Консолідація демократії

Встановлення демократії

Основним змістом попереднього пері­оду було розширення індивідуальних прав і свобод при збереженні у полі-

тичній системі авторитарних структур і авторитарного режиму функціонування. На другому етапі відбуваються якісні зміни в політичній системі: формування демократичних політичних інститутів і структур, які взаємодіють на основі демократич­них процедур.

Одним із основних процесів встановлення демократії є формування конкурентної партійної системи. Вона почина­ється з перших вільних виборів, в ході яких партії стають ос­новними діючими особами політичного процесу. В результаті виборів із десятка партій, що виникли в період лібералізації, виділяються кілька, котрі мають реальну вагу. Якраз вони й утворюють партійну систему, їх кількість і характер взаємовід­носин між ними визначають форму партійної системи, а та­кож ступінь її конфліктності. При цьому важливим інстру­ментом впливу на форму партійної системи є виборчий закон.

Інституціоналізація демократичних механізмів державної влади є другою суттєвою проблемою, яка вирішується

на даному етапі. Формально йдеться про те, яку з відомих де­мократичних моделей обрати: президентську, парламентську чи президентсько-парламентську. Фактично основне питан­ня — встановлення обсягу повноважень виконавчої влади, ступеня її залежності від законодавчої влади.

Для тривалої стабільності й легітимності демократичного режиму в суспільстві, яке пережило авторитаризм, неабияке

значення має не тільки форма інститутів і структур, а й те, як пройде період консолідації демократії, тобто адаптації сус­пільства до нового політичного механізму, до принципово но­вої системи врегулювання конфліктів. Це великою мірою залежить від того, чи зможе демократичний уряд забезпечити лояльність опозиції, чиновників, армії, підприємств тощо, а також легітимність нового режиму на рівні народних мас.

Отже, криза авторитарного режиму розвивається як внутріш­ньополітична, оскільки його політична система досить автоном­на щодо економічної. Причому ця криза може розвиватися на тлі високої економічної кон'юнктури. Тому перехід від автори­таризму до демократії — це зміна політичного режиму.

Перехід від тоталітаризму до демократії має свої особливос­ті. Адже тоталітарна політична система стійкіша, міцно зрос­лася з економікою, її підриває не стільки внутрішньополітична криза, скільки воєнна поразка або криза економічних структур. Тому перехід від тоталітаризму до демократії є передусім зміною соціально-економічного ладу, що дуже ускладнює завдання.

У політичній літературі існують різні точки зору на шляхи трансформації тоталітаризму. На думку деяких західних учених, для економічно відсталих, політично нестабільних, соціально фрагментованих суспільств західна ліберально-демократична модель може бути не методом, а метою. Шляхи ж до цієї мети торуються авторитарними диктаторськими, але "прогреси-стськи" орієнтованими режимами. Близька до такого розумін­ня й точка зору А. Міграняна. Він вважає, що перехід від "ідеальної" тоталітарної системи до демократії неможливо здій­снити миттєво, стрибком. Із роздержавленням духовного, а по­тім і економічного життя, в міру юридичного оформлення різних форм власності ускладнюється суспільство, в якому ви­никають різноманітні, часом протилежні інтереси. Поляризація і конфлікт між ними збільшують можливість хаосу й краху по­літичної системи. Тому доки триватимуть складні процеси фор­мування, оформлення, зміцнення громадянського суспільства в економічній і духовній сферах, дуже важливо, щоб зберігалася міцна авторитарна влада, яка на цьому етапі допускала б обме­жену демократію. Водночас авторитарна влада повинна вироби­ти демократичний політичний механізм, залучаючи до нього представників різних інститутів громадянського суспільства, по­ступово надаючи їм права та повноваження, але зберігаючи за собою роль арбітра й координатора. Тобто завдання авторитар­ної влади в політичній сфері на даному етапі зводиться до того, щоб забезпечити розв'язання суперечностей у суспільстві між інтересами через легальні процедури в створених політичних інститутах публічної влади.

На думку інших авторів, у такому підході криється дві небез­пеки. Перша полягає в очевидних суперечностях між цілями й засобами, антидемократичними методами й демократичною перспективою, яку даний підхід немовби відкидає. Тоталітар­ний досвід колишнього СРСР змушує бути особливо уважними до таких суперечностей. Приклади успішності бюрократично-авторитарних модернізацій, які часто наводяться, не є бездоган­но переконливими. Залишається відкритим питання про те, чи не був причиною трансформації таких режимів демократичний опір їм, який відхилив вектор суспільного розвитку в бік свобо­ди. Логічно припустити, що демократія народжується тільки з демократії, що всі економічні успіхи, які можливі за диктатури, стають передумовами демократії не самі собою, а лише за їх по­єднання з демократичним рухом.

Друга небезпека полягає в тому, що такий підхід виключає розуміння демократії як універсального морально-політично­го імперативу, як загальнозначущого критерію оцінки подій у будь-якому куточку планети. Якщо з демократією можна "за­чекати" заради досягнення якихось вищих цілей, то немає ні­яких підстав для відмежування "прогресивних" диктатур від таких, які лише імітують прогресивність, особливо якщо й ті й інші добиваються економічного піднесення.

Як бачимо, наведені точки зору суперечать одна одній, але ма­ють й спільні позиції: розглядають авторитаризм у його крайній формі — диктатурі. Водночас авторитарний режим може ужива­тися й із сильною президентською владою. Надання президентові в умовах кризового розвитку надзвичайних повноважень — за од­ночасного збереження демократичних механізмів формування органів державної влади, політичного плюралізму, контролю представницької влади над виконавчою — може створити пере­думови для виведення країни з кризи, а значить, зміцнення де­мократичних засад суспільства.

Дата добавления: 2015-06-29