Житіє преподобного отця нашого Теодора, архимандрита Секеотської обителі, єпископа Анастасіопольського 2 страница

Після цього чоловік один у дні П'ятдесятниці привів жінку свою, яку мучив біс, і коли преподобний заборонив нечистому духові, закричав той, кажучи: «О скруто, чому гніваєшся на мене, залізоїдче? Чи я винен? Нехотячи, увійшов я в неї, посланий від Теодора-волхва, прозваного Карапос, який у селі Мазамії живе». Угодник же Божий іменем Ісуса Христа заборонив бісові, вигнав його з жінки тої.

І того ж року в місяці червні люди з вищеназваного села Мазамії, чувши про чуда, які угодник Божий Теодор творив, прийшли до нього, просячи зі сльозами, щоб прийшов до них і відігнав пругів, які, наче хмара, найшли на ниви і вертогради їхні. Преподобний же, йшовши з ними, увійшов у церкву їхню і заночував на молитві. Зранку ж пішов з литією в поле, на ниви, і, взявши трьох пругів в руку свою, молився за людей до Господа. І під час молитви померли пруги в руці у нього. Він же, подякувавши Богові, сказав до людей: «Повертаймося до церкви, діти, скоро-бо явить нам Господь милість свою». Повернувся до церкви святий, відправив Божественну Літургію, і зранку побачили люди всіх пругів вимерлих. Те бачивши, волхв Теодор Карапос, який перебував у тих місцях, зрушився на святого, уже-бо й раніше гнівався на нього за вигнання біса з жінки, його ж той волхв у неї вселив. Гнівався на святого волхв той і, заздрячи чудотворній у ньому Божій силі, прикликав підручних собі бісів і звелів їм, щоб ішли замучили Теодора Секеота до смерти. Вони ж, коли йшли, не могли наблизитися до нього, бо мав весь час молитву в устах своїх, і чекали, поки засне. Але й коли заснув святий, благодать Божа від нього виходила, наче вогонь, що опалював і проганяв бісів. Вони ж знову верталися, кидалися на преподобного, але і знову, опалювані і гнані, поверталися із соромом до того, що послав їх. Той же дошкульно докоряв їм, кажучи: «Справді нічим є сила ваша: якщо до сплячого наблизитися не могли, то як зробите йому щось, коли чуває?» І повідомили біси, кажучи: «Коли наближаємося до нього, полум'я вогненне з уст його виходить й опалює нас, і не можемо терпіти». Волхв же більшим гнівом розлютився, заздрістю злостячись, отруту смертельну в рибину вклав і послав ту рибину в дар преподобному. Угодник же Божий, благодаттю Христовою бережений, коли у звичний собі час трапезував, скуштував з тої риби, і не зашкодило йому. Тому волхв той Теодор Карапос дуже дивувався, Божу силу, а неміч бісівську пізнав, розчулився душею і, прийшовши до преподобного, припав до ніг його святих, сповідаючись зі своїх гріхів зі сльозами. І спалив ворожбитські свої книги і діл сатанинських відрікся, прийняв святе хрещення і став рабом Ісуса Христа вірним.

Коли повернувся преподобний до своєї обителі, трапилося йому у хворобу важку впасти і сподівався смерти: бачив-бо святих ангелів, які до нього прийшли, і думав, що вже хочуть взяти душу його. Плакав тому і ридав, неготовим себе до відходу називаючи. Була ж над ним ікона святих лікарів безкорисних Косми і Дем'яна. Вони явилися йому у видінні і, за звичаєм лікарським, оглянули жили на руках його, розмовляли між собою, наче не маючи надії на його життя, бо сила вже виснажилася. Сказали до нього: «Чому плачеш і сумуєш, брате?» Відповів хворий: «Бо не покаявся я перед Богом, Господом моїм. І через те, що залишаю мале це стадо, ще не скероване на шлях досконалий, що багатьох настанов ще потребує». Сказали до нього святі: «Чи хочеш, аби вмолили ми за тебе Бога, щоб продовжив тобі час життя?» Відповів хворий: «Якщо те зробите і випросите мені час для покаяння, то багатьох благ для мене будете причиною і здобудете винагороду за покаяння моє». Святі ж, звернувшись до ангелів, просили їх, аби почекали трохи, допоки підуть до Царя і Бога, попросять Його за Теодора. Коли ангели обіцяли почекати, пішли святі страстотерпці Косма і Дем'ян до всесильного царя Христа, Бога нашого, який додав колись п'ятнадцять років Єзекії, і впросили Його продовжити роки Теодорові, повернулися швидко, маючи посеред себе юнака, до ангелів тих подібного, але славою світлішого. Він до ангелів сказав так: «Залиште Теодора в живих, впросили-бо за нього спільного всіх Владику і слави Царя, і звелів йому бути в тілі». І зразу святі ангели зі світлим цим юнаком на небо відійшли, святі ж Косма і Дем'ян сказали до Теодора: «Встань, брате, і послухай для себе і стада свого: благий-бо і милостивий Владика наш прийняв за тебе молитви наші й дарував тобі життя, аби робив їжу не гинучу, а таку, що перебуває в житті вічному, і багатьом душам спасення влаштував». Коли йому це сказали святі лікарі, стали невидимі. Блаженний же Теодор, до тями прийшовши й цілого себе здоровим відчувши, встав зразу і приніс хвалу Богові і з більшою ревністю віддавався псалмоспівам і постові. Благодаттю ж Божою, йому даною, чуда робив, зцілював хвороби різні і проганяв бісів словами. Розійшлася слава про чуда його всюди, багато хто дивувався і розчулювався, покидав доми свої і до нього в чернецтво приходив. А ті, що отримували зцілення від нього у хворобах своїх, зазвичай уже не хотіли без нього залишатися, перебували в нього й монастирським служили потребам. Тому братів багато зібралося, склався монастир гарний, преподобний же Теодор архимандритом був монастиря свого. А тому що церква святого великомученика Георгія була мала й не могла всіх на звичні співи вмістити, подбав преподобний, щоб иншу церкву недалеко збудувати, в ім'я святого архистратига Михаїла, просторішу, і для братів там мешкання влаштував, учня ж свого Филумена послав до єпископа Анастасіопольського, аби прийняв хіротонію в пресвітерство й ігуменом того монастиря поставив, сам безмовності віддався. Була ж потреба в посуді срібному для служіння Божественної Аітургії, бо до того часу в кам'яному мармуровому посуді божественні в монастирі його здійснювалися таїнства. Послав тому преподобний диякона свого у царюючий град Константинополь купити посудину срібну для священнослужіння. І коли куплену чисту, надзвичайно майстерно виготовлену, до нього принесли посудину, відкинув її святий, не хотів у ній літургісати: бачив-бо її мисленими очима чорною, і смердючою, і непридатною. Диякон же хвалив посудину, що з чистого срібла й добре виготовлена. Але преподобний сказав: «І я бачу, о дитино, що посудина зі срібла доброго і гарно зроблена, але иншою якоюсь невидимою нечистотою осквернена. І якщо не віриш мені, то клякнімо до молитви, хай відкриє Господь душевні твої очі, і побачиш». Коли-бо, клякнувши, помолилися, тоді не лише диякон той, але й всі, що там були, брати побачили, що посудина та чорна, наче вугілля, з печі вийняте, і здивувалися. Коли ж диякон взяв посудину в руки, зразу, як же і раніше, виглядала вона знову чистою і світлою, і поніс її до Константинополя до золотаря, в якого її купив. І розповів йому, чого відкинув її Теодор преподобний. Золотар же питав себе про срібло те, звідки йому дісталося, і згадав, що було воно з прикрас якоїсь блудниці, від нечистого її прибутку, і дивувався прозорливості отця преподобного і прощення просив. Посуд-бо той взяв, инші, найчистіші, без плати дав на церковну потребу посудини, молитов святих за себе просячи. Диякон приніс те в монастир, розповів отцеві і братам, з якого срібла була посудина перша, і дивувалися прозорливості святого, прославляли Бога.

Тим часом люди зі села Вузійського, яке під Гратіянополем, прийшли до Теодора преподобного з такої причини. Міст кам'яний через потік у селі своєму будували, коли ж на близькому горбі каміння викопували із землі й тесали дошки, вийшло з викопаної ями багато бісів і напали на людей і худобу, і мучили, инші ж, як розбійники, засідки робили на шляхах, вражали тих, що там ішли. Просили тому преподобного, аби прийшов у село їхнє і вигнав від них ту напасть бісівську. Преподобний же пішов з ними, уповаючи на Бога, і, коли наближалися до села, ті біси, відчувши прихід його, виходили супроти них, кричачи: «О нужда, о біда, чому, Галатію покинувши, ідеш сюди, залізоїде? Знаємо, для чого йдеш, але не послухаємо тебе, як же слухають тебе духи в Галатії, бо жорстокіші ми й сильніші від них». Преподобний же заборонив їм, мовчати звелів. І зранку, зібравши людей, обійшов село з хрестами і литією, і на горб зійшов, належні молитви проливаючи до Бога довго. І зразу біси, які звідти вийшли, знову силою Божою були там зібрані під виглядом мух, і мишей, і зайців. Їх же всіх в яму ту загнав і знаменням хресним замкнув — так село те від напасти бісівської звільнив. Але й инші села, і краї, і доми подібним чином від нападів бісівських визволив і з незліченної кількости людей духів лукавих вигнав, і від імени його біси тремтіли.

Серед учнів преподобного було багато визначних мужів великих чеснот: Арсен Блаженний, який, у тісній замкнувшись келії, у мовчанні перебував, що третій день приймав їжу, трохи хліба і сирого зілля чи сочева, і води в міру, у святу ж Чотиридесятницю в суботу лише і в неділю їв, і то суху їжу. Подібне йому життя й инші два провадили — Євагрій і Андрій, які близько Арсена мали свої затворниці. Їхнім же святим життям преподобний Теодор вельми тішився і дякував Богові. Ті троє вирішили поклонитися святим місцям у Єрусалимі, просили отця, щоб відпустив їх із благословенням, і відпущені були, пішли. І коли були в Єрусалимі, відвідали всі навколишні лаври й монастирі відлюдні. Євагрієві полюбилося залишитися там і, увійшовши в Лавру преподобного Сави, свято жив, самими ділами показуючи себе учнем Теодора. Арсен та Андрій в Галатію до отця повернулися, просили його, щоб звелів їм в инші осібні місця відлучитися для мовчання. Андрій-бо, благословенням отчим, за вісім миль від монастиря оселився на горбі, що Вріяна називався. Арсен же у верхню частину Потамії пішов, вибрав місце, далеке від поселень людських. На ньому, розповідали, було бісівське житло, там помолився, кажучи: «Боже, молитвами отця мого Теодора впрошений, збережи мене, грішного, захисти від кривди бісівської і поможи мені угодити Тобі на місці цьому». Спершу збудував собі келійку дерев'яну і перезимував у ній. Тоді збудував стовп високий і, сорок років на ньому у великому терпінні провівши, відійшов до Господа. Ще ж і Єлпідій, настановою преподобного Теодора, немало в чеснотах досягнув, після кількох своїх років перебування біля отця до східного краю з благословенням відійшов, поблизу гори Синайської оселився і в мовчанні довго прожив, преподобницьки кончину прийняв. Місце те після нього синайські отці назвали Єлпідієвим мовчанням. Але й Леонтій, учень отця нашого Теодора, мужем був дивовижним, у відлюдництві поблизу міста Перматії безмовствував, пророчого дару сподобився, майбутнє провіщав, прорік про нашестя персів і про свою від них загибель, що й збулося. Коли не хотів він вийти зі своєї келії безмовности, убили його перси. Ще ж і Теодор, який на горі Драконійській постив, і Стефан при ріці Псилії, й инших багато учнів блаженного отця нашого просіяло добрими ділами, одні при ньому жили, инші в різних пустельних місцях оселялися.

Прийшло ж до преподобного Теодора бажання знову відвідати святі в Єрусалимі місця. І, взявши двох учнів своїх, пішов. У той час в Палестині, де лежав Єрусалим, бездощів'я було і посуха велика, і були всі там, люди ж і худоба, у скруті великій через брак води: висохли-бо всі криниці й колодязі, де вода збиралася. Багато ж молилися люди, просячи дощу від Бога, та не отримували проханого, бо Господь благодать ту угодникові своєму Теодору беріг, для того й привів його до Палестини. Були ж там деякі з Галатійського краю, що знали преподобного Теодора і його чудотворення. Вони часто серед людей казали: «Знаємо одного святого отця у краю нашому, який може одною молитвою наповнити дощем всю вселенну, як же колись Ілля-пророк». Коли ж преподобний до Єрусалиму прийшов і поклонився життєтворному дереву хресному і життєносному Христовому гробу, пізнали його ті, що були з Галатії. І зразу розійшлася про нього вістка в цілому святому граді і в навколишніх монастирях і лаврах. Зібралося через те багато ченців і всі клирики великої церкви, обступили святого, радіючи через прихід його до них. І просили ім'ям патріяршим, аби випросив в Господа дощу для землі висохлої. Святий же відмовлявся, недостойним себе і грішним називаючи. Але вони казали: «Віримо, отче, що коли ти молитви свої з молитвами инших отців з'єднаєш, умилостивиться над нами Бог і пошле дощ на землю». І сказав до них святий: «Якщо так вірите, хай буде вам за вірою вашою». Відправив литію, і коли з хрестами люди йшли, сказав до них святий: «Поміняйте одяг ваш, о діти, бо змокнете. Скоро, за віру вашу, явить Господь милість свою». Коли були на одному за градом місці, звелів преподобний стати литії і підніс руки свої до неба, почав ревно молитися — і зразу з'явилася із заходу мала хмарка і за одну годину покрила ціле небо. Святий же, закінчивши молитву свою, велів литії швидко повертатися, щоб не змокнути. І раптом пролився дощ великий, понад міру, і втекли всі швидко в град до церкви, бо змокли дуже. Дощ же доти не переставав, допоки не напоїв всю землю достатньо. І наповнилися водою всі криниці, і колодязі, і долини. А преподобний Теодор боявся, щоб через таке чудо не славили й не вшановували його люди, утаївся від усіх і пішов із града з обома учнями своїми, і поспіхом пішов, у свій Сікейський монастир у Галатії повернувся. Але й у своєму краю в багатьох навколишніх місцевостях подібні чуда на прохання людей робив, дощі зводячи, благорозтворення повітря роблячи, земні й садові примножуючи плоди, повені й течію рік зупиняючи і передбачаючи те, що має бути.

Коли Маврикій-воєвода із Перської війни повертався через Галатію до Царгорода і до преподобного по молитву і благословення прийшов, прорік Теодор Святий, що скоро має царем стати. І коли те збулося, написав Маврикій-цар до пророка свого, до цього святого отця, просячи молитви за себе і за ціле царство своє. Додав і таке, аби просив у нього, чого хоче. Преподобний же Теодор послав до нього блаженного Філумена, написавши, аби дав трохи хліба монастиреві їхньому задля багатьох жебраків, які щодня до них приходять. Цар же написав до приставників своїх у Галатії, аби щороку монастиреві Теодоровому подавали пшениці по шістсот пудів, ще ж і посуд коштовний цар подарував церкві.

Бачив преподобний Теодор, що день за днем примножується його стадо і багато людей в монастир його задля молитви і зцілення приходить, — церкву святого великомученика Георгія, яка була дуже мала, розібрав, більшу збудував чудесно. Каменю-бо великому і непорушному звелів самому від себе зрушитися і йти з місця свого на инше місце. А коли з близького села Єварзії вапно негашене везли на будівництво церковне і найшла раптом хмара дощова в дорозі, і злякалися робітники, щоб не закипіла від дощу крейда й не попалила вози і худобу, — преподобний розділив хмару надвоє, і йшов дощ великий з обох боків дороги: на крейду і на вози жодна не впала крапля, доки до церковного будівництва не довезли і з возів не зняли. Коли будували церкву, помер єпископ Анастасіопольський Тимотей, який був після Теодосія, і йшли громадяни до архиєпископа Анкирської митрополії Павла, просячи його, щоб преподобного Теодора, архимандрита Сікеотської лаври, поставив єпископом града їхнього. І радий був архиєпископ, послав до блаженного Теодора, аби з честю привести його до нього. У той час преподобний, у печері своїй замкнувшись, безмовствував, віддався звичній молитві. Коли клир і громадяни анастасіопольські прийшли до нього з великим проханням, аби погодився єпископом їм бути, він ані чути про те не хотів. Однак ті насилу відчинили затвор, вивели його, хоч не хотів, і, в колісницю святительську посадивши, везли в Анкиру, радіючи і веселячись. Тому що плакали і ридали брати за отцем своїм, що відлучився від них, послав до них преподобний, кажучи: «Не сумуйте, брати, але повірте мені, не покину вас, нічого-бо на землі нема такого, що помогло б з вами мене розлучити».

Поставив-бо митрополит анкирський Павло преподобного Теодора єпископом Анастасіополя, хоч і не хотів той прийняти такого сану. Коли ж прийняв престол той, було одному знатному мужеві видіння: зірка пресвітла і превелика з небес на церкву зійшла і просвітила променями своїми не лише град той і край, але й усі навколишні краї і гради. Справді-бо, цей преподобний на престолі архиєрейському, як свіча на свічнику поставлений, світлом для світу явився, чудами незліченними й способом предивного життя свого просвічуючи і дивуючи піднебесну. Відвідував же часто свою Сікеотську лавру і втішав братів, і церкву святого великомученика Георгія, своїм старанням збудовану, освятив. Які і скільки чуд у час єпископства свого зробив, детально розповісти неможливо: подвоював-бо труди свої, маючи належну опіку про довірену собі паству. Проте багато через те сумував, що припинилася безмовність його, і мав завжди незмінне бажання в умі своїм, щоб покинути єпископство і знову на безмовність у монастир свій повернутися. Через декілька років знову захотів поклонитися святим у Єрусалимі місцям і, взявши двох братів із монастиря свого — Иоана-архидиякона і Мартина, вирушив з ними в путь. І, обходячи святі єрусалимські місця, не виявляв, що він єпископ, але наче простий старець ходив. Задумав же не повертатися, але там у якомусь монастирі оселитися, думав-бо, що через єпископський сан позбувся подвигів чернечих. Пішов тому в Лавру святого Сави, попросив для себе келію і перебував у ній, безмовствуючи, від празника Різдва Христового до Пасхи. Після Пасхи два ті брати, що з ним прийшли, Йоан і Мартин, ненастанно надокучали йому, щоб повернувся додому, але він не хотів їх послухати. Й одної ночі святий великомученик Георгій явився йому в сонному видінні, даючи йому в руку палицю, і сказав: «Іди швидко звідси, щоб ми повернулися на батьківщину, не годиться-бо тобі, батьківщину залишився, тут затримуватися». Сказав Теодор: «Не можу в батьківщину іти, бо єпископства не хочу». Сказав мученик: «Я тебе скоро звільню від єпископства, лише повернися, бо багато хто сумує за тобою». Таке видіння преподобного Теодора переконало, взяв він обох учнів і пішов у свій край. Коли наближалися до Галатії, увійшов до монастиря, що трапився йому на дорозі, названий Друнійським, супутникам своїм наказав не розповідати про нього, хто він. Монахи ж монастиря того, віддавна про преподобного Теодора чуючи чудесне, бажали його бачити. Не знаний-бо був преподобний ченцям тим, спочив у притулку монастирському, прийняв його гостинний Анікит. І коли питали в учнів про старця, хто він, казали, що з якогось краю далекого подорожує. Коли сидів преподобний за вечерею, поглянув на учнів, що їли зі смаком, голодні-бо були, і сказав до них: «Справді, діти, їмо, як галати». І через якийсь час знову те саме сказав. Почув це Анікит, подумав собі, чи не з галатійського краю той старець. І після вечері, коли лягав старець за звичаєм на землі для спочинку нічного, Анікит взяв осібно обох учнів і багатьма проханнями надокучав їм, щоб сказали йому, хто той старець. Сказали вони, що Теодор Секеот, чудотворець, Анастасіопольський єпископ. І зразу Анікит побіг сповістив ігумену Стефану і братам, і раді були через нього вельми, бо віддавна бачити його хотіли. Коли прийшов час утрені і старець, ставши, до церкви ішов, зустріли його у дверях церковних ігумен і брати і, припавши до ніг його святих, поклонилися як єпископові і чудотворцю і благословення просили. Впросили його побути в них днів декілька, аби насолодилися баченням ангелоподібного лиця його й наситилися медоточивих його бесід, — і перебував у них святий досить днів. Зразу розійшлася про нього вістка по цілому тому краю, і багато людей прийшло в монастир, несучи недужих своїх до преподобного, він же, благодаттю Христовою, усіх зцілював.

Прийшов преподобний у свою єпископію і звичними пастирськами трудами займався, думаючи ненастанно про те, як би покинути єпископство. Ще ж і блаженний Антіох-пустинножитель те йому радив, коли трапилося йому в нього бути, з Константинополя до себе повертаючись. Той-бо Антіох посланий був із краю східного до царя Маврикія просити про град, що Синофрин називався, аби захистив його від варварів. Був же Антіох мужем старим, мав від народження років близько ста. Шістдесят років не куштував вина ані олії, а тридцять років не їв хліба, лише сире зілля із сіллю та оцтом було його їжею і питтям вода. Того блаженного отця, який через галатійський край і Анастасіополь ішов, преподобний Теодор прийняв у себе радісно і чесно, і дав йому спочинок, і багато духовними бесідами утішався з ним. Сказав же блаженний Антіох про Теодора учням своїм: «Не бачив такого святого мужа ані не чув аж дотепер, відкрив-бо мені Господь життя його». Також і блаженний Теодор сказав про Антіоха до братів своїх: «У всій пустелі східній не бачив я такого раба Божого ані не чув про нього». У того преподобного Антіоха преподобний Теодор корисної просив поради, розповівши йому про намір свій щодо покинення єпископства. Антіох же преподобний похвалив його за те і радив скоро здійснити бажане. Після відходу Антіоха засмучений був угодник Божий через тих, що грабують неправедно маєтки церковні. До того ж і серед домашніх деяких у єпископії мав потаємних ворогів, від душевного ворога на заздрість і ненависть зрушених, які йому, таємно якось (з Божого допусту) отруту влаштувавши, дали — і лежав преподобний три дні безголосий і нерухомий, наче мертвий, і вже почала була по граді розходитися вістка про смерть святого. Через три дні явилася йому пресвята Владичиця наша Богородиця і сповістила причину хвороби його від отрути, таємно даної, і тих, що дали отруту, ненависників назвала, і, взявши з ручного обрусця три якісь зернятка, дала йому, кажучи: «З'їж їх і ніяк від того зла не постраждаєш». З'ївши-бо зерна ті, преподобний прийшов до тями й відчув себе цілого здоровим і, вставши, дякував Христу Богові і Пречистій Його Богоматері. Злісних же ворогів своїх не викрив ані не розповів нікому про них, але помолився до Бога, щоб не мав їм того за гріх. До святого ж великомученика Георгія весь час молився, аби скоро від єпископства звільнив його, як же обіцяв у видінні, коли з Палестини до Галатії повертатися не хотів. Не випадає замовчати й цього, що був встановлений в Анастасіополі податок: на трапезу архиєрейську протягом цілого року з маєтків церковних подавався — триста шістдесят п'ять золотих. З того податку преподобний Теодор лише чотирнадцять золотих на цілорічне своє трапезування витрачав, инше ж повертав святій Церкві. А ті инші подаяння, що приходили до нього звідкілясь, роздавав на милостиню. Хотів же конче покинути сан єпископський, спершу належну й довгу цілими днями творив до Бога молитву, щоб не було поставлено йому за гріх те його починання. І сповіщення від Бога про відпущення своє отримавши, зібрав весь клир свій і всіх громадян і сказав до них: «Знайте, брати, що ви мене насилу з монастиря витягли, ярмо єпископське прийняти примусили. І казав я вам тоді, що не годжуся, аби вами правити, але ви мене не послухали, свою волю вчинили. І ось одинадцятий рік, відколи засмучую вас і засмучений від вас. Прошу тому вас, пошукайте собі пастиря, який може вам догодити, я-бо відтепер не зможу вже бути вам єпископом, але, як поганий чернець, у монастир свій повертаюся, у ньому обіцяв всі дні життя мого працювати для Бога». Те сказавши, взяв архидиякона свого Йоана, який із монастиря його був, пішов до митрополита Анкирського архиєпископа Павла і просив його, щоб иншого єпископа замість нього подав Анастасіополю. І була велика суперечка між ними, митрополит-бо ніяк не хотів звільнити від єпископства Теодора блаженного, кажучи, що неможливо такого на сан той знайти мужа. Теодор же преподобний зовсім відмовлявся, кажучи, що тягар той вище міри і сили його. І треба було про те послати до Царгорода, до святішого патріярха Киріяка і до благочестивого царя Маврикія. Вони, Богом наставлені, написали до митрополита Анкирського, щоб не докучав угодникові Божому, який безмовствувати хоче, але щоб відпустив його, як же хоче. І так преподобний Теодор тягаря єпископства позбувся, невимовної сповнився радости, бачачи себе від бентеги і турбот багатьох вільним. І пішов у монастир свій, сів у келії, безмовствуючи і звичне йому в постницьких подвигах провадячи життя. Часто ж Божественні правив служби, приносячи безкровні жертви Богові. І сподоблявся цей угодник Божий у час літургісання зримо благодать Духа Святого бачити в подобі пресвітлої багряновидної плащаниці, яка зверху сходила на Святі Дари і покривала їх, про що одному зі співслужителів своїх, священоченцю Юліянові (єромонаху), мужеві духовному і добродійному, довгими просьбами переконаний, розповів. І коли те бачив, сповнювався невимовної веселости духовної, і лице його чесне якимось предивним світлом просвітлювалося і мінялося, і ті, що служили з ним, єреї і диякони бачили на лиці його божественне якесь сяйво, і вражені були. Трапилося якось і таке: місяця липня в 16-ий день, на святого мученика Антіоха пам'ять, у його храмі, коли святитель Божий Теодор відправляв Божественну Аітургію і надійшов час винесення Святих Дарів, підняв він, за звичаєм, дискос зі Святим Агнцем вгору і возгласив: «Святеє святим». Агнець божественний сам від себе на дискосі піднявся вище в повітря, невидимою рукою піднесений, і знову зійшов на дискос на місце своє. Таке чудо всіх, що оточили тоді божественну ту трапезу, жаху й подиву великого сповнило. А преподобний Теодор, потоки сліз з очей своїх проливаючи, разом же і невимовно радіючи, прославляв Христа Бога, який істинний у Пречистих своїх Таїнствах.

Благочестивий цар Маврикій і святіший патріярх Киріяк хотіли бачити преподобного Теодора, про якого багато чули, писали до нього, щоб прийшов до них у Царгород, молитов його і благословення їх сподобив. Преподобний же не міг не послухати їх, пішов, і прийняли всі його з великою честю. І пробув у Царгороді мало часу, але багато чуд силою Божою зробив: хлопця сліпого просвітлив, жінку розслаблену з ліжка на ноги поставив, багатьох біснуватих від катування диявольського звільнив, кровоточиву полікував молитвою, сина царського прокаженого, що втратив надію на лікарів, очистив і зцілив, неплідним у подружжі народження дітей дарував своїм благословенням. Й иншого багато і преславного там зробивши і всіх благодаттю Господньою звеселивши, до монастиря свого повернувся. Але після того нескоро і вдруге до Царгорода за царювання вже Фокиката від святішого патріярха Томи, який після Киріяка тримав престол, прикликаний був. Причина ж прикликання була така. Дивна річ трапилася у Галатійському краю: у деяких градах там, коли були походи з хрестами і литією, великі дерев'яні хрести, які несли, самі від себе силою якоюсь дивною і нестримною хиталися, один до одного вдарялися, і билися, і ламалися. Про те чудо розійшлася вістка всюди, і в Царгороді коли почули, святіший патріярх Тома послав до преподобного Теодора, просячи його прийти до нього швидко. І коли в Царгород прийшов преподобний, прийнятий був, як же і раніше, з шаною від усіх. Взявши ж його осібно, святіший патріярх питав про чудо те і що би чудо те могло прознаменувати. Святий же Теодор розповів про чудо, що справді було, але що знаменувало, сказати відмовлявся, кажучи, що не знає тої недовідомої тайни Божої. Тоді святіший патріярх впав йому в ноги з великим проханням і таким смиренням своїм переконав старця провістити майбутнє. Сказав йому старець, що те хрестів самих від себе хитання, вдаряння і ламання знаменує багато бід і руїни, які на Церкву Божу і на Грецьке царство насуваються і від зовнішніх ворогів, і від внутрішніх. Зовні-бо має бути варварів важке нашестя, всередині ж христойменні люди вірою розділяться, почнуть один одного гонити, ламати й нищити, через те багато храмів Божих опустіє і зруйнується, все ж те має бути скоро. Це чуючи, патріярх налякався вельми і просив преподобного, аби помолився за нього до Господа, щоб взяв душу його швидко з тіла, — раніше, ніж настане провіщена руїна, щоб не бачити йому тих бід, які на Церкву насуваються. Через мало часу, поки ще затримався преподобний Теодор у Царгороді в церкві святого Стефана, розхворівся патріярх і послав до преподобного, який замкнувся і постив, сповіщаючи про хворобу свою і просячи, аби швидку для нього в Бога кончину випросив. Святий же відмовлявся і не хотів, послав до нього патріярх знову прохання велике, бажаючи перед нашестям бід на Церкву звільнитися від тіла і відійти до Господа. І хоч не хотів преподобний, вчинив волю святішого, помолився до Бога за кончину його і послав до нього, кажучи: «Чи велиш прийти до тебе, чи там обидва побачимося — перед Господом нашим?» Патріярх же через посланця відповів: «Не переривай, отче, мовчання свого, досить мені того, що сказав ти: «Там обидва зустрінемося перед Господом нашим». І в той день святіший патріярх Тома перед вечірньою годиною, радіючи, розлучився з тілом і до Господа відійшов. Після кончини патріярха преподобний Теодор повернувся до свого монастиря і через небагато років і сам до блаженної кончини своєї наблизився, багато великих преславних зробивши чуд і про майбутнє пророкувавши багато. Перед кончиною своєю двічі святого великомученика Георгія бачив — у сонному видінні йому являвся. Спершу явився, подаючи йому палицю дорожню і кличучи з собою в далеку путь. Тоді явився, на коні їдучи і другого коня ведучи, і казав: «Сядь, Теодоре, на коня і прямуй за мною». З цього блаженний Теодор зрозумів свій швидкий перехід з тутешнього, і учням своїм те з радістю сповістив, і час кончини своєї після празника Пасхи назвав, що й сталося. А коли помирав, бачив святих ангелів, які прийшли взяти його, і усміхнувся, лицем світлий, в руки їхні передав святу свою душу. Була ж кончина його у третій рік Гераклієвого царювання. А життя його і чуда записав учень його Єлевсій, переіменований від преподобного в чернецтві на Георгія, який розповідає про себе, що батьки його довго в подружжі жили неплідні, і коли попросили преподобного Теодора, щоби його молитвами і благословенням змогли стати батьками дітей, він, взявши пояси їхні, благословив і, віддавши їм, прорік про розв'язання неплідности. І народили вони цього Єлевсія, його ж виховавши, привели до преподобного й Богові на службу віддали. І дванадцять років при преподобному прожив, очевидцем був невимовних його чуд, про що й написав просторо вельми, з нього ми тут коротко зібрану дещицю — достатню для користи нашої — прийняли, славимо дивного Бога, який у чудотворцях своїх прославляється, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

Життя і чуда цього преподобного Теодора Секеота описано просторіше у Великих Мінеях Четьях.

Дата добавления: 2015-06-04