали своїх товаришів в бідї й хоробі; свої церковні церемонїї, на взір цехового брацтва. Ся орґанїзація мала боронити челядників перед визиском і надужитями майстрів (так було в Нїмеччинї, де сї челядні орґанїзації відограли дуже важну ролю в XV-XVI вв.). Одначе не видно, щоб вона виробила собі у нас вплив і послух (що правда, матеріалу маємо дуже мало) ¹⁸). В кождім разї вона лишала ся безсильною против тих утруднень, які цехи робили челядникам у вступі до цеху.

Окрім виродження, яке корінило ся в самім корпоративнім устрою цехів, мала дуже шкідний вплив на їх долю релїґійна й національна виключність, на якій була оперта цехова орґанїзація. Тут давав себе відчувати сей загальний, звістний нам характер міської орґанїзації (нїмецького права), котрої частиною була орґанїзація цехова. Але ся виключність в цеховій орґанїзації була зазначена навіть ще сильнїйше, як загалом в міськім устрою. Як ми знаємо вже, цехові орґанїзації мали релїґійну закраску, звязані були з участию в ріжних церковних церемонїях; відси виходило, що членами цеху могли бути властиво тільки католики. Сї погляди принесено й до нас з цеховою орґанїзацією, і Русинів як не зовсїм позбавляли приступу до цехів, то в кождім разї уважали певного рода контрабандою — чимсь, що допускаєть ся тілько через попущеннє, а властиво не повинно мати місця в цеховій орґанїзації й мусить допускати ся в можливо найменьших розмірах. Уже в найдавнїйшій цеховій грамотї — цитованім вище привилею перемишльським шевцям згадуєть ся, що сими привилеями користували ся у Львові „шевцї-католики, Поляки або Нїмцї.” ¹⁹) В цехових уставах ми також знаходимо часом абсолютні заборони для Русинів, не кажучи про виключеннє їх від цехових урядів. Hпp. в уставі львівських золотників читаємо: „Тому що всякий порядок може удержувати ся успішнїйше при ласцї й благословенню божім, а золотниче ремесло спеціально потрібує людей з доброю совістю, яка може найлїпше бути захована в католицькій вірі, то львівські золотники не мають між собою терпіти анї приймати нїякого майстра єретика або схизматика, лише католиків — хиба б котрий єретик, нпр. з Русинів або Вірмен, приступив до унїї з церквою римською” ²⁰). Або в уставі немирівських ткачів: „Межи майстрами того ремесла не має бути жадного Русина, тільки товариші-Русини, які б примандрували, мають право робити два тижнї; а як би примандрував товариш-Поляк, то майстер, у котрого б робив товариш-Русин, повинен його відправити, а прийняти товариша-Поляка, відправивши Русина” ²¹). Або в постановах камінецьких бондарів, колодїїв і столярів: „Аби хлопцїв грецької й вірменської релїґії не вільно було тому цехови приймати до ремесла, анї „визволяти” де инде учених, а навіть і „братів” (майстрів) де инде визволених приймати до цеху” ²²).

Але не підлягає сумнїву, що вступ до цехів Русинам взагалї, незалежно навіть від таких виразних постанов, утрудняв ся дуже значно, хоч не однаково: в одних місцях більше, в других меньше, в одних цехах сильнїйше, в иньших меньше. На своїм місцї бачили ми скарги львівських Русинїв XVI-XVII вв., що їх не допускають до цехів, що навіть в тих цехах, де Русини бували давнїйше, перестають приймати учеників-Русинів під ріжними вимівками, а прийнятих не визволяли, так що Русини згодом переводили ся в них зовсїм. ²³) Таку саму скаргу заносили ще в 1520-х рр. красноставські міщане-Русини, і король признав їх виключеннє за неправне, бо не оперте на нїяких спеціальних привілєґіях. Отже виключеннє Русинів тут опирало ся на широко розповсюдненій в західнїй Українї цеховій практицї. Дїйсно, напр. в старій уставі перемишльських ковалїв (1471) читаємо постанову, що майстер Поляк не має приймати й учити Русинів ²⁴).

Навіть там, де Русинів в цеху тримали, релїґійний характер цехової орґанїзації давав їм прикро відчувати своє підрядне, тільки толєроване становище супроти властивих господарів цеху — католиків, і ті цехові устави, які з особливим притиском підносять повну рівноправність обох релїґій в цеху, ²⁵) очевидно хочуть обминути тими постановами звичайну хибу цехових відносин — сю релїґійну виключність, яка закаламучувала відносини в цеху й загороджувала до них приток сьвіжих місцевих сил.

Але коли Русини (також Вірмени і протестанти) тільки в части виключали ся від участи в цехах, такий визначний міський елємент як Жиди виключали ся зовсїм. Жид нїяким чином не може бути прийнятий на науку до цеху, тим меньше — до цехового брацтва: се така загальнозвістна й прийнята основа цехового житя, що про неї навіть не згадують цехові устави. ²⁶) Причина таж сама — релїґійний характер цехової орґанїзації; се зазначив кор. Жиґимонт, коли Жиди-кушнїрі львівські скаржили ся йому, що цех кушнїрський не приймає їх: Жиди з огляду на їх релїґію не можуть належати до цехів ²⁷). Але виключити в дїйсности всю масу жидівської людности, що від XVI віка буквально заливає міста і місточка ²⁸), було, розумієть ся неможливо, і результат ся цехова виключність має той, що поруч ремесла цехового орґанїзуєть ся по містах і місточках ремесло жидівське, яке виробляє собі право на істнованнє ріжними компромісами: чи то купує від цехів за певні оплати право ведення ремесла, чи дістає, також розумієть ся оплату, таке право від міських властей — війта, старости чи дїдича, і т. д.

Я поясню се кількома прикладами. Так в згаданім вище процесї луцьких кравцїв і кушнірів з жидївськими кушнїрами й кравцями в першій пол. XVI в. справа обертаєть се коло того, що Жиди заявляють готовість платити річно тим цехам по 5 кіп за право займати ся своїм ремеслом, а цехи уважали се за малу компензату тої шкоди, яку Жиди можуть робити їм своєю конкуренцією; справа пішла на суд вел. князя, і в. князь постановив, що Жиди за тою предложеною ними оплатою можуть займати ся кравецьким і кушнїрським ремеслом. ²⁹) В Кремінцї поруч цехових різників бачимо різників Жидів нецехових, до котрих адмінїстрація ставить одиноке жаданнє, аби вони платили так само як різники цехові. ³⁰) Подібно в Ковлю. ³¹). Дїдич Тернополя в уставі кравецького цеху, уставляючи такі острі кари на „партачів”, для Жидів ставить тільки оплату (вправдї досить високу): коли б Жиди мали при собі таких Жидів, що робили б кравецьке ремесло, то їм вільно буде їх тримати, але кождий такий Жид має що року дати до цехової скринки 8 зол. ³²,) і т. и.

У Львові, в Перемишлю бачимо в XVII і особливо XVIII віцї цїлий ряд жидівських цехів, що не тільки орґанїзують ся в правильні орґанїзації, ³³) але й добивають ся лєґалїзації, признання сих орґанїзацій міськими властями й християнськими цехами, розумієть ся — після завзятих суперечок, навіть бійок, цїною контрибуцій і оплат. Звичайно виборюєть ся з початку право робити для самих Жидів, а кінчить ся часом не тільки фактичним, а й лєґалїзованим виконуваннєм свого ремесла для всїх без ріжницї, нарівнї з християнськими цехами ³⁴).

Се одно вже робило зовсїм ілюзоричними всякі постанови про цеховий примус. Не вільно було „партачити” християнам, але нецехові ремісники Жиди множать ся, конкурують з цеховими, орґанїзують ся і вкінцї переважно побивають своєю конкуренцією цехи, з тих же причин, з яких жидівський елємент опановує торговлю і взагалї міське житє; тому що він, як меньше вибагливий, більше витрівалий, лїпше міг приладити ся до нужденних обставин міського житя, торговлї й промислу.

Крім таких некористних наслїдків, які виникали з самого корпоративного й виключного характеру цехової орґанїзації, цехи й цехове ремесло стрічали ся, як я вже згадав, і з стороннїми перешкодами, які дуже сильно і шкідливо відбивали ся на цеховій орґанїзації й промислї.

Насамперед треба піднести, що шляхетські круги від самого початку дуже неприхильно дивили ся на цеховий устрій. Почасти се було випливом загального антаґонїзму між шляхтою й міщанством, почасти цехові привілєґії й порядки били по кешенї шляхту, виключаючи від ремесла її підданих по містах і передмістях і підносячи цїну на ремісничі вироби, а цїну на сирі продукти стараючи ся держати можливо низькою. Починаючи від першої половини XV в. правительство під натиском шляхти видає роспорядження против цехів. З одної сторони іде боротьба против здешевлення матеріалів, а за знижку цїн на вироби, які цехи, опираючи ся на цеховій солїдарности, старали ся удержати на можливій висотї. До сього змагають такси на продукти й вироби, які правительство поручає робити місцевим воєводам, а пізнїйше (в XVII в.) береть ся до того сам сойм. З другого боку від часу до часу виходять роспорядження против самої цехової орґанїзації. Уже устава з 1423 р., поручаючи воєводам і старостам уставити цїни на сирові матеріали й товари, хоче тим „зробити кінець” „брацтвам, які б знаходили ся між ремісниками в яких небудь містах”. Сї ремісничі брацтва, себто цехи, трактують ся тут як шкідні й беззаконні орґанїзації, що змагають до надужить і обманьств над суспільністю, через те навіть за саме держаннє „брацтва,” як би його викрито, визначаєть ся висока кара сїмдесяти гривен. ³⁵) Постанова одначе о стільки неясно стилїзована, що може мати на гадцї „брацтва” самовільні, завязані без відомости й потвердження компетентних властей. Але шляхта взагалї уважала цехові орґанїзації шкідливими й напирала на знесеннє їх. Вираз сього знаходимо в конституції з 1532 р., ³⁶) де читаємо: „в справі товариств по містах, що звуть ся брацтвами або цехами, ми (отже против гадки шляхетських депутатїв) не признали потрібним щось зміняти, бо сї товариства чи брацтва досї допускали ся скрізь на підставі своїх старих устав і потверджували ся новими й старими привилеями, і нам здаєть ся, що всякого стану піддані нашої держави не поносять шкод від їх устав, коли вони правильно потверджені привилеями і коли воєводи й иньші урядники запобігають їх надужитям.” отже король з сенатом обмежують ся тільки потвердженнєм інструкції воєводам, аби разом з місцевими урядниками запобігали надужитям при продажі сирових матеріялів (аби цехові брацтва не збивали на них цїн) та при означуванню цїн за ремісничі вироби. Але касувати самої цехової орґанїзації, як того домагали ся шляхетські репрезитанти (з тексту видко се ясно) вони не вважали можливим.

Але шляхта не переставала вести свою лїнїю, і король з сенаторами не устояли в своїй позиції. Постановою сойму 1538 р. король „наляканий частими скаргами всеї шляхти й її послів, а також всїх підданих нашої держави” уже зносить і касує „всї цехи, звані инакше брацтвами ремісників, і все непотрібне в них, вимишлене на шкоду підданих нашої держави,” по всїх містах і місточках ³⁷), а пять лїт пізнїйше повторяє сю заборону брацтв, поручаючи воєводам слїдити, аби ремісники не мали цехів, під карою ста гривен ³⁸).

Ся постанова підносить і той мотив, з котрого виходила ся опозиція цехам: „брацтва міські нарушують свободу шляхти,” привілєґії міської людности обмежують безграничність прав і привілєґій шляхетського стану (разом з цехами шляхетські депутати жадали знесення прав міст на склади). Та проти сеї ultima ratio польського державного права міста висунули иньшу „рацію”, а то мотиви релїґійні: цехи були орґанїзаціями не тілько економічного, а й релїґійного характеру, як ми знаємо; касувати їх — значило б задати сильний удар релїґійному житю міської людности. Сей мотив знайшов послух в правительственних кругах. Потверджуючи старі постанови про скасованнє цехів, новий король Жиґимонт Авґуст додав важне обмеженнє: „цехи як давно були знесені нашими попередниками, так ми й тепер зносимо їх, відповідно до давнїйших постанов, й уневажняємо, окрім порядків і установ церковних ³⁹).

Здаєть ся, се обмеженнє й послужило фірткою для лєґалїзовання дальшого істновання цехів. Вони не перестали істнувати й далї орґанїзувати ся по тих рішучих заборонах попереднїх, бо могли далї закладати ся й істнувати, як орґанїзація з церковним характером, а при тім як ми бачили — в дїйсности зіставали ся в силї всї давнї економічні прикмети цехового устрою: цеховий примус, промисловий монополь, заборони для нецехових, приписи против конкуренції. Цехові устави такого змісту видавали ся й потверджували ся не тільки дїдичами й містами, але й самими королями. Але безправність цехів як економічних орґанїзацій, не знесена й пізнїйшим законодавством, ⁴⁰) не могла не відбивати ся некористно на становищу цехів, на відносинах їх до репрезентантів шляхотської адмінїстрації й на самій реалїзації промислових привілєґій цехів.

Адмінїстрація і дїдичі сильно підтинали цехи окрім звістного вже нам протеґовання Жидів, іще удержуваннєм в містах на замкових ґрунтах, або під замковим присудом нецехових ремісників взагалї. Се мотивувало ся тим, що замок мусить мати ремісників для своїх замкових і двірських потреб. В дїйсности, старости й державцї осаджували всякого рода ремісників під своєю юрисдикцією для збільшення своїх доходів, за ріжними оплатами, і сї замкові ремісники робили дуже сильну й прикру конкуренцію ремісникам цеховим. Ся справа тому грає визначну ролю в скаргах і спорах міст з старостами й державцями від давнїх часів. Міста домагали ся, щоб старости й державцї держали ся уставлених старою практикою) норм і не помножали до безконечности тих своїх ремісників; правительство, в інтересах міст, давало також такі інструкції й роспорядження, або нормувало число замкових ремісників в міських привилеях.

Так львівський маґістрат в 1450 р. вів боротьбу в сїй справі з старостами львівськими, й староста Андрій Одровонж зобовязав ся не помножати числа ремісників над старий звичай. В своїй грамотї ⁴¹) він признає, що під замком поосїдали ремісники ріжних ремесл, число їх все зростає, на шкоду цехів і королївських доходів. З зібраних ним відомостей показало ся, що за давнїх часів „під замком” було два ковалї, два шевцї католики (nostrates), оден кравець, а більше ремісників не було нїяких, окрім Жидів — сафянників, що з давних часів займали ся там своїм ремеслом; також руським шевцям, що робили „роботу вірменську”, вільно було там мешкати й робити. Він обіцює надалї не допускати понадто ремісникам осїдати під замком і займати ся ремеслом. В Київі міщане на початку XVI в. скаржать ся, що ріжні ремісники — піддані воєводи, церковні й панські, — „золотари и кравцы и кушниры и ковали и шевцы и вынники и хлЂбницы и перекупники и рыболове и иныє люде, которые люди въ мЂстЂ нашомъ Кієвскомъ и по селамъ торгомъ ся обыходятъ”, хоч сидять в містї, міських податків платити не хочуть. Тому пізнїйший в. княжий привилей для Київа застерігав, що воєвода мав право тільки двох ремісників з кождого ремесла держати під правом замковим, для замкових потреб. ⁴²) Під час ревізії українських замків 1545 р. міщане володимирські жалували на свого старосту, що він в містї має ріжних ремісників і промисловцїв, які сидячи на міських ґрунтах, „заложили ся за старосту”, вимовляють ся всяких міських обовязків, і між ними бачимо слюсара, коновала, печника, навіть іконника! Староста деяких з них вирік ся, а знов про иньших казав, що має позволеннє від в. князя держати ремісників, потрібних замкови, ⁴³) і т. и.

Шляхта також вела війну з цехами за право держати в своїх міських чи передміських дворах своїх ремісників, мовляв також для своєї потреби. З другого боку, діставши право безмитного привозу всяких річей для своєї потреби з-заграницї, шляхта широко користає з сього права. Се припадає на той час, коли розвиваєть ся в широких розмірах вивіз за границю, на заграничні торги господарських продуктів, з другого боку — ширить ся в шляхетських кругах розкіш, виставність, власне з тою прикметою — замилованнєм в річах новомодних, в чужоземних формах і взірцях, або й просто в чужоземщинї, з огляду лише на те, що вона не свійська, труднїйша до набування. Вивозячи в другій половинї XVI і першій половинї XVII в. на торги заграничні (і на ті великі ярмарки, що стягали в великім числї чужоземських купцїв з їх товарами), в великих масах свої господарські продукти, шляхта українських земель в великих розмірах забирає там заграничний товар, особливо всякі предмети вищої технїчної катеґорії. Поза тим вона потрібує ремісника головно для робіт простїйших, і вони виконують ся переважно сїльськими ремісниками, яких вождий трохи більший пан старав ся мати повний сортимент серед своїх підданих. Таким чином сей заграничний „навіз” і ярмарки в результатї страшно підтинали розвій ремесла і робили в значній мірі ілюзоричними всї тї ґарантії, які давала ще реміснику цехова орґанїзація. Навіть майстри з найлїпших промислових центрів, з славними традиціями, не могли удержати ся супротив сих неприхильних обставин, і цехмістри львівського золотничого цеху заявляли 1637 р., що хоч між ними є богато добрих ремісників, „які могли б подолати всякого рода роботи й задоволити всякі вимоги, хоч би й самого цїсаря”, але вони зовсїм підупали наслїдком чужого навозу'' ⁴⁴),

Ярмаркованнє взагалї, як було дуже користним сурогатом при незвичайно слабім розвою провінціональної торговлї й промислу, мало ту некорисгау сторону, що по за ярмарковими періодами знижало до minimum-а всякий попит на товари й ремісничі вироби і таким чином позбавляло торговлю й промисел місцевий всякої можности сильнїйшого розвою. Все що жило в даній місцевости, робило собі всякі значнїйші запаси на ярмарках, і поза тим лишали ся хиба якісь наглі потреби, або невибагливий попит людей, які живуть з дня на день і не можуть робити запасів, але можуть задоволити свої потреби на першім недїльнім торгу. Тому що супроти ярмарків, як ми знаємо, цеховий примус не мав значіння, і на них міг продавати ремісничі вироби всякий сторонський майстер і всякий партач, на розвою ремесла ярмаркованнє відбивало ся дуже лихо. З становища консументів було воно добре, що давало місце конкуренції, збивало цїни ремісничих картелїв. Але такі періодичні проломи, такі конвульзії конкуренції, вирваної зовсїм з звичайних своїх обставин і норм, на розвій промислу не могли добре впливати. Навіть по більших промислових центрах ярмарковий „навіз” давав себе прикро відчувати місцевим промисловцям, підривав їх часами як якийсь оркан. Що ж казати про поменьші промислові центри? Ремесло могло тут ледво животїти. Як ми бачили, цехи заводили оплати з ярмаркового довозу на свою користь, отже певного рода протекційні таріфи. Але така протекційна полїтика вимагала більшої обережности й зручности, та й прийшла в часах повного вже упадку міського промислу, яким була друга половина XVII і цїлий XVIII вік, — отже була нужденною латаниною, якою цехові ремісники боронили себе від повного виголодження.

Дата добавления: 2015-06-04