Примітки 2 страница. Розумієть ся, laudatores temporis acti в своїх похвалах старим часам перебирали мірку в їх ідеалїзації: ті часи не тільки не були ідеальними

Розумієть ся, laudatores temporis acti в своїх похвалах старим часам перебирали мірку в їх ідеалїзації: ті часи не тільки не були ідеальними, як часом представляють ся людьми пізнїйших поколїнь ²⁴), анї навіть ідеальнїйшими.

Непоміркованість в їдженню й особливо в питю, з якої робить Рей закиди свому поколїнню, було старим гріхом так само польським, як і українським. Контаріні, що переїздив через землі Польщі й в. кн. Литовського за Казимира (1474), полишив в своїх записках досить сильні замітки на сю тему. Він каже, що приїхавши до Луцька, він з товаришами досить потерпали за себе, бо з нагоди якогось весїля всї (!) тутешнї мешканцї понапивали ся й могли зробити подорожнїм якусь прикрість. Про Киян він каже, що вони зрана, до третьої години звичайно працюють, а потім розходять ся по корчмах і там пересиджують до пізньої ночи, і часто, понапивавши ся, зачинають між собою бійки ²⁵). Звісний мемуарист т. зв. Михайло Литвин, описуючи житє в в. кн. Литовськім за часів Жиґимонта Старого, які пізнїйшим песимістам à lа Мелешко здавали ся золотими часами, — не знаходить досить темних фарб для нього. Він ставляє далеко вище житє московське і навіть татарське. І він ударяє дуже сильно на піяцтво: „наші люде гинуть не так від кар, як від піяцтва і тих бійок, що з того виходять; день починають у нас горілкою: ще лежучи на постїли, кричать: горілки, горілки, і потім сю отруту чоловіки, жінки і хлопцї, на улицях, на площах і навіть по дорогах; затуманені питєм, вони не здатні до нїякої роботи й можуть тільки спати, тим більше, що як хто раз привик пити, то сей нахил у нїм ще зростає з часом. Селяне, не дбаючи про хлїборобство, зберають ся по корчмах, піячать там днї й ночи, забавляючи ся ученими ведмедями, що танцюють під музику дударя; ростративши своє майно, вони бідують від голода, починають красти й розбивати". Він нарікає на дорогі й богаті ґардероби, дорогі футра, пишні виїзди, де до карети запрягають по шість, по вісїм коней — а нема їх для військової служби. Скаржить ся на здирство й неправду в судах, їх утяжливу процедуру й високі судові такси, на упадок родинного житя й велику силу, яку собі забирають жінки. Він добачає тут лихий вплив Статута, що признав законну четверту частину донькам в маєтку їх батьків: люде шукають посагу і краси, жінки дбають не про порядне житє, а про майно і красу — пускають фальшиві поголоски про своє богацтво й малюють собі лиця; вони стали гордими, залишили добре житє, супроти опікунів, батьків і чоловіків стали непокірні і вкорочують їм вік, хочуть самі панувати, володїючи селами, городами й волостями, чи то як помістями чи то на праві дїдичнім ²⁶).

Сьому критику Жиґимонтових часів ідеальним часом здавало ся панованнє Витовта. Для пізнїйших віків золотим часом лишили ся часи Жиґимонта-Авґуста й Баторія. Вони й досї уважають ся золотим часом польського житя, польської культури — дослїдниками, які цїнять розвій культурних і суспільних інтересів у сих часах. В порівнянню з ними старші часи мали перевагу більшої простоти, певної суворої щирости й обовязковости — підпорядковання тому, що вважало ся або неминучістю або порядком, державною чи моральною нормою. Безперечно, що тодїшнє житє, в своїй невибагливости і дуже слабкім розвою роскоші й комфорту, навіть у найвищих суспільних верствах, не тільки в ширших кругах, було дешевше. Буджет не тільки панського, а і взагалї народнього чи державного житя випадав користнїйше, і то не тільки з того становища, що тодї видатки не перевисшали доходів, як помічено в другій половинї XVI в. (шляхта дуже богата, завважає Руджієрі, мешкає по селах і займаєть ся рільництвом, але загалом беручи польський шляхтич мало дбає про господарство, видає більше нїж має доходу і тому майже вся шляхта обдовжена) ²⁷). Він був користнїйшим і тим, що видатки не покривали ся таким напруженнєм економічних сил — таким використовуваннєм робучої сили підданих і таким руйнованнєм природних ботацтв краю, як то було в другій половинї XVI і першій полов. XVII віка. Моральність, хоч зовсїм не визначала ся чистотою, в старших часах мусїла бути також дещо вища, нїж в гулящих, перейнятих скептицизмом і ворожим супроти церкви й духовенства настроєм золотого віку. Ми бачили відзиви про житє самих духовних в серединї XVI віка ²⁸), а тойже Руджієрі в 1560-х рр. оповідає досить непохвальні річи про моральність і шляхетської суспільности ²⁹).

З другого боку треба сказати, що ті суспільні й культурні інтереси золотого віку не пройшли в глубину житя, хоч би й шляхецького, а перелетїли по його верхам, і під тим блеском і культурнїйшою дещо поволокою, яка вабить і підманює й новійших дослїдників, зістала ся в цїлости давня матеріальність, тільки ще більше неповздержна, розпущена, „розпоясана,". Гарні образки того шляхецького житя пізнїйшого часу (перед Хмельнищиною) дає нам в своїй „Описи України" Боплян, і я наведу з них дещо характернїйше ³⁰).

„Коли узброєннє й воєнні практики (Поляків) значно ріжнять ся від наших, то з дальшого оповідання побачите, що їх пири і звичаї на них здебільшого зовсїм відмінні від иньших народів. Пани, особливо пишні на тім пунктї — дуже богаті і середнї, силкують ся прийняти як найбільше блискучо, і можна на певно сказати, що звичайні прийнятя у Поляків далеко перевишають своїм богацтвом наші пири, а з того можна найлїпше судити, які то бувають їх надзвичайні пири, особливо у сенаторів й иньших достойників підчас варшавських соймів. Вони роблять пири за 50, 60 тис. ліврів — видатки величезні, особливо з огляду чим і як вони приймають. Бо то не так як у краях, де мускус, амбра, перли і ріжні дорогі приправи до мяса ідуть на величезні суми: тут подають ся все річи звичайні, приготовлені грубо, в великій масі, а видатки виростають через марнотратність, знищеннє від слуг, як побачимо. Властиво запрошуєть ся чотирох або пятьох сенаторів, инодї до того ще послів, які пробувають при дворі, але з кождим приходить компанїя його дворян, душ 12-15, так що з того виходить товариство з 70-80 осіб. Вони сїдають за стіл, зложений з трох столів, злучених під простим кутом, довго на яких 100 стіп; накриті вони звичайно трома гарними, тонкими серветами і заставлені срібним золоченим сервізом; коло кождої тарілки хлїб, накритий маленькою серветочкою, і ліжка, але без ножа. Столи стоять звичайно в великій салї, а в кінцї її стоїть креденс прикрашений величезною масою срібної посуди і обведений балюстрадою, куди не може нїхто входити окрім ключника й його помічників. Такий креденс має вісїм або десять стовпцїв срібних полумисок (блюд) і таку масу тарілок, що вони підіймають ся на зріст чоловіка — а тамошнї люде не малого зросту. Насупротив креденса, звичайно над дверима, бував балькон, і там сидять музики — ті що грають на ріжних інструментах і ті що сьпівають. Їх слухають не всїх нараз, але так що починають скрипки, потім грають численні труби, а за ними сьпів хлопцїв, до того нанятих, досить мельодійний; і так іде на переміну аж до кінця пиру".

Пир починаєть ся дуже церемонним обрядом умивання рук, потім гостей розсаджують по їх старшинству, і троє крайчих услуговує при кождім столї. Супів нїяких не буває, тільки ріжні покраяні мяса, і при них чотири роди підливи (сосу) — жовтий шафрановий, червоний вишневий, чорний сливяний і сїрий цибульовий. Подають ще воловину, баранину, телятину, курей — без підливи, але так приправлені солею й коріннєм, що не треба й солити, тому й сільничок не дають на стіль; дають солонину з квашеною капустою, пшоном, галушками або з хріном. „По скінченню першої переміни і спорожненню полумисків, з яких мяса поїдають не так гостї, як слуги, здіймають першу сервету і подають другу переміну, зложену, з печень: телячої, баранячої, волової, в великих штуках, більше півчвертки, каплунів, курчат і курей, гусей, качок, заяцїв, оленїв, серн, коз, кабанів й ріжних диких пташок, яких там дуже богато; їх подають навпереміну з ріжними приправами. Між другим і третїм даннєм подають ріжні „фрікасе", солонину з тертим горохом — се страва дуже улюблена, так що без неї гостина не в гостину, також кашу пшонну, ячну, пироги з сиром, гречані пампушки в маковім молоцї, — все річи, які вони ідять лише, аби наповнити жолудок до решти й потім добре спати. По сїм другім данню, тим же способом дають десерт по сезонї: підсметаннє, сир і иньші такі річи — остільки гірші від наших найпростїйших раґу, що я не взяв би їх десять за наше одно; тільки рибу вони готують чудесно — правда, що до неї вони не жалують нї вина, нї оливи, нї коріння, нї родзинок. Під час обіду вони пьють мало, аби заложити собі добрий фундамент — пьють лише пиво, кладучи до нього смажені в маслї кусники хлїба (грінки). Ми вже сказали вище, що хоч не їдять богато, але полумиски з першої й другої переміни відходять майже порожні, се тому, що кождий, що сидить за столом, має за собою одного або двох слуг: даючи їм тарілки, аби замінити на чисту, пан накладає до них страви і дає слугам, а ті хапають і йдут їсти, чи лїпше сказати — пожерати в котрийсь з кутів салї, нїби потайки, підіймаючи тим негарний шелест, але пани того їм не боронять — бо такий звичай. Коли пани таким чином поїли добре при обідї, без великого питя, а слуги пожерли в якімсь кутї се що їм дали їх пани, гостї починають на добре пити — одні здоровє других, не пивом, а вином. Вино у них найлїпше й найблагороднійше в сьвітї і хоч воно біле, але нагоняє румянцї й високо підбиває кошти їх пирів, бо його тратять дуже богато, а коштує воно по 4 лїври за кварту, бо вони цїнять більше рідкість, як доброту його. Кождий гість пє здоровє приятеля й подає йому туж чарку, повну такогож вина, аби той відплатив йому тим же — се вони роблять охоче, вже без помочи слуг, і так стіл покриваєть ся великими срібними кубками ріжних фасонів і шклянками, які наповняють ся і зараз спорожняють ся. По годинї або двох такої милої забави дуже інтересно бачити ту масу кубків, що кождий має перед собою — таку величезну, що випити їх неможливо, і ті фіґури, які виходять з тих кубків — самі плянети не рухають ся так неправильно і аномально, а се все походить від впливу того доброго й приємного вина. Перевівши чотири або пять години в такій славній і нетяжкій роботї, одні змучені засипляють, иньші виходять спорожнити ся й вертають ся з новою енерґією до битви, третї оповідають свої славні подвиги в подібних битвах (кубками) й як вони прославили ся над иньшими товаришами. Але все те, що роблять пани, нїщо в порівнянню з тим що чинять слуги, бо коли вони роблять спустошення в їдженню, то ще більше без порівняння позволяють собі в питю і тратять вина десять раз більше як їх пани. Вони чинять нечувані збитки, витераючи брудні, товсті тарілки драперіями — хоч як вони гарні й рідкі, а навіть рукавами (вильотами) своїх панів, не маючи поважання анї до них анї до їх гарних убрань. А на вінчаннє тої всеї роботи вони наливають ся так гарно і славно, що нїхто не зістаєть ся вільним від власти вина; пани, слуги, музиканти — всї пяніські".

При иньшій нагодї Боплян завважає, що шляхта українська — тодї вже дуже нечисленна, у всїм жила на польський взір ³¹). Се само собою могли-б ми припустити — особливо про всїх тих в українській суспільности, що силкували ся „поспівати за віком". Та українська шляхта, що ще не зовсїм розірвала з національними традиціями, мусїла бути більше консервативною, її вірність національним традиціям була також проявом консерватизму: українська стихія ще не пробила собі власних доріг поступу, розвою; усе чим стояла вона — лежало в минувшости, і ся консервативність мусїла переносити ся на ріжні сторони житя. Українські й білоруські пани мусїли бути звісні з сього боку, й недурно такий Мелешко в памфлєті виводить ся завзятим прихильником добрих старих звичаїв ³²). Але час брав своє й тисячними звязками тягнув українську суспільність за польською як в сфері духової так і матеріальної культури. Ті ж що зривали з своєю національністю й переходили в польський табор, старали ся, з поспіхом ренеґатів, можливо повно приподобити ся до репрезентатів польської суспільности. І ми маємо досить богаті змістом образки українського панського й шляхецького житя з останнїх лїт XVI й перших XVII в. у нашого славного аскета Івана Вишенського, які не полишають нїякого сумнїву в тім, що житє вищих верств української суспільности становило копію (хоч може скромнїйшу, блїдну дещо) польського житя, з його пишністю й марнотратністю, гоненнєм за новомодністю й зверхнім блеском та грубим матеріалїзмом в основі.

Ми бачили вже його інвективи на пишне житє українських владиків, що копіювали великопанське житє ³³). В иньшім, пізнїйшім трактатї, писанім по приїзді з Атоса, десь коло р. 1610, звертаєть ся Вишенський уже до сьвітського українського панства — „отродків" побожних православних предків, що іронїзують з простоти й некультурности православного духовенства, монахів спеціально ³⁴). Тут він щедрою рукою розсипає саркастичні замітки про сучасний панський побут і моди — іронїзує з замиловання в убраннях — як то сї пани „своєго трупа" „разными шатами пестрыми украшаютъ, одЂваютъ, перемЂняютъ и ненасыченую любовъ къ прелести шматя того: злотоглаву или ядамашку, шкарлату й иньших сукенъ привязали". Насьміваєть ся з „злотоглавих делїй", „алтембасових кобеняків", „з отмЂны частоє в купованью шапокъ и выбираню, которая красшая и на голо†кшталтовнЂй стоитъ, зрителемъ приподобастъ, косичку или пЂрцє запявши". Глузує з манєр сучасних елєґантів як вони виступають, „выбрытвивши потилицю, макгерку верхъ рога головного повЂсивши", „перекривляючи макгерку то на той то на сей бокъ, шію напяливши як индійській куръ", „делЂю а собЂ перепявши, плече одно више отъ другого накокорЂчивши яко полЂтЂти хотячи". Зїдливо висьміває виїзди „на тыхъ гордыхъ бодавЂяхъ, валахахъ, дрыкгантахъ, ступакахъ, єдноходникахъ ³⁵), колыскахъ, лектыкахъ, брожкахъ, корытахъ, котчихъ трупъ свой перемЂняючи", і великопанські товпи богато вбраних дворян і слуг — „предстоящимъ гловоглавымъ, трепернымъ и многопернымъ макгероносцемъ, шлыкомъ, ковпакомъ, кучмомъ, высоконогымъ и низкосытымъ слугамъ, дворяномъ, воиномъ и гайдукамъ смертоносцемъ" Висьміює ловецькі клопоти — „братство съ хорты, окгары, выжлы и другими кундысы ³⁶) и о нихъ пилность и старане абы имъ, боки полны, хребты ровны и гладки были". Нарештї й „трапезу сребро- полмисную, потравы богато утворенныє, черево сластолюбивоє" — сите і пяне житє „въ многихъ мисахъ, полмискахъ, приставкахъ, чорныхъ и шарыхъ, чирвоныхъ и бЂлыхъ юхахъ, и многихъ скляницахъ и келишкакъ, и винахъ мушкателяхъ, малмазыяхъ, алекантохъ, ревулахъ, медохъ и пивахъ розмаитыхъ".

Він рішучо заперечує всякий ідейнїйший зміст сього житя — „въ статутахъ, констытуціяхъ, правахъ, практикахъ, сварахъ, прехитреняхъ" з одного боку, з другого — „въ смЂхахъ, руганяхъ, прожномовствахъ, многомовствахъ, кунштахъ, блазенствахъ, шидерствахъ" веселого товариського житя. „ЧЂмъ же се ты, любимый брате, ругаєшъ з инока, ижъ съ тобою не умЂетъ бесЂдовати", запитує він новомодного мудрагеля, що з високости своєї сьвіжо присвоєної польської культурности дивить ся на руських простаків. „Албо мнимаєшъ, ижъ ся чого пожиточного въ замтузЂ научилъ? албо мнимаєшъ, ижъ ты што цнотливого у курвы слышалъ? албо мнимаєшъ, ижъ ты што богобойного отъ шинкарки навыкъ? албо мнимаєшъ, ижъ, ты што розсудного отъ дудки и скрипки и фрюярника розобралъ? албо мнимаєшь, ижъ ты отъ трубача, сурмача, пищалника, шамайника, органисти, рекгалисти ³⁷), иньструментисты и бубенисты што о дусЂ и духовныхъ рЂчахъ коли слышалъ? албо мнимаєшъ, ижъ ты отъ всихъ пастыревъ, мысливцевъ или возовозовъ, возницъ или свачомудрецъ, кухаровъ или пиргохитръцовъ пекаровъ што о богословіи навыклъ?'' ³⁸).

Вишенський говорить тут, як християнський аскет, але і з свого становища влучає добре в слабу сторону — грубий матеріалїзм, брак глубшого ідеального змісту в сій новій культурности, що в школї й науцї шукала не властивої осьвіти, не ширших духових горізонтів, а сьвітської полїтури, культурної поволоки і дїйсно від своїх педаґоґів єзуітів діставала полїтуру, формальну дресуру ума при повнім браку якихось глубших інтересів. Фехтувала фразами про publicum bonum і amor patriae, укриваючи під ними свої ріжні „привати", якими нищено до останку всякі державні й публичні інтереси, а псевдоклясичним баґажем і звучними деклямаціями про загальну (для шляхти) „рівність і золоту свободу" та шляхецьку „честь" маскувала еґоістично-клясові свої шляхецькі інтереси. Як я мав уже нагоду запримітити, ся сторона польської культури була дуже принадна й наручна для українського панства, бо підлещувала його клясовим інтересам. Але вона затроювала його своїм індівідуальним і клясовим еґоїзмом, деморалїзувала тою проповідю шляхецької амбіції, сибарітизму, грубої, матеріальної роскоши, марнотратности й порожности, яку несла з собою і яка мала незвичайно шкідні наслїдки не тільки для самої шляхецької верстви, приводячи її до повного виродження, — але й для цїлого краю, держави, котрої доля спочивала в руках сеї шляхецької верстви.

Як мало було правдивої культурности під тим шумом і блеском, се ми вже бачили. Образ доповнять вічні історії шляхецьких війн, оружних наїздів, роблених під проводом нераз досить визначних осіб з поміж шляхецького загону, а повних епізодів в високій мірі грубих, нелюдських, некультурних; прояви шляхецької „бути", як знущання напр. над дрібними урядниками — возними судовими; дикі забави, уряджувані для розривки шляхецьких культурників — в родї описаного в одній скарзї представлення, урядженого каштеляном перемиським в Динові з нагоди уродження у нього дитини: на ринок місточка, забарикадованого з усїх боків, був випущений дикий буйвол і на нього стріляли з засїдок, а чиясь куля уцїлила й одного з участників тої стрілянини ³⁹).

З другого боку — ся зверхня культурна поволока, якою покривали ся сї грубі апетити й уподобання, ся поверховна позолота шляхецького „танцюристого раю" коштувала незвичайно дорого краєви й народови. Як то вище було нераз уже вказано, ся безглузда й несмачна роскіш, ся нечувана легкодушна марнотратність в краю так біднім, слабо загосподарованім, позбавленім всяких запасів і капіталів, осягала ся крайнїм використовуваннєм працї й достатку підданих, зведеннєм ad minimum всяких видатків на державні, публичні, культурні цїли, та руйнованнєм природних богацтв і запасів краю. Паралєля між зростом роскоші й марнотратности панства і крайнім обтяженнєм підданих та зростом серед них убожества до затрати всякої подоби людського житя та страшний контраст сеї безмисльної роскоші і безвихідної нужди — відчували ся більш уважливими репрезентантами самої шляхецької верстви і тим більше — постороннїми глядачами. Рей, описуючи ненаситність сучасної шляхти в їдї й питю, пригадує проклятя убогих людей, які спадають на тих роскошників — „одні плачуть, що їх пограблено для роскоші, иньші плачуть, що не можуть кавалка хлїба собі купити, а шафарі забирають що хто принесе, а потім печуть і варять, що навіть і пси ледви можуть той весь навал доїсти — бідні ж люде мусять терпіти голод і утиск" ⁴⁰). Але з особливою силою и щирістю чутя тягне паралєлї роскішного панського житя й безмежного пониження й нужди панських підданих наш Іван Вишенський. Сї його образки становлять перли нашого середновічного письменства й глубиною свого гуманного демократичного настрою являють ся немов далекими вістунами найбільш горячих виступів в інтересах покривджених і пригнетих народнїх мас в українськім письменстві XIX віка. Контрасти, мальовані ним, дістають особливу гострість і силу вражіння тому ще, що звернені против панів духовних — православних владиків, покликаних до дїяльности в дусї милосердя й самовідречення, а піддані їх сидять в маєтностях, понадаваних на церкву також в імя милосердя і всяких иньших чеснот Христової науки. Але по затим ми маємо тут антітезу цїлого тодїшнього панського і підданського житя — панського раю й підданського пекла, як схарактеризував їх Боплян.

„Не ваши ли милости алчныхъ оголоднЂєте и жаждными чините бЂдныхъ подданныхъ, той же образъ божій что и вы носячихъ, на сироты церковныя и прекормленіє ихъ отъ блаточестивыхъ христіянъ наданыхъ, лупите, изъ гумна стоги и обороги волочите. Сами изъ своими слуговинами прекормлюєте ⁴¹) оныхъ трудъ и потъ кровавый, лежачи и сЂдячи, смЂючи ся и граючи пожираєте — горилкы препущеныє курите, пиво троякоє превыборноє варите и въ пропасть несытнаго чрева вливаєте. Сами изъ гостьми своими пресыщаєте, а подданныє бЂдныє въ своєй неволи рочного обходу удовлЂти не могутъ, зъ дЂтьми ся стискаютъ оброку собЂ уймуючи, боячи ся да имъ хлЂба до пришлого урожаю дотягнетъ".

„Не ваши милости ли сами обнажаєте изъ оборы конЂ, волы, овцы у бЂдныхъ подданыхъ волочите, дани пЂняжныє, дани пота и труда ихъ вытягаєте, отъ нихъ живо лупите, обнажаєте, мучите, томите, до комягъ и шкутъ безвременно зимою и лЂтомъ въ непогодноє время гоните? ⁴²). А сами яко идолы на одномъ мЂстцю присЂдите, или если и трафит ся того трупа оидолотворенного на другоє мЂстце перенести — на колыскахъ, як бы и дома сЂдяче безскорбно переносите. А бЂдные поданныє и день и ночь на васъ трудятъ и мучатъ — котрыхъ кровъ, и силу и праци и подвига выссавши и нагихъ въ оборЂ и коморЂ учинивши, вырванцовъ вашихъ, вамъ предстоящихъ, фалюндышами, утръфинами и каразіями ⁴³) одЂваєте, да красноглядствомъ тыхъ слуговинъ око накормите. А тые бЂдници подданные простои сермяжки доброи, чимъ бы наготу покрыти, не мають. Вы ихъ пота мЂшки полны, грошами золотыми, талярми, полталярки, орты, четвертаки и потройники напыхаєте, сумы докладаєте въ шкатулахъ, а тыє бЂдници шелюга за што соли купити не мають!" ⁴⁴).

Те була друга — оборотна, тїнева сторона нової культурности, несеної польською державою й суспільністю на Україну, яка не позволяє поблажливо дивити ся на слабі сторони її. А контраст легкодушної роскоші панства й визиску підданства незмірно ще загострив ся, коли до нього прилучив і розділ релїґійний та національний: коли на цїлій Українї роскішне і немилосердне панство стало Поляками й католиками, а против них стояв український елємент, як задавлене кріпацьким ярмом, пригнечене і поневіряне підданство. В західнїй Українї: Галичинї, Холмщинї й на Поділю се стало ся вже в XV-XVI віках, в XVII — на цїлій Українї. Але против ставленне таке різке й гостре сих елєментів на такій довгій лїнїї не могло удержати ся довго, і перший більший удар мусїв нарушити його рівновагу.

Дата добавления: 2015-06-04