Сенатор – теж людина

Розділ IX

У каміні затишної вітальні весело потріскували дрова, язики полум’я відбивалися на боках чашок та блискучого чайника, які стояли на столі й очікували часу чаювання. Сидячи на килимі біля вогню, сенатор Берд знімав чоботи, щоб приміряти нові пантофлі, які йому вишила дружина за його відсутності через засідання Сенату. Місіс Берд, втілення безмежного щастя, слідкувала, як слуги накривають на стіл і жартома сварила дітлахів за їхні витівки, від яких усім матерям немає спокою від самого початку світобуття.

– Томе, облиш дверну ручку!.. Мері, Мері! Не тягни кішку за хвоста – їй боляче!.. Вона тебе дряпне… Джиме, ану злазь зі столу! Друже мій, як добре, що ти вдома! Ми тебе сьогодні й не сподівалися побачити! Такий приємний сюрприз… – вітала вона чоловіка, викроївши нарешті хвильку і для нього також.

– Так, так. А я оце вирішив приїхати додому бодай на нічку, відпочити як слід. Страшенно змучився, аж голова розколюється.

Місіс Берд повернулася до серванту, де стояла баночка з камфорною олією, маючи намір запропонувати чоловікові нею скористатися, проте він зупинив її:

– Ні, Мері, не треба, не напихай мене тими ліками! Чашка гарячого, ароматного чаю, трохи домашнього затишку – ось найкращі ліки для мене зараз. Ох і життя у законодавців!

Сенатор усміхався: думка, що він жертвує собою заради батьківщини, його гріла.

– А як там справи у Сенаті? – запитала його дружина, коли закінчилося чаювання.

Маємо зауважити, що місіс Берд досі Сенатом не переймалася, по‑жіночому мудро вирішивши, що їй вистачить власних справ на кожен день. Це запитання дещо здивувало чоловіка, проте він, піднявши брови, відповів:

– Та наче нічого особливого.

– А чи правда, ніби Сенат ухвалив закон, який забороняє давати прихисток і харчі нещасним неграм‑утікачам? Я вже давно про це чула, та досі не йму віри, що таке можливо.

– Мері, з якого дива ти зацікавитися політикою?

– До чого тут політика? Вона мені зовсім нецікава! Мова про нечувану жорстокість, яка суперечить християнській моралі! Я сподіваюся, мій друже, що ви цього закону не пропустите!

– Але Сенат і справді вже ухвалив закон, який забороняє допомагати невільникам, які намагаються утекти за межі Кентуккі. Останнім часом ці аболіціоністи так знахабніли, що у штаті вже серйозно замислилися, як запобігти усім цим рухам вольності.

– То ж невже не можна буде цим бідолахам запропонувати притулок бодай на одну ніч, нагодувати їх, дати щось зі старого одягу і відправити по‑християнськи далі у путь, яку вони для себе обрали?

– Не можна, моя люба. Бо саме це і означає «допомагати неграм‑утікачам» і «сприяти їхній втечі».

Місіс Берд була скромною, сором’язливою жінкою. Блакитноока, вона мала ніжне, як персик, обличчя і м’який лагідний голос. Така зовнішність видавала те, що дружина сенатора до сміливиць не належала. Навіть індик своїм бульканням міг примусити її утікати, а дворовому псові було досить лиш показати зуби, щоб вона здалася без бою. Чоловік і діти були для жінки цілим світом, який вона оберігала своїм добром і ніжністю, а не наказами і материнським авторитетом. Тільки одне могло її вибити із рівноваги – навіть найменший вияв жорстокості викликав у жінки праведний гнів, що надзвичайно контрастував із її неконфліктним характером. Місіс Берд була великодушною, поблажливою матір’ю, але її сини назавжди закарбували собі у пам’яті той день, коли вона покарала їх за те, що вони разом із сусідськими хлопчиськами закидали камінням беззахисне кошеня.

«Ото я тоді страху натерпівся! – розповідав пізніше маленький Білл. – Я подумав, що мама збожеволіла, бо накинулася на нас, мов дика кішка, набила і відправила спати без вечері. Я лежу, намагаючись заснути, а за дверима мама плаче… Від того мені так тяжко на душі стало… Хочу вам сказати, – мовив він на закінчення, – ми більше ніколи не знущалися над кошенятами».

Почувши чоловікову відповідь, місіс Берд спалахнула багрянцем, що їй було до лиця, і чітко запитала:

– Джоне, зізнавайся як на духу: ти як християнин теж вважаєш цей закон справедливим?

– А якщо я скажу «так», Мері? Що, уб’єш мене?

– Ну, пане сенатор, цього я від тебе не очікувала! Невже ти голосував за цей нелюдський закон?

– Го‑ло‑су‑вав, мій чарівний політик!

– Як не соромно! Який жахливий, несправедливий закон! Я буду першою, хто його порушить, за першої ж нагоди. До чого ж дійшло наше суспільство, якщо жінка не має права нагодувати й зігріти нещасну, бездомну, обездолену і просто голодну людину лише тому, що вона – чиясь власність і за свого життя не зазнала нічого, крім батога, лайки і наказів!

– Моя люба Мері, послухай‑но, твої почуття мені зрозумілі, і за таке співчутливе серце я кохаю тебе ще більше. Але прислухайся до здорового глузду, зрозумій, ці сентименти недоречні. Йдеться про спокій у суспільстві, заради якого ми маємо поступатися певними особистими поглядами.

– Джоне! Політик з мене нікудишній, це правда. Проте я уважно читаю Біблію, і там чорним по білому написано: голодного нагодуй, голого зодягни, засмученого утіш. І я чинитиму так, як велить Святе Письмо!

– Але якщо цими вчинками ти нашкодиш суспільству…

– Той, хто кориться Господові, суспільству не загрожує! Виконання його волі – найправильніший шлях.

– Слухай, Мері, зараз я тобі доведу…

– Усе це маячня, Джоне! Можеш повчати мене хоч до світанкової зорі, я все одно з тобою не погоджуся. Скажи мені краще:

ти б зміг прогнати від дверей свого дому голодну, скрючену від холоду людину лише тому, що це утікач? Відповідай, зміг би?

Задля правдивості мусимо зазначити, що на щастя чи на біду наш сенатор від природи був дуже доброю, співчутливою людиною і не відмовляв людям у допомозі, якої вони потребували і яку він міг надати. Тож зараз його було затиснуто у глухий кут власною дружиною, якій було пречудово відомо, який він добряк. Єдине, що він міг зараз зробити – це тягнути час. Він протягнув багатозначне «гм‑м!», кашлянув кілька разів, витягнув із кишені хустинку і почав зосереджено протирати окуляри. А місіс Берд, переконавшись, що суперник пасує, наступала далі, скориставшись своєю виграшною позицією:

– Хотіла б я бачити, як ти це робитимеш, дуже хотіла б, о Джоне, бачити, як ти проганятимеш жінку, яка взимку постукає у наші двері, коли надворі вируватимуть хурделиця і заметіль! Може, ти ще й затримаєш її, щоб передати поліції?! Це, Джоне, так на тебе схоже! – безжально іронізувала вона.

– Я й не сперечаюся, це важко… Але обов’язок… – повільно замимрив містер Берд.

– Що ти таке кажеш, Джоне? Наш обов’язок суперечить цьому законові! Нехай господарі краще поводяться зі своїми неграми, тоді вони й не тікатимуть від них! Якби у мене, не дай Боже, були раби, я б не хвилювалася, що вони втечуть. Від добра не тікають, запевняю тебе! А якщо негр все‑таки вирішить рятуватися, то такого натерпиться на своєму шляху, що цькувати його з‑за кожного повороту просто ницо! Ні, я вашому закону не коритимуся!

– Мері, Мері, вислухай мене! Треба міркувати тверезо!

– Ти знаєш, Джоне, як я не люблю щось комусь доводити, нав’язувати свою думку – та ще на таку тему! Ви, політики, повсякчас мудруєте, коли йдеться про найпростіші речі, а насправді це просто слова, яким надано статусу законів. Я ж тебе наскрізь бачу! Ти сам відчуваєш, що Сенат ухвалив несправедливий закон, і не будеш діяти згідно з ним.

У цей кульмінаційний момент їхній чорний слуга Каджо прочинив двері до вітальні і попросив місіс пройти до кухні. Наш сенатор відчув неабияке полегшення і, провівши дружину поглядом, у якому вигадливо сплелися пригнічення і лукавинка, сів у крісло і поринув у читання газети.

Але насолоджувався він недовго. Скоро з‑за дверей долинув схвильований голос місіс Берд:

– Джоне, Джоне! Ходи‑но сюди!

Відклавши газету, містер Берн театрально зітхнув і пройшов на кухню, де зупинився на порозі, мов укопаний. Те, що він побачив, вразило його.

Зомліла тендітна молода жінка в обідраній зледенілій сукні лежала на двох складених докупи стільцях. Вона була боса, від панчіх лишилися самі дірки, а зі свіжих ран на ступнях цівками струменіла кров. Риси її обличчя свідчили, що вона належить до гнаної нації. Хіба могла людина із серцем залишитися байдужою до їхньої скорботної краси?! Холодна непорушність її обличчя змусила сенатора здригнутися. Він стояв і мовчав, затамувавши подих. Його дружина і єдина їхня чорна служниця Діна, клопоталися коло бідолашки, намагаючись привести її до тями, а старий Каджо тримав на колінах маленького хлопчика і, знявши з нього черевички і панчохи, розтирав його замерзлі ноженята.

– Дивлюся на неї – і серце розривається від жалю! – сказала тітонька Ді. – Як з холоду в тепло потрапила, одразу й зомліла. Увійшла до кухні – ще ніби нічого, говорила. Переступила поріг: «Чи можна у вас погрітися?» Я навіть не встигла запитати, звідки вони з дитиною прийшли, а вона раптом ляп на підлогу… Руки має ніжні, певно, чорної роботи не бачили…

– Ой, нещасна! – співчутливо прошепотіла місіс Берд, перехопивши погляд її темних очей. Гостя опритомніла.

За мить жах спотворив бліде обличчя жінки. Вона піднялася на ліктях і крикнула:

– Гаррі! Де він… Його впіймали?

Почувши голос матері, хлопчик зіскочив з колін Каджо і підбіг до неї.

– Він тут, тут! – полегшено зітхнула жінка. – Врятуйте нас, благаю!.. – У цих словах, звернених до місіс Берд, звучали відчай і тінь зневіри. – У мене хочуть забрати моє дитя!

– Нічого не бійся, тут тобі нічого не загрожує, – впевнено сказала місіс Берд.

– Нехай вас благословить Господь! – прошепотіла жінка, затуливши обличчя руками, й гірко розплакалася.

Хлопчик, побачивши мамині сльози, заліз до неї на коліна і по‑дитячому заходився її втішати.

Врешті‑решт піклування і ласка місіс Берд, на яку, до речі, мало хто спроможний, заспокоїли жінку. Вона лягла на широку лавку, спеціально для неї постелену біля кухонного вогнища, і миттєво заснула глибоким сном, міцно обнявши змучене хлоп’я, яке теж спало. Як її не вмовляли покласти дитину окремо, вона категорично відмовилася і навіть уві сні притискала його до грудей.

Подружжя повернулося до вітальні. Їхня перервана розмова чомусь не мала продовження. Місіс Берд мовчки узялася до в’язання, а містер Берд розгорнув газету і почав старанно удавати вдумливого читача. Виходило це у нього поганенько.

– Цікаво, хто вона? – спромігся нарешті видушити він.

– От прокинеться, трошки освоїться, і тоді ми все дізнаємося, – розважливо відповіла місіс Берд.

– Послухай, Мері… – задумливо мовив містер Берд.

– Слухаю, любий.

– Може, їй підійде якась із твоїх суконь, якщо трохи перешити? Вона, здається, вища за тебе?

Місіс Берд ледь помітно всміхнулася і відповіла:

– Щось знайдемо.

Вони замовкли, але містер Берд знову не витримав:

– Мері, послухай…

– Що, Джоне?

– Знаєш, той теплий плащ, яким ти мене укриваєш, коли я дрімаю по обіді… Віддай його їй, знадобиться.

Цієї миті тітонька Ді зазирнула до вітальні і повідомила, що жінка прокинулася і дуже хоче поговорити з господинею.

Містер і місіс Берд пішли у кухню разом із двома старшими хлопчиками (меншенькі на ту пору вже, мабуть, бачили десятий сон).

Жінка сиділа на лавці біля печі, непорушно вдивляючись у вогонь. Від її збентеження не лишилося й сліду.

– Ти хотіла зі мною поговорити? – лагідно запитала місіс Берд. – Сподіваюся, тобі краще, бідолашко?

Відповіддю було довге, судомне зітхання. Жінка підняла на місіс Берд темні очі, і в цьому погляді було стільки смутку та благання, що він розчулив сенаторову дружину аж до сліз.

– Не бійся, ми – друзі. Розкажи, звідки ти, що тебе змусило пуститися в дорогу?

– Я прибігла з Кентуккі.

– Коли? – поцікавився містер Берд.

– Нині.

– Як же ти сюди потрапила?

– Перейшла крижинами.

– Як?! – вигукнули разом усі присутні.

– Так, крижинами, – повільно повторила жінка. – Господь мені допоміг, бо іншого виходу у мене не було… За мною гналися.

– Господи Боже! Місіс! – вигукнув Каджо. – Адже льодохід вже почався, між льодинами вода так і вирує!

– Я все бачила і розуміла! – зблиснувши очима, впевнено заговорила жінка. – І все одно побігла. Я ні на що не сподівалась, не могла надіятися, що дістануся берега, але мені було байдуже – чи йти по льоду, чи померти на місці. І Господь мені допоміг. Якби тільки люди знали, як він може допомогти в біді!

– Ти невільниця? – прямо запитав її сенатор.

– Так, сер. Мій господар із Кентуккі.

– Він погано поводився з тобою?

– Ні, сер, він дуже хороша людина.

– Отже, у всьому винна господиня?

– О ні, сер, ні! Я від неї знала лише добро.

– То що ж змусило тебе тікати з хорошого дому, наражаючи себе і дитину на смертельну небезпеку? – запитала місіс Берд.

Утікачка пильно подивилася на місіс Берд, і та помітила, що нещасна перебуває у глибокій скорботі.

– Пані, скажіть, – мовила вона раптом, – ви розумієте, що значить для жінки втратити дитя?

Такого питання не чекав ніхто, а воно сипонуло сіллю на свіжу рану подружжя. Якийсь місяць тому Берди поховали крихітного сина.

Містер Берд різко розвернувся і відійшов до вікна, а місіс Берд зайшлася у невтішному плачі, а потім, опанувавши себе, спитала:

– Чому ти про це питаєш? Я знаю, що це таке. Нещодавно помер наш хлопчик.

– Тоді ви зрозумієте мене. Я втратила двох, одне за одним… Я залишила їхні могили там, в Кентуккі, а це (вона вказала на Гаррі) – моя єдина втіха. Я не відпускаю його ні на крок від себе. Він моя гордість, моя розрада, та його хочуть у мене забрати… Продати на Південь! Ви лише вдумайтеся, пані! Продати дитину! Хіба з цим може змиритися материнське серце? Хіба можна таке пережити? Я втекла вночі, щойно дізналася, що всі папери уже підписано і мій синочок скоро залишить мене. За мною гналися троє – работорговець, що купив Гаррі, і двоє слуг мого господаря. Вони були за декілька кроків від нас, і я скочила на лід… Як мені вдалося перебратися на протилежний бік, сама не знаю… Пам’ятаю лише, що якийсь добрий пан протягнув мені руку і допоміг вийти на берег.

Розповідаючи все це, жінка навіть не плакала. Сльози свої вона вже вилила. Ті ж, хто слухав цю розповідь, відгукнулися на неї усім серцем, кожен по‑своєму. Хлопчики – сини господарів – зашморгали носами і заходилися нишпорити по кишенях, шукаючи носових хустинок, яких, ясна річ, там ніколи не було. Коли пошуки не принесли очікуваних знахідок, дітлахи повстромлювали голівки матері у коліна і розревлися, витираючи очі і носи просто її сукнею. Місіс Берд затулила обличчя хустиною. Тітонька Діна, не витираючи сліз, що котилися по її чорних щоках, голосно, мов на молитовному зібранні, повторювала: «Господи! Змилуйся над нами!» Старий Каджо корчив неймовірні гримаси і час від часу палко приєднувався до вигуків тітоньки Діни. А наш сенатор, будучи державним діячем, не міг відкрито, як прості люди, плакати, тож вимушено повернувся до усіх спиною, втупивши погляд у вікно, відкашлявся, протер окуляри і демонстративно висякався. Це здивувало би будь‑кого зі знайомих цього пана, якби вони стали свідками такої сцени.

– Чому ж ти стверджуєш, що твій господар хороший? – раптом вигукнув він, ковтнувши сльози, які стискали йому горло.

– Я завжди так казатиму! Вони обоє хороші, але… Так склалися обставини. Господар уліз у великі борги і, повністю залежачи від однієї поганої людини, був змушений йому поступитися. Я чула, як вони про це розмовляли з господинею, як вона заступалася за рабів, але господар сказав, що вже запізно, всі папери вже готові і передані тій людині. Тоді я взяла дитину і втекла з дому. Я все одно не житиму без нього, він один наповнює моє життя змістом.

– А чоловік у тебе є?

– Так, але у нього інший господар, дуже злий і жорстокий. Він не відпускав чоловіка до мене, мучив його, погрожував продати на Південь… Із ним ми, мабуть, ніколи вже не побачимося…

Неуважний свідок цієї розповіді міг би подумати, що жінці байдуже до чоловіка, що розлука не тривожить її, – так спокійно вона про це говорила. Але її тривожні смутні очі виказували протилежне.

– Куди ж ти тепер, бідолашко? – запитала місіс Берд.

– До Канади… Але де вона – я не знаю. Чи далеко звідси? – і вона довірливо глянула на місіс Берд.

– Нещасна! – вихопилося у господині дому.

– Напевно, дуже далеко?..

– Далі, ніж ти собі уявляєш, – чесно відповіла місіс Берд. – Але ми постараємося тобі допомогти. Ді, постели їм у своїй кімнаті. До ранку ми щось придумаємо. А ти, голубко, не журися, спокійно спи, набирайся сил і покладайся на Господа – він тебе захистить.

Місіс Берд із чоловіком повернулися до вітальні. Вона сіла у крісло‑гойдалку і, повільно погойдуючись, задумливо вдивлялася у камін. Містер Берд міряв кроками кімнату і бурмотів собі під ніс:

– От ситуація, що ж робити?

Нарешті він зупинився і заявив дружині:

– Ось що, моя люба, їй доведеться покинути наш дім сьогодні ж. Цей работорговець заявиться тут не пізніше завтрашнього ранку, він часу не гаятиме. Якби вона була сама – ще якось би викрутилися, сховали б, поки він не піде, але ж дитина… Його не зв’яжеш і рота не затулиш: висунеться у вікно чи у двері – і все, пиши пропало! А якщо їх знайдуть у моєму домі? Ні! Вирішено, їм треба вирушати звідси нинішньої ночі!

– Вночі? Та як же, куди?

– Я знаю куди, – сказав сенатор, беручись за чобіт. Натягнувши один до половини, він обома руками обхопив коліно і тривожно замислився: – Неприємна справа! – І він продовжив натягувати чобіт, а тоді взявся за другий, зосереджено вивчаючи візерунок на килимі. – Але допомогти таки треба, хай йому грець! – Містер Берд швидко взув другий чобіт, випростався й підійшов до вікна.

Місіс Берд була дуже тактовною і ніколи б не дозволила собі штрикнути когось докором «Ага! Я ж казала!» І тепер вона не зраджувала своїй миролюбній натурі, хоча її серце вистукувало таки тріумфально. Їй кортіло дізнатися, куди поведе чоловік цих людей, проте вона вирішила дочекатися, поки він, господар становища, сам поділиться із нею своїми планами.

– Бачиш, у чім річ, – заговорив нарешті містер Берд, – один із моїх давніх клієнтів, Ван‑Тромп, відпустив усіх своїх рабів на волю, поїхав геть з Кентуккі і придбав собі обійстя приблизно за сім миль звідси, вгору за течією. Це десь у лісі, туди ніхто не навідується без потреби, та й знайти його не так і просто. Там вони будуть абсолютно убезпечені. Але погано, що вночі її туди ніхто не зможе повезти, окрім мене.

– Чому? У нас же є Каджо! Він чудовий кучер.

– Так і є, але доведеться двічі перебиратися через річку вбрід, а це небезпечно. Я не раз їздив там верхи і добре знаю це місце. Вирішено, їду. Нехай Каджо десь опівночі приготує коней, але без зайвого шуму, а я сам її відвезу. Потім він проведе мене до найближчого готелю, де можна перехопити нічний диліжанс на Колумбус, і все виглядатиме так, ніби я прибув просто з дому. А зранку мене побачать на засіданні… Але як же я там почуватимусь після цих подій! Та нічого не вдієш, якось протримаюсь.

– Ти прислухався до голосу серця, Джоне, – ніжно сказала місіс Берд, кладучи свою крихітну долоньку на руку чоловіка. – Я ж тебе знаю краще, ніж ти сам.

На очах у жіночки зблиснули сльози, і вона була такою красивою у цю мить, що сенатор подумав: «Який же я все‑таки мудрий, якщо мною пишається таке миле створіння!» Що ж йому залишалося робити? Хіба піти і дати розпорядження щодо екіпажу. І він пішов. Та, не дійшовши й до дверей, повернувся до дружини і нерішуче промовив:

– Не знаю, як ти до цього поставишся, Мері, але у нас у комоді стільки речей нашого… Нашого маленького Генрі… – не договоривши, містер Берд різко крутнувся і вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері.

А його дружина повільно увійшла до кімнати поруч зі спальнею, засвітила на комоді свічку і, діставши зі скриньки ключа, відімкнула верхній ящик і гірко задумалася. Обидва хлопчики, які хвостиком ходили за нею, мовчки спостерігали, що робить мама.

Мати, яка зараз читає цю книжку, а в твоєму домі нема скриньки або ящика, доторкнутися до яких для тебе означає те саме, що розрити маленьку могилку? Якщо ні, то ти навіть не уявляєш собі, яка ж ти щаслива!

Місіс Берд нерішуче висунула шухлядку. Там лежали найрізноманітніших фасонів курточки, фартушки, стосики дитячих панчішок і навіть пара витертих на носочках черевичків, дбайливо загорнутих у папір. Поряд із одягом – іграшки: коник, візок, дзиґа і м’ячик. Усі ці пам’ятні речі безліч разів були омиті материнськими сльозами. Місіс Берд присіла на стілець і, закривши обличчя руками, знесилено заплакала. Сльози текли поміж її пальчиками і капали просто у шухляду. Наплакавшись, вона підняла голову і квапливо почала відбирати найнеобхідніші у дорозі речі. Усе те вона зав’язала у дорожній вузлик.

– Мамо, – порушив мовчанку старший син, обережно торкнувшись її руки, – ці речі ти також вирішила віддати?

– Любі мої, – відповіла вона м’яко, – наш маленький Генрі, напевно, дивиться на нас із небес і радіє, що ми робимо саме так. Досі я не могла себе примусити просто так віддати його речі, але тепер я знаю, що їх отримає мати, якій у стократ гірше, ніж мені. Нехай на неї зійде Господнє благословення разом із цими речами!

Таки є ще у грішному світі прекрасні душі, що власні болі обертають благом для інших. Такі люди, схоронивши у сирій землі свої надії, поливаючи їх гіркими сльозами скорботи, вирощують чарівні квіти доброчинності, помічне зілля для знедолених. Саме такою була ця смиренна жінка, яка сиділа, мовчки ковтаючи сльози, і при світлі свічки збирала речі для сина нещасної Елізи. А кожен її доторк до речі померлого сина відбивався у жіночій душі болем втрати, яку ані повернути, ані забути неможливо…

Потім місіс Берд відкрила гардероб, дістала звідти дві‑три сукні, наготувала собі голку, ножиці, наперсток і нитки. Вона заходилася переробляти ці сукні для утікачки, як порадив їй чоловік. Копітка робота затягнулася допізна. Коли старовинний годинник, який стояв у одному з кутів кімнати, де шила місіс Берд, пробив північ, вона почула знадвору ледь чутний стукіт коліс. У цю ж хвилину до вітальні зайшов містер Берд з перекинутим через руку плащем.

– Мері, розбуди її, – попросив він дружину і додав: – Час вирушати в дорогу.

Місіс Берд поспіхом склала у маленьку валізку щойно перешиті речі, і попросила віднести у коляску, а сама пішла до покоїв тітоньки Діни.

За декілька хвилин Еліза вийшла на ґанок з дитиною на руках. Вона була зодягнена у подаровані їй плащ, капор і шаль. Місіс Берд провела Елізу та Гаррі до підніжжя коляски, а сенатор допоміг їм сісти усередину. Еліза з вікна простягнула руку, таку ж тендітну та ніжну, як і простягнута їй назустріч рука її благодійниці. Великі темні очі молодої матері невідривно дивилися на постать місіс Берд, губи її здригнулися, але вона не могла вимовити ані слова, – лиш виразно кивнула на небеса, а потім різко відкинулася на сидіння і затулила руками обличчя. Кучер закрив дверцята, зайняв своє місце, і карета рушила.

У якому ж становищі опинився наш сенатор‑патріот, який увесь попередній тиждень тільки те й робив, що спонукав законодавчу комісію штату ухвалити жорсткіші закони до утікачів, а також до тих, хто буде із ними у змові і сприятиме втечам!

Шанований у своїх колах сенатор Берд був не гіршим оратором за своїх вашінґтонських колег. Як велично він сидів, засунувши руки в кишені, і висміював сентиментальність тих, хто заради жменьки жалюгідних утікачів готовий жертвувати інтересами цілого штату!

Він був хоробрий, як лев, у подібних суперечках своїм красномовством він переконував не лише колег, але й себе самого. Слово «утікач» було для сенатора якимсь беззмістовним, бо уявлялося йому газетною фотографією людини із подорожнім вузликом на жердині та стандартним підписом: «Він утік від господаря». Досі містер Берд не відчував на собі силу впливу справжнього горя, яке відбивається у благальнім погляді знедоленої людини, тремтінні її руки, сповненому відчаєм й розпукою голосі… Досі він не замислювався над тим, що тікати може і збідована мати, і беззахисна дитина, як‑от та, кому віддано шапочку їхнього крихітки Генрі, таку до болю знайому, рідну шапочку, що якраз підійшла!

На щастя, серце сенатора Берда було не кам’яне, тож його патріотизм не витримав серйозного випробування, що перед ним постало. Проте не радимо вам, друзі з Південних штатів, засуджувати чуйного сенатора Берда. Адже він лише людина, і багато хто з вас вчинив би так само на його місці – ми у цьому більш ніж упевнені. Автор знає, що у Кентуккі та Міссісіпі є благородні, великодушні люди, які допомагають тим, хто до них звертається зі своєю бідою.

А щодо сенатора, то скоєний ним політичний гріх йому довелося спокутувати тієї ж таки злощасної ночі.

Напередодні описуваних подій у місцевості, де вони відбувалися, пройшли тривалі зливи. Ґрунт у районі Огайо був м’який і рихлий, тож від такої кількості води він перетворився на непрохідне багно. Шлях, яким їхав сенатор – так звана «залізна дорога», по якій, однак, ніколи не мчали поїзди. «Як це розуміти?» – поцікавляться подорожні, у яких словосполучення «залізна дорога» асоціюється зі швидкістю та зручністю пересування.

Тож пояснюємо для нетутешніх друзів, зокрема із Східних штатів: на території благословенного Заходу країни дороги вимощують неструганими колодами, викладають їх у ряд, а зверху засипають землею, дерном – тобто усім, що є під рукою. Наївні тутешні люди справді вважають їх дорогами, придатними для подолання відстані між пунктами відправлення і призначення, і сміливо вирушають у путь. Та проходить трохи часу і дощі розмивають землю і все, що за геніальним задумом будівельників мало би надійно утримувати колоди укупі. Колоди косо‑криво розходяться, а канавки між ними заповнюються в’язким болотом.

Саме такою дорогою віз нещасних своїх гостей наш сенатор. Поки ніщо не віщувало біди, він розважався, міркуючи на морально‑етичні теми. Але думки у голові не трималися, адже коляску то різко підкилало, то небезпечно перехиляло, то занадто вдушувало у болото. Тож усім пасажирам, навіть шановному сенаторові, доводилося прилаштовуватися то такої не вельми комфортної їзди, займаючи дивні пози, аби хоч якось втриматися на своїх місцях. І у один із таких моментів усі раптом зрозуміли, що таки застрягли! Каджо вйокає на коней, і ті кілька разів рвучко смикаються, але марно, а терпіння сенатора тим часом потроху вичерпується. Раптом коляска вирівнюється, та за мить передні колеса провалюються у брудну кашу. Пасажири скочуються уперед, капелюх сповзає сенаторові на очі і йому починає здаватися, що він – свічка, яку загасили ковпачком. Дитина перелякалася і заплакала. Каджо вже майже благає коней, а вони пручаються, кидаються то праворуч, то вліво, за що раз у раз дістають батогом. Ще одна спроба – і цього разу у багні опинилися й задні колеса. Сенатора, жінку і дитину відкинуло на заднє сидіння. Містер Берд ліктем зачіпає Елізин капор, її ноги опиняються на його капелюсі, що чомусь лежить на підлозі. Та нарешті трясовину вдалося проїхати, коні, відпочиваючи, зупинилися. Сенатор піднімає з підлоги капелюха, жінка поправляє на голові капор і заспокоює свого сина, і усі вже готові до наступних випробувань. Минає ще кілька хвилин, і все повторюється: коляска пірнає то задніми, то передніми колесами у прогалини між колодами, завалюється набік, трясеться аж до вершечка кабіни.

Пасажири вже майже звикли до того, що коляска хоч поволі, але таки вирівнюється і просувається уперед. Та у якийсь момент подорожі коляска зупинилися, Каджо відчинив дверцята і сказав:

– От біда, сер! Загрузли! Навіть не знаю, як ми з цієї халепи виберемося… Доведеться жердинами підважувати.

Доведений до відчаю, сенатор обережно вийшов із кабіни, намацуючи місця, куди можна ступити, і одразу ж втрапив ногою у трясовину. Намагаючись вивільнитися, втратив рівновагу і упав просто в болото. Коли Каджо допоміг йому підвестися, на сенатора не можна було дивитися без співчуття.

Та годі про це, читачі, мабуть, вже знудилися від опису невдач наших мандрівників. Люди, які подорожували Західними штатами, поспівчувають нашим героям, адже їм теж доводилося серед ночі висмикувати ломаччя з придорожніх тинів і підважувати ними колеса своїх екіпажів, загрузлих у багні. Що ж, це зайняло у наших друзів чимало часу і забрало багато сил та нервів.

Глибокої ночі їм вдалося витягнути усю в болоті коляску на рівну дорогу, яка привела їх до броду. Нарешті вони перейшли річку і зупинилися біля дверей великої ферми.

Та не так просто, як їм здавалося, було розбудити її мешканців, довелося запастися терпінням й виявити неабияку наполегливість. Нарешті господар відчинив їм. Це був великий чоловік, шість футів з гаком на зріст, справжній Орсон. Він був вбраний у червону фланелеву сорочку. Його скуйовджене волосся та щетина красномовно виказували, що їх не доглядали вже багато днів поспіль. Такий вигляд не дуже привабив би будь‑кого. Декілька хвилин фермер стояв насуплений, тримаючи у руках запалену свічку, і вдивлявся спросоння на нічних гостей. Сенатор довго пояснював, чому приїхав до нього о такій порі з цими людьми. А поки господар намагається збагнути, що від нього хочуть, ми опишемо його детальніше.

Отже, його ім’я Джон Ван‑Тромп. Колись він був одним із найбільших плантаторів і рабовласників у штаті Кентуккі. На вигляд – як ведмідь: гігантського зросту, неймовірної сили. Але серце мав добре і співчутливе, тож рабовласницький лад, однаково ганебний і для рабів, і для їхніх власників, ніколи не був йому до душі. І одного дня чоловік вирішив скинути з душі цей камінь … Узявши гаманця, туго набитого грішми, поїхав у Огайо, купив собі хорошу ділянку чорнозему, написав відпускні листи усім своїм рабам – чоловікам, жінкам і дітям, – порозсаджував їх на вози з усім їхнім, варто сказати, скромним скарбом і порадив, де краще влаштуватися на роботу. А сам облаштував ферму в глибині лісу, із чистою совістю оселившись там зі своєю великою родиною.

– Адже ви не відмовитеся прихистити нещасних жінку з дитиною, які рятуються від погоні? – без зайвих слів запитав його сенатор Берн.

– Звісно, не відмовлюся, – твердо відповів порядний Джон.

– Я в цьому й не сумнівався, – сказав сенатор.

– Хай тільки спробують сюди поткнутися! Ми їх зустрінемо дуже гостинно. Я готовий, – Добродушний дядько розправив свої могутні плечі. – Я ж не один, маю семеро синів, усі мов дуби, по шість футів на зріст – о, вони їм покажуть… Передайте тим відчайдухам, що ми радо їх приймемо у будь‑який час, удень чи вночі. Наше їм вітання! – Запустивши величезні пальці у свою густу гриву, Джон голосно розсміявся.

Вимучена Еліза, ледь жива від утоми, зайшла у кухню, тримаючи на руках дитину, яка вже міцно спала. Господар освітив свічкою її обличчя, співчутливо підшморгнув носом і відчинив навстіж двері до маленької спальні поряд із кухнею. Він пройшов туди із гостею, запалив від своєї свічки ще одну і поставив її на стіл. Лише тоді звернувся до Елізи:

– Послухай, люба, тут ти можеш нікого не боятися, хай за тобою приходить хто завгодно: мене зненацька не захопиш! – І він указав їй на рушниці, що висіли на почесному місці над каміном. – Непереливки буде тому, хто забагне вриватися у мої володіння, всі у цьому краї це знають. Так що спи спокійно, ніби ти у колисці, яку гойдає мама.

Залишивши Елізу і дитину в затишній кімнатці, він підійшов до сенатора і сказав:

– Справжня красуня! Найчастіше трапляється так: що вродливіша жінка, то більше у неї причин для того, щоб рятуватися втечею, надто коли вона ще й порядна. Я це добре знаю!

Сенатор коротко переповів йому історію Елізи.

– Йой, ну що виробляють! Яке горе спіткало бідолаху! – розчулився добряк. – Полюють, мов за ланню. А чого вони чекали від хорошої матері?! Слово честі, слухаючи про такі безчинства, я заледве стримуюся, щоб не наговорити чого зайвого. – Джон витер очі величезною веснянкуватою рукою. – Я роками не ходив до церкви, бо там треба було слухати, як возвеличують рабство, буцімто Біблія його виправдовує. Я людина невчена, не знаю ні івриту, ані греки. Куди мені сперечатися зі священиками! А потім я зустрів одного служителя церкви, який і ученим мужем був, і проповідником справжнім, то він казав зовсім інше. Відтоді я став істинно віруючою людиною.

Говорячи це, Джон відкоркував пляшку шипучого сидру, а договоривши, поставив її на стіл.

– Залишайтеся у мене до ранку, – гостинно запропонував він. – Я зараз розбуджу свою стареньку, вона миттю приготує вам постіль.

– Щиро вам дякую, друже, – відповів сенатор. – Але мушу до ранку потрапити до Колумбусу, щоб перехопити нічний диліжанс.

– Коли так, то я вас трохи проведу, покажу кращу дорогу. Та, якою ви добиралися сюди, нікуди не годиться.

Джон зодягнувся, узяв ліхтаря і рушив попереду коляски сенатора, виводячи її на шлях, що пролягав за фермою. Прощаючись із добрим Джоном, сенатор тицьнув йому десять доларів.

– Це для неї, – коротко сказав він.

– Гаразд, передам, – так само по‑діловому відповів Джон.

Старі друзі потиснули один одному руки і розійшлися.

Дата добавления: 2015-06-04