Спадкування за заповітом

Поняття та форма заповіту. Порядок складання заповітів. Кожний дієздатний громадянин може за життя визначити долю належного йому майна на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом.

За своєю юридичною природою заповіт —^одностороння угода.

У цій угоді виражається волевиявлення лише заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, згаданих у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини.

На дійсність заповіту не впливає той факт, що спадкоємець за заповітом не лише не висловлював під час складання заповіту згоди на прийняття спадщини, а й навіть не знав про те, що на його користь складено заповіт.

Звичайно угоди можуть укладатися через представника. Проте це не стосується такої угоди, як заповіт. Заповіт у всіх випадках може бути складений лише особисто заповідачем, при цьому заповідач обов'язково має бути дієздатною особою.

Коли громадянин залишив заповіт, то після його смерті майно переходить до особи чи до осіб, вказаних у заповіті, тобто настає спадкування за заповітом. Спадкування за заповітом матиме місце за умов, що заповіт буде дійсним, що спадкоємці не будуть усунуті від спадщини і що спадкоємці за заповітом висловлять згоду прийняти спадщину.

Відповідно до ст. 541 ЦК УРСР, ст. 1266 ЦК України заповіт має бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Порушення зазначеної форми (складання заповіту в простій письмовій формі або в усній формі) тягне за собою недійсність заповіту (ст. 47 ЦК УРСР).

У деяких випадках заповіт може бути посвідчений не тільки нотаріусом. Відповідно до ст. 542 ЦК УРСР до нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються:

1. Заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарних лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступниками з медичної частини або черговими лікарями цих лікувальних закладів, а в будинках для престарілих та інвалідів — директорами та головними лікарями цих будинків.

2. Заповіти громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, посвідчені капітанами цих суден.

3. Заповіти громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та інших подібних їм експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій.

4. Заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками з медичної частини, старшими і черговими лікарями зазначених закладів.

5. Заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також заповіти робітників і службовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ та закладів.

6. Заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі1.

Заповіт складається у двох примірниках. Один з них зберігається у нотаріальній конторі, другий видається заповідачеві.

У заповіті обов'язково зазначається місце та час його складання.

Заповіт має бути підписаний самим спадкодавцем у присутності нотаріуса чи іншої особи, яка має право посвідчувати цей документ. Громадянин не може надати право комусь за дорученням підписати заповіт. Якщо громадянин за станом здоров'я не має змоги з'явитися до нотаріальної контори, він має право запросити нотаріуса додому.

Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності заповіт має право підписати інша особа. Вона підписує заповіт у присутності нотаріуса або іншої службової особи, яка має право посвідчувати цей документ. При цьому слід зазначити причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно (ст. 543 ЦК УРСР). Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його складено.

При складанні та посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи є заповідач тією особою, від імені якої складено заповіт, перевіряє правомірність заповітних розпоряджень та дієздатність заповідача2.

Нотаріус повинен відмовити у посвідченні заповіту, коли в ньому містяться незаконні розпорядження або коли заповідач є недієздатною особою. Нотаріус

Див. також ст. 1271 ЦК України.

о

Див. також ст. 1267 ЦК України.

Правове регулювання спадкових відносин

має право відмовити в посвідченні заповіту, якщо заповідач тимчасово перебуває в такому стані, що не може розуміти значення своїх дій (наприклад, заповідач перебуває у нетверезому стані).

Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші докази належності йому майна, з приводу якого складається заповіт. Цей факт перевіряється вже після відкриття спадщини.

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо вкладів у банках. Вкладник може залишити розпорядження безпосередньо відповідному банку про те, кому слід видати вклад у разі його (вкладника) смерті. Це розпорядження може бути зроблене у формі напису як на ощадній книжці, так і на обліковій картці вкладника. Причому підпис вкладника посвідчує завідуючий відповідним відділенням банку.

Коло спадкоємців за заповітом та зміст заповіту. Відповідно до ЦК УРСР кожний громадянин має право залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку) одній чи кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям (ст. 534).

Отже, заповіт на користь далекого родича чи просто приятеля буде дійсним і тоді, коли на момент відкриття спадщини будуть живі спадкоємці за законом (наприклад, діти, дружина та ін.).

Заповідач може залишити все своє майно або його частину спадкоємцю другої черги, незважаючи на наявність осіб, які входять у першу чергу спадкоємців за законом, або залишити все майно або частину його онуку, хоч син або дочка спадкодавця — батьки цього онука — живі.

Тобто заповідач не зв'язаний ні колом спадкоємців за законом, ні черговістю закликання спадкоємців до спадкування, ні правом представлення.

Спадкодавець має право заповідати своє майно державі, державним, кооперативним, громадським організаціям та іншим юридичним особам, незважаючи на те, що у нього є спадкоємці за законом.

Спадкодавець може поділити майно між спадкоємцями за законом або сторонніми особами в будь-яких частках. Наприклад, одному зі спадкоємців може залишити 9/10, а іншому — 1/10 спадщини.

Усе це стосується всякого майна, в тому числі і предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку (ст. 534 ЦК УРСР). Законодавством УРСР не передбачено особливого режиму для хатнього майна при спадкуванні за заповітом: заповідач може розпоряджатися ним так само, як і іншим майном. Отже, заповідач має право залишити своє хатнє майно особам, які з ним не проживали, навіть за наявності таких законних спадкоємців, які проживали спільно з ним більше року до його смерті1.

Право на обов'язкову частку в спадщині. Свобода заповідальних розпоряджень обмежується в інтересах неповнолітніх і непрацездатних дітей спадкодавця (у тому числі усиновлених), непрацездатних дружини, батьків (усиновителів) та утриманців померлого.

1 Як зазначалося вище, за новим ЦК України не передбачено особливого режиму для хатнього майна і при спадкуванні за законом.

Це обмеження полягає у тому, що неповнолітні (які не досягли 18 років) або непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) та утриманці померлого (у віці до 16 років, а ті, що навчаються, — до 18 років та після 55 років — жінки і після 60 років — чоловіки, так само й інваліди 1, 2 та 3-ї груп) успадковують незалежно від змісту заповіту не менше 2/3 частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом (ст. 535 ЦК УРСР).

Цю частку, на яку за всіх обставин мають право зазначені спадкоємці, називають обов'язковою часткою. Якщо заповідач позбавить обов'язкової частки своїх неповнолітніх чи непрацездатних дітей або інших непрацездатних спадкоємців (з числа вищезгаданих), то заповіт у цій частині буде недійсним.

Наприклад, у Н. на момент відкриття спадщини була працездатна дружина, дорослий працездатний син та двоє неповнолітніх дітей. За заповітом Н. усе своє майно заповідав брату і цим усунув від спадкування дружину та дітей, у тому числі неповнолітніх. Такий заповіт буде визнано частково недійсним. У цьому випадку майно буде поділено таким чином: кожний з неповнолітніх дітей одержить по 1/6 частині спадкового майна (оскільки кожний з них при спадкуванні за законом мав би право одержати 1/4 спадщини, а їх обов'язкова частка дорівнює 2/3 від цієї частини), а решта майна перейде до брата померлого відповідно до заповіту.

Наведений перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, є вичерпним. Спадкоємці інших черг не мають права на обов'язкову частку при спадкуванні за заповітом. Отже, якщо громадянин складе заповіт на користь сторонньої особи, а на момент відкриття спадщини виявиться, що у спадкодавця є непрацездатна сестра, то все майно перейде до спадкоємця за заповітом (у даному разі — до сторонньої особи), оскільки сестра як спадкоємець другої черги за законом права на обов'язкову частку не має.

Не мають права на обов'язкову частку також онуки та правнуки спадкодавця, у тому числі і за умови, коли вони неповнолітні або непрацездатні.

Враховуючи те, що в ст. 535 ЦК УРСР та в ст. 1260 ЦК України дається вичерпний перелік спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку, де онуки і правнуки не передбачені, визнання за останніми права на цю частку було б порушенням закону.

Зрозуміло це не стосується непрацездатних онуків та правнуків, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. Але в цьому випадку вони мають право на обов'язкову частку не як онуки та правнуки, а як утриманці померлого згідно зі ст. 535 ЦК УРСР.

З цього приводу в п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами України справ про спадкування" від 24 червня 1983 р. № 4 зі змінами та доповненнями, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 13 та від 25 травня 1998 р. № 15, зазначається, що "при вирішенні спорів про право на обов'язкову частку в спадщині судам необхідно виходити з того, що згідно зі ст. 535 ЦК УРСР право на таку частку за іншими, крім неповнолітніх та непрацездатних дітей спадкодавця (включаючи усиновлених), непрацездатної дружини, батьків (усиновителів), особами, у тому числі онуками і правнуками, може бути визнано лише в разі, коли вони, будучи непрацездатними, перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті".

Правове регулювання спадкових відносин

Новим ЦК України внесені істотні зміни у порядок спадкування обов'язкової частки. Змінилося коло осіб, що мають право на обов'язкову частку. Згідно зі ст. 1260 ЦК України право на обов'язкову частку мають неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, його непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Отже, непрацездатні утриманці за новим ЦК України права на обов'язкову частку не мають.

Крім того, змінився і розмір цієї обов'язкової частки: замість 2/3, вона дорівнює 1/2 частки, яку мав би право одержати спадкоємець при спадкуванні за законом.

У ст. 535 ЦК УРСР зазначено, що "при визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку".

Ця норма привернула до себе увагу цивілістів буквально з моменту прийняття ЦК УРСР. Висловлювалися різні думки з приводу її змісту.

Так, спірним у літературі і практиці є питання про те, чи завжди, чи за всіх обставин при визначенні розміру обов'язкової частки має враховуватися вартість предметів домашньої обстановки і вжитку.

На це питання одні юристи відповідали позитивно1, інші — негативно2. На наш погляд, правильною є друга точка зору.

Питання про те, чи слід враховувати вартість предметів домашньої обстановки і вжитку при визначенні розміру обов'язкової частки, має вирішуватися залежно від того, чи мав би спадкоємець, який претендує на обов'язкову частку, право на одержання предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку при спадкуванні за законом. Отже, вирішення зазначеного питання по суті залежить від того, чи проживав цей спадкоємець спільно зі спадкодавцем не менше одного року до його смерті, чи ні, а також, чи проживав хтось з числа спадкоємців за законом спільно зі спадкодавцем.

Так, коли спадкоємець, який претендує на обов'язкову спадкову частку, проживав спільно зі спадкодавцем не менше одного року до його смерті, то при визначенні розміру цієї частки слід враховувати і вартість предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку, оскільки на їх одержання цей спадкоємець мав би право і при спадкуванні за законом. Обов'язкова ж частка не може бути меншою ніж 2/3 того, що одержав би спадкоємець при спадкуванні за законом.

Коли спадкоємець не проживав спільно зі спадкодавцем (чи проживав спільно менше року), але при цьому спільно зі спадкодавцем не проживав також ніхто з інших спадкоємців за законом, то і в цьому випадку при визначенні розміру обов'язкової частки слід враховувати вартість предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку. При зазначених обставинах все майно (у тому числі і ці предмети) при спадкуванні за законом мало б бути поділене між спадкоємцями, які проживали окремо. Отже, на одержання цих предметів мав би право і спадкоємець, який претендує на обов'язкову частку.

1 Степанова А. Практика применения Основ гражданського законодательства по вопросам наследования / Советская юстиция. — 1963. — № 11. — С. 11.

Гордон М. В. Обов'язкова частка при спадкоємстві // Радянське право. — 1963. — № 3. — С. 72—73; Ярошшська Л. Я. Обов'язкова частка в спадковому майні // Радянське право. — 1963. - № 4, - С. 99.

Коли ж спадкоємець, який має право на обов'язкову частку, не проживав спільно зі спадкодавцем, але серед інших спадкоємців за законом є такі, що проживали спільно з останнім не менше одного року до його смерті, при визначенні розміру обов'язкової частки не слід враховувати вартість предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку.

Наприклад, громадянин проживав спільно з дружиною, непрацездатний син проживав окремо. Все своє майно громадянин заповідав дружині. При визначенні обов'язкової частки сина за таких обставин не слід враховувати вартість предметів домашньої обстановки та вжитку, оскільки ця частка дорівнює 2/3 того, що одержав би син при спадкуванні за законом, а в даному прикладі при спадкуванні за законом всі предмети домашньої обстановки і вжитку відповідно до ст. 533 ЦК УРСР одержала б дружина. Син як спадкоємець, що проживав окремо, при спадкуванні за законом не мав би права на ці предмети.

Таким чином, правило ст. 535 ЦК УРСР про те, що при визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку, стосується лише тих спадкоємців (що претендували на обов'язкову частку), які мали б право на одержання цих предметів при спадкуванні за законом.

У практиці діяльності нотаріальних контор часто постає питання, чи слід враховувати суму вкладу в Ощадному чи іншому банку при визначенні розміру обов'язкової частки. Пленум Верховного Суду України зазначає, що "згідно з Законом України "Про банки і банківську діяльність" (статті 38 і 46) положення про заповідальне розпорядження застосовується при здійсненні ощадної справи як Ощадним банком України, так і іншими комерційними банками"1.

Законодавством встановлено особливі правила щодо розпорядження вкладами в банках. Вкладник може безпосередньо цим установам зробити розпорядження щодо вкладу. Він може також у заповіті зазначити тих осіб, яким слід видати вклад у разі його (вкладника) смерті. Цими особами можуть бути як громадяни, що входять до кола спадкоємців за законом, так і ті, що не є спадкоємцями за законом. Таке розпорядження може бути зроблено так само на користь держави, державних, громадських та кооперативних організацій.

Розпорядження на користь будь-якої особи про видачу вкладу буде повністю дійсним, незважаючи на наявність неповнолітніх і непрацездатних дітей та інших непрацездатних спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку на момент відкриття спадщини.

Якщо вкладник зробив розпорядження щодо вкладу (безпосередньо банку або в заповіті), то вклад не включається до складу спадкового майна, і при визначенні розміру обов'язкової частки вартість вкладу не враховується. Інакше вирішується це питання в новому ЦК України. Так, у ст. 1247 цього кодексу зазначено: "Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним". Тобто незалежно від того, чи розпорядження вкладом зроблено в заповіті чи безпосередньо банку — вклад входить до складу спадкового майна спадкодавця і на нього поширюються загальні правила спадкування,

Верховний Суд України. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995—1998). Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ / Відп. ред. П. І. Шевчук. - С. 191-192.

Правове регулювання спадкових відносин

передбачені в цьому кодексі. Отже при визначенні розміру обов'язкової частки необхідно враховувати і вартість вкладу.

Якщо ж громадянин не зробив розпорядження щодо вкладу, тоді у разі його смерті вклад переходить до спадкоємців на загальних підставах. Отже, у цьому випадку при визначенні розміру обов'язкової частки слід врахувати і суму вкладу.

Вклад включається до спадкового майна і спадкується на загальних підставах також у випадку, коли особа, на користь якої зроблено заповіт на вклад, померла раніше від спадкодавця (п. 12 вищезгаданої постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 р.)

Позбавлення спадщини. Відповідно до ч. 2 ст. 534 ЦК УРСР заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох осіб або всіх спадкоємців за законом.

Слід розрізняти пряме і побічне позбавлення спадщини, оскільки правові наслідки в першому і другому випадку будуть різні.

Наприклад, коли спадкодавець, який має дружину і повнолітнього працездатного сина, зазначить у заповіті, що все своє майно він залишає дружині, то якщо дружина не відмовиться від спадщини, син фактично буде позбавлений спадщини, хоч про нього і не згадувалося у заповіті. Таке позбавлення називають побічним.

Однак заповідач у заповіті може прямо вказати, що все своє майно він заповідає дружині, а сина позбавляє права спадкоємства. У цьому випадку ми маємо пряме позбавлення спадщини — тут син так само нічого не одержить у спадщину.

Проте коли б дружина відмовилася від спадщини, доля спадкового майна в першому і другому випадку вирішувалася б по-різному.

При побічному позбавленні спадщини все майно перейшло б до сина відповідно до ст. 554 ЦК УРСР. При прямому позбавленні спадщини син не одержав би нічого і майно перейшло б за законом до спадкоємців другої черги.

Підпризначення спадкоємця. Закон надає заповідачеві право розпорядитися, до кого перейде його майно, якщо зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини або не прийме її (ст. 536 ЦК УРСР).

Наприклад, заповідач може вказати, що він усе своє майно заповідає дружині, а якщо б вона померла до відкриття спадщини чи відмовилася від неї, він майно заповідає брату. Таке розпорядження називається підпризначенням спадкоємця.

Не можна в заповіті підпризначати спадкоємця до того спадкоємця, який прийме спадщину. Так, нотаріус не повинен посвідчувати заповіт, у якому майно було б заповідане певному спадкоємцю за умови, що це майно після смерті спадкоємця перейшло б до тієї чи іншої особи.

Якщо такий заповіт був би посвідчений, його необхідно було б визнати недійсним у частині підпризначення спадкоємців до спадкоємця, оскільки таке розпорядження є угодою, спрямованою на обмеження правоздатності спадкоємця, а саме — на позбавлення його такого елемента правоздатності, як право заповіда-

ти майно

Право заповідача на підпризначення спадкоємця передбачено в ст. 1263 ЦК України.

Заповідальний відказ. Заповідач має право зобов'язати спадкоємців за заповітом виконати певну дію на користь однієї або кількох осіб. Такі особи називаються відказоодержувачами, а саме розпорядження — заповідальним відказом.

Відказоодержувачами можуть бути як особи, які входять до кола спадкоємців за законом, так і особи, які не є спадкоємцями за законом (ст. 538 ЦК УРСР).

Наприклад, заповідаючи майно дружині, спадкодавець зобов'язує її щомісяця виплачувати певну суму племіннику до досягнення ним 25-річного віку.

Внаслідок такого розпорядження відказоодержувач набуває права вимоги до спадкоємця, що прийняв спадщину, обтяжену "заповідальним відказом". Якщо б дружина спадкодавця (у наведеному прикладі), прийнявши спадщину, відмовилася від виконання покладеного на неї обов'язку, племінник мав би звернутися з позовом до суду і в примусовому порядку домогтися здійснення свого права. Проте спадкоємець, на якого покладено заповідачем виконання заповідальною відказу, зобов'язаний виконати його лише в межах дійсної вартості спадкового майна, що перейшло до нього.

У разі смерті спадкоємця, на якого було покладено виконання заповідального відказу, або неприйняття ним спадщини зобов'язання виконання заповідального відказу переходить до інших спадкоємців, які одержали його частку (ст. 538 ЦК УРСР).

Відказоодержувач внаслідок заповідального відказу одержує лише відповідне право. За борги спадкодавця він відповідальності не несе.

В ЦК УРСР спеціально передбачено можливість покласти на спадкоємця обов'язок надати іншій особі право довічного користування будинком, оскільки такі заповідальні відкази часто трапляються у повсякденному житті та зачіпають істотні інтереси відказоодержувачів. У ст. 539 ЦК УРСР зазначено, що заповідач має право покласти на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, зобов'язання надати іншій особі довічне користування цим будинком або певною його частиною. У разі наступного переходу права власності на будинок або на відповідну частину будинку до іншої особи право довічного користування зберігає силу. Отже, коли спадкоємець, який одержав у спадщину будинок, продасть чи подарує його іншій особі, відказоодержувач зберігає право користування цим будинком або його частиною відповідно до змісту заповідального відказу1.

Якщо відказоодержувач відмовиться від права, що обумовлене на його користь у заповідальному відказі, то воно переходить до спадкоємця за заповітом, на якого було покладено виконання заповідального відказу2.

Покладення. Відповідно до ст. 540 ЦК УРСР заповідач може покласти на спадкоємця виконання яких-небудь дій, спрямованих на здійснення будь-якої загальнокорисної мети. Таке розпорядження називається покладенням. Наприклад, заповідаючи комусь бібліотеку, спадкодавець може зобов'язати цього спадкоємця дозволити студентам навчального закладу, де працював за життя спадкодавець, користуватися нею.

Така сама норма є і в новому ЦК України (ст. 1257).

о

Такі самі права і обов'язки виникають в зв'язку з заповідальним відказом у спадкоємця (на якого покладено заповідачем його виконання) та у відказоодержувача (статті 1256 і 1257 ЦК України).

Правове регулювання спадкових відносин

Отже, покладення має деякі загальнокорисні цілі, внаслідок чого його виконання мають право вимагати інші спадкоємці, організації, які зацікавлені у виконанні покладення, а також прокурор.

На відміну від заповідального відказу покладення може мати і немайновий характернйц (ст. 1259 ЦК України).

Скасування та зміна заповіту. Заповідач має право у будь-який час змінити або скасувати складений ним заповіт (ст. 544 ЦК УРСР). З цією метою заповідач може подати відповідну заяву нотаріусу, завідуючому державним нотаріальним архівом, а в населених пунктах, де немає нотаріусів, — посадовій особі виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради народних депутатів, яка вчиняє нотаріальні дії (ч. З ст. 544 в редакції Закону України від 14 грудня 1994 р. № 287/94-ВР).

Змінити або скасувати заповіт можна й іншим шляхом, а саме — склавши новий заповіт. Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить. При цьому необов'язково, щоб у пізніше складеному заповіті була вказівка на те, що попередній заповіт скасовується.

Пізніше складений заповіт остаточно скасовує попередній навіть у тому разі, коли цей другий заповіт у свою чергу буде скасований заповідачем. Однак, якщо пізніше складений заповіт суд визнає недійсним, попередній зберігає свою чинність.

Наведений порядок скасування та зміни заповіту передбачено і в ЦК України. Новим є тільки правило, згідно з яким, "якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 226 і 232 цього Кодексу" (п. 4 ст. 1273 ЦК України).

Виконання заповіту. В основному виконання заповіту здійснюється призначеними спадкодавцем спадкоємцями. Однак заповідач має право доручити виконання заповіту особі, яка не є спадкоємцем. У цьому разі потрібна згода виконавця. Ця згода має бути оформлена письмово: або шляхом вчинення відповідного напису на заповіті, або шляхом складання окремої заяви, що додається до заповіту (ст. 546 ЦК УРСР).

Виконавець заповіту вчиняє всі дії, необхідні для виконання заповіту, безоплатно. Проте він має право на відшкодування необхідних витрат, понесених ним з охорони спадкового майна і з управління цим майном. Ці витрати відшкодовуються за рахунок спадкового майна. Після виконання заповіту виконавець зобов'язаний представити спадкоємцям на їх вимогу звіт (ст. 547 ЦК УРСР).

Заповіт подружжя. Законодавчою новелою є передбачений в новому ЦК України заповіт подружжя.

Згідно зі ст. 1262 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

Коли помирає один з подружжя, що склало такий заповіт, його частка у спільному майні переходить до другого з подружжя який його пережив. Причому, як це випливає із змісту ст. 1262, цей перехід відбувається не на підставі висловленого в заповіті такого бажання, волі подружжя, а внаслідок закону — тієї ж ст. 1262, що передбачає такі наслідки укладення подружжям спільного заповіту. І тільки в разі смерті другого з подружжя майно переходить до осіб, ви-

40 — 2-2728

значених ними у заповіті, тобто тільки тоді реалізується їх воля передати за заповітом майно певній особі або особам.

На наш погляд, цей спільний заповіт подружжя не тільки не створює якихось зручностей, переваг порівняно з укладенням кожним з подружжям окремого заповіту, а навпаки, він може бути підставою для неабияких життєвих ускладнень.

Справа в тому що зі смертю одного з подружжя, яке склало такий заповіт, другий з них потрапляє у досить складне становище.

По-перше, він не може в разі потреби продати майно, що було спільною власністю подружжя, а тепер належить на праві власності тільки йому, оскільки в ст. 1262 ЦК України зазначено, що "у разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного в заповіті подружжя". Цього не сталося б, якби кожен з подружжя в окремому заповіті заповідав би іншому свою частку в спільному майні, а на випадок його смерті до відкриття спадщини, призначив би спадкоємцем саме ту особу, якій вони збиралися заповідати спільне майно (ст. 1263 про підпризначення спадкоємця).

По-друге, той з подружжя, що залишився живим, не має права не тільки продати майно, що було предметом спільного заповіту, а й не може скасувати спільний заповіт щодо майна, зазначеного в заповіті подружжя. Так, у ч. З ст. 1262 ЦК України зазначено, що "за життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню".

Це означає, що після смерті одного з подружжя інший втрачає таке право.

І всього цього не сталося б, коли б кожний з подружжя склав окремий заповіт.

Неабияке значення, з нашого погляду, має і та обставина, що після смерті одного з подружжя цей спільний заповіт з правової точки зору перетворюється на недійсний правочин, оскільки він обмежує цивільну правоздатність того з подружжя, що залишився живим.

Дата добавления: 2015-06-04