Довбуш

Точно відомі три дати з життя славнозвісного карпатського опришка: 1700 - рік народження Довбуша, 1738 - перша історично задокументована згадка про діяльність загону Довбуша, 24 серпня 1745 - день вбивства Довбуша.

Народився Олекса 1700 року в селі Печеніжин, що недалеко від Коломиї. Він був старшим сином селянина Василя Довбуша, настільки бідного, що він не мав навіть власної хати, а змушений був знімати комірку у заможного ґазди Гаврила Твердюка. Єдиним майном сім'ї Довбушів були вівці.

Дитинство Олекси пройшло у злиднях. Майже щороку він піднімався на полонини пасти вівці. Очевидно, що Довбуш з дитинства був свідком панської сваволі, шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів. Молодий Олекса без сумніву не лише чув від селян та гірських пастухів про опришків, а міг і зустрічати їх на полонинах, де вони часто зупинялись, щоб відпочити та отримати інформацію про життя у долах.

З польських судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана та був одружений. В письмових джерелах вперше фігурує Довбуш у 1738 році - вже тоді він ватажок загону. Але малоймовірно, що Олекса раніше не був опришком - вибрати ватажком могли лише надійного і досвідченого вояка. Тому вірогідно, що Довбуш довгий час був простим опришком. Легенди наділяють Олексу неабиякою силою. Цілком вірогідно, що він і справді вирізнявся неабиякими фізичними даними, адже сила завжди поважалася у ватагах опришків.

Отже, в 1738 році почав орудувати у Карпатах загін, яким керували брати Довбуші - Олекса та Іван. Перекази вказують на те, що Іван був антиподом Олекси, вирізнявся буйним нестриманим норовом, був жорстоким та безжальним. Історичним фактом є сварка Олекси та Івана у печеніжинській корчмі навесні 1739 року. Сварка переросла в бійку, під час якої Іван вбив одного з опришків та сильно поранив Олексу в ногу. Олекса після цього до смерті шкутильгав. Після бійки Іван залишив загін Олекси. На Бойківщині він зібрав власний загін. Не факт, що Олекса та Іван назавжди залишились ворогами. Можливо саме за підтримки загону Івана у 1744 році Олекса ходив у далекі походи під Турку та Дрогобич. Перед смертю Іван заповів церкві у селі Бенява свій опришківський ніж. З одного боку того різака був вирізьблений список загиблих від руки Івана Довбуша.

Загін Олекси Довбуша був досить чисельним, складався з відбірних, перевірених у боях, фізично сильних та витривалих вояків (в минулому представників найубогіших верств населення: наймитів, чабанів, слуг, розорених селян-втікачів). Серед відомих членів його загону були Василь Паліїв, Павло Орфенюк, брати Джамиджуки, Андрій Лаврів, Василь Баюрак, Іван Бойчук. Поміж інших ватаг загін Довбуша вирізнявся тим, що спрямовував свої напади проти найбільш ненависних народові поміщиків та орендарів. Грошима, відібраними у панів, Олекса часто ділився із селянами. В 1738-39 роках загін Довбуша розгорнув діяльність у Яблунівському старостві. Згодом напади поширились на всю територію Покуття, а також на Закарпаття, Буковину та Бойківщину.

Загін Довбуша діяв блискавично і без шансів для панів. Панські маєтки горіли один за одним. Шляхта наймала охорону, скликала загони міліції, але нічого не допомагало. Орендарі часто платили відкупне Довбушеві, обіцяючи м'яке ставлення до простого народу. Олекса став справжнім захисником народних інтересів. Часто здійснював він напади на прохання жителів того чи іншого села. Страждали від його ватаги і торгові каравани. Але Довбуш ніколи даремно не проливав крові. Його терор виражав народну помсту. Відомим є випадок, коли Олекса напав на маєток Андрія Карпінського. Саме в цей час дружина Карпінського народила сина - майбутнього класика польської літератури, Франциска Карпінського. Олекса переконався у гарному відношенні Карпінських до своїх селян і не став нищити маєтку панів.

Великого страху нагнав Довбуш на шляхту. І полетіли слізні прошення прикарпатських панів до влади, до коронного гетьмана Потоцького із закликами спрямувати у гори проти Довбушевої ватаги коронні війська. У 1740 році значний загін смоляків* на чолі із ротмістром Пшелуським, разом із каральним спецпідрозділом - "волоською ротою" - виступив проти опришків.

Але загін Довбуша завдяки прекрасному знанню місцевості гарно ухилявся від переслідувачів, при цьому знаючи про всі пересування та дії карателів і безнастанно атакуючи панські маєтки. В 1741 році, під натиском шляхетського війська, Довбуш змушений був відступити на Верховину й на деякий час, зупинившись на Буковецькій полонині, припинити напади. Саме тоді Довбуш став регулярно відвідувати Закарпаття, яке на той час було Австро-Угорською територією. Тут він вербував новачків у свій загін. Особливо багато майбутніх опришків завербував Олекса у Ясінях, де навіть мав "конспіративну квартиру". Довбуш припинив напади на Австро-Угорську територію, адже не хотів рвати стосунки із місцевою владою. Олекса не завдавав шкоди угорцям, а ті не займали його опришків.

Найнебезпечнішими періодами для ватаги стали довгі карпатські зими. Зимою дуже важко тікати від переслідувачів, адже будь-яке пересування легко вислідити по снігу. Ватага розбрідалася по зимівниках. Щовесни Олексі доводилося знову збирати ватагу. Сам він зимував у горах, у спеціальних таємних схованках (інколи у печерах) із заготовленими раніше харчами. Щороку склад довбушевого загону змінювався. У Довбуша були спеціальні агітатори, які взимку вербували новобранців. Щовесни призначалося місце збору, куди приходили і старі члени загону і новачки. Одним із таких місць була гора Стіг, що була на кордоні Австро-Угорщини, Румунії та Польщі. Саме на цій горі ватага Довбуша зазнала першої значної поразки. Ватагу, яка тільки-но повернулася із зимівників і складалася переважно з новачків, оточили смоляки. Велику кількість опришків знищили або схопили. Олексі, з кількома побратимами, якимось дивом вдалося вирватись із оточення.

Довбуш знову назбирав загін. Ватага з новою силою розпочала боротьбу із шляхтою. Опришки блискавично спускались з гір, атакували панські маєтки і знову зникали у лісових хащах. Виступи опришків у той час набули масового характеру. У 1742 році сам коронний гетьман Йосиф Потоцький визнав, що знищити загін Довбуша дуже важко. Саме тоді він із кількатисячним загоном регулярної армії вирушив у Станіслав (сучасний Івано-Франківськ, тоді центр Прикарпаття). Та скоріше за все це була якась політична акція, тому що є малоймовірним факт виступу кількатисячного регулярного загону проти кількох десятків опришків.

Дуже часто "на п'яти" Довбушу наступали смоляки Пшелуського. Але відомим є випадок, коли Олекса впіймав у засідку смоляків. Цей маневр був достойним великих полководців. Опришки вдали що втікають, і заманили Пшелуського у міжгірну улоговину. В чагарнику на схилах із зарядженою зброєю принишкли "снайпери". Вони лише чекали знаку від ватажка, щоб відкрити вогонь по смоляках, які були в цей час прекрасними мішенями. Але наказу стріляти Довбуш так і не віддав. "Не жалійте браття, що не дав знаку стріляти. Подивився я на тих смоляків - аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома і діти малі, журити… А другий-то, кае, служба наша проклята, шо каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в лєцький зліб, аби жінок своїх та дітей прогодувати. А як ми їх виб'ємо - хто тоді діти бінні прогодує? Та жаль ми серце потис й не дав-сми знаку стрілєти…" (Фраза дійсно сказана Довбушем; записана в польських судових протоколах).

Дата добавления: 2015-06-29