У той самий день житіє преподобного отця нашого Василія Нового, яке написав Григорій, учень його 1 страница

У дні благочестивих царів грецьких Лева Премудрого та Олександра, брата його, синів царя Василія Македона, у десятий рік самодержавства їхнього, магістряни деякі з Азійського краю велінням царським послані були. Коли звідти в Константин-град поверталися і повз одну непрохідну пустельну гору йшли, побачили чоловіка (цього, про якого в нас слово, блаженного Василія), який пустелею ходив, в погане лахміття одягнений, на вигляд дивний і страшний, наче в пустелі виріс. І зразу, швидкими ногами побігши, схопили його і дивувалися з дивного вигляду його, шпигуном його вважаючи. Тому, зв'язавши, вели його разом зі собою у царствуючий град, де, явившись перед царями, розповіли їм про взятого на шляху чоловіка. Цар же Лев, бачивши його, віддав на допит патрицієві на ім'я Самона, родом агарянинові, щоб допитав його, хто він, і звідки, і як називається. Самона ж патрицій, взявши чоловіка Божого, повів у свій дім і, сівши зі всіма своїми радниками з погордою, звелів поставити перед лицем своїм блаженного. Коли того привели, то не віддав патрицієві достойної чести і не вклонився. Сказав до нього Самона: "Хто ти, і звідки, і яке ім'я твоє?" Той же не відповів йому, але стояв мовчки і покірними дивився на нього очима. Сказав тому знову до нього: "Сповісти нам: звідки ти?" І сказав до нього святий: "А ти хто і звідки?" І сказав йому Самона: "Ми тебе питаємо, хто ти і звідки? Хто я такий — не треба питати. Якщо хочеш довідатися про мене, скажу тобі: я — Самона, патрицій і паракимомен царюючих у нас нині самодержців. Скажи: хто ти, і звідки, і яке твоє життя?" Відповів йому блаженний: "Я — подорожній, один з тих, хто живе на землі". Сказав йому Самона: "Добре про тебе говорять, що ти шпигун, який прийшов оглядати грецькі землі". Преподобний же на те нічого не відповів. І багато з тих, що там стояли, примушували його, питаючи: "Хто ти?" І не відповідав їм. Звелів через те Самона, аби принесли перед лице його палицю сиру, і волові жили сухі, й инше деяке найстрашніше знаряддя, щоб настрашити його, аби, може, злякавшись, розповів, звідки він. Він же, те все бачивши, нічого не говорив. І звелів Самона розтягнути його чотирьом і воловими жилами бити, питаючи: "Хто ти?" Коли ж битий був сильно святий, не відповідав їм, але терпів мовчки. Доти ж били його, допоки здалося їм, що зараз помре. І, взявши його, як поліно (він не міг ходити) несли і кинули у в'язницю. Зранку ж невгамовний той звір Самона, сівши на судищі, звелів привести мученика. І пішли посланці, побачили, що двері в'язниці твердо замкнені, він же зовні стояв, здоровий тілом, і чекав на них, і вельми через те здивувалися. Питали ж його, кажучи: "Скажи нам, як із в'язниці вийшов, коли замкнені двері були твердо?" Блаженний же нічого їм не відповідав, але йшов з ними, щоб стати перед патрицієм. Хтось із них, побігши наперед, розповів Самоні те, що було, — як побачили його поза в'язницею. Дивувався ж Самона і всі, що з ним, чуючи таке, і не вірив повіданому. Инші ж казали, що то волхв і чарами таке зробив чудо. І знову Самона-патрицій допитував святого довго, наполегливо і грізно, аби сказав, хто він. Преподобний же відповіді не дав йому, тому розгнівався вельми Самона, звелів знову розтягнути його на землі і бити палицями нещадно доти, допоки не розповість про себе, хто він і звідки. І битий був довго, і шість палиць зламалося, він же доблесно терпів у великому мовчанні, нічого не відповідаючи. Дивувалися всі невимовному терпінню і мовчанню преподобного. Сказав Самона: "Знаю, що хоче шпигун цей хвалитися і говорити: "Мовчанням переміг їх". Але, клянуся здоров'ям самодержців, що не попущу йому похвалитися і насміхатися з нас". І звелів його цілий тиждень бити, щодня накладаючи триста ударів бичем, триста ж палицею. Той же терпів муки ті, затаївши свої чесноти, бо з юности ченцем був і пішов у пустелю, у ній же поневірявся досить років, усі ж дні перебування свого в пустелі суворе провадив життя, зелом тільки підживлювався, ходив босий і одягався в найгірше лахміття. І не хотів про настільки добродійне життя своє нікому ж розповісти, через те мовчав, як казав Владика: "Хай не знає ліва рука твоя, що робить права". Кожен-бо, хто виявляє добрі діла свої, прийме винагороду свою — похвалу від людей, вічну ж славу втратить, а той, хто бажає вічної — той таїть перед людьми свої чесноти і, якщо й битий буде, мовчить — і воістину такий чоловік мучеником є.

Коли ж минув тиждень, протягом якого щодня битий був святий і багато перетерпів болю, довідався Самона-патрицій, що в непокорі перебуває мученик, знову сів на судищі і, поставивши його перед собою, поглянув з гнівом і мовив: "Найнечестивіший із людей, доки будеш таїти підступ у серці своєму? Розкажи нам, хто ти і звідки". Відповів йому блаженний: "Таких, що содомські діла творять у таємниці, як же ти, насправді найнечестивішими називати годиться". Самона ж у такому викритті великого сорому сповнився, соромлячись тих, що перед ним стояли. Розпалився люттю і гнівом великим, звелів принести ремені, зв'язати назад руки преподобному і, обв'язавши міцно ребра його і праву ногу його назад до ребер прив'язавши, повісити його стрімголов на перекладині однієї хати — перснем своїм запечатав двері хати тої і так залишив його висіти, допоки скаже, хто він і звідки. Усі ж, що там були, нарікали потай на Самона, гнівливим і окаянним його називаючи через таке катування, яке невинному чоловікові чинив. І висів так святий три дні і три ночі. Через три дні кат, прийшовши, відчинив двері і побачив мученика, що висів. Бачив же лице його світле, наче зовсім не страждаюче, дивувався і, ближче підійшовши до нього, сказав: "Хто ти і звідки, чи не покарала тебе мука ця?" Блаженний нічого не відповідав. Тоді кат наказав зняти його з перекладини і розв'язати. Коли розв'язали святого, став тілом здоровий — зцілювала його благодать Христова, і жодних ушкоджень не зазнав. Усі ж вельми дивувалися і чудувалися. Самона сказав: "Чи не добре я казав, що волхвом є цей чоловік, ось-бо анітрохи тіло його не болить. Але я швидко знищу чарівну його силу, прикличте мені годувальника звірів". Коли той прийшов, сказав: "Приготуй на завтра лева найлютішого, не давай йому сьогодні належної їжі, щоб голодний був. І побачимо волхва цього, чи лева здолає". Коли ж настав ранок, зібралося багато люду на видовище, і лева страшного випустили, ревів вельми з голоду. Привели туди святого, кинули левові на поїдання. Лев же, бачивши преподобного, почав тремтіти і, прийшовши, ліг і валявся перед ногами його, наче вівця незлоблива, що всі дивувалися і "Господи, помилуй" взивали. Підійшов же преподобний до лева, погладив його правою рукою своєю, взяв його за вухо і вивів геть, проголошуючи до тих, що там стояли: "Ось ягня ваше, ось ягня". Але й після такого чуда ніяк не хотів Самона-иншородний зрозуміти, що той чоловік, якого він мучить, є Божим. І звелів святого вночі в морі утопити. Тому слуги, взявши мученика у третю сторожу ночі, везли човном на море і, в безодню зв'язаного вкинувши, повернулися. Велінням же Бога, який охороняє святих своїх, зразу два дельфіни морські, взявши преподобного на хребти свої, винесли на берег, який називався Євдоми, було ж то сьоме передмістя константинопольське, і там його на сухому посадили. Раптом розв'язалися йому руки і ноги і, вставши, він пішов до града. Не відчинені ще були Золоті ворота, і сів при них, хотівши трохи перепочити. Тим часом прийшов туди один чоловік, хворобою трясовиці одержимий, і стогнав від хвороби. Змилосердився над ним преподобний, поклав на нього руку і, помолившись, зцілив його. Бачив же чоловік себе зціленим, впав у ноги преподобному і просив його, щоб ішов з ним у дім його, був же чоловік той один із менших, неславних громадян на ім'я Иоан. І йшов з ним преподобний, радіючи. Иоан же з дружиною своєю прийняв його люб'язно, і коли надійшла година обіду, поставив перед ним трапезу, і їли, веселячись. Розповів же Иоан жінці своїй, що зцілив його преподобний прикликанням імени Христового, і зраділа жінка вельми через такого гостя, що сподобилася угодника Божого прийняти в домі своєму, була-бо вона вельми христолюбива, і гостинна, і в страху Божому жила, ім'я ж їй Олена. Тоді Йоан і Олена, жінка його, почали просити святого, щоб сказав ім'я, хто він і звідки. Відповів святий: "Звідки я є, не треба нині говорити, про те пізніше довідаєтеся, нині ж хочу піти задля молитви в монастир нерукотворної ікони Пресвятої Богородиці, яка сама від себе написалася". І вставши, пішов з ним разом Иоан. Закінчивши там свої молитви, знову у дім Йоанів, на прохання його, повернувся. Надокучали ж святому постійними проханнями Иоан і дружина його, щоб розповів їм про себе. Він же сказав: "Я є той, кого Самона-патрицій вчора в безодню морську вкинув, але Господь мій, Ісус Христос, Йому ж з юности своєї служу, лише Він знає, яким чином зберіг мене неушкодженим". І сказав їм своє ім'я, що Василій називається, і розповів усе за порядком, що йому зробив царевий патрицій. І дивувалися, слухаючи. Чули ж про нього і раніше, як мучив його Самона і як не пошкодив його звір, мовилося-бо про те в цілому граді. Тоді просили його, щоб перебував з ними в домі їхньому протягом усього часу життя свого, і погодився на те святий. Влаштували йому храм молитовний, і світильник, де звичайно хвали Богові возсилав. Хто ж може передати слізні його потоки, які проливав у молитвах до Бога? Хто коліноприклоніння його порахує? Хто всенічні чування переповість? Без сну-бо провадив усі ночі. Ще ж і про добрі його звичаї хто розповість детально? На гнів ніколи ж не зрушився, як стовп непохитний. Лагідний був, як Мойсей і Давид другий, тихий — як Яків, милостивий більше, ніж Авраам: той-бо з великого багатства свого милостиню робив, цей же з убогости своєї, яку Бога ради терпів, добродіяв жебракам доволі: що подавали йому христолюбці, те він зразу роздавав нужденним. Коли перебував же Василій святий у того христолюбця Йоана, почали приходити до нього люди: одні задля користи, инші ж приносили недужих своїх задля зцілення. На них же руки свої кладучи і молитву творячи, преподобний їх зцілював, благодаттю Христовою. І славним стало його життя у граді тому, і багато не лише з народу, але й зі знатних громадян і вельмож до нього приходило. Мав же і прозріння дар, і коленого, хто до нього приходив, провидів таємні діла, добрі ж і погані, і, наодинці викриваючи грішників, багатьох навернув до покаяння. Провіщав і майбутнє, і передрік пророчо те, про що зараз наступне явить слово.

Коли помер цар Лев, тоді і брат його Олександр через один рік помер. Залишився на царюванні син Лева Константан, якого називали Багрянородним, з матір'ю Зоєю. А тому що Константан ще малий був вельми, приставлені були до нього хранителі та урядники царства: Миколай, патріярх Царгородський, і кирополат Иоан, якого кликали Ґарида. їм доручено було керувати всіма ділами царськими, допоки молодий цар віку не дійде. Тим часом напали варвари на Грецький край і, полонячи, спустошували землю навколо Царгорода. І не було нікого, хто б зібрав військову силу і вийшов на війну проти варварів, що напали. І було Грецьке царство у збентеженні і біді немалій. Народ же царгородський нарікав на патріярха Миколая, що недобре радив і керував царством. Тому Миколай, порадившись з иншими вельможами, написав до східного воєводи на ім'я Константан, якого кликали Дука, щоб у царствуючий град прийшов, прийняв скіпетр і разом із Константаном, молодим царем, який малим був і в палатах царських виховувався, він, яко муж міцний і хоробрий у битвах, виступив проти иншородних. Був-бо насправді муж той Константан Дука вельми хоробрий і непереможний воїн, страшний противникам, які й самі багато про те розповідали, що бачили, як зі зброї Константинової, як і з ніздрів кінських вогонь виходив і на них кидався, опалюючи і проганяючи їх, що не можна їм проти лиця його стати. Не таїв же і Константан тої благодаті, даної йому від Бога, говорив-бо: "Коли я спав колись у юності своїй, стала переді мною жінка одна пресвітла, у царську багряницю одягнена, і кінь вогненний при ній, і зброя на коні вогненна, і переконувала мене, бо не хотів і боявся, озброїтися тією зброєю вогненною і на коня вогненного сісти. І коли я те зробив, сказала до мене: "Хай жахаються тебе вороги Божі і кривдники Сина мого, як віск хай тануть від лиця твого". Те мовивши, пішла". Це про себе розповідав муж той. Коли до нього послання патріярхове про прийняття царства прийшло, відмовлявся, кажучи, що недостойний ані не здатний до такої високої влади. Але й знову від патріярха і цілого синкліту прийшло послання до нього, прикликаючи його на царське достоїнство. Він же відписав до них: "Не годиться мені перед Христом, Господнім царем, рівнятися із земним, якщо він і малий літами, і грішити перед Богом моїм. Ще ж боюся, чи нема у вас якої зваби і підступу і чи не хочете мене згубити". Таку відповідь від нього прийнявши, патріярх і вельможі царгородські утретє послали до нього, кожен осібно написавши своє потвердження, присягаючи чесним деревом животворного хреста Господнього, що не звабливими душами, але простими серцями прикликають його на співцарювання юному цареві. Він же, повіривши присязі їхній, пішов до Царгорода з домашніми своїми, і зустріли його вельможі і громадяни з почестями і славою великою. Був же його прихід до града зранку, коли засяяло сонце. І було знамення недобре, яке сповіщало йому смерть через убивство. Сонце-бо ясно світило, і дощик малий пішов — краплі ж були криваві, падаючи на землю. Миколай же патріярх і співрадники його, бачивши прихід і почесну від людей зустріч Константина Дуки, змінили на иншу раду свою і замкнули царські входи, не даючи йому прийти до царя і до матері царевої. Він же на площі біля іподрому поставив шатро своє, і приходили до нього вельможі і громадяни щодня, кланяючись йому і царем його називаючи. Деякі ж із & намет. вельмож, познайомившись зі святим Василієм і любов до нього маючи, прийшли до святого, питаючи його осібно, який має бути кінець початому ділу. Святий же з плачем повідомив їм, що не мине й трьох місяців і кривавий кінець буде прикликаному на царство Константинові Дуці і всім, хто його тримається. Кажучи їм те, блаженний ридав невтішно і безперестанно аж до знемоги. Тому вони, замкнувшись у домах своїх, у мовчанні пребували безвихідно, чекаючи зі страхом кінця провіщеного. Знову два брати рідні, сини одного вельможі, обидва саном протоспатарії, до святого прийшли і спитали його, кажучи: "Чи добре нам ходити на іподром до новонареченого царя і признаватися до нього?" Святий же відповів їм зі сльозами: "Діти, не ходіть туди, якщо-бо признаватиметеся до нього, то один через убивство меча помре, другий через відрізання вух і носа постраждає і на посміх буде тим, що бачитимуть його, ціле своє життя". Вони ж не зважили на слова святого, пішли на іподром і до новонареченого цар призналися. І сталося через два місяці. Константан Дука, патріяршою присягою і цілого синкліту запевненнями і просьбами на царство прикликаний, бачивши себе звабленим і осміяним, хоч і міг помститися за себе, бо хоробрий у битвах був і мав за собою багато воїнів і людей, міг-бо силою воїнською і народною замкнені розбити входи й увійти в царське чи обсісти град на довгий час і не пустити необхідного для їжі, тоді й самі шукали б милости в нього і вхід безборонний відкрили б йому, — не хотів, як муж благочестивий і богобоязливий, щоби хтось через нього погано постраждав, ані не шукав, щоб кривавим шляхом зійти на ступінь царський. На Бога покладаючись і на присягу патріяршу і боярську уповаючи, радився зі своїми, аби піти без боротьби і зброї в царське мирно, через мідні ворота, їх єдиних зламавши, бо замкнені були міцно. І казав: "Якщо нас приймуть лагідно, добре буде, якщо уб'ють нас — дадуть за нас відповідь перед Богом, перед Ним же судитися мають, що проханнями і присягами нас, хоч ми й не хотіли, звабили". Те мовивши, поклав присягу на всіх, що з ним були, аби жоден з них не смів висунути меча свого або стрілу на лук покласти проти тих, що чинитимуть їм спротив. "Щоб жодної, — казав, — людини християнської ні єдина крапля крови не пролилася через мене". Таку раду вчинивши і присягу утвердивши, прийшли до мідних воріт. Коли їх насилу відчинили і йшли мирно до царських палат, зразу проти них, велінням патріярха і його співрадників, приготовані для того стрільці почали стріляти і поранили багатьох. І поранений був Дука стрілою в ребра під правою рукою сильно, і клякнув на землю, від болю стогнучи. Тоді палатні зброєносці, їх же багато на те було зібрано, кинулися з оголеними мечами на тих, що входили мирно і не боронилися, і почали стинати їх, наче стебло, й убили Константина Дуку, і сина його, й инших багатьох, а тих, які кинулися втікати, схопили живими і в ту ж годину всіляко їх карали: одних розтинали пополовині, инших же на деревах перед воротами градськими вішали, а иншим носи і вуха відрізали і жили перетинали. І впало тоді з Константаном Дукою невинних мужів до трьох тисяч. Тоді й тих двоє братів протоспатаріїв, які приходили до святого Василія, постраждали, за пророцтвом преподобного. Одному-бо голову відтяли, а другому відрізали вуха й носа. Тоді убитому Дуксові воїни відтяли голову, також і синові його, і принесли до Миколая-патріярха і до його співрадників. І дав патріярх дари тим, що убили Константина, голову ж його звелів на списі носити по цілому граді на наругу, а тіла убитих мечем в море вкинути. Таке кровопролитття неправедне відбулося в той час у Царгороді, і осквернився град кров'ю мужів невинних, які, наче Авелі, взивали до Бога із землі на убивць своїх. Так не від меча иншородних супостатів, але від меча єдиновірних і однодумних, колишніх друзів і братів, впав сильний воєвода Константин Дука, царем названий, славний хоробрістю воїн, Богові угодний і народові любий. Загинув через підступ порушників присяги і безсовісних поганих чоловіків, проте душа його праведна оселилася на лоні Авраама праведного, також і душі инших, які з ним постраждали, сподобилися милости Божої, що сповістилося таким чудом. Над повішеними тілами, допоки висіли, видно було кожної ночі зорі, які сходили і над головами їхніми пресвітло світили аж до сходу сонця, що було виразним знаменням того, що невинно постраждали і що душі їхні оселені у світлостях святих. Це ж тут розказане, аби показати пророчий у преподобному отці нашому Василію дух, що передречене від нього збулося. Ще ж й инші, подібні до першого, пророкування його підуть за цим.

Возведений був у співцарювання юному цареві Константанові Багрянородному, задля управління царством, Роман патрицій. Той, коли досягнув віку цар Константин, дав йому в подружжя доньку свою Олену. Був же й сам Роман вінцем царським увінчаний. Мав же й иншого зятя, названого Сароніта, саном патриція, який пишався славою і багатством своїм, але думав лукаве в серці своєму: як би царя Константина згубити, собі ж захопити скіпетр царський. Поблизу ж двору Саронітового був дім того христолюбця Иоана, в якого ж перебував преподобний отець наш Василій. Прозорливими очима преподобний передбачив лукаві наміри Саронітові, казав собі: "Бачиш окаянного, який у серці своєму складає богопротивні ради. Але йду й викрию його, може, зупиниться в безумних своїх починаннях". Одного-бо дня Сароніта з дому свого на коні з великою погордою виходив і до царських ішов палат. Перейшов його святий на дорозі і голосно почав до нього говорити: "Чому серце твоє думає лукаве на Христове насліддя? Нема в тебе частки в жеребі царському, зупинися і не трудися марно, щоб не прогнівався на тебе Господь, бо втратиш і ту, яку, здається тобі, маєш, честь патриціянську". Це чувши, Сароніта люті великої сповнився і кинувся на нього, бив його батогом, який тримав у руці, по голові і, багато ран наклавши і словами докоривши дошкульними, пішов своїм шляхом. Блаженний же Василій терпеливо те витримав, а наступного дня знову перестрів його, коли той з дому виходив, і такими ж, як і вчора, словами викривав його. Той же звелів слугам своїм схопити святого і вести його в дім свій, допоки він з палат царських повернеться. Коли ж повернувся, звелів приготувати тернові палиці, і, поставивши перед собою святого, сказав до нього: "Скажи мені, поганий старче, який біс тебе напоумив з таким зухвальством зустрічати мене і таке перед усіма на мене говорити? Чи не знаєш, що зятем я є царевим і першим у палатах царських, і багатства в мене незліченно, як піску на березі моря? У мене рабів, і маєтків, поля, стад кількість несказанна, срібла ж і золота незліченно, ще ж і слава велика, і честь від Бога, і від царів, і від усіх вельмож мені дається. Ти ж, найгірший старець і найжебрущіший жебрак, як посмів з такими докірливими і викривальними словами мені перед усім народом докоряти? Кажи мені швидше, ніж передам тебе смерті". Відповів йому блаженний: "Що ж? Вважаєш таємною ту облуду свою і лукавство, яке ховаєш у серці своєму? Сам Господь відкрив мені, що маєш намір посягнути на царство. Але покинь те своє бажання і не навчайся злого на Христа Господа, свідчу-бо тобі, що коди не полишиш недоброї своєї ради, прогнівається на тебе Господь вельми і знищить із землі пам'ять про тебе незабаром". Тоді розпалився люттю безумний Сароніта і лицем закам'янів, звелів святого, простягненого на землі, бити палицями нещадно, говорячи до слуг: "Бийте його добре, допоки не зникне з нього дух лжепророцтва". І битий був святий, наче дерево німе й бездушне, нічого не відповідав, ані тілом не порухався, ані не застогнав, й иншого нічого не було чути, лише биття палиць. Тоді, ледь перестати звелівши, замкнув страждальця в тісній в'язниці. Зранку ж вивів знову, щоб бити його воловими жилами без милости, і знову замкнув у путах. На третій же день обідав і упився — знову святого вивівши, звелів палицями бити жорстоко. Коли битий був преподобний, відчинені були ворота дому Саронітового. Благочестива ж жінка Олена, дружина Иоанова, йшла там недалеко і бачила, як били преподобного Василія, побігла швидко у дім той і впала на битого святого, закричала з гіркими сльозами і мовила: "Мене, грішницю, бийте, а цього світила мого, батька мого духовного і пастиря залиште! Мене замість нього убийте, а його відпустіть!" Звіроподібний же той чоловік Сароніта казав з люттю до слуг: "Бийте і цю, якщо вона того бажає. Думаю, що то коханка його". І били її доти, допоки, думали, стала вона бездушна. І звелів окаянний, взявши її за ноги, виволочити за двір, наче пса мертвого. Преподобного ж отця ременями за таємні його уди причепили і повісили — до п'ятисот ран від ударів худоб'ячими жилами завдали. Усе ж те терпів святий доблесно, укріплював його Бог. Тоді, відв'язавши, знову в ув'язненні замкнули. І тої ночі бачив Сароніта сон, який прознаменував згубу його. Був же сон той такий. Дуба бачив високого вельми і розлогого. На його ж вершечку ворон гніздо своє мав і накривав крилами своїх пташенят. Тоді бачив двох якихось чоловіків із сокирами, які до дуба прийшли і зрубати його хотіли. Сказав же один до другого: "Ворон той, багато каркаючи, не дає цареві заснути спокійно". Відповів другий: "Але й улюбленцеві Божому Василію погано дошкуляв". І почали підрубувати дерево. Коли воно впало на землю, прибігли якісь люди, у старе лахміття одягнені, взяли гілки впалого дерева й кидали у вогонь. Бачив же там і Василія преподобного, який при порубаному дереві стояв і казав: "Кожне дерево, яке не родить доброго плоду, буде зрубане і в вогонь вкинене". І звернувся преподобний до нього з мовою своєю, кажучи: "Чи не казав я тобі: покинь погане починання своє, щоби ту, яку маєш, висоту не згубити". Збудився ж зі сну Сароніта окаянний, відчув, що погано захворів. Про побачене ж розмірковував собі і був у страху і печалі. І зразу послав розв'язати святого з пут і відпустив його. І прийшов преподобний у витальницю свою. Його ж побачивши, Йоан зрадів вельми і, бачивши його люті рани, плакав, також і всі, що любили його, чувши, що відпустили святого, зійшлися в дім Иоановий, радіючи і плачучи. А дружина Йоанова — Олена блаженна — після биття того немилостивого була хвора, швидко померла. Але й окаянний Сароніта не встав із хвороби своєї і через мало днів помер, і збулися його сон і пророцтво Василія святого.

Невдовзі благочестивий той муж Йоан, служачи преподобному, до Господа відійшов, і залишився святий Василій сам у домі його. Приходило до нього багато, приводили і приносили недужих своїх, і зцілював їх святий молитвою своєю, також і жебраків багато сходилося до блаженного, бо він роздавав їм усе, що приносили йому христолюбці, і не залишав собі нічого до завтра. Після цього громадянин один благочестивий і боголюбивий на ім'я Константин, на прізвисько Варвар, проханнями багатьма і сльозами впросив преподобного Василія прийти до нього і перебувати в домі його, і влаштував йому келію окрему і безмовну. І як колись шунамитянин святому Єлесею-пророкові, так муж цей угодникові Божому Василію поставив ложе, і трапезу, і престол, і свічник. І доручив одній із домашньої своєї челяді старенькій служниці, чесній і добродійній, яка багато років у вдівстві цнотливо і богоугодно жила, на ім'я Теодора, щоб служила чоловікові Божому. Вона-бо мала хатину свою поблизу хатини преподобного, служила йому ревно, як ангелові Божому. Якщо ж приходив хтось, бажаючи бачити святого і розмовляти з ним, вона про того, хто прийшов, сповіщала блаженному. Він же зі своєї келії приходив у хатину Теодори, того, хто прийшов, приймав і відпускав. Кожного-бо дня був у хатині Теодориній, приймаючи і повчаючи тих, що приходили, і зцілював хворих, й утішав жебраків, які збиралися до нього, поданням потрібного, яке йому ті, що любили його, приносили. А увечері у свою відходив келію сповнювати звичні до Бога молитви. Стало ж ім'я преподобного Василія славним у цілому Царгороді, і шанували його не лише миряни, але й духовні. Бо й ченців багато, і єреїв, і святителів відвідувало його, користь і допомогу від нього приймало. Бояри ж і князі просьбами кликали святого в доми свої і щоб відвідав недужих їхніх, і щоб помолився за них. І там, де приходив святий до хворих, зразу клав на них руки з молитвою, зцілював їх і бісів проганяв словом. Погані ж звичаї виправляв і наставляв на чесноти, не лише медоточивих слів навчаючи, але часом і викриваючи грішників, — усе-бо для нього було явним від Всевидця Бога.

Колись у царські палати прикликаний був, царя Романа на осібному місці викрив у сріблолюбстві великому і в непогамовності до жінок, бо з багатьма осквернився. Цар же не лише не розгнівався на нього, але й покірно викриття те прийняв і виправити життя своє обіцяв. Також і Анастасію, патрицію найголовнішу, викриваючи у таємних прогрішеннях, що часом траплялися, на покаяння наставив і, кончину її передбачивши, возвістив. Цариці Олені, дружині царя Константина Багрянородного, прорік, що має народити доньку, потім сина, який виросте і воцариться, що й було. Дала ж йому цариця золота багато, але він навіть торкнутися до нього не хотів. Цариця ж просила його ім'ям Пресвятої Тройці, щоб узяв, скільки хоче. Святий же, золоті пальцями своїми узявши, дав старенькій Теодорі, служниці своїй, яка стояла там. Хтось, біля цариці стоячи, казав святому: "Дай, отче, більше старенькій тій". Відповів їм святий: "Діти, не потребуємо багато терня, коле-бо справді руки наші". Цариця ж сказала йому: "Справді, чесний ти отче, Христа одного полюбив і чужим суєтному світові цьому зробився, але згадуй нас у прихильних своїх молитвах". І відпустила його з миром. Тим часом познайомився з преподобним Василієм Григорій-мирянин і став йому наче учнем і очевидцем багатьох його чуд, а після того і написав його житіє вельми розлого. Тут із нього скорочення зроблене. Той Григорій, коли вперше до святого прийшов, то почув, що його на ім'я покликали, хоч ніколи не бачив його і не знайомий йому був, — щедрий дар ясновидства мав блаженний старець, і не лише несвідомі діла, але й помисли серця людського одкровенням Божим бачив. Розповів Григорію все, що той собі колись думав. Черницю одну брехливу, яка в нечистоті і волхвуванні жила, викрив і розповів про таємні її беззаконня, і згубу її передрік. Пресвітер один прийшов відвідати святого, приніс йому в дар яблука, і, коли обідали, думав собі пресвітер, скільки він мідяків на яблука витратив, і сказав йому святий: "Що думаєш, брате невідаючий, скільки витратив на фрукти? Від мене довідайся і не труди помислу свого: десять мідяків дав ти за яблука". Пресвітер, те чувши, затремтів, дивувався прозорливості старця і благословив Бога, що такого має угодника у дні свої. Винопродавець один, знайомий святого, бачивши, що в зубожіння приходить, прийшов до преподобного, просячи його, щоб відвідав його дім і своїм приходом і молитвами поблагословив винницю його. Коли прийшов святий, прийняв його виноторговець, як же належало, і убогих багато на обід покликав. Тоді увів його до винниці, щоб благословив посудини з вином. Преподобний же старець, благословляючи амфори, прийшов до одної посудини, яка вміщала в собі близько п'ятнадцяти мір вина, і сказав до виноторговця: "Справді, брате, всі посудини твої я благословив Ім'ям Ісуса Христа, цю ж амфору розбити маю". Виноторговець просив святого, кажучи: "Ні, отче, не розбивай, але благослови і її, бо бачу, що торг мій маліє і винен я багато позикодавцям. І боюся в останню бідність впасти". Сказав святий: "І я все те знаю, проте посудину цю розбити хочу, щоб від великої тебе біди врятувати. Через те-бо і прийшов сюди".

Знову сказав виноторговець: "Голову мою краще розбий, отче, аніж посудину цю". Святий же, побачивши колоду велику, що поблизу лежала, взяв її і почав розбивати посудину ту. Коли була розбита амфора, пролилося багато вина. Ті, що стояли там із сумним виноторговцем, сусіди його і друзі, бачили те, що відбувалося, почали обурюватися, образливе на блаженного отця думаючи. Преподобний, зрозумівши духом незадоволення їхнє і помисли, взяв тростину, що там трапилася, запхав на дно посудини, де було ще трохи вина, і витягнув звідти змія, який був на три лікті довжиною, набряк і смердів, і сказав до всіх: "Нащо ображаєте мене, о діти, в серцях своїх, наче я щось недобре зробив? Бачите змію цю? Якщо б, не знаючи того, пили з вина цього і померли б? І в яку біду впав би чоловік цей? Чи добре вам було б, якби так сталося? І чи не зробив я добре, розбивши цю посудину?" Це сказавши, святий кинув змію на землю. Виноторговець же і ті, що з ним, припали до ніг його чесних і просили прощення. І з тої години благословився дім виноторговця того всілякими щедротами багато, молитвами Василія преподобного.

Дата добавления: 2015-06-04