Порядок та форми розрахунків у господарському обороті

За загальним правилом на території України всі юридичні особи усіх форм власності, а також фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, здійснюють між собою розрахунки у безготівковій та готівковій формах через установи банків відповідно до правил здійснення розрахункових та касових операцій, встановлених нормативно-правовими актами Національного банку України.

Слід, однак, мати на увазі, що сфера застосування готівкового обігу досить обмежена і визначається спеціальними нормами.

Переважна більшість розрахунків між суб'єктами господарювання проводиться у безготівковій формі на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

З метою вдосконалення організації банками розрахунково-касового обслуговування народного господарства Правління Національного банку України постановою від ЗО червня 1995 р. № 166 затвердило Порядок організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами Національного банку України та комерційними банками1.

Відповідно до цього акта комерційний банк укладає договір з клієнтом на розрахунково-касове обслуговування, яке включає комплекс взаємних платіжних зобов'язань банку і клієнта щодо користування коштами і банківськими послугами, а саме:

користування банком тимчасово вільними коштами клієнта;

здійснення розрахункових операцій;

касове обслуговування;

транспортне обслуговування перевезень готівки.

Безготівкові розрахунки між суб'єктами господарювання здійснюються відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 р. (далі— Інструкція) та інших нормативних актів.

При здійсненні розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форма розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді.

Інструкція встановлює правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі: меморіального ордера; платіжного доручення; платіжної вимоги-доручення; платіжної вимоги; розрахункового чека; акредитива.

Урядовий кур'єр. — 1995. — 11 липня.

для сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та/або цільових фондів;

в інших випадках відповідно до укладених договорів та/або чинного законодавства.

У договорі про розрахунково-касове обслуговування банк і платник можуть передбачати можливість подання платником платіжного доручення в довільній формі, яка передбачається цим договором. Цей договір має визначати також правила заповнення платником таких доручень та умови їх приймання та виконання банком.

Платіжне доручення в довільній формі обов'язково має містити всі реквізити платіжного доручення, передбачені встановленою формою, та вказівки платника щодо порядку виконання банком цього платіжного доручення.

Платіжні доручення в довільній формі застосовуються при розрахунках у разі:

періодичного перерахування платником фіксованих сум одним і тим самим одержувачам коштів;

надання платником повноважень банку списати зі свого рахунку визначену суму в разі настання умов, визначених договором;

перерахування підприємством заробітної плати, пенсії тощо на особисті рахунки одержувачів;

інших випадків відповідно до чинного законодавства та/або укладених договорів.

Платіжне доручення в довільній формі складається не менше ніж у двох примірниках, перший примірник залишається в банку платника, другий — з відміткою банку про дату надходження та засвідчений підписом відповідального виконавця і відбитком штампа банку — повертається платникові.

Платіжні вимоги-доручення (вимога-доручення) можуть застосовуватися в розрахунках усіма учасниками безготівкових розрахунків.

Верхня частина вимоги-доручення оформляється одержувачем коштів за встановленою формою згідно з вимогами до заповнення реквізитів розрахункових документів, викладеними в додатку 8 до Інструкції, і передається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках.

Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника на договірних умовах.

У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину згідно з вимогами додатка 8 до Інструкції (від руки чи з застосуванням технічних засобів — незалежно від того, як заповнено верхню частину цього розрахункового документа) і подає до банку, що його обслуговує.

Сума, яку платник погоджується сплатити одержувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищувати суму, яку вимагає до сплати одержувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.

Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її одержувачем.

Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, зазначена платником, перевищує суму, що є на рахунку платника.

Причини несплати платником вимоги-доручення з'ясовуються безпосередньо між платником та одержувачем коштів.

Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин

Порядок виконання платіжних вимог на примусове списання (стягнення) коштів з платників, рахунки яким відкриті в органах державного казначейства, визначається і регулюється нормативно-правовими актами Державного казначейства України.

У разі надходження до банку платіжних вимог на примусове списання (стягнення) коштів з цих рахунків вони передаються для виконання відповідному органу державного казначейства, якщо це передбачено договором між банком та цим органом державного казначейства, в іншому випадку повертаються без виконання в порядку, передбаченому Інструкцією.

Примусове списання (стягнення) коштів з рахунків платників дозволяється лише у випадках, установлених законами України, а саме: на підставі виконавчих документів, установлених законами України, рішень податкових органів та визнаних претензій.

Розпорядження про примусове списання (стягнення) коштів стягувач оформляє на бланку платіжної вимоги за встановленою формою згідно з вимогами до заповнення реквізитів розрахункових документів не менше ніж у трьох примірниках.

Банки виконують платіжні вимоги на примусове списання (стягнення) коштів з усіх рахунків підприємств (у тому числі поточних, депозитних, відкритих за рахунок цього підприємства для здійснення розрахунків за акредитивами) та платіжні вимоги на примусове списання (стягнення) коштів з вкладних (поточних і депозитних) рахунків фізичних осіб.

Стягувач несе відповідальність за обгрунтованість примусового списання (стягнення) коштів і правильність даних, що внесені в платіжну вимогу на примусове списання (стягнення) коштів.

Розрахункові чеки використовуються у безготівкових розрахунках підприємств та фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи та надані послуги).

Розрахункові чеки використовуються тільки для безготівкових перерахувань з рахунку чекодавця на рахунок одержувача коштів і не підлягають сплаті готівкою.

Розрахункові чеки виготовляються на замовлення комерційного банку Банкнотно-монетним двором Національного банку чи іншим спеціалізованим підприємством на спеціальному папері з дотриманням усіх обов'язкових вимог, передбачених цією Інструкцією, за зразком, затвердженим Національним банком. Розрахункові чеки брошуруються у чекові книжки по 10,20,25 аркушів.

Розрахункові чеки та чекові книжки є бланками суворого обліку.

Для гарантованої оплати розрахункових чеків чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку "Розрахунки чеками" відповідних балансових рахунків у банку-емітенті.

Строк дії чекової книжки — один рік з дати й видачі. День оформлення чекової книжки або розрахункового чека не враховується. Розрахункові чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не приймаються.

Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром і заявником акредитива (далі — договір) і не повинні суперечити чинному законодавству, у тому числі нормативно-правовим актам Національного банку.

26*

Якщо це передбачено в тексті договору, то розрахунки за акредитивами регулюються Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів у редакції 1995 р. (публікація Міжнародної торгової палати № 500і) у частині, що не суперечить чинному законодавству, у тому числі нормативно-правовим актам Національного банку.

Акредитив за своєю суттю є договором, що відокремлений від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися, навіть якщо в аркедитиві є посилання на них.

За операціями з акредитивами всі зацікавлені сторони мають справу тільки з документами, а не з товарами, послугами або іншими видами виконання зобов'язань, з якими можуть бути пов'язані ці документи.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:

Покритий — акредитив, для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку. Кошти заявника акредитива бронюються на аналітичному рахунку "Розрахунки за акредитивами" відповідних балансових рахунків.

Непокритий — акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Акредитив може бути відкличним або безвідкличним. Це зазначається на кожному акредитиві. У разі відсутності такої позначки акредитив вважається безвідкличним.

Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад, у разі недодержання умов, передбачених договором, дострокової відмови банком-емітентом від гарантування платежів за акредитивом).

Усі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива або його анулювання заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній — бенефіціара.

Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника акредитива (за винятком, якщо банк-емітент є виконуючим банком).

Якщо виконуючий банк не є банком-емітентом, то зміна умов відкличного акредитива або його анулювання відбуваються тільки після отримання від виконуючого банку відповідного повідомлення, яким підтверджується те, що до часу зміни умов або анулювання акредитива документи за акредитивом не були подані.

Документи за акредитивом, що відповідають умовам акредитива та подані бе-нефіціаром і прийняті виконуючим банком до отримання останнім повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива, підлягають оплаті.

У разі здійснення платежу виконуючим банком до отримання повідомлення про зміну або анулювання акредитива проти документів, які за зовнішніми ознаками відповідають умовам акредитива, банк-емітент зобов'язаний надати відшкодування виконуючому банку, який уповноважений на здійснення платежу.

Урядовий кур'єр. — 1994. — 5 листопада.

Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин

Безвідкличний акредитив — це акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені тільки за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відкритий, і банку-емітента.

Безвідкличний акредитив — це тверде зобов'язання банку-емітента сплатити кошти в порядку та в строки, визначені умовами акредитива, якщо документи, що передбачені ним, подано до банку, зазначеному в акредитиві, або банку-емітенту та дотримано строки та умови акредитива.

Для відкриття акредитива клієнт подає до банку-кемітента заяву на акредитив за встановленою формою не менше ніж у трьох примірниках, заповнену згідно з вимогами додатка 8 до Інструкції, та в разі відкриття покритого акредитива — відповідні платіжні доручення.

Заява містить умови акредитива, які складаються так, щоб, з одного боку, вони давали змогу банкам без ускладнень їх проконтролювати, з іншого — забезпечували б інтереси сторін, які використовують акредитив.

Акредитив має містити лише ті умови, які банк може перевірити документально.

Банк-емітент, прийнявши заяву, визначає спосіб виконання акредитива, авізуючий та виконуючий банки і здійснює відповідні бухгалтерські записи.

Банк-емітент інформує виконуючий (авізуючий) банк про відкриття акредитива шляхом надсилання йому електронною поштою (електронне повідомлення) або іншими засобами зв'язку, що передбачені договорами між банками, заяви або повідомлення.

Про відкриття та умови акредитива виконуючий (авізуючий) банк повідомляє бенефіціара (авізує акредитив) протягом 10 робочих днів з дня отримання повідомлення від банку-емітента (авізуючого банку).

Після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) бенефіціар подає виконуючому банку потрібні документи, що передбачені умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом.

Виплати бенефіціару за акредитивом, кошти за якими заброньовано у виконуючому банку, здійснюються з аналітичного рахунка "Розрахунки за акредитивами".

Списання коштів з аналітичного рахунка "Розрахунки за акредитивами" виконуючий банк здійснює на підставі першого примірника реєстру документів за акредитивом, що наданий разом з іншими документами, що відповідають умовам акредитива.

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Для запровадження комерційного кредиту (передбаченого п. 5 ст. 24 Закону "Про підприємства в Україні"), поліпшення розрахункових відносин між суб'єктами господарської діяльності постановою Верховної Ради України "Про застосування векселів в господарському обороті України" від 17 червня 1992 р.1 введено вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 р.

Голос України. — 1992. — 27 червня.

Чинне законодавство України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 р., якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі — Уніфікований закон), з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 р. про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, законів України "Про цінні папери і фондову біржу", "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі", "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі", "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів", "Про обіг векселів в Україні" та інших прийнятих згідно з ними актів законодавства України.

Законодавством України передбачено, зокрема, використання векселів:

для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності відповідно до Указу Президента України "Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності України" від 14 вересня 1994 р.1;

в рахунок фінансування витрат державного бюджету відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження порядку застосування векселів Державного казначейства" від 27 червня 1996 р. № 689;

під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку видачі, обліку і погашення векселів, виданих на час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність та сплату ввізного мита у разі відчуження цього майна" від 7 серпня 1996 р.;

для сплати ввізного мита, податків та зборів українським виконавцем при ввезенні на митну територію України давальницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів українським замовником при вивезенні давальницької сировини за межі митної території України відповідно до Закону України "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах" від 15 вересня 1995 р.;

для оформлення простими векселями бюджетної заборгованості з фінансування видатків, пов'язаних з оплатою природного газу, що споживається бюджетними організаціями та установами відповідно до наказу Міністерства фінансів та Державної акціонерної холдингової компанії "Укргаз" від 21 серпня 1996 р.

Зобов'язуватися та набувати права за переказними і простими векселями на території України можуть юридичні та фізичні особи.

Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим чи місцевих бюджетів, зобов'язуються та набува-

Урядовий кур'єр. — 1994. — 20 вересня.

Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин

ють права за переказними і простими векселями лише у випадках і в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.

Використання векселів Національним банком України здійснюється відповідно до законодавства України про обіг векселів.

Видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Векселі (переказні і прості) складаються у документарній формі на бланках з відповідним ступенем захисту від підроблення, форма та порядок виготовлення яких затверджуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України з урахуванням норм Уніфікованого закону, і не можуть бути переведені у бездокументарну форму (знерухом-лені).

Вексель, який видається на території України і місце платежу за яким також знаходиться на території України, складається державною мовою. Найменування трасанта або векселедавця, інших зобов'язаних за векселем осіб заповнюється тією мовою, якою визначено офіційне найменування в їх установчих документах.

Вексель підписується:

від імені юридичних осіб — власноручно керівником та головним бухгалтером (якщо така посада передбачена штатним розписом юридичної особи) чи уповноваженими ними особами. Підписи скріплюються печаткою;

від імені фізичних осіб — власноручно зазначеною фізичною особою або уповноваженою нею особою. Підпис скріплюється печаткою (у разі її наявності).

Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій формі.

Забороняється використовувати векселі як внесок до статутного фонду господарського товариства.

Вексель, опротестований нотаріусом (виконавчий напис нотаріуса) у встановленому законом порядку, є виконавчим документом.

Розрізняють два види векселів: простий і переказний (ст. 21 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу").

Простий вексель — це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) приймає на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов'язання в зазначений строк чи на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю) або тому, кому він накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.

Переказний вексель (тратта) — складений за суворо визначеною формою документ, в якому міститься проста і нічим не обумовлена пропозиція боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платнику (трасату) в зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже.

Переказний вексель відрізняється від простого тим, що в цьому разі векселедавець сам платежу не здійснює, а переказує цей свій обов'язок на свого боржника (платника за векселем). Переказний вексель також може переказуватись одним держателем іншому. Відповідно до Положення про переказний і простий вексель передатний напис (індосамент) векселя здійснюється векселедержате-лем (індосантом) на зворотному боці векселя або на додатковому аркуші паперу (алонж до векселя).

Для здійснення платежу вексель пред'являється платнику. Його згода на оплату векселя (акцепт) оформляється написом на векселі.

При неодержанні платежу за векселем банк платника зобов'язаний подати вексель для опротестування від імені довірителя — банку векселедержателя.

Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Міністерством юстиції 14 червня 1994 р., векселі для вчинення протесту про несплату приймаються нотаріусами на наступний день після закінчення дати платежу за векселем, але не пізніше 12-ї години наступного після цього строку дня.

Опротестований вексель з написом про протест і актом протесту повертається від нотаріуса векселедержателю.

Глава 59. ДОГОВІР СХОВУ (ЗБЕРІГАННЯ)

§ 1. Поняття договору схову (зберігання)

Договір схову (за новим ЦК України — договір зберігання) належить до категорії дог^^?Ш^ро^ада^[ня_послуг. У власників, інших титульних володільців майна досить часто виникає потреба обумовлена тимчасовою неможливістю здійснювати самостійно певні правомочності, передати його у тимчасове володіння окремих осіб для забезпечення належної фізичної та функціональної схоронності цього майна, охорони від неправомірних вилучень і посягань "сторонніх осіб та для участі його у товарообігу. Договір схову (зберігання) нині є не лише засобом збереження об'єктів усіх форм власності, а й водночас став ефективним правовим інструментом підприємницької діяльності.

У дореволюційному російському законодавстві і в юридичній літературі договір схову називався договором поклажі, а його суб'єкти — відповідно поклажо-давцем і поклажоприймальником. Радянська теорія і практика відмовилися від терміна "поклажа", замінивши його терміном "схов". Особа, що приймала майно на зберігання, іменувалася не поклажоприймальником, а охоронцем, а суб'єкт, який здавав річ на зберігання, у зв'язку з відсутністю нової термінології, так і продовжує називатися поклажодавцем1.

Зобов'язання зберегти будь-яку річ може мати різний зміст. Так, наприклад, коли йдеться про охорону предметів, в основному мають на увазі лише зовнішню недоторканність"маїшаГЗобов'язання схову обумовлює повернення особі, яка здала річ, тієї самої речі без втрати і пошкодження, тобто збереження внутрішніх і зовнішніх якостей і властивостей предмета. "Схоронність майна" — поняття ще більш широке, воно включає як обов'язок схову, так і обов'язок охорони речі. Цивільно-правове зобов'язання схову, як правило, передбачає збереження, а потім повернення майна у цілості особі, яка здала майно на схов.

За договором схову одна сторона (охоронець) зобов'язується зберігати майно, передане їй другою стороною, і повернути його у цілості (ч. 1 ст. 413 ЦК УРСР). Суть договору схову полягає в тому, що одна особа передає іншій особі майно, яка приймає його для зберігання на певний строк, тобто мета цього зобов'язання — зберегти річ і повернути у схоронності, а не сховати її. Отже, основним у даному зобов'язанні є те, що потрібно зберегти річ, тобто отримати певний позитивний результат. І тому в новому ЦК України (глава 66) цей договір називається договором зберігання, що повніше відображає відносини, які виникають між двомгГсторонами з приводу зберігання майна.

Иоффе О. С. Отдельнне види обязательств. — Л., 1961. — С. 213.

Так, відповідно до ст. 955 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігай) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (покла-жодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Таким чином, якщо ЦК УРСР зобов'язує охоронця повернути майно в цілості, то новий ЦК зобов'язує зберігача повернути майно в схоронності. Однак, на наш погляд, як перший, так і другий термін не можуть повною мірою розкрити зміст виконання охоронцем (зберігачем) свого основного договірного обов'язку, який може не охоплюватися їх буквальним тлумаченням. Тому під цілістю чи схоронністю необхідно розуміти як його звичайний зовнішній (фізичний) стан, так і збереження функціональних властивостей цього майна, які існували на момент передачі цього майна на зберігання, але з урахуванням, звичайно, так званого природного чи амортизаційного зносу.

Слід зазначити, що обов'язок зі зберігання майна в одних випадках виступає як елемент самостійних цивільних правовідносин, а в інших відіграє роль додаткової умови в зобов'язанні. Самостійним цивільно-правовим зобов'язанням схов визнається тоді, коли він є основною або однією з основних цілей, заради якої сторони вступають у правовідносини (наприклад, здача майна на зберігання в камеру схову). Додатковою умовою схов буває в тих випадках, коли він виконує допоміжну функцію, яка сприяє належному виконанню основного зобов'язання з іншим основним змістом. Так, якщо право власності (право повного господар- — ського відання, оперативного управління) переходить до покупця раніше переда- ІН чі речі, продавець зобов'язаний до передачі зберігати річ, не допускаючи її погіршення. За законом підрядник зобов'язаний вжити всіх заходів, щоб забезпечити збереження ввіреного йому замовником майна, він несе відповідальність за будь-які упущення, що потягли за собою втрату або пошкодження майна. В цьому разі зобов'язання схову є додатковою умовою у договорах купівлі-продажу і підряду.

Новим Митним кодексом України від 11 липня 2002 р.1 встановлено спеціальний правовий режим зберігання товарів і транспортних засобів на складах тимчасового зберігання (статті 99—109), на митних складах під митним контролем (статті 212—216).

Договір схову, як правило, є реальним, тобто він вважається укладеним_з_мо-менту педедачі_речі„ж зберігання, а не з часу досягнення про це згоди. Це має місце^Гдоговорах, де однією стороною виступає громадянин (наприклад, при здачі майна в ломбард, камеру схову на вокзалі). Але в певних випадках договір схову може бути консенсуальним, зокрема тоді, коли він укладається між суб'єктами підприємництва (в радянський період — між соціалістичними організаціями), один з яких бере на себе зобов'язання прийняти на схов майно від іншого. Так, підприємства-холодильники, що приймають продукцію підприємств м'ясної і молочної промисловості, укладають з відповідними збутовими конторами договори, на підставі яких холодильники зобов'язуються приймати, а контори — здавати на зберігання м'ясо-молочні продукти.

Нині консенсуальний характер окремих договорів зберігання знайшов своє безпосереднє закріплення. Договором зберігання, — записано в п. 2 ст. 955 ЦК України, — у якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах під-

Урядовий кур'єр. — 2002. — 14 серпня.

Договір схову (зберігання)

приємницької діяльності (професійний зберігай) може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана йому у майбутньому.

За ЦК УРСР договір схову вважається безоплатним, якщо інше не встановлено законом або договором (ч. З ст. 413). Новий ЦК України презумпції безоплатності чи оплатності прямо не встановлює, однак комплексний аналіз статей про зберігання дає підстави вважати, що за загальним правилом договір збері-гання^є_опдатним, якщо інше не встановлено договором або законом.

Безоплатними є відносини, що виникають, коли громадяни здають майно на короткострокове зберігання у гардероби організацій, камери схову будинків відпочинку, санаторіїв, або якщо функцію охоронця бере на себе громадянин у порядку надання товариських послуг, що часто трапляється у побуті. Договір схову може стати сплатним у відносинах між громадянами, якщо при укладенні договору сторони це обумовлюють, а також у відносинах, де однією стороною є організація; договір схову має бути сплатним, якщо нормативними актами передбачено стягнення організацією плати за зберігання майна.

Договір схову належить до двосторонніх договорів, тобто при сплатних і безоплатних відносинах зобов'язання зберігання є взаємними, де існують певні права та обов'язки обох сторін. Охоронець, зокрема, зобов'язаний забезпечити зберігання майна і повернути його іншій стороні, яка в свою чергу зобов'язана після закінчення строку, зазначеного охоронцем, взяти назад здане нею на схов майно і відшкодувати охоронцеві (зберігачеві) витрати, необхідні для збереження майна, та збитки, завдані властивостями цього майна, коли охоронець (збері-гач), приймаючи майно на схов, не знав і не повинен був знати про ці властивості. Якщо ж договір сплатний, то обов'язком поклажодавця є сплата охоронцеві винагороди, розмір якої встановлений договором або затверджений у встановленому законом порядку таксами, ставками, тарифами.

Договір схову має спільні та відмінні риси з договором про охорону об'єктів, з договорами позики і майнового найму. За договором про охорону об'єктів власник доручає органам охорони здійснювати охорону відповідних об'єктів без передачі їх у господарську сферу особі, що здійснює охорону, а за договором схову (зберігання) поклажодавець передає майно охоронцеві. Договір про охорону об'єктів завжди сплатний, а договір схову також може бути сплатним і може бути безоплатним. Спільні риси договорів схову, безоплатного користування майном, майнового найму полягають у тому, що у всіх зазначених правовідносинах майно одного суб'єкта надходить у тимчасове володіння іншої особи. Проте, при безоплатному користуванні майном і майновому наймі користування є основною метою договору, а в договорі схову воно може лише доповнювати основну мету — зберегти ввірене майно. Зобов'язання схову (зберігання) можуть бути сплатними і безоплатними, а правовідносини з найму речі лише сплатними. На відміну від інших правовідносин зобов'язання зберігання між громадянами, а також між громадянами та організаціями виникають лише з моменту передачі, залишення майна у володінні зобов'язаної особи (охоронця, зберігача).

§ 2. Підстави виникнення зобов'язань зі схову (зберігання)

Для виникнення зобов'язань зі зберігання необхідні певні юридичні факти. Такими підставами можуть бути угоди, юридичні вчинки, акти планування, адмі-

І|

ністративні акти, постанови слідчих, ухвали суду, господарського суду та інші дії громадян та організацій, які породжують цивільні права та обов'язки.

Ознакою зобов'язань зі зберігання є те, що ці відносини породжуються лише правомірними діями. Найпоширенішим юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення зобов'язання зберігання, є угоди (договори). Але не з будь-якої угоди можуть виникнути правові відносини зі зберігання. Вони виникають лише з тієї угоди, що спрямована саме на передачу певного майна на зберігання іншій особі, тобто в даному випадку воля сторін має бути спрямована на досягнення певних правових наслідків, а саме — на виникнення зобов'язань зі зберігання.

Укладаючи договір схову (зберігання), сторони повинні уявляти основні наслідки взаємної згоди, їх волевиявлення і розуміти, що один дає іншому конкретну річ на зберігання, вступаючи з ним у правові відносини з цією метою, а інший згоден прийняти на себе обов'язок зі зберігання речі. Тобто просте прохання приглянути за речами не можна розглядати як укладення договору схову, оскільки дані речі залишені не з метою здачі їх на зберігання. В даному випадку дії учасників угоди не спрямовані на виникнення між ними такого правового зв'язку.

В основному зобов'язання зі зберігання виникають безпосередньо за наявності юридичного факту, яким є укладення договору схову. Але ці зобов'язання можуть виникати не лише з договору схову, в якому зберігання є єдиною метою, що передбачена законом. Підставою певних зобов'язань зберігання можуть бути інші договори, де зберігання виступає як допоміжна функція, що доповнює основний зміст іншого договору, тобто виступає як елемент основного зобов'язання. Так, комісіонер зобов'язаний зберігати майно комітента за договором комісії, підрядник — майно замовника за договором підряду, перевізник — вантаж відправника за договором перевезення. Основним змістом цих договорів е надання іншої послуги, а не зберігання, але при наданні основної послуги має здійснюватися і зберігання майна громадян, організацій як додаткова діяльність, що є елементом основного зобов'язання. Це сприяє належному виконанню обов'язку, який є змістом послуг, що надаються.

На відміну від договору схову в цих випадках не потрібно, щоб сторона, яка надає послугу, що є змістом основного договору, згодна була прийняти на себе обов'язок і зі зберігання, а особа на чию користь здійснюється послуга, бажала б покласти на неї такий обов'язок. У даному випадку для виникнення зобов'язання схову досить укласти основний договір про надання послуг, тобто відповідно договір комісії, підряду, перевезення тощо, де існує предмет схову, що залишений або внесений у відведене приміщення чи місце. Спеціальної спрямованості на те, щоб встановити правові відносини і щодо схоронності речей, тут немає.

Юридичні вчинки — це також юридичні факти, які є підставою для встановлення відносин зберігання. Вони здійснюються з певною метою, але під час їх здійснення воля осіб не спрямована на те, щоб викликати юридичні наслідки у вигляді встановлення конкретних відносин зі зберігання, що виникають і без цієї спрямованості волі, тому що закон пов'язує з наявністю таких дій виникнення зобов'язань. У таких випадках для виникнення правовідносин зберігання досить, щоб особа здійснила практичні дії, які можуть мати різний характер. Так, наприклад, відмова покупця прийняти поставлену продукцію, є порушенням обов'язку з прийняття даної продукції на відповідальне зберігання; виявлення і здача знахідки органам міліції або виконавчому комітетові селищної, сільської

Договір схову (зберігання)

ради народних депутатів (нині — органам місцевого самоврядування) зумовлює обов'язок зі зберігання даної речі протягом шести місяців (ч. 2 ст. 138 ЦК УРСР); бездоглядна або приблудна худоба передається на тимчасове утримання сільськогосподарським підприємствам, керівники яких не мають права відмовитися прийняти її (ст. 139 ЦК УРСР). Подібні норми є і в новому ЦК України. У цих випадах зобов'язання зі зберігання майна виникає на підставі прямих вказівок закону без укладення договору схову.

Іноді для виникнення зобов'язання зі зберігання потрібна наявність сукупності певних юридичних фактів. Це стосується встановлення планово-договірних відносин зі зберігання між підприємствами та організаціями, тобто тут існує акт планування і договір схову. Лише поєднання їх може утворити підставу, яка породжує цей вид зобов'язань. Зокрема, міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим готують пропозиції щодо визначення підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності для зберігання матеріальних цінностей державного резерву (запасів матеріально-технічних, продовольчих та сировинних ресурсів)1.

Відповідно до Закону України "Про державний матеріальний резерв" (ст. 11) запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах та організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах.

Для підприємств, установ та організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, основані на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов'язковим, якщо це не завдає їм збитків.

Перелік підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються мобілізаційними та іншими спеціальними планами2. Тобто в даному разі зберігання матеріальних цінностей державного резерву виникає з акту планування.

Зобов'язання схову також можуть виникнути з адміністративних актів, бо адміністративні акти є різновидом юридичних фактів. Це акти органів державного управління, вони виражають волю органів з питань, що належать до їх компетенції. Воля у них спрямована на встановлення цивільно-правового зобов'язання зі зберігання. Орган управління, що видав або прийняв такий акт, вступає в адміністративні відносини з громадянином або організацією, яким адресовано даний акт. Між органом, що видав акт, та іншою особою, наприклад майбутнім спадкоємцем, в інтересах якого прийнято акт, встановлюються цивільні правовідносини

1 Закон України "Про державний матеріальний резерв" від 24 січня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 13.

о

Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 13.

зі зберігання. Зокрема, державний нотаріус за місцем відкриття спадщини за повідомленням підприємства, установи та організації, громадян або за своєю ініціативою вживає заходів щодо охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах спадкоємців, кредиторів або держави. Цих заходів вони вживають безпосередньо або шляхом доручення державним нотаріусам чи посадовим особам виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів за місцезнаходженням майна. Заходів з охорони спадкового майна державний нотаріус вживає не пізніше наступного дня з дати надходження доручення або заяви про наявність спадкового майна, яке потребує охорони. Для охорони спадкового майна державний нотаріус проводить опис майна і передає його на зберігання спадкоємцям або іншим особам, яких він призначає. Охорона спадкового майна триває до прийняття спадщини всіма особами. У даному разі зобов'язання зі зберігання виникають з адміністративного акта, зокрема акта описування спадкового майна, на якому державний нотаріус попереджає охоронця про відповідальність за зберігання майна, або з постанови про призначення охоронця спадкового майна. Майбутні сторони таких зобов'язань не вибирають собі контрагентів, зобов'язану особу призначають, визначаючи її самим актом. Такі адміністративні акти можуть вчиняти лише державні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і створювати, крім цивільних, ще й адміністративні відносини, де акт спрямований на виникнення зобов'язань зі зберігання. Орган державної виконавчої влади, що видає адміністративний акт, сам не стає суб'єктом зобов'язань зі зберігання, у той час як громадяни та організації є їх сторонами.

До юридичних фактів, які зумовлюють виникнення зобов'язань зі зберігання, слід віднести ухвали суду, господарського суду і постанови слідчих органів. Ці акти приймають дані органи при здійсненні функцій у межах їхньої компетенції і спрямовані на встановлення відносин зі зберігання. Вони є підставою виникнення зобов'язань зі зберігання між громадянами та організаціями. Суди та слідчі органи вступають в адміністративні відносини із зобов'язаним суб'єктом, а між ним та іншою уповноваженою особою встановлюються цивільно-правові зобов'язання зі зберігання. Так, майно, описане державним виконавцем, передається на зберігання боржникові або іншій особі (ст. 58 Закону України "Про виконавче провадження"). У даному разі між сторонами не укладається спеціальний договір схову майна. Для виникнення зобов'язання зі зберігання у цих випадках потрібна фактична передача майна зобов'язаній особі органом, який прийняв ухвалу чи постанову. Сторони таких відносин визначаються актами судово-слідчих органів, які призначають охоронців майна. Наприклад, державний виконавець передає описане майно, на яке накладено арешт, призначеному зберігачеві під розписку в акті опису. Ці органи відповідно до вимог закону чи за своєю ініціативою, чи за ініціативою заінтересованих осіб зобов'язані приймати такі акти для належного виконання покладених на них завдань.

Крім зазначених, підставами виникнення зобов'язань зі зберігання можуть бути й інші дії громадян та організацій (у розумінні фізичних осіб, юридичних осіб), державних органів та органів місцевого самоврядування.

Договір схову (зберігання)

Дата добавления: 2015-06-04