Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Annotation 4 страница. Через чотири дні під’їхав диліжанс, що мав відвезти їх до Марселя




Через чотири дні під’їхав диліжанс, що мав відвезти їх до Марселя. Після жаху першого вечора Жанна звикла до близькості Жюльєна, до його поцілунків, до його ніжних пестощів, хоч огида її до інтимнішого від цього не зменшувалась. Вона вважала Жульєна вродливим, кохала його, знов ночувала себе щасливою та веселою. Прощались недовго й без суму. Тільки баронеса здавалася схвильованою. Коли вже збирались від’їздити, вона вклала в руку дочці великий гаманець, важкий, як свинець. — Це на твої дрібні витрати, — сказала вона. Жанна поклала гаманець до кишені й коні рушили. Надвечір Жюльєн запитав її: — Скільки поклала тобі мати в гаманець? Вона й забула про це, і тепер висипала гроші з гаманця на коліна. Цілий струмінь золота посипався звідти — дві тисячі франків. Жанна заплескала в долоні. — Є що розтринькувати, — і знов сховала гроші. Після восьмиденної подорожі в страшенну спеку вони приїхали до Марселя. А наступного дня «Король Людовік», маленький пакетбот, що йшов у Неаполь через Аяччо, повіз їх до Корсіки. Корсіка! Макі! Бандити! Гори! Батьківщина Наполеона! Жанні здавалося, що вона покинула реальний світ, аби наяву увійти в країну мрій. Стоячи поруч на палубі корабля, вони дивились, як бігли повз них круті береги Прованса. Нерухоме яскраво-блакитне море немов загусло, немов скам’яніло в цьому гарячому сонячному світлі, розстилаючись під безкраїм небом майже неприродної блакиті. Вона спитала: — Пам’ятаєш нашу прогулянку в човні дядька Ластіка? Замість відповіді він швидко поцілував її в вухо. Колеса пароплава били по воді, порушуючи її глибокий спокій, а позаду, скільки сягало око, простягався від корабля довгий шумливий слід, широка бліда смуга, в якій скаламучена вода пінилась, як шампанське. Рантом спереду, не більш як за кілька сажнів, вискочила з води і, поринувши головою, знов зникла в морі величезна тварина — дельфін. Злякавшися з несподіванки, Жанна скрикнула і кинулась Жюльєнові на груди; потім почала сміятися зі свого переляку й неспокійно дивилась, чи не з’явиться тварина знову. І справді, за якусь хвилю вона вистрибнула знову, наче велика механічна цяцька, зникнувши, як і перше. Потім вони з’явилися вдвох, потім втрьох, далі їх було шестеро, ніби пустуючи круг важкого судна, ніби ескортуючи свого потворного побратима, цю дерев’яну рибу з залізними плавцями. Вони пропливали з лівого боку пароплава, знову з’являлися з правого і, то вкупі, то одна по одній, наче в якійсь грі, у веселих перегонах, високо підстрибували в повітрі, описуючи криву лінію, і знов поринали одна за одною. І щоразу, як випливали ці величезні та гнучкі плавці, Жанна плескала в долоні, вся тремтячи від захвату. І, як вони, її серце стрибало в якійсь шаленій дитячій радості. Раптом дельфіни зникли. їх побачили ще раз далеко серед моря, а потім уже не було більше видно, і Жанна кілька хвилин відчувала смуток від того, що їх не стало. Настав вечір, тихий, променистий вечір, сповнений ясності і щасливого спокою. Ані найменшого руху в повітрі й на воді. І цей безмежний спокій моря та неба передавався і заспокоєній душі, де теж завмерли всі хвилювання. Величезний сонячний диск помалу спускався до невидимої Африки, пекучої Африки, що її спека ніби відчувалася й тут; коли сонце сіло, обличчя обвіяла якась ласкава свіжість, в якій не було, здавалося, й сліду вітерця. Вони не захотіли йти до своєї каюти, з її неприємним запахом, і обоє простяглись поруч на палубі, загорнувшись у плащі. Жюльєн відразу ж заснув, а Жанна довго ще лежала з розплющеними очима, збуджена всіма новими враженнями подорожі. Заколисувана одноманітним туркотом коліс, вона розглядала безліч зір, таких ясних, променистих, блискучих і начебто обмитих в цьому чистому південному небі. Перед світанком заснула й вона. її розбудили шум і голоси. Матроси, співаючи, прибирали корабель. Вона розбудила чоловіка, що міцно спав, і вони встали. Жанна захоплено впивалася смаком солоного морського туману, що проймав її наскрізь. Навкруги — море. Але спереду ніби спочивало на хвилях щось сіре, невиразне ще в цьому ранньому світанні, наче купа якихось химерних, гострих, подертих хмар. Трохи згодом обриси вималювались виразніше; виступаючи все ясніше на тлі посвітлілого неба, перед очима виникла довга лінія якихось дивних рогатих гір. То була Корсіка, ніби загорнена в легкий серпанок. Десь за нею зійшло сонце, чорними тінями вимальовуючи всі виступи хребтів. Потім запалали всі верховини, тим часом як решта острова ще потопала в тумані. На містку з’явився капітан — маленький, старенький, згорблений і скорчений, засмалений і висушений суворими солоними вітрами, і хрипким від тридцятирічного командування, надірваним криками під час шквалів голосом сказав Жанні: — Чуєте, як пахне ця каналія? Вони справді чули міцні, незвичайні пахощі рослин, якісь дикі аромати. — То, пані, так пахне Корсіка, — казав далі капітан, — то її пахощі, пахощі красуні. Не бачивши її двадцять років, я впізнав би її за п’ять миль. Я сам звідси родом. Десь там, на святій Єлені, він завжди, кажуть, згадує пахощі своєї країни. Ми з ним одного роду. І капітан, знявши шапку, привітав Корсіку, привітав через океан великого імператора-невільника, що був одного з ним роду. Жанна так розчулилася, що мало не заплакала. А капітан простяг руку до обрію й промовив: — Криваві гори! Жанна і Жюльєн, що стояв поруч неї, тримаючи її за стан, почали вдивлятися вдалечінь, намагаючись побачити те місце, на яке показував капітан. Нарешті вони помітили декілька пірамідальних скель. Обминувши їх, корабель незабаром увійшов у широку й тиху затоку, оточену безліччю високих верховин, порослих унизу ніби мохом. Капітан показав на цю зелень: — Макі. В міру того як вони наближалися, коло гір, здавалося, замикалось за кораблем, що тихо плив цим блакитним озером, таким прозорим, що часом видно було дно. Враз показалося місто — все біле, в глибині затоки, біля підніжжя прибережних гір. Кілька маленьких італійських суденець стояли в порту на якорях. Чотири чи п’ять човнів, підпливши до «Короля Людовіка», почали кружляти навколо, шукаючи пасажирів. Зібравши багаж, Жюльєн тихенько спитав дружину: — Чи досить буде дати носієві двадцять су? Вже цілий тиждень він надокучав їй такими запитаннями, щоразу завдаючи їй тим болю. Вона трохи нетерпляче відповіла: — Коли не певен, що даєш досить, треба давати більше. Безперестанку він сперечався з господарями та лакеями в готелях, з візниками, з торговцями, і коли вдавалося добитися якоїсь знижки, він, потираючи руки, казав Жан-ні: — Не люблю, щоб мене обкрадали. Вона тремтіла, бачачи, що несуть рахунок, наперед певна, що чоловік почне розглядати кожний рядок, принижена цим торгом, червоніючи від зневажливих поглядів, якими супроводили його лакеї, стиснувши в руці мізерні чайові. Тепер у нього вийшла суперечка з перевізником, що привіз їх до берега. Перше дерево, яке побачила Жанна, була пальма. Вони спинились у великому порожньому готелі на розі величезної площі, й замовили сніданок. Коли скінчили десерт і Жанна підвелася, щоб піти поблукати по місту, Жюльєн, обнявши її, ніжно прошепотів їй на вухо: — А що, якби ми трошки прилягли, кицюню? Жаяна здивувалася: — Прилягти? Але я не почуваю втоми. Він міцніше пригорнув її. — Я тебе жадаю. Розумієш? Вже два дні!.. Вона вся почервоніла з сорому і пролепетала: — Зараз? Але що скажуть люди? Що вони подумають? І як це ти наважишся замовити кімнату серед білого дня? 0 Жюльєне, благаю тебе… Але він перепинив її: — Мені байдуже, що там можуть сказати або подумати слуги. Побачиш сама зараз, як це мене турбує. І він иодзвонив. Вона мовчала, опустивши очі, обурюючись душею й тілом проти цього невтоленного жадання свого чоловіка, 1 скорилася йому з огидою, почуваючи себе приниженою, бачачи в цьому щось тваринне, ганебне й брудне. Чуттєвість її ще не прокинулась, а чоловік поводився з нею так, наче й вона була охоплена пристрастю. Коли з’явився служник, Жюльєн наказав йому провести їх до кімнати. Слуга, справжній корсіканець, до очей зарослий волоссям, не зрозумів його і запевняв, що кімната буде готова на ніч. Жюльєн нетерпляче пояснив: — Ні, зараз. Ми втомилися з дороги і хочемо відпочити. Тоді служник усміхнувся собі в бороду, а Жанні захотілося втекти. Коли вони виходили через годину, Жанні соромно було проходити повз людей, вона була певна, що вони почнуть сміятися та шепотітись за її спиною. Вона гнівалась на Жюльена за те, що він не розумів цього, що він зовсім не мав ані соромливості, ані природної делікатності; вона відчувала, що між ними є якась завіса, якась перепона, і вперше спостерегла, що двоє людей інколи не можуть збагнути душу, глибину думок одне одного, що вони йдуть поруч, іноді тісно сплітаючись в обіймах, але не зливаючись, і що духовно кожне з них лишається самотнім все життя. Три дні прожили вони в цьому маленькому місті, схованому в глибині блакитної затоки і розпеченому, мов горно, за пасмом гір, що ніколи не пропускали до нього подиху вітру. Потім вони розробили маршрут подорожі, а щоб легше було мандрувати в горах, вирішили найняти верхових коней. І от якось вранці, на сході сонця, взявши двох маленьких корсіканських жеребців з лютим поглядом, сухорлявих і невтомних, вони вирушили в дорогу. З ними був провідник, що їхав верхи на мулі та віз провізію, бо трактирів у цій дикій країні не знайдеш. Дорога спочатку вела вздовж затоки, потім звернула в неглибоку долину, що йшла до високих гір. Часто траплялось переїздити через майже висохлі потоки, ледь помітний струмок ще шелестів де-не-де під камінням, наче сховане звірятко, і боязко дзюркотів. Необроблений грунт здавався зовсім голим. Схили пагорбів були вкриті високою травою, уже пожовклою в цю пекучу пору року. Іноді вони зустрічали горян, що просувалися то пішки, то верхи на маленькій конячці, на віслюку завбільшки з собаку. І в кожного з них висіла за спиною набита рушниця — старовинна, іржава, але грізна в їхніх руках зброя. Від гострих пахощів рослин, що вкривали острів;, здавалося, згущувалось повітря. Дорога помалу підіймалась посеред довгих гірських закрутів. Рожевий та блакитний граніт верховин надавав широкому краєвидові казкового вигляду, а ліси височенних каштанів унизу по схилах здавалися зеленими кущами: такі величезні були в цім краї підйоми місцевості. Провідник час від часу показував на круті верховини і казав, як вони звуться. Жанна і Жюльєн вдивлялися, нічого не бачачи, але нарешті помічали щось сіре, подібне до купи каміння, що скотилося з гори. Як виявилося, тс було село, маленьке сільце, збудоване з граніту, немов пташине гніздо, що приліпилося й повисло, ледь помітне на височенній горі. Ця довга мандрівка ступою надокучила Жанні. — Поскачемо трохи, — сказала вона і швидко помчала вперед. Не чуючи коло себе тупоту чоловікового коня, вона обернулася й почала страшенно реготати, побачивши, як він, блідий, скакав позад неї, вчепившись у гриву і смішно підстрибуючи на коні. І ця його незграбність та переляк були ще смішніші від його вроди та гарної постави. Далі вони їхали поволі, підтюпцем. Тепер дорога простяглася безкраїм лісом, що, як плащем, обгорнув увесь схил. То були макі, непрохідна гущавина з зелених дубів, ялівцю, мучниці, мастикових дерев, крушини, вересу, лаврів, миртів, буксу, які спліталися й переплутувалися, наче волосся; виткі ломиноси, потворні папороті, жимолость, розмарин, лаванда, ожина, терни вкривали хребти гір рясною плутаною вовною. Вони зголодніли. Провідник наздогнав їх і провів до одного з тих чудових джерел, що їх так багато в гірських краях, до тонкого круглого струмка крижаної води, що вибігав з маленької щілини в скелі і збігав з каштанового листа, підкладеного якимось подорожнім так, щоб ця тоненька цівка потрапляла до самих уст. Жанна почувала себе такою щасливою, аж ледве стримувалась, щоб не скрикнути з радості. Вони поїхали далі й почали спускатися, огинаючи Са-гонську затоку. Надвечір переїхали Каржез, грецьке село, засноване колись колонією втікачів, вигнаних з батьківщини. Високі вродливі дівчата з довгими руками, гнучкими стегнами і тонкими таліями, дуже граційні, зібрались біля водоймища. Жюльєн крикнув їм: «Добривечір» — і вони відповіли співучими голосами, мелодійною мовою своєї покинутої батьківщини. Коли приїхали в Піану, треба було прохати притулку, наче за стародавніх часів в якихось забутих країнах. Жанна тремтіла з радощів, чекаючи, поки відчиняться двері, в які постукав Жюльєн. ОІ Це була справжня мандрівка, з усіма несподіванками невідомих доріг. Вони потрапили до молодого подружжя. їх прийняли так, як патріархи колись шанували гостя, якого посилав їм Бог, і вони заснули на солом’янику, в старому, поточеному шашлями домі, кожна дошка якого мала сліди своїх згуб-ників-шашлів і наче шелестіла, жила та зітхала. Вони виїхали на світанку і незабаром спинилися проти лісу, справжнього лісу з пурпурового граніту. Тут були шпилі, колони, дзвінички, дивовижні фігури, вирізьблені часом, руйнівним вітром та морським туманом. До трьохсот метрів заввишки, тонкі, округлені, покривлені, карлючкуваті, безформні, несподівано-фантастичні ці дивовижні скелі здавались деревами, рослинами, твари нами, людьми, ченцями в мантіях, рогатими чортами, величезними птахами, збіговиськом потвор, страхітливим звіринцем, що скам’янів з волі якогось химерного Бога. Жанна замовкла, серце її забилося, і вона стиснула Жюльєнові руку, відчуваючи палку жадобу кохання перед цією красою природи. Раптом, виїхавши з цього хаосу, вони побачили нову затоку, з усіх боків обведену кривавою стіною червоного граніту. Ці пурпурові скелі відбивалися в блакитному морі. — О Жюльєне! — не знаходячи інших слів, зворушена красою, насилу промовила Жанна, і дві сльозини скотили ся з її очей. Він здивовано дивився на неї, питаючи: — Що з тобою, серденько? Вона витерла щоки, усміхнулась і відповіла трохи тремтячим голосом: — Це нічого… це нерви… Я не знаю… Я була вражена. Я така щаслива, що кожна дрібниця хвилює моє серце. Він не розумів цієї жіночої нервовості, схвильованості чутливих душ, що від дрібнички втрачають розум, захоплення переживають як катастрофу, зазнають невловимих почуттів, які кидають їх то в радість, то в розпач. Ці сльози здавались йому смішними, і він, стурбований поганою дорогою, сказав: — Ти б краще пильнувала свого коня. Майже непрохідною дорогою вони спустилися на дно цього провалля, потім звернули праворуч до похмурої долини Ота. Але стежка здавалася вже небезпечною. — Чи не пройти нам пішки? — запропонував Жюльєн. Жанна цього тільки й бажала. Після того зворушення, яке вона пережила, їй хотілось пройтись, хотілось бути з ним на самоті. Провідник пішов уперед з мулом і кіньми, а вони рушили тихою ходою. Перед ними наче розчинилася розкраєна зверху донизу гора, стежка заглиблювалася в цю розколину і йшла далі по дну між двома величезними стінами. Широкий потік біг по цій розколині. Повітря було крижане, граніт здавався чорним, а там, угорі, сліпив очі і вражав шматок бііаки, го неба. Раптом Жанна здригнулась, почувши якесь лоїютініВ Вона звела очі; величезний птах вилетів з-поміж каміння.і то був орел. Його розгорнуті крила майже торкались обох боків розколини; він полетів угору і зник у блакиті. Далі розколина гори роздвоювалася; стежка різкими зигзагами круто підіймалася між двома проваллями. Жанна легко і відважно йшла попереду, без страху нагинаючись над проваллями, і каміння обсипалося з-під її ніг. Жюльєн ішов слідом за нею, трохи задиханий, дивлячись у землю: він боявся, щоб йому не запаморочилось у голові. Раптом їх залило сонячним промінням; здавалося, що вони виходять з пекла. Вони відчували спрагу, і вогкий слід привів їх через хаотичні купи каміння до малесенького джерельця, що витікало з дерев’яного жолобочка, який служив водопоєм для кіз. Килим з моху вкривав землю навколо. Жанна стала навколішки, щоб напитися, Жюльєн за нею. Коли вона пила свіжу воду, він узяв її за стан, пробуючи зайняти її місце коло цієї дерев’яної ринвочки. Вона опиралася; їхні уста боролися, зустрічалися, відштовхувалися. Борючись, вони по черзі перехоплювали тонкий кінець ринвочки і стискували його зубами, щоб не випустити з рота. А цівка холодної води невпинно то з’являлася, то зникала, то розбивалася, то текла знову, оббризкуючи їм обличчя, шиї, одежу, руки. В їхньому волоссі, ніби перлинки, блищали крапельки води. І поцілунки зливалися з потоком. Раптом Жанну пойняло любовне натхнення. Вона набрала в рот прозорої води, від чого її щоки надулись, як міхи, і дала зрозуміти Жюльєнові, що хоче заспокоїти його спрагу, переливши воду з уст в уста. Він з усміхом витяг до неї шию, закинув назад голову, розвів руки і одним духом випив з цього живого джерела, що влило в нього пристрасну жагу. Жаниа пригорталась до нього з незвичайною ніжністю; серце її билося, груди підіймались, очі затьмарилися і здавалися вогкими. — Жюльєне… я кохаю тебе, — тихенько шепнула вона і, притягнурши його до себе, повалилась на землю, закривши руками обличчя, що зашарілося від сорому. Він упав на неї, шалено її обнімаючи. Вона задихалася в якомусь нервовому сподіванні і раптом скрикнула, мов блискавкою вражена новим відчуттям, якого жадала. Довго підіймались вони на верховину гори — така зворушена і знесилена була Жанна, і тільки вя& ввечері прибули вони до Евіза, де спинилися в родича їхнього провідника, Паолі Палабретті. Це був високий на зріст, трошки згорблений чоловік з сумним сухотним виглядом. Він провів їх до кімнати, похмурої кімнати з голими кам’яними стінками, але гарної для країни, де зовсім не дбають про красу та комфорт, і сказав їм своєю мовою, корсіканською говіркою, що являла собою мішанину французької з італійською, що радий вітати їх у себе. Його перебив чийсь дзвінкий голос, — і маленька чорнява жінка, з великими чорними очима, засмаглою на сонці шкірою і тонким станом, весь час сміючись і показуючи білі зуби, кинулась до них, поцілувала Жанну і потиснула руку Жюльєнові, повторюючи при цьому: — Добридень, пані, добридень, пане, як поживаєте? Вона взяла їхні капелюхи, шалі і склала все це одною рукою, бо друга була на перев’язі, потім примусила всіх вийти, звернувшись до свого чоловіка: — Піди з ними погуляти до обіду. Палабретті послухався, і всі разом пішли оглядати село. Він насилу волочив ноги, насилу говорив, часто кашляв і все повторював: — Це холодне повітря далини вплинуло на мої груди. Він повів їх глухою стежкою, що йшла під величезними каштанами. Раптом спинився і промовив своїм монотонним голосом: — Якраз тут Матьє Лорі забив мого двоюрідного брата Жана Рінальді. Я стояв, бачите, тут, коло самого Жана, коли за десять кроків від нас з’явився Матьє. «Жане, — скрикнув він, — не ходи до Альбертачче; не ходи туди, Жане, бо я вб’ю тебе, так і знай». Я взяв Жана за руку: «Не ходи туди, Жане, бо він так і зробить». Це було через одну дівчину, до якої вони обидва залицялися — через Поліну Сінакупі. Але Жан скрикнув: «Ходитиму, Матьє; ти мені не перешкодиш». Тоді Матьє наставив на нього рушницю, і не встиг я схопити свою, як він вистрілив. Жан високо підстрибнув на обох ногах, немов дитина через шворку, — саме так, пане, і всім тілом звалився на мене, аж рушниця в мене висковзнула й закотилася он до того великого каштана. Жан широко роззявив рота, але не сказав ні слова, — він був мертвий. Молоді люди здивовано дивились на спокійного свідка цього злочину. — А вбивця? — запитала Жанна. Паолі Палабретті довго кашляв, потім відповів: — Він утік у гори. На другий рік його вбив мій брат. Ви, звичайно, знаєте мого брата, Філіппа Палабретті, розбійника? Жанна здригнулася. — Ваш брат розбійник? Вогник радості заблищав в очах спокійного корсіканця. — Так, пані, він був славетний розбійник, мій брат. У колошкав шістьох жандармів. Загинув разом з Ніколо Моралі, коли їх було оточено в Ніоло, після шестиденної боротьби, як вони вже зовсім охляли з голоду. Потім додав з покорою в голосі: — Такі звичаї нашої країни, — таким самим тоном, яким говорив: «повітря в долині холодне». Вони повернулись обідати, і маленька корсіканка поводилася з ними так, наче знала їх двадцять років. Але Жанна була неспокійна. Чи зазнає вона ще в обіймах Жюльєна того дивного й могутнього зворушення, яке переживала коло джерела на килимі з моху? І коли вони залишилися в кімнаті удвох, вона боялася, що знов буде нечутливою до його поцілунків. Та незабаром заспокоїлася — і то була її перша ніч кохання. А другого дня, коли настав час від’їзду, Жанна довго не зважувалась покинути цю вбогу хатину, де для неї, здавалось їй, почалося нове щасливе життя. Вона покликала до своєї кімнати маленьку жінку хазяїна і, запевняючи, що вона не хоче робити їй подарунка, все ж настоювала, навіть трохи гніваючись, що, вертаючись, надішле їй з Парижа що-небудь на згадку; цьому подарункові вона марновірно надавала якогось особливого значення. Молода корсіканка довго відмовлялась, не бажаючи нічого приймати. Нарешті згодилася. — Ну, добре, — сказала вона, — надішліть мені малень-кий-маленький пістолет. Жанна широко розкрила очі. Жінка ж, начебто довіряючи їй якусь дорогу заповітну таємницю, тихесенько шепну ла їй в саме вухо: — Це щоб убити мого дівера! Посміхаючись, вона швидко зняла перев’язку і показала на своїй повній білій руці, якою не володіла, наскрізну рану від стилета, майже загоєну. — Коли б я не була така ж сильна, як він, — «г- сказала вона, — він би убив мене. Мій чоловік не ревнивий, він мене знає, і до того ж він, як ви самі бачили, хворий, а це заспокоює кров. Я чесна жінка, пані, але мій дівер вірить усьому, що йому кажуть. Він ревнує замість мого чоловіка і, певно, не заспокоїться. Коли ж я матиму маленький пістолет, я буду спокійна і певна, що зможу помститися. Жанна пообіцяла прислати зброю, ніжно поцілувала свою нову подругу й поїхала далі. Решта подорожі була суцільним сном, безперервними обіймами, п’янкими пестощами. Жанна не бачила нічого — ні краєвидів, ні людей, ні місць, де вони спинялись. Вона дивилась тільки на Жюльєна. Тоді почалася для них дитяча й чарівна інтимність, сповнена пустощів кохання, безглуздих і чарівних словечок, найменувань ніжними прізвиськами всіх куточків, вигинів і складок тіла, що уподобали їхні уста. Жанна завжди спала на правому боці, її ліва грудь часто виглядала вранці з-під сорочки. Помітивши це, Жюльєн назвав її «втікачкою», а другу «влюбливою», бо її рожевий вершечок здавався більш чутливим до поцілунків. Глибоку доріжку між ними прозвали «матусиною алеєю», бо він невпинно прогулювався по ній, а друга інтимніша доріжка була названа «шляхом до Дамаска», на спомин про долину Ота. Коли вони приїхали в Бастіа, треба було розплатитися з провідником. Жюльєн порився в кишенях і, не знайшовши підходящої монети, звернувся до Жанни. — Дай мені на схованку ті дві тисячі франків, що дала тобі мати, бо ти все одно ними не користуєшся, в моїй же кишені вони будуть у більшій безпечності; до того ж мені не доведеться розмінювати грошей. Жанна віддала йому свій гаманець. Вони прибули в Ліворно, побували у Флоренції, Генуї, об’їхали всю італійську Рів’єру. Одного ранку, при північно-західному вітрі, вони знов опинилися в Марселі. Два місяці минуло вже від часу їхнього від’їзду з Пепля. Було 15 жовтня. Охоплена буйним холодним вітром, що, здавалось, прилітав з далекої Нормандії, Жанна засумувала. Жюльєн з деякого часу немовби змінився, здавався втомленим, байдужим, і вона боялася, сама не знаючи чого. Вона відклала повернення додому ще на чотири дні, не наважуючись покинути цю прекрасну сонячну країну. їй здавалося, що вона завершує коло свого щастя. Нарешті вони поїхали. В Парижі мали зробити всі покупки, щоб остаточно оселитися в Пеплі. Жанна мріяла накупити всякої всячини завдяки матусиному подарункові, але перша річ, про яку вона згадала, був пістолет, який обіцяла молодій корсікан-ці з Евіза. На другий день після приїзду вона сказала Жюльєнові: — Дай мені, мій коханий, матусині гроші, бо я хочу дещо купити. Він обернувся до неї з виразом незадоволення на обличчі: — Скільки ж тобі треба? Вона здивовано пробурмотіла: — Та… скільки захочеш. Він відповів: — Я дам тобі сто франків, тільки не розтринькуй їх. Ще більш здивована і збентежена Жанна не знала, що їй сказати. Нарешті вона, запинаючись, промовила: — Але… я дала тобі ці гроші, щоб… Він не дав їй договорити: — Так, звичайно. Чи вони будуть у твоїй кишені, чи в моїй, — це вже байдуже, коли ми маємо спільні кошти. Я ж не відмовляю тобі; сама бачиш, я даю сто франків. Не сказавши жодного слова, вона взяла п’ять золотих монет, але вже не наважувалася попросити в нього ще грошей і нічого не купила, крім пістолета. Через тиждень вони вирушили в Пепль. VI

Батьки і слуги чекали їх коло білої огорожі з цегляними стовпами. Поштова карета спинилася, і почалися нескінченні обійми. Матуся плакала; зворушена Жанна теж витерла дві сльозинки; батько нервово ходив туди й сюди. Поки вносили багаж, Жанна перед каміном у вітальні розповідала про свою подорож. Цілий потік слів виливався з її вуст, і за яких-небудь півгодини вона встигла вже переказати все, крім, можливо, деяких маленьких подробиць, про які забула в такій швидкій розповіді. Потім вона пішла розпаковувати свої речі. Схвильована Розалія допомагала їй. Коли ж усе було скінчено, коли білизну, вбрання, всі туалетні предмети було розкладено по місцях і покоївка покинула свою господиню, Жанна сіла, відчувши легку втому. Запитавши саму себе, що має зараз робити, вона почала шукати якихось занять для розуму чи для рук. Не маючи жодної охоти знов іти до матері, що дрімала у вітальні, вона надумала було вийти прогулятися, але надворі здавалося так сумно, що вже саме споглядання з вікна завдавало тяжкого смутку її серцю. Тоді вона зрозуміла, що їй вже нема і ніколи не буде чого робити. Всі її молоді літа під час перебування в монастирі були віддані думкам про майбутнє, мріям. Невпинне зворушення цих надій так сповнювало тоді її час, що він спливав зовсім непомітно для неї. Потім, як тільки вона покинула суворі мури, де розквітли її мрії, раптом прийшло її сподіване кохання. Той, про якого вона мріяла, якого зустріла, покохала, з яким уже через кілька тижнів одружилась під впливом якоїсь раптової рішучості,— цей чоловік прибрав її до своїх рук, не давши часу опам’ятатись. Та ось принадну дійсність перших днів заступила та буденна дійсність, що замикає двері для безмежних надій, для тривожних сподівань невідомого. Так, сподівання закінчилися. Отже, і робити їй нічого, — ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Жанна відчувала все це неясно, неначе якесь розчарування, наче згасання своїх мрій. Вона підвелась і, наблизившись до вікна, притулилась чолом до його холодних шибок. Потім, деякий час подивившись на небо, по якому пливли темні хмари, наважилась вийти. Невже це та сама місцевість, та сама трава, ті самі дерева, що були в травні? Куди ж поділося веселе, осяяне сонцем листя і той зелений поетичний газон, де золотились кульбаби, де червоніли маки, де сяяли маргаритки, де, наче прив’язані невидимими нитками, тремтіли химерні Жовті метелики? А це повітря, що так п’янило, сповнене життя, пахощів, життєдайних атомів, — де воно зараз? Зовсім розм’яклі від невпинних осінніх дощів, укриті товстим килимом мертвого листя, сумно лежали алеї під тонкими, оголеними, ніби тремтячими від холоду тополями. Тонкі віти їх трусилися од вітру, на них тремтіло останнє листя, щохвилини готове розлетітися в повітрі. І цілий день це останнє листя, жовте, як золоті монети, як той невпинний дощ, сумний до сліз, відривалось, кружляло, летіло за вітром і падало на землю. Вона дійшла до гаю. Він був сумний, як кімната людини, що вмирає. Зелена стіна, що відділяла і робила таємничими прекрасні покручені алеї, вже розвіялась. Переплутані кущі, як дерев’яне мереживо, торкались один одного своїми тоненькими вітами. А шелестіння опалого сухого листя, яке ворушив, гнав і де-не-де змітав у купу вітер, здавалося болісним зітханням агонії. Якісь маленькі змерзлі пташки, шукаючи собі притулку, зі слабким цвіріньканням стрибали з місця на місце. І тільки липа та платан, захищені від морського вітру рясною завісою в’язів, що авангардом стали перед ними, здавалися ще одягненими в своє літнє вбрання: липа — в червоний оксамит, платан — у жовтогарячий шовк, забарвлені так першими холодами, відповідно до особливостей своїх соків. Тихою ходою Жанна походжала по матусиній алеї повз ферму Кульярів. Щось пригнічувало її серце, наче якесь передчуття довгого, одноманітного, нудного життя, що почалося зараз для неї. Потім, сівши на схилі, де Жюльєн уперше сказав їй про своє кохання, вона залишилась там, наче в дрімоті, майже в забутті, з тугою в серці, з єдиним бажанням лягти й заснути, щоб якось позбутися журби цього дня. Раптом, помітивши в небі підхоплену вітром чайку, вона згадала орла, якого бачила там, на Корсіці, в похмурій долині Ота. Серце її здригнулось від спогаду про те прекрасне, що вже не вернеться, і вона раптом побачила облитий сяйвом острів, напоєний дикими пахощами, його сонце, під яким достигають апельсини й лимони, рожеві вершини гір, блакитні затоки і розколини, по яких біжать ручаї. І тоді вогкий, похмурий краєвид, з цим журливим листопадом і сірими хмарами, що їх гнав вітер, огорнув її таким безмежним смутком, що вона поспішила вернутись додому, щоб не розридатись. Матуся дрімала, сидячи нерухомо коло каміна; вона так звикла до сумної одноманітності днів, що навіть не відчувала її. Батько з Жюльєном пішли пройтися та побалакати про справи. Настала ніч, і похмура мла, освітлювана вогняними відблисками каміна, заполонила простору вітальню. А за вікнами останні промені згасаючого дня ще дозволяли розрізнити брудний осінній краєвид і сіреньке небо, теж ніби замащене болотом. Незабаром з’явився барон з Жюльєном. Увійшовши в гемну кімнату, він одразу подзвонив і закричав: — Швидше, швидше вогню. Тут так сумно! Потім він сів коло каміна. І поки його мокре взуття парувало біля вогню і висохлі шматочки грязюки відвалювалися від підошов, він весело потирав руки: — Я гадаю, що буде мороз, небо на півночі прояснилося, до того ж сьогодні повний місяць; вночі добре приморозить. Потім він обернувся до дочки: — Ну що, дитино, чи ти задоволена, що повернулась на батьківщину, до свого дому, до своїх старих? Це просте питання зворушило Жанну. З повними сліз очима вона швидко пригорнулась до батька і, ніби перепрошуючи, поривчасто його поцілувала, та, хоч як хотілось їй бути веселою, вона почувала себе знесиленою від журби. Згадувала, з якою радістю ждала зустрічі з батьками, і дивувалася тій байдужості, що паралізувала її ніжність; так буває, коли багато думаєш про людей, яких любиш і з якими розлучився; втративши звичку щоденно бачитися з ними, почуваєш себе чужим при зустрічі, поки спільне життя не відновить старих зв’язків. Обідали довго; розмов майже не було. Жюльєн, здавалося, забув про свою дружину. Після обіду Жанна задрімала у вітальні коло каміна навпроти матусі, яка зовсім заснула. Розбуркана на хвилину голосами чоловіків, що сперечались про щось, вона питала себе крізь сон, невже й її захопить ця похмура й безперервна летаргія буденності? Полум’я каміна, вдень слабке й червонясте, ожило, затріскотіло, стало яскравим, почало розкидати несподівано великі плями світла на вилинялу обшивку крісел, на Лисицю та Журавля, на меланхолійну Чаплю, на Бабку та Мурашку. Барон з усмішкою наблизився до каміна і, простягти розтулені пальці до палаючих головешок, промовив: — А гарно сьогодні горить. Морозить, дітки, морозить! Потім він поклав руку на плече Жанні і додав, показуючи на вогонь: — Бачиш, дитинко, ось що найкраще над усе на світі — вогнище, вогнище з рідною сім’єю навколо. Ніщо інше не може зрівнятися з цим… Але час лягати. Ви, мабуть, втомилися, дітки? Піднявшись у свою кімнату, молода жінка запитала себе, чому ці двоє повернень до того самого любого їй місця могли бути такі неоднакові; чому це вона почувала себе такою знеможеною; чому цей будинок, цей любий рідний край, все, від чого тремтіло досі її серце, зараз справляє на неї таке тяжке враження? Але раптом погляд її спинився на годиннику. Маленька бджілка, як завжди, хутко і невпинно пурхала то праворуч, то ліворуч над позолоченими квітками. Захоплена поривом несподіваної ніжності, Жанна розчулилася до сліз, дивлячись на цю маленьку механічну істоту, що відлічувала їй час і билася, як живе серце. Вона не була, звичайно, так зворушена, коли обнімала батька й матір. Серце має свої незбагненні для розуму таємниці. Вперше після заміжжя вона залишилася в ліжку сама. Жюльєн, посилаючись на втому, зайняв другу кімнату. А втім, вони ще раніше домовилися, що кожне з них матиме свою окрему кімнату. Довго не могла Жанна заснути. їй було дивно не почувати поруч другого тіла, було незвично спати на самоті, і турбував рвучкий північний вітер, що шалено бився на даху. Вона прокинулася вранці від яскравого світла, що ніби кров’ю заливало її ліжко; а шибки її вікон, розмальовані інеем, були червоні, наче палав увесь обрій. Загорнувшись у широкий пеньюар, вона підбігла до вікна і швидко розчинила його. Крижаний вітер, свіжий і колючий, увірвався в кімнату і обпік її таким лютим холодом, що з очей аж сльози потекли. А з-за дерев, серед почервонілого неба, з’явився великий сонячний диск, блискучий та роздутий, як обличчя п'яниці. Укрита білим інеєм, тверда та суха тепер земля дзвеніла під ногами робітників ферми. Всі віти тополь, на яких ще залишалося листя, оголилися за одну ніч; а за степом простяглася довга зеленувата смуга хвиль, помережана білими борознами. Платан і липа швидко роздягалися під поривами вітру. З кожним подихом крижаного вихру ціла хмара листя розліталась, як зграя пташок. Жанна вдяглася, вийшла і, щоб чимось зайнятися, пішла відвідати фермерів. Мартени сплеснули руками, а хазяйка розцілувала її в обидві щоки; потім її примусили випити чарку абрикосової наливки, і вона пішла до другої ферми. Кульяри теж сплеснули руками, хазяйка ткнулася губами в її вухо, довелось випити чарку смородинівки. Потім Жанна вернулась додому снідати. І день минув так само, як і вчора, тільки він був холодний, а не вогкий. І наступні дні тижня були подібні до цих двох; і всі тижні місяця були подібні до першого. Але потроху туга її за далекими краями зменшилася. Звичка огорнула її життя покорою, як деякі води відкладають на всьому шар вапна. В серці її знову заворушилася цікавість до безлічі різних дрібниць буденного життя, прагнення простих і звичайних щоденних занять. Якась задумлива меланхолія, якесь невиразне розчарування в житті опанували її душу. Чого їй бракувало? Чого вона бажала? Вона й сама не знала цього. В ній зовсім не було потягу ні до світського життя, ні до веселих розваг, ні до можливих утіх; та й яких утіх? Наче старі вилинялі від часу крісла у вітальні, все помалу знебарвлювалося в її очах, все стиралось, набирало блідих, тьмяних відтінків. Взаємини її з Жюльєном цілком змінилися. Після повернення з весільної подорожі він здавався зовсім іншим, ніби актор, що, скінчивши свою роль, знов прибрав свого звичайного вигляду. Він майже не звертав на неї уваги, навіть майже не розмовляв з нею. Раптом зникли всі сліди його кохання; і рідко коли заходив він уночі до її спальні. Він узяв на себе керування всім маєтком і будинком, переглядав рахунки, зменшував витрати, дошкуляв селянам і, набувши вигляду справжнього дворянина-фермера, втратив той блиск і елегантність, що були в ньому до одруження. Він не вилазив зі старої, вкритої плямами оксамитної мисливської куртки з мідними гудзиками, яку знайшов у своїй ще парубоцькій шафі. З недбалістю, характерною для людей, яким вже не треба подобатись, він перестав навіть голитися, і його довга, погано підстрижена борода страшенно його спотворювала. Він не дбав уже і про свої руки і щоденно випивав після кожної їди чотири-п’ять чарок коньяку. Жанна спробувала було звернутись до нього з ніжним докором, але він грубо відповів: — Дай мені спокій, чуєші — і вона не наважувалась більше давати йому поради. Вона примирилася з цими змінами так легко, що сама з цього дивувалася. Він став чужим для неї, душа і серце його були для неї закриті. Вона часто думала про це, питаючи себе, як це так трапилося, що, зустрівшись, покохавши одне одного, нарешті, одружившись у пориві пристрасті, вони раптом стали такими чужими одне одному, ніби ніколи й не спали поруч. І чому вона майже не страждала, почуваючи себе пшину тою? Чи таке взагалі життя? Чи вони помилилися? Невже нічого не залишилося вже для неї в майбутньому? Коли б Жюльєн зостався таким же вродливим, чепурним, елегантним, чарівним, може, вона б страждала дужче? Було вирішено, що після Нового року молоді зостануться жити самі, а батько та мати поїдуть до Руана, де й проживуть кілька місяців у своєму домі; молоде подружжя залишатиметься в Пеплі протягом усієї зими, щоб остаточно там улаштуватися і призвичаїтись до місця, де має проминути все їхнє життя. А втім, у них було кілька сусідів, з якими Жюльєн збирався познайомити дружину. То були Брізвілі, Кутельє та Фурвілі. Але молоді не могли ще почати своїх візитів, бо досі не можна було закликати маляра, щоб змінив їм на кареті герби. Барон подарував своєму зятеві стару фамільну карету, і Жюльєн ні за що в світі не погодився б поїхати до сусідніх замків, поки гербовий щит де Ламар не буде намальований поруч з гербом Ле Пертюї де Во. Та тільки одна людина з окрузі розумілась на таємницях геральдичного орнаментування — це був маляр з Больбе-ка, на ймення Батай, якого по черзі запрошували до всіх нормандських замків розмальовувати герби на дверцятах карет. Нарешті, якось у грудні, ранком, коли вони кінчали снідати, відчинилася хвіртка, і чоловік з коробом за спиною наблизився до будинку. То був Батай. Його закликали до залу, запропонували сніданок, як якомусь панові, бо його фах, його постійні стосунки з усією аристократією департаменту, його обізнаність з усіма гербами та емблемами — все це надавало йому значен-пя неначе ходячої геральдики, і дворяни віталися з ним за руку. Зараз же наказали принести олівець та напір, і поки маляр їв, барон з Жюльєном накидали ескізи своїх гербових щитів, поділених на чотири частини. Баронеса, яка щиро кохалася в таких речах, висловлювала свою думку; навіть Жанна взяла участь у цьому обговоренні, ніби в ній раптом прокинувся якийсь інтерес. Батай, снідаючи, висловлював свої міркування, часом брав олівець, малював проекти, наводив приклади, описував усі дворянські карети в окрузі, і здавалося, що від усієї його особи, від його слів, навіть від голосу, віяло якимось духом аристократизму. То був маленький чоловічок із сивим, рідким волоссям і обляпаними фарбою руками; від нього пахло політурою. Ходили чутки, що колись він вчинив щось аморальне, але загальна повага з боку всіх титулованих родин давно вже стерла з нього цю пляму. Як тільки він допив каву, його повели в каретний сарай і зняли клейонку, якою було накрито карету. Батай оглянув її, потім серйозним тоном зробив деякі зауваження з приводу розмірів, що їх, на його думку, треба було надати малюнкові, і після нового обміну думками взявся за роботу. Незважаючи на холод, баронеса звеліла принести їй крісло, щоб вона могла стежити за малюванням гербів, і трохи згодом, наказавши принести грілку для змерзлих ніг, почала спокійно розмовляти з маляром, розпитуючи його про весілля, похорони та хрестини за останній час і тим доповнювала собі генеалогічні відомості, що їх зберігала в своїй пам’яті. Жюльєн сидів верхи на стільці коло своєї тещі. Він курив люльку, спльовував на землю, слухав розмову баронеси й уважно стежив за тим, як Батай відтворював у фарбах його дворянську гідність. Незабаром спинився подивитись на роботу і дядько Сі-мон, що йшов на город з лопатою на плечі. Коли ж про прихід Батая довідались на фермах, з’явилися й обидві фермерші. Ставши з обох боків баронеси, вони зачаровано повторювали: — Дивись, то ж треба бути справжнім штукаром, щоб понамальовувати такі штучки. Герби на обох дверцятах були закінчені тільки на другий день, коло одинадцятої години. Зараз же зібралися всі: щоб легше було розглядати, карету викотили надвір. Робота була бездоганна. Батая похвалили, і він пішов зі своїм коробом за спиною. А барон, його дружина, Жанна і Жюльсн одностайно вирішили, що маляр людина великих здібностей і що при іншому збігу обставин, напевно, став би справжнім художником. З метою економії Жюльєн провів деякі реформи, які в свою чергу вимагали нових змін. Старий фурман став садівником, кіньми віконт вирішив правити власноручно і продав виїзних коней, щоб не витрачати грошей на їх годівлю. Потім, через те, що все ж треба мати когось, хто б доглядав коней, поки пани вийдуть з коляски, він поклав ці обов’язки на одного з хлопчиків-наймитів, пастушка на ім’я Маріус. Нарешті, щоб забезпечити себе кіньми, він склав з Кульярами та Мартенами спеціальну умову, згідно з якою кожен з цих фермерів повинен був щомісяця, в день, який буде їм для цього призначений, приводити йому одного коня, за це вони звільнялися від обов’язку постачати живність. І одного разу Кульяри привели велику булану шкапу, а Мартени — маленьку, біленьку та кудлату. І коли ця пара була запряжена разом в карету, Маріус, потопаючи в старій лівреї дядька Сімона, підвів її до ганку замку. Причепурений, стрункий Жюльєн трохи нагадував колишнього елегантного Жюльєна, але довга його борода все ж надавала йому якогось вульгарного вигляду. Він оглянув упряж, карету й маленького лакея і вирішив, що все як слід; власне, для нього мали значення лише новонамальовані герби. Баронеса, спустившись зі своєї кімнати під руку з чоловіком, насилу влізла в карету і всілася, відкинувшись на подушки. За нею з’явилася Жанна. Вона посміялася спочатку з цієї пари коней. Білий, казала вона, доводиться внуком буланому; потім помітила Маріуса. Капелюх з кокардою насунувся хлопцеві на очі і, коли б не затримався на иосі, то зсунувся б іще нижче. Руки його зникли в широчезних рукавах, ноги, наче під спідницею, сховалися під полами лівреї, з-під яких кумедно виглядали величезні черевики. Коли Жанна побачила, як він, щоб подивитись на що-небудь, закидав назад голову, як за кожним кроком піднімав коліна, наче мав переступати струмок, і як, виконуючи накази, метушився, мов сліпий, кидаючись на всі боки, увесь поринувши та зникнувши в неосяжності своєї одежі,— її охопив непереможний, нестримний регіт. Барон обернувся, побачив збентеженого хлопчика і, перейнявшись сміхом дочки, теж розреготався, звертаючись до дружини, він неспроможний був що-небудь вимовити: — Ди… диви-но, Ма-Ма-Маріус! Боже, який він ку-ку-медний! Який кумедний1 Баронеса нахилилась до дверцят і, глянувши на хлопчика, так затрусилася від сміху, що вся карета почала танцювати на ресорах, неначе на вибоїстій дорозі. Але Жюльєн, весь збліднувши, запитав: — З чого ви так смієтесь? Та ви з глузду з’їхали, чи що? Жанна, не маючи сили заспокоїтись від судорог сміху, безсило опустилась на сходи ганку. Те ж саме зробив і барон. А якесь конвульсивне чхання, щось подібне до невпинного кудкудакання, яке долітало з карети, свідчило, що баронеса задихається від сміху. І враз ліврея Маріуса теж почала труситися. Хлопчик, мабуть, зрозумів, у чому річ, і сам нестримно зареготав у глибині свого капелюха. Тоді Жюльєн роздратовано кинувся до хлопця і дав йому такого ляпаса, що величезний капелюх злетів на траву. Потім, обернувшись до тестя, він промовив тремтячи^ від гніву голосом: — Мені здається, що вам найменше пристало сміятися. Цього б не було, якби ви не розтринькали і не проїли всього свого майна. Хто ж винен, що ви розорені? Сміх раптом урвався, і вся веселість зникла. Ніхто не промовив ні слова. Жанна, ладна вже заплакати, мовчки сіла поруч матері. Вражений і приголомшений барон вмостився навпроти жінок; а Жюльєн заліз на козли, витягши туди і хлопчика, одна щока якого опухла, а очі були повні сліз. Дорога була сумна і здалася дуже довгою. В кареті панувало мовчання. Всі троє, похмурі, збентежені, не хотіли признатися собі в тому, що снувалося в їхніх думках. Вони добре знали, що не зможуть розмовляти про щось інше. їх опанувала болісна думка, і всі вважали за краще сумно мовчати, ніж торкатися тяжкої теми. Нерівною риссю бігли коні повз двори ферм. Де-не-де, зникаючи за огорожами, швидко втікали від них перелякані чорні курки; іноді з гавканням гналися за каретою схожі на вовків собаки і потім вертались додому, наїжені, обертаючись, щоб ще погавкати на неї; часом якийсь парубок у заболочених дерев’яних черевиках і надутій вітром синій блузі, що ліниво ступав своїми довгими ногами, засунувши руки в кишені, побачивши їх, збочував, щоб пропустити карету, і незграбно знімав кашкет, оголюючи рівне волосся, що злиллось на лобі. Після кожної ферми простягалася рівнина, а вдалечині, то тут, то там, маячіли інші ферми. Нарешті в’їхали в довгу ялинову алею, що виходила на дорогу. Карета нахилялася, потрапляючи в глибокі мокрі вибоїни, і матуся щоразу злякано скрикувала. Брама в кінці алеї була зачинена. Маріус сплигнув відчинити її, і, обігнувши великий газон, вони під’їхали до високого, просторого й похмурого будинку з зачиненими віконницями. Розчинилися середні двері, і з ганку дрібними й нерівними кроками зійшов старий паралітичний слуга в червоному з чорними смугами жилеті, частину якого зверху закривав фартух. Довідавшись про прізвище гостей, він привів їх до великої вітальні, де насилу підняв завжди спущені жалюзі. Меблі в ній були покриті чохлами, годинник і канделябри обгорнуті білим полотном, а холодне вогке повітря, яке тхнуло цвіллю і чимось давно минулим, здавалося, проймало сумом легені, серце і шкіру. Всі посідали й почали чекати. Кроки, що їх чути було в горішньому коридорі, свідчили про те, що там зчинилась незвичайна метушня. Захоплені зненацька господарі поспішали одягнутись якомога швидше. Це тривало довго. Кілька разів було чути дзвоник. Хтось то збігав, то знову підіймався сходами. Баронеса від пронизливого холоду весь час чхала. Жюльєн ходив туди й сюди по вітальні. Жанна похмуро сиділа коло матері, барон стояв, низько нахиливши голову і притулившись спиною до мармурового каміна. Нарешті розчинилися високі двері й показалися віконт і віконтеса де Брізвіль. Обоє були маленькі, худенькі, невизначеного віку. Вони йшли, наче підстрибуючи, манірні і збентежені. Жінка, в шовковому барвистому вбранні і маленькому вдовиному чепчику зі стрічками, говорила дуже швидко, якимсь кисленьким голосом. Чоловік, затягнутий у парадний сюртук, кланявся гостям, м инаючи коліна. Ніс його, очі, вишкірені зуби, наче натерте воском волосся і розкішне вбрання — все блищало, як блищать речі, про які дуже дбають. Після перших привітань і ввічливих доброзичливих слів ніхто не знав, про що говорити. Тоді без будь-якої причини Почали — взаємно висловлювати задоволення з приводу знайомства. Кожен сподівався, що їхні добрі взаємини триватимуть і далі. Це так приємно — зустрічатися один з одним, коли доводиться жити на селі протягом цілого року. Проте холодне повітря вітальні проймало наскрізь аж до кісток, робило голоси хрипкими. Баронеса кахикала і чхала вже безперестанку. Тоді барон подав сигнал до від’їзду. — Як? Так скоро? Залишайтеся ще трошки! — переконували Брізвілі. Але Жанна вже підвелася з місця, незважаючи на знаки Жюльєна, який вважав візит занадто коротким. Брізвілі хотіли було подзвонити лакею, щоб дати розпорядження про карету, але дзвоник не дзвонив. Тоді господар швидко вийшов з вітальні і, повернувшись, повідомив, що коней поставили в стайню. Довелося чекати. Кожен придумував, що б іще сказати. Заговорили про дощову зиму. З мимовільним дрожем Жанна запитала, що роблять протягом цілого року самотні хазяї. Але Брізвілів здивувало це питання, бо вони завжди були зайняті, складаючи багато листів до своєї розкиданої по всій Франції аристократичної рідні; тисяча мікроскопічних справ заповнювала існування цих двох людей, що (^ли манірні у своїх взаєминах, ніби чужі, вели урочисті розмови про найнезначніші речі. Під високою почорнілою стелею величезної нежилої вітальні, де все стояло в чохлах, це подружися, таке маленьке, чистеньке й коректне, здалося Жанні муміями аристократизму. Нарешті повз вікна проїхала карета зі своїми різномастими шкапами. Але Маріус зник. Вважаючи, що він вільний до вечора, він, певно, пішов погуляти по селу. Розлючений Жюльєн попросив, щоб його послали додому пішки, і після багатьох взаємних привітань гості рушили до Пепля. Як тільки зачинилися двері карети, Жанна з татусем, незважаючи на тяжке враження, що залишилося ще в них від грубості Жюльєна, почали сміятися, передражнюючи рухи й мову Брізвілів. Барон удавав чоловіка, Жанна — дружину. Але баронеса була трохи ображена в своїх аристократичних симпатіях. — Не слід глузувати так, — сказала вона, — це дуже порядні люди, що належать до найкращих родів. Вони замовкли, щоб не суперечити матусі, але наперекір усьому, час від часу, глянувши одне на одного, знову починали сміятись. Барон церемонно вклонявся і промовляв урочистим тоном. — У вашому замку, в Пеплі, мусить бути дуже холодно, пані, через оцей сильний морський вітер, який цілий день дме з моря. Вона ж надавала своєму обличчю бундючного виразу й відповідала, манірно киваючи головою, як качка у воді: — О! Я маю, пане, що робити протягом цілого року. До того ж у нас така сила родичів, до яких треба писати. Пан де Брізвіль усі справи полишив на мене. Він пише з абатом Пеллем наукову розвідку. Вони разом складають історію церкви в Нормандії. Баронеса, проти волі, добродушно всміхнулася і знову повторила: — Не слід глузувати так з людей нашого кола. Але раптом карета спинилась, і Жюльєн став гукати когось позаду. Жанна і барон, висунувшись із дверцят, помітили якусь дивну постать, що ніби котилася в їхній бік. Плутаючись ногами в розмаяних по вітру полах лівреї, нічого не бачачи з-під капелюха, що раз у раз насовувався йому на очі, махаючи рукавами, наче крилами вітряка, і чалапаючи по широких калюжах, спотикаючись об кожний камінь, поквапливо підстрибуючи, увесь забризканий грязюкою, Маріус щосили біг за каретою. Тільки-но він наздогнав її, як Жюльєн нахилився, схопив його за комір, посадовив коло себе і, кинувши віжки, почав бити кулаком по його капелюху, який, насунувшись аж до плечей хлопчика, звучав, наче барабан. Хлопець голосив під ним, намагався втекти, сплигнути з козел, а хазяїн, тримаючи його одною рукою, не переставав бити другою. Жанна розгублено белькотіла: — Тату… О! Тату! — А обурена баронеса стискувала руку свого чоловіка: — Та зупиніть же його, Жак! Тоді барон рвучко опустив переднє віконце і, схопивши зятя за рукав, промовив тремтячим голосом: — Скоро ви облишите дитину? Жюльєн здивовано обернувся. — Та хіба ж ви не бачите, що цей пройдисвіт зробив з лівреєю? Але барон, просунувши між них голову, сказав удруге: — Це мені байдуже, не можна бути таким жорстоким. Жюльєн знову розсердився. — Дайте мені спокій, будь ласка; це вас не стосується, — відповів він і знов підняв було руку. Але тесть, раптом схопивши його за руку, пригнув її з такою силою, що вона вдарилася об козли; потім він люто скрикнув: — Якщо ви зараз же не перестанете, я вийду й зумію вас спинити! Віконт відразу притих, знизав плечима і, нічого не відповівши, стьобнув коней, і ті побігли риссю. Жінки сиділи нерухомо, зовсім пополотнівши; виразно чути було, як билося серце баронеси. Під час обіду Жюльєн був надзвичайно ввічливий, ніби нічого й не сталося. Жанна, її батько й баронеса, бачачи люб’язність Жюльєна, незабаром забули вже випадок з ним і зовсім розвеселилися, перебуваючи в приємному настрої людей, що видужують. І коли Жанна знов завела розмову про Брізвілів, її чоловік пожартував теж, але зараз же додав: — Все-таки у них манери справжніх аристократів. Вони не робили більше візитів, бо кожен боявся зачепи* ти питання про Маріуса. Було тільки вирішено надіслати сусідам на Новий рік свої візитні картки і почекати з візитами до перших теплих весняних днів. Настало різдво. У них обідали кюре та мер із жінкою. їх запросили також і на Новий рік. Це було єдиною розвагою, що порушувала одноманітність їхнього життя. Батько та матуся мали покинути Пепль 9 січня. Жанна хотіла затримати їх, але Жюльєн не дуже наполягав на цьому, і барон, бачачи, як зростає холодність зятя, виписав з Руана поштову карету. Напередодні їхнього від’їзду, коли все вже було упаковано, Жанна і її батько в ясний морозний день вирішили спуститись до Іпора, де вони не були від часу повернення* Жанни з Корсіки. Вони перейшли гай, де вона гуляла в день свого весілля, пригорнувшись до того, чиєю подругою вона мала стати на все життя; в цьому гаю він уперше обняв її, тут її зворушило перше тремтіння, перше передчуття чуттєвого кохання, яке вона до кінця пізнала тільки в дикій долині Ота, коло джерела, з якого вони пили, мішаючи з водою свої поцілунки. Не було вже ні листя, ні витких рослин, не було нічого, крім шелесту безлистого гілля та того сухого шепотіння, що звичайно пробігає зимою по оголених деревах. Вони увійшли в сільце. Безлюдні мовчазні вулиці пахли морем, водоростями й рибою. Як завжди, то розвішані на деревах біля хат, то простягнені на ріні, сушилися величезні поруділі сіті. На сірому, холодному, пінистому та гомінкому морі починався відплив. Під прибережними кручами коло Фека-на оголялися зеленкуваті скелі, а вздовж усього берега лежали, скидаючись на мертвих риб, похилені набік величезні баркаси. Вже вечоріло, і рибалки, обмотавши шиї вовняними шарфами, тримаючи в одній руці пляшку горілки, а в другій — ліхтар для човна, купами сходились на берег, важко ступаючи великими моряцькими чобітьми. Довго порались вони навколо баркасів, із звичайною нормандською неквапливістю складаючи в них сіті і харч, — великий буханець хліба, горщик масла, склянку й пляшку тридцятишестиградусної. Потім вони спускали на воду баркаси; із шумом скочувався баркас по ріні, розсікаючи піну, підносився на хвилях, деякий час хитався і, розгорнувши темні крила, зникав у темряві з вогником на верхівці щогли. Високі худі жінки, кості яких випинались під тонкою одежею, залишались на березі, поки відпливав останній човен, і потім поверталися в принишкле сільце, порушуючи крикливими голосами міцний сон його чорних вулиць. Барон і Жанна нерухомо стояли і стежили, як зникали в пітьмі ці люди, які щоночі ризикували своїм життям, щоб не загинути з голоду, і все ж були такі бідні, що ніколи не їли м’яса. Замилувавшись океаном, барон промовив: — Яка страшна і прекрасна картина. Яке величне це повите темрявою море, що панує зараз над життям стількох людей! Правда, Жаннетто? — Але йому далеко до Середземного моря, — сказала вона з холодним усміхом. Батько обурився: — Середземне море! Олія, сироп, підсинена водичка з пральної діжки… Ні, ти подивись на це, яке воно грізне із своїми шумливими хвилями! І подумай про всіх тих, що поїхали туди і зникли з очей. — Мабуть, що й так, — зітхнувши, погодилася Жанна. Але слова ці, що зірвалися з її вуст — «Середземне море», — знов примусили її серце стиснутись, понесли її думки до тих далеких країн, де були поховані її мрії. Потім батько я дочкою, замість того, щоб іти лісом, вийшли на дорогу і тихою ходою пішли понад берегом. Вони мовчали, засмучені близькою розлукою. Іноді, проходячи повз канави ферм, вони відчували то міцні пахощі яблук, ті пахощі свіжого сидру, що, здається, носяться в цю пору року понад кожним нормандським селом, то густий запах хліва, то теплий дух, що випаровується з коров’ячого гною. Маленьке освітлене віконце в глибині двору показувало, що там стоїть хата. І Жанні здавалося, ніби душа її ширшає, починає розуміти незримі речі, і маленькі вогники, розкидані по полях, раптом викликали в неї гостре почуття самотності всіх живих істот, яких все роз’єднує, все розлучає, все закидає далеко від того, що вони люблять. Тоді з покорою в голосі вона сказала: — Життя — яке воно невеселе… — Нічого не вдієш, дитино, це не від нас залежить, — зітхнув барон. Другого дня батько та матуся поїхали, і Жанна з Жюльєном лишилися самі. VII




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 404; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.016 сек.