Annotation 25 страница. А питання, пов’язане з лікарями, було тепер в Анвалі найпекучішим

А питання, пов’язане з лікарями, було тепер в Анвалі найпекучішим. Лікарі зненацька заволоділи всім краєм, усією увагою та пристрастями жителів. Колись джерела текли собі під наглядом одного доктора Бонфія, серед некривдної ворожнечі між ним, метушливим доктором Ла-тоном та благодушним доктором Онора. Тепер стало зовсім інакше. Як тільки успіх, підготовлений узимку Андерматом, уже остаточно намітився завдяки могутній допомозі професорів Клоша, Ма-Руселя та Ремюзо, які привезли кожен принаймні по двісті — триста хворих, доктор Латон, головний лікар нового курорту, став важною особою; його дуже підтримував професор Ма-Русель, учнем якого був Латон і якого він наслідував у манерах і жестах. Про доктора Бонфія вже не було й мови. Розгніваний, «бурений, старий лікар кляв на чім світ стоїть Монт-Оріоль і цілими днями сидів у старій лікарні з кількома старими хворими, що лишилися вірні йому. На думку цих кількох пацієнтів, тільки він по-справжньому знав усі властивості вод, їхні, так би мовити, секрети, бо ж офіційно розпоряджався тими водами з самого заснування курорту. Доктор Онора тепер лікував тільки овернців. Він задовольнявся цією скромною долею, жив у злагоді з усіма й тішився тим, що карти й біле вино ставив над медициною. Але до того, щоб любити своїх колег, він усе-таки не доходив. Отож доктор Латон так і лишився б великим жерцем Монт-Оріоля, коли б одного ранку тут не появився маленький чоловік, мало не карлик, з величезною головою, втягнутою в плечі, круглими банькатими очима і здоровенними руками — вельми чудернацька істота. Цей новий лікар, пан Блек, якого привіз сюди, професор Ремюзо, одразу ж привернув до себе увагу своєю надзвичайною побожністю. Майже щоранку він між двома візитами заходив на кілька хвилин до церкви і майже щонеділі причащався. Незабаром кюре прислав до нього кількох хворих — старих дів, злидарів, яких він лікував безплатно, й побожних дам, що радилися з духівником, перш ніж звернутись до представника науки, бо насамперед хотіли знати про його переконання, тактовність і професійну скромність. Потім одного дня оповістили, що приїхала її величність стара німецька принцеса Мальдебурзька, ревна католичка, яка за рекомендацією одного римського кардинала в перший же вечір після свого приїзду викликала до себе доктора Блека. Відтоді він ввійшов у моду. Лікуватися у нього стало ознакою доброго смаку, доброго тону й великого шику. Про нього казали, що це єдиний бездоганно порядний лікар, єдиний, кому жінка може цілком довіритись. І тепер цей чоловічок з головою бульдога з ранку до вечора бігав від готелю до готелю і скрізь, по всіх кутках, завжди з усіма шепотівся. Здавалося, він весь час мав розповідати чи вислуховувати важливі таємниці, бо його раз у раз зустрічали в коридорах, і він про щось говорив з власниками готелів, з покоївками своїх пацієнтів, близькими його хворих. На вулиці, помітивши когось із знайомих, він дрібною, швидкою ходою простував прямо до нього і зразу ж починав давати нові приписи і, викладаючи їх, бурмотів, мов священик на сповіді. Особливо захоплювались ним старі жінки. Він вислуховував до кінця, не перебиваючи, всі їхні історії, запам’ятовував усі їхні спостереження, запитання, побажання. Він щодня то збільшував, то зменшував дозу води, яку пили його хворі, і це викликало у них віру в те, що лікар весь час дбає про їхнє здоров’я. — Вчора ми випили дві і три чверті склянки, — казав він. — Добре! А сьогодні візьмемо тільки дві з половиною, а завтра три… Не забудьте… завтра — три склянки. Це дуже важливо, дуже! І всі його хворі були певні, що це справді дуже важливо. Щоб не забути усіх цих чисел та дробів, він нотував їх у записнику і тому ніколи не помилявся. Бо пацієнт не прощає похибки і на півсклянки. З таким же педантизмом він, керуючись відомими тільки йому принципами, визначав і змінював тривалість щоденних ванн. Доктор Латон, заздрячи і обурюючись, зневажливо зни зував плечима і казав: — Це дурисвіт! Ненавидячи доктора Блека, він часом починав гудити навіть мінеральну воду. — Ми мало що знаємо про її вплив, і тому зовсім неможливо приписувати щодня іншу дозу; жоден терапевтичний закон не може Гі визначити. Такі методи завдають медицині величезної шкоди. Доктор Онора тільки посміхався. Він завжди старався через п’ять хвилин після консультації забути, скільки склянок приписав хворому. — На дві більше чи менше, — казав він Гонтранові під веселий настрій, — це хіба що джерело помітить; та й йому воно не болітиме! Онора дозволяв собі єдиний глумливий жарт, щодо свого скрупульозного колеги, назвавши того «лікарем при купелі святої сідниці». Заздрощі його були обережні, спокійні і лукаві. Іноді він додавав: — О, цей знає хворого як свої п’ять пальців… а для нас це ще навіть краще, ніж знати хворобу! Та ось одного ранку до готелю «Монт-Оріоль» прибула знатна іспанська сім’я, герцог і герцогиня де Рамас-Альда-варра, які привезли з собою свого лікаря, доктора Мазеллі, італійця з Мілана. То був чоловік років тридцяти, високий, тонкий, дуже вродливий молодик з вусами. З першого ж дня він покорив усіх за столом: герцог, людина похмура і потворно гладка, ненавидів самотність і волів їсти в спільній залі. Доктор Мазеллі вже знав на ім’я мало не всіх, хто там обідав; кожному чоловікові він сказав щось приємне, для кожної жінки знайшов комплімент, навіть кожному служникові усміхнувся. Сидів він праворуч від герцогині, вродливої жінки років тридцяти п'яти — сорока, блідої, чорноокої, з синяво-чорним волоссям, і за кожною стравою казав їй: «Трошки», або: «Ні, цього не можна», або: «Так, це їжте». І сам наповнював їй келих, ретельно в точній пропорції змішуючи вино з водою. Він стежив і за харчуванням герцога, але явно недбало. А втім, пацієнт зовсім не зважав на його поради, по-звірячому жадібно все їв і випивав щоразу по дві карафки нерозведеного вина, потім виходив на свіже повітря, вмощувався на стільці біля дверей готелю і починав гірко бідкатися, нарікаючи на кепське травлення. Після першого ж обіду доктор Мазеллі, з одного погляду вже оцінивши всіх, підійшов на терасі казино до Гонтрана, що курив сигару, відрекомендувався і почав розмову. За годину вони вже були приятелями. На другий день він попросив познайомити його з Христіаною, коли вона вийшла після ванни, і, поговоривши хвилин десять, здобув її симпатію; того ж дня Мазеллі познайомив її з герцогинею, що так само, як і герцог, не любила самотності. - Він за всім наглядав у домі іспанського вельможі, давав чудові поради кухареві, покоївці — цінні вказівки про те, як доглядати волосся її господині, щоб воно зберегло свій прекрасний відтінок, було блискуче й пишне, кучерові — дуже корисні ветеринарні настанови, допомагав герцогському подружжю легко й приємно проводити час, вигадував усілякі розваги і вмів заводити в готелях короткочасні знайомства, завжди розумно їх вибираючи. Герцогиня казала про нього Христіані: — Це, пані, воістину чародій, він усе знає і все вміє. Йому я зобов’язана своєю постаттю. — Як це — постаттю? — Так, так, я, було, почала товстіти, а він урятував мене за допомогою режиму та напоїв. Він і саму медицину вмів зробити цікавою, бо говорив про неї невимушено й весело, з легким скептизмом, що переконувало слухачів у його зверхності. Все це дуже просто, — казав, — я не вірю в ліки. Чи, точніше, майже не вірю. Стара медицина виходила з того принципу, що на все є свої ліки. Вважалося, що Бог у своїй божественній доброті створив ліки від усіх недуг, а людям, може, з лукавства, лишив клопіт знаходити їх. І люди знайшли силу-силенну тих ліків, тільки ніколи певно не знали, від яких хвороб вони помагають. Бо ж насправді ліків немає, є тільки хвороби. Коли виникає якась хвороба, то одні кажуть, що її треба спинити, інші,— що треба прискорити її перебіг. Кожна школа вихвалює свої методи. І буває, що в одному і тому ж випадку вдаються до зовсім протилежних і суперечливих способів лікування: той приписує лід, а той — припарки, той — дієту, а той — посилене харчування. Не кажу вже про безліч отруйних речовин мінерального та рослинного походження, які постачає нам хімія. Вони впливають, це правда, але як саме — цього ніхто не знає. Іноді допомагають, іноді вбивають. І Мазеллі палко твердив, що тут не може бути певності, не може бути наукової основи, аж поки органічна біологічна хімія не стануть вихідним пунктом нової медицини. Він розповідав анекдоти про дивовижні помилки найвидатні-ших лікарів, доводив безглуздість і облудність їхньої так званої науки. — Примусьте працювати тіло, — казав він, — примусьте працювати шкіру, м’язи, всі органи, а особливо шлунок, який живить весь організм, регулює його діяльність і збирає в собі життєві сили. Доктор запевняв, що може з власної волі, самим тільки режимом, робити людей веселими чи смутними, здатними до фізичної чи розумової праці — все залежить від характеру призначеного харчування. Може впливати навіть на розумові здібності, на пам’ять, уяву, на всю інтелектуальну діяльність. І на закінчення казав жартома: — Ну, а я лікую масажем і кюрасо. Про масаж він розповідав дивні речі, говорячи як про Бога про голландця Амстранга, що творив чудеса. Потім, показуючи свої тонкі білі руки, додавав: — Ось цим можна воскрешати мертвих. І герцогиня потверджувала: — Справді, він масажує чудово. Він вихваляв також алкогольні напої, рекомендуючи їх у певний час і в невеличких дозах для збудження діяльності шлунка, і сам, уміло комбінуючи, виготовляв різні суміші, які герцогиня мусила пити в призначений час то перед їдою, то після неї. Щодня о пів на десяту він приходив до кафе при казино і просив дати його пляшки. Йому приносили їх, замкнуті на маленькі срібні замочки, ключ від яких був у нього. Мазеллі повільно наливав потроху то з одної, то з другої в гарну синю склянку, яку шанобливо тримав перед ним вишколений лакей. Потім лікар наказував: — От! Несіть герцогині до її ванної, хай вип’є, коли вийде з води, ще не одягаючись. Часом цікаві розпитували його: — Що у вас там? Він відповідав: — Нічого, тільки кріпка ганусівка, чистісінький кюрасо і добряча ялівцівка. За кілька днів цей красень-лікар став центром уваги всіх хворих. Щоб дістати від нього пораду, вдавалися до всіляких хитрощів. Коли він, гуляючи, йшов по алеях парку, гарні молоді дами, сидячи на стільцях і відпочиваючи між двома склянками води з джерела Христіани, звідусіль гукали його: — Докторе! Мазеллі зупинявся, всміхаючись, і його вели на хвилинку до стежки, що йшла понад річкою. Спочатку розмовляли з ним про се, про те, потім обережно, вміло, кокетуючи, заводили мову про здоров’я, але говорили зовсім байдуже, ніби йшлося про якісь дрібниці. Адже цей лікар не був у розпорядженні публіки. Йому не можна було заплатити, його не можна було запросити до себе, він належав герцогині, тільки герцогині. Саме ця обставина і спонукала милих дам до таких зусиль, підохочувала їх. Пошепки говорили, що герцогиня ревнива, дуже ревнива, й тому між дамами точилася запекла боротьба за те, щоб дістати поради у вродливого доктора-італійця. І він давав їх, не примушуючи особливо просити себе. Тоді між жінками, яких він вшанував своїми вказівками, почалася інша гра: вони ділилися своїми потаємними враженнями, щоб показати, який він був уважний до них. — Ах, люба, він розпитував мене про все, але то були питання… — Дуже нескромні? — О! Нескромні! Скажіть краще — жахливі. Я не знала, що й казати. Хотів узнати таке… таке… — Це так само, як у мене! Він багато питав про мого чоловіка!.. — Мене теж… і з такими… з такими інтимними подробицями! На такі запитання просто ніяково відповідати. Хоч і розумієш, що треба. — О, звісно! Від цих подробиць залежить здоров’я. Він пообіцяв масажувати мене взимку в Парижі. Мені це треба, щоб довести до кінця тутешнє лікування. — Скажіть, люба, як ви думаєте розрахуватися з ним? Заплатити йому ж не можна? — Боже мій! Я хочу подарувати йому шпильку до краватки. Мабуть, він любить їх, бо в нього є дві чи три дуже гарні… — Ох, у яке трудне становище ви мене ставите! Та сама думка була й у мене. Ну, тоді я подарую йому перстень. І вони придумували хитрощі, щоб сподобатись йому, оригінальні подарунки, щоб його зворушити, всякі люб’язності, щоб його спокусити. Він був «злобою дня», головною темою розмов, єдиним предметом уваги публіки, коли розійшлась новина, що граф Гонтран де Равенель упадає за Шарлоттою Оріоль, маючи намір одружитися з нею. І весь Анваль одразу аж загудів од усяких балачок. З того вечора, як Гонтран відкрив із Шарлоттою бал у казино, він уже не відходив од неї. На людях був з нею надзвичайно уважний, як чоловік, що хоче сподобатись і не приховує своїх намірів; і їхні відносини набирали характеру веселого й невимушеного залицяння, яке природно мало привести до кохання. Вони бачилися майже щодня, бо дівчата прив’язалися до Христіани почуттям ніжної дружби, в якій, звичайно, чимале місце займала потішена гордість. Гонтран раптом став нерозлучним із сестрою, влаштовував уранці прогулянки, а ввечері забави, дуже дивуючи цим Христіану і Поля. А тоді помітили, що його цікавить Шарлотта; він весело дражнив її, мовби ненароком робив їй компліменти, виявляв до неї ту постійну увагу в дрібницях, що зв’язує дві істоти путами кохання. Дівчина вже звикла до вільного й дружнього поводження цього молодика з паризького світу і спочатку нічого не помічала; довірлива і щира, вона сміялась й жартувала з ним, як з братом. Але одного разу, коли сестри поверталися додому після проведеного в готелі вечора, де Гонтран під час гри у фанти кілька разів пробував поцілувати Шарлогту, Луїза, яка останнім часом була, здавалося, заклопотана і роздратована, раптом гостро кинула: — Тобі не шкодило б подумати про свою поведінку. Пан Гонтран поводиться з тобою непристойно. — Непристойно? А що він сказав? — Сама добре знаєш, не вдавай дурку. Так недовго й ославити себе! А якщо ти не вмієш поводитись, то я повинна звернути на це увагу. Шарлотта ніяково й засоромлено пробурмотіла: — Та я нічого не знаю… запевняю тебе… я нічого не помітила… Сестра суворо мовила: — Слухай, так далі тривати не може. Якщо він збирається оженитися з тобою, то хай скаже, тато подумає і відповість; а якщо хоче тільки потішитись, то хай одразу ж перестане. Шарлотта зненацька розсердилась, сама не знаючи на що і чому. Її обурило, що сестра береться керувати нею, дорікає їй, і вона тремтячим голосом, із слізьми на очах сказала Луїзі, щоб ніколи не втручалась у те, що її не обходить. Шарлотта говорила, затинаючись од хвилювання; невиразний, але певний інстинкт казав їй, що в озлобленому серці Луїзи прокинулись ревнощі. Вони розійшлись, не поцілувавшись на прощання, і Шарлотта плакала в ліжку, думаючи про те, про що досі не підозрювала, не догадувалась. Потім вона перестала плакати і задумалася. Справді, Гонтран поводиться з нею не так, як раніше. Вона й сама відчувала це, але не усвідомлювала. А тепер уже розуміла. Він весь час каже їй щось приємне. А то якось поцілував її в руку. Чого він хоче? Вона подобається йому, та чи дуже? А може, він хоче одружитися з нею? І враз, серед нічної тиші, де над нею вже почали ширяти сни, їй почулося: «Графиня де Равенель!» Дівчину пойняло таке хвилювання, що вона сіла на ліжку; потім босими ногами намацала пантофлі під стіль- цем, на який кинула одежу, встала, підійшла до вікна, відчинила його, мовби хотіла дати простір своїм мріям. В нижній кімнаті чути було розмову, і вона розібрала слова Колоса: — Та хай шобі, хай. Буде видно. Батько вше влаштує. Поки нічого не шталося. Батько вше жробить. На будинку навпроти виднів ясний чотирикутник — у вікні внизу ще світилося. «Хто там, — думала вона. — Про що вони говорять?» На освітленій стіні майнула тінь. То була сестра. Виходить, Луїза ще не лягла. Чому? Але світло зненацька погасло, і Шарлотту знову охопили думки про те нове, що заворушилося в її серці. Тепер вона вже не могла заснути. Чи любить він її? О ні! Ще ні! Але може полюбити, бо вона йому подобається! І якщо полюбить — дуже, безтямно, як люблять у вищому світі — то, безперечно, одружиться з нею. Дочка селянина-виноградаря, хоча й виховувана у Клер-монському монастирському пансіоні, вона зберегла селянську скромність і покірливість. Думала, що вийде, можливо, за нотаря, адвоката чи лікаря, але в неї ніколи не було бажання стати справжньою великосвітською дамою, з дворянським титулом. Хіба що, прочитавши якийсь любовний роман, вона тільки на мить поринала в прекрасні мрії, що одразу ж, ледь торкнувшись її душі, зникали, мов якісь химери. І ось це несподіване, неможливе, викликане зненацька кількома словами сестри, неначе наближалось до неї, як вітрило корабля, гнаного вітром. Глибоко зітхаючи, дівчина беззвучно шепотіла: «Графиня де Равенель». І в темряві, перед її заплющеними очима, поставали прекрасні видіння. Вона бачила розкішні, залиті світлом салони, ошатних дам, що всміхалися до неї, чудову карету, яка ждала її біля під’їзду старовинного замку, високих ліврейних лакеїв, що кланялися, коли вона проходила мимо. їй було жарко в ліжку, серце шалено билося. Шарлотта знову встала, напилась води і хвильку постояла боса на холодній підлозі. Потім, трохи заспокоївшись, нарешті заснула. Але ще вдосвіта прокинулась — думки хвилювали її і не давали спати. Окинула поглядом свою кімнату з побіленими стінами, вбогі ситцеві завіски, та два плетені стільці, що завжди стояли обабіч комода, і їй стало соромно. Серед цих грубих меблів, що виказували її походження, вона почувала себе простою селянкою, нікчемною, негідною того гарного жартівливого білявого юнака, усміхнене обличчя якого стояло у неї перед очима, то зникаючи, то появляючись знову, і поволі підкоряло її, оволодівало її серцем. Тоді вона схопилася з ліжка і взяла своє дзеркало, туалетне дзеркальце завбільшки з тарілку; потім знову лягла, тримаючи дзеркальце в руках, і почала розглядати своє лице, обрамлене косами, що розсипались на білявій подушці. Час від часу клала на ковдру те скельце, де відбивалось п лице, і думала, яка величезна відстань розділяє їх, якою трудною була б дорога до того шлюбу. І глибока туга стискала їй серце. Та ось вона знову дивилась на себе в дзеркало, всміхалася, щоб бути кращою, бачила, що вона й справді гарна, і всі труднощі зникали. Коли вона вийшла до сніданку, сестра, що, здавалось, була чимось роздратована, спитала: — Що ти збираєшся сьогодні робити? Шарлотта, не вагаючись, відповіла: — А хіба ми не поїдемо з пані Андермат до Руайя? Луїза відповіла: — їдь сама, але після того, що я вчора тобі казала, краще було б… Молодша сестра спинила її: — Я не питаю твоєї поради… Дивись за собою. І вони більше не розмовляли. Зайшов батько з Жаком, і всі посідали до столу. Старий майже зразу ж спитав: — Що ви робите, шьогодні, дівчатка? Шарлотта, не чекаючи, поки відповість сестра, сказала: — Я їду з пані Андермат до Руайя. Чоловіки задоволено глянули на неї, і батько пробурмотів з тою привітною усмішкою, яка з’являлась у нього завжди, коли передбачалась вигідна справа: — Че добре, че добре. Приховане задоволення, помітне в усій поведінці батька і брата, здивувало Шарлотту дужче, ніж відвертий гнів Луїзи, і вона подумала трохи збентежено: «Невже вони всі говорили про це?» Після сніданку вона зразу ж піднялась у свою кімнату, наділа капелюшок, узяла парасольку, перекинула через руку легенький плащ і пішла до готелю, бо о пів на другу мали виїздити. Христіана здивувалася, що не прийшла Луїза. Шарлотта, червоніючи, відповіла: — Вона трохи стомилася, голова болить. Усі посідали в карету — велику, на шість осіб, — як завжди їздили. Маркіз із дочкою зайняли задні місця. Шарлотта опинилась на передньому сидінні, поміж Гонтраном і Полем. Поминувши Турноель, поїхали далі по чудовій дорозі, що вилася під горіхами і каштанами. Шарлотта вже кілька разів помічала, що Гонтран пригортається до неї, але дуже обережно, щоб вона не образилась. Він сидів праворуч од неї і говорив, майже торкаючись її щоки; і дівчина не наважувалась повернутися, щоб відповісти, боячись його подиху, який вже відчувала на своїх устах, і його очей, ПОГЛЯД яких бентежив її. Він плів їй усякі дурниці, пустотливо жартував, сипав забавними компліментами. Христіана майже весь час мовчала, обважніла і знемо-жена — вона трудно переносила вагітність. І Поль видавався сумним, заклопотаним. Тільки маркіз знай теревенив жваво й безтурботно, з грайливою витонченістю старого егоїста. У Руайя вийшли з карети, щоб послухати в парку музику, і Гонтран, узявши під руку Шарлотту, пішов з нею вперед. У відкритій альтанці грав оркестр, і диригент помахував паличкою, підбадьорюючи то труби, то скрипки, а довкола на стільцях сиділи курортники і розглядали перехожих. Жінки показували свої сукні, свої ноги, простягнуті аж до сусіднього стільця, модні літні капелюшки, що надавали їм чарівності. Шарлотта і Гонтран ходили серед сидячого люду, дивилися на кумедні обличчя і щиро потішалися. А позад них, Гонтран чув, раз у раз говорили: — Погляньте, гарненька особа. Це йому лестило, і він хотів знати, за кого її мають — за його сестру, дружину чи коханку. Христіана, сидячи між батьком і Полем, стежила за ними, і, вважаючи, що Гонтран і Шарлотта надто пустують, гукнула їх, аби вгамувати. Але ті, не слухаючи її, ходили собі в юрбі і щиро розважалися. Христіана тихо сказала Полю Бретіньї: — Він, зрештою, скомпрометує її. Треба поговорити з ним сьогодні ввечері, коли повернемося додому. Поль сказав: — Я теж подумав про це. Ви маєте слушність. Обідати поїхали в Клермон-Феран, бо ресторани в Руайя, на думку ласого до їжі маркіза, просто нікчемні; додому повернулися вже коли стемніло. Шарлотта зробилася серйозна. Коли вставали з-за столу, Гонтран, подаючи рукавички, міцно потиснув їй руку. Дівоче сумління відразу стривожилось. Це було вже освідчення! Випад! Непристойність! Що ж їй робити? Сказати йому? Але що сказати? Сердитися тут було б смішно! В такому становищі треба великої тактовності. А якщо нічого не зробити, нічого не сказати, то вийде, ніби вона ладна прийняти його залицяння, стати його спільницею, відповісти «так» на той потиск руки. І, зважуючи все, що сталося, дівчина дорікала собі за те, що була в Руайя надто вже весела й поводилась надто вільно; тепер їй здавалося, що сестра мала рацію, що вона себе скомпрометувала, занапастила. Екіпаж котився дорогою, Поль і Гонтран мовчки курили, маркіз дрімав собі, Христіана дивилась на зорі, а Шарлотта після келиха шампанського насилу стримувала сльози. Коли приїхали, Христіана сказала батькові: — Вже ніч, ти, тату, проведи Шарлотту. Маркіз подав дівчині руку й пішов з нею. Поль поклав Гонтранові руку на плече і шепнув йому на вухо: — Зайди на хвилинку до сестри, є розмова. Вони пройшли до маленької вітальні, суміжної з кімнатами Андермата і його дружини. І як тільки посідали, Христіана сказала: — Слухай, ми з паном Полем хочемо висварити тебе. — Висварити?.. За що? Я ж тихий і смиренний, тут немає спокус. — Не жартуй. Ти поводишся бездумно, необережно, це дуже небезпечно. Ти компрометуєш дівчину. Гонтран удав здивованого: — Кого це?.. Шарлотту? — Так, Шарлотту! — Я компрометую Шарлотту?.. Я?.. — Атож, компрометуєш. Тут усі про це говорять, і сьогодні в парку в Руайя ви поводились дуже… дуже легковажно. Правда ж, Бретіньї? Поль відповів: — Так, я цілком згоден з вами. Гонтран повернув стільця, сів на нього верхи, дістав нову сигару, закурив і засміявся. — О! Я, виходить, компрометую Шарлотту Оріоль? Він зробив паузу, щоб побачити враження від своїх слів, потім заявив: — А хто вам сказав, що я не збираюсь одружитися з нею? Христіана аж підскочила з подиву. — Одружитися? Тобі?.. Та ти збожеволів!.. — Чому? — З цією… цією селючкою… — Тра-ля-ля!.. Це забобони… Чи не від чоловіка ти їх набралася? Сестра нічого не відповіла на це пряме заперечення, і Гонтран вів далі, сам собі ставлячи запитання і відповідаючи на них: — Вона гарна? — Гарна! — Добре вихована? — Так. І щиріша, миліша, простіша, ніж світські дівчата. Освіче-ніша не менше за них, бо розмовляє по-англійському і по-овернському, а це вже дві іноземні мови. І не бідніша від будь якої спадкоємиці з колишнього Сен-Жерменського передмістя, яке слід було б назвати передмістям Святих Злиднів, і, нарешті, будучи сільського роду, вона здоровіша і народить мені чудових дітей… Ось так… Він говорив ніби сміючись та жартуючи, і Христіана спитала нерішуче: — Ти серйозно? — Серйозніше нікуди, хай йому чорт! Вона ж чарівна, ця дівчинка. У неї добре серце й гарненьке личко, весела вдача і завжди чудовий настрій, рожеві щоки, ясні очі, білі зуби, червоні уста, розкішне, довге, блискуче і м’яке волосся; а батько її — виноградар, завдяки твоєму чоловікові, люба сестро, буде багатий, як Крез. Чого ж тобі ще треба? Селянська дочка! Так що, хіба селянська дочка гірша, ніж усі дочки підозрілих ділків, які так дорого платять за сумнівні герцогські титули, і всі дочки титулованих кокоток, яких дала нам Імперія, або всі дочки двох батьків, яких ми бачимо в світському товаристві? Та коли я одружуся з цією дівчиною, то це буде перший розважливий і розумний вчинок у моєму житті! Христіана задумалась, потім зненацька переконано і захоплено вигукнула: — Ай правда! Усе це так і є, усе справедливо!.. То ти одружишся з нею, Гонтране? Тепер уже він заспокоїв її: — Стривай-но… стривай… Дай і мені подумати. Я тільки кажу: якщо одружуся з нею, то це буде перший у моєму житті розважливий і розумний вчинок. Та це ще не означає, що я таки одружуся з нею, але думаю про це, приглядаюсь до неї, трохи залицяюсь, щоб побачити, чи сподобається вона мені по-справжньому. Словом, я не кажу ні «так», ні «ні», але схильний сказати скоріше «так», а не «ні». Христіана запитала Поля: — А ви що думаєте про це, пан Бретіньї? Вона називала його то пан Бретіньї, то просто Бретіньї. Поля завжди принаджувало те, в чому він вбачав якусь шляхетність, нерівні шлюби, що видавались йому проявом великодушності, сентиментальні пориви, в яких криється людське серце, і він відповів: — Я теж вважаю, що Гонтран має слушність. Якщо вона подобається йому, то хай одружується, кращої він не знайде… У цей час увійшли Андермат з маркізом, і розмова перейшла на інше.; а тоді Поль і Гонтран рушили до казино подивитись, чи не зачинено ще гральну залу. З того дня Христіана і Поль, здавалось, почали сприяти відвертому залицянню Гонтран а до Шарлотти. Дівчину частіше запрошували, лишали її обідати, ставилися до неї так, немовби вона вже була членом сім’ї. Шарлотта все це добре бачила, розуміла і дуже хвилювалась. В її голівці паморочилось, дівчині ввижалися казкові замки. Одначе Гонтран ще нічого їй не казав; але його поведінка, всі його слова, тон, якими він говорив з нею, його залицяння, що ставало дедалі серйозніше, ніжність його поглядів, здавалося, весь час твердили: «Ви — моя обраниця; ви будете моєю дружиною». А її ставлення до нього, перейняте щирою приязню, скромною невимушеністю, цнотливою стриманістю, неначе відповідало: «Я знаю і, коли ви попросите моєї руки, — віддам її». _% У сім’ї дівчини шепотілися. Луїза розмовляла з сестрою тільки заради того, щоб дошкулити їй образливими натяками, різкими й уїдливими словами. А батько й Жак були, здається, задоволені. Тим часом Шарлотта жодного разу не спитала себе, чи любить вона цього вродливого молодика, дружиною якого, напевно, стане. Він подобався їй, вона весь час думала про нього, мріяла, вважала, що він гарний, розумний, елегантний, а найбільше думала про те, що робитиме, коли вийде за нього. В Анвалі забули люте суперництво лікарів і власників джерел, про гадану любов герцогині де Рамас до свого доктора, про всі плітки, що пливуть на курортах разом з водою, і цікавились тільки надзвичайною обставиною: граф Гонтран де Равенель збирається одружитися з молодшою Оріоль. Тоді Гонтран вирішив, що слушний час настав, і якось уранці, після сніданку, взявши під руку Андермата, сказав йому: — Мій любий, треба кувати залізо, поки гаряче! Становище дуже сприятливе. Дівчина жде мого освідчення, досі я нічим себе не зв’язав, але вона мені не відмовить, будьте певні. Треба взятися до батька, щоб одним ударом уладнати і ваші справи, і мої. Андермат відповів: — Не турбуйтесь. Це я беру на себе. Сьогодні ж піду поговорю з ним, не компрометуючи вас і ні до чого не зобов’язуючи; і коли становище з’ясується, я вам скажу. — Чудово. Потім, хвилинку помовчавши, Гонтран додав: — Слухайте, це ж, може, останній день мого холостяцького життя. Поїду я в Руайя, там було кілька знайомих. Повернуся вночі й постукаю вам у двері — узнати, що і як. Він велів осідлати коня й поїхав горою, з насолодою вдихаючи чисте легке повітря, часом пускаючись учвал і відчуваючи як бистрі лагідні подуви вітру приємно холодять йому щоки, роздувають вуса, лоскочуть. Вечір у Руайя пройшов весело. Гонтран зустрів там приятелів у товаристві дівчат. Вечеряли довго, й повернувся він дуже пізно. В готелі Монт-Оріоля всі вже спали, коли Гонтран постукав у двері до Андермата. Спочатку ніхто не відповів, а коли він постукав дужче, з-за дверей почувся хрипкий, заспаний голос: — Хто там? — буркнув. — Це я, Гонтран. — Почекайте, відчиняю. На порозі став Андермат у нічній сорочці, з опухлим обличчям і скуйовдженою бородою, з шовковою хусткою на голові. Потім він знову повернувся в ліжко, сів і, витягнув ши поверх ковдри руки, сказав: — Ну що ж, дорогенький, справа кепська. Становище ось яке. Я промацав цього старого лиса — Оріоля, про вас не згадував, сказав, що один з моїх друзів, — повернув так, що він, можливо, подумав про Поля Бретіньї — міг би стати парою одній з його дочок, і запитав, який за ними посаг. Оріоль у відповідь і собі запитав, який достаток у хлопця; я назвав триста тисяч франків, та ще надії на майбутнє. — Але ж у мене нічого немає,— пробурмотів Гонтран. — Я вам позичу, голубе. Якщо ми з вами владнаємо цю справу, то ваші землі дадуть мені доволі, щоб повернути видатки. Гонтран глузливо посміхнувся: — Прекрасно. Я матиму дружину, а ви — гроші. Але Андермат розгнівався: — Якщо за весь мій клопіт ви з мене кепкуєте, то годі, облишмо це… Гонтран перепросив: — Не гнівайтесь, дорогий, і вибачте мені. Знаю, що ви людина дуже чесна й бездоганно сумлінна в справах. Я не попросив би у вас на чай, якби був вашим кучером, але звірив би вам свій статок, якби був мільйонером. Вільям заспокоївся й озвався знову: — До цього ми зараз повернемось. А тепер покінчимо з найголовнішим. На мої хитрощі старий не впіймався і відповів: «Це залежить від того, про яку йдеться. Якщо про старшу, Луїзу, так ось її посаг». І перелічив усі землі навколо лікарні, ті, що лежать між купелями та готелем і між готелем та казино, — одним словом, усе те, що нам конче потрібно і має для мене величезну цінність. Що ж до молодшої, то за нею він дає другий бік гори, який пізніше теж, безперечно, коштуватиме великих грошей, але зараз він для мене нічого не вартий. Я всіма способами домагався, щоб він інакше розподілив посаг. Але це просто впертий осел. Він не змінить свого рішення, це напевне. Що ви на це скажете? Поміркуйте. Гонтран, дуже збентежений і розгублений, відповів: — А ви що думаєте? Ви вважаєте, що він мав на увазі мене, отак розподіляючи посаг? — Не сумніваюсь. Пройда подумав: «Якщо молодша йому подобається, то не поспішаймо розкривати гаман». Сподівається віддати за вас дочку і зберегти кращі землі… До того ж, можливо, він захотів віддати перевагу старшій… Він її дужче любить… хто знає… вона більше схожа на нього… хитріша… спритніша… практичніша… Мені ця дівчина видається кращою… Я б на вашому місці повернув у другий бік… Але Гонтран приголомшено бурмотів: — Чорт… чорт… от чорт!.. А ті землі, що він дає за Шарлоттою… вам вони не підходять? Андермат скрикнув: — Мені?.. Ні!.. Тисячу разів ні!.. Мені потрібна земля, що лежить між водолікарнею, готелем і казино. Це ж дуже просто. Інші ділянки можна буде продати тільки згодом, уроздріб, приватним особам, а зараз я за них нічого не дам… Гонтран усе повторював: — Чорт… от чорт… прикра історія!.. То що ви мені порадите? — Я нічого вам не раджу. Вважаю, що вам слід добре подумати, перш ніж вибрати котрусь із сестер… — Так… так… це правда… я подумаю… А поки що піду спати… Ранок покаже… І він підвівся, але Андермат затримав його: — Вибачте, голубе, кілька слів про інше. Я вдаю, буцімто не розумію, проте, я чудово розумію натяки, якими ви мене раз у раз шпигаєте, і мені вже набридло це. Ви дорікаєте мені, що я єврей, тобто, вмію заробляти гроші, що я скупий, що мої торговельні спекуляції мало не шахрайство. Але ж, дорогий мій, я все життя позичаю, тобто дарую вам гроші, які здобув не без зусиль. Хай так! Проте одне звинувачення я рішуче відкидаю! Я не скупий; доказом цього є те, що я роблю вашій сестрі подарунки по двадцять тисяч франків, що я подарував вашому батькові картину Теодора Руссо, яка йому сподобалася і яка коштувала десять тисяч франків, що приїхавши сюди, я подарував вам коня, яким ви щойно їздили в Руайя. В чому ж моя скупість? Хіба тільки в тому, що я не даю себе обкрадати. Всі ми, євреї, такі, і маємо слушність, добродію. Хочу вам сказати це раз і назавжди. Про нас кажуть, що ми скупі, бо знаємо вартість речей. Для вас піаніно — це піаніно, стілець — це стілець, штани — це штани. І для нас теж, але для нас усе це ще й вартість, ринкова, точно встановлена вартість, яку практична людина повинна вміти визначати з одного погляду — не заради ощадливості, а щоб не потурати шахрайству. Що б ви сказали, якби у крамниці з вас за поштову марку або за коробку сірників замість трьох су заправили чотири? Ви, добродію, покликали б поліцію, із-за одного су, так, так, — із-за одного су! Так це обурило б вас! І все тільки тому, що випадково ви знаєте ціну цих двох предметів. А от я знаю ціну всьому, що продається, і те обурення, яке відчуваєте ви, коли з вас хочуть узяти чотири су за марку на три су, я відчуваю, коли з мене намагаються здерти двадцять франків за парасольку, що коштує тільки п’ятнадцять франків. Розумієте? Я протестую проти узаконеного, постійного, огидного грабунку з боку купців, прислуги і візників. Протестую проти комерційної нечесності ваших співвітчизників, які нас зневажають. Я даю на чай відповідно до послуги, а не так, як ви, коли з доброго дива, розкидаєте гроші не знати чому, — то п’ять су, а то й сто, — залежно від настрою! Розумієте?. Гонтран підвівся і сказав посміхаючись з тонкою іронією, що так личила йому: — Авжеж, любий, розумію, ви маєте цілковиту слушність, тим більше, що мій дід, старий маркіз де Равенель, майже нічого не залишив моєму бідолашному батькові саме через свою погану звичку ніколи не брати здачі з торговців, у яких щось купував. Вважав, що це не гідно дворянина і завжди давав круглу суму чи цілу монету. І Гонтран вийшов, здавалося, дуже задоволений. III

Дата добавления: 2015-06-04