Політичні режими 2 страница

«Людські відносини, що становлять тканину суспільства — сім'я, релігія, історична пам'ять, мова, стають мішенню, — від­значає М. Геллєр, — суспільство систематично і методично атомізуеться, близькі особисті зв 'язки людини викорінюються і заміняються іншими, обраними й затвердженими для неї державою»¹. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. - М.: АСТ, 2004. - С. 60.

Державна ідеологія проникає навіть в особисті й інтимні зв'язки людини — сімейні. Так, піонер Павлик Мо­розов, який видав режиму своїх батьків, був перетворений ра­дянською пропагандою на зразок непримиренної боротьби з куркульством в ім'я колективізації, став прикладом для кіль­кох поколінь радянських дітей. Тоталітарна держава створює «нову людину», змінюючи всю структуру її свідомості (ідеа­ли, вірування, цінності) шляхом встановлення абсолютного контролю над засобами масової інформації, системою освіти і виховання. Відзначаючи визначальний вплив ідеології на свідомість людини, ще в 1971 р. Перший Секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв у звітній доповіді на з'їзді комуністичної партії говорив про створення нової історичної спільності — радян­ського народу². Отчетньїй доклад ЦК КІІСС XXIV еьезду КПСС. — М: Политиздат,1971. - Р. НІ, 1.

«У романі Кена Кізі «Політ над гніздом зозулі», що був опублікований у 1962 році, наведена яскрава ілюстрація тоталітарних надій. Герої кни­ги—божевільні (пацієнти лікарні), які живуть інфантильно-безглуздим життям під наглядом владної Великої Сестри. Герой роману Мак-Мерфі на­магається їх звільнити, порушуючи правила лікарні, виводячи ув'язнених-пацієнтів на волю. Але в ході цієї спроби він виявляє, що серед них немає жодного, котрого тримали б у лікарні проти його волі. Зрештою всі вони від страху перед зовнішнім світом добровільно залишаються в стінах лі­карні під владним захистом Великої Сестри. Це й була кінцева мета тота­літаризму: не просто позбавити людину волі, а й змусити її боятися волі й навіть без примусу визнавати свої ланцюги чимось благодійним».

Фукуяма Ф. «Кінець історії та остання людина»

Особливою формою автократичного політичного режиму виступає авторитаризм (лат. аиіогііаа — вплив, влада). Дов­гий час авторитарний режим розглядався не як окремий вид політичного режиму, а як особливий різновид тоталітариз­му, його доповнення. Поширенню цієї думки сприяв аналіз проблем модернізації й розвитку, проведений Комітетом по­рівняльної політики при дослідницькій раді з соціальних наук (Зосіаі Зсіепсе КезеагсЬ Соипсіі) в 60-х рр. XX ст., коли група провідних політологів світу в ході розгляду розвитку суспільства від його традиційної до сучасної стадії, виділи­ла два ідеальних типи політичного режиму: демократичний і тоталітарний. Авторитарний режим був визнаний перехід­ним режимом, що виникає в результаті переходу суспільства від тоталітаризму до демократії.

Тільки із середини-кінця 1970-х рр. під виливом науко­вих дискусій про феномен тоталітаризму (праці К. Поп пе­ра, Ф. А. Хайєка, X. Арендт, 3. Бжезінського, К. Фрідріха, X. Лінца та ін.), а також під впливом праць С. Хантінгто-на, Г. О'Донелла, Дж. Кірпатрік та ін., які виділили такі різновиди автократії, як бюрократично-авторитарний ре­жим, корпоративний авторитаризм та ін., авторитаризм став сприйматися як особливий, самостійний вид автокра­тичного (недемократичного) політичного режиму.

«Авторитарні режими є політичними системами з обмеженими, не заснованими на відповідальності, політичному плюралізмі, без ре­тельно розробленої панівної ідеології (однак із чіткою ментальністю), без інтенсивної або екстенсивної політичної мобілізації (за винятком певних етапів розвитку), і в яких лідер (іноді невелика група) відправ­ляє владу в рамках формальних і слабко визначених, але в дійсності, добре передбачуваних обмежень».

Лінц Х. «Тоталітарні та авторитарні режими»

Із широким поширенням авторитаризму в слаборозви-нених суспільствах, у політичній науці виникла інша край­ність — спроба розгляду демократії та авторитаризму як ідеальних типів режимів, з виділенням їх крайніх проя­вів — анархії й тоталітаризму відповідно.

Аналіз реальної політичної практики, форм і різновидів сучасної автократії — від традиційних монархій до військо­вих режимів і «фасадних» ліберальних демократій, а також аналіз процесів посттоталітарної трансформації країн Схід­ної Європи (зокрема — Чехії, Словаччини, Угорщини та ін.) дозволяють говорити про те, що авторитаризм висту­пає цілком самостійним видом політичного режиму зі сво­їми мотивами виникнення, причинами існування й відтво­рення, серед яких сучасні політологи виділяють:

1) збереження традиційного типу суспільства з орієнта­цією на звичні та стійкі форми соціального життя і авторитети;

2) відтворення клієнтальних відносин у соціальнійструктурі суспільств, що розвиваються;

3) збереження патріархального і підданського типів по­літичної культури, що зумовлює відсутність активно­го впливу населення на політичну систему;

4) значний вплив релігійних норм (насамперед, ісламу,буддизму, конфуціанства) на політичні орієнтації на­селення;

5) економічна відсталість;

6) нерозвиненість громадянського суспільства;

7) високий ступінь конфліктності в суспільствах, що роз­виваються, та ін. ¹

¹ Авторитарний политический режим / Политология / Под ред. М. А. Василика. - М., «Юристі,», 2005. - С. 243.

Авторитаризм представляє собою такий різновид неде­мократичного політичного режиму, заснованого на принци­пі централізації влади, при якому влада одноособового пра­вителя (диктатора) або правлячої еліти не обмежується ані правом, ані представницькими органами влади, ані систе­мою розподілу влади. Авторитаризм має безліч рис, що рід­нять його з тоталітаризмом: концентрацію політичної влади в одних руках, відсутність опозиції, закритість політичної еліти, використання силових методів впливу та ін. Але, на відміну від тоталітарного, авторитарний режим не спираєть­ся на єдину, загальнообов'язкову ідеологію, яка регламентує всі сфери життя суспільства. Авторитаризм не ставить перед суспільством і владою незбутніх, позамежних завдань, він не претендує на «тотальне панування над людськими душами»: державний контроль може не поширюватися на такі сфери громадського життя, як економіка, культура, релігія та ін.

Таким чином, до основних характерних рис авторитар­ного політичного режиму можна віднести:

1) централізацію політичної влади;

2) закритий характер політичної еліти;

3) монополізацію державною владою політичної сфери привідносній свободі в інших сферах громадського життя;

4) пріоритет силових методів над іншими в політично­му управлінні;

5) відчуження народу від влади та ін.

Найпоширенішою класифікацією авторитарних режи­мів, що існують у сучасному світі, є система, запропоно­вана польським політологом Є. Вятром. Відповідно до цієї класифікації виділяють:

1. Військові режими. Вони виникають, як правило, внаслі­док державного перевороту, путчу (нім. риївсН — пере­ворот) — захоплення влади диктатором або військовимугрупованням, що супроводжується знищенням опози­ції, репресіями по відношенню до політичних діячів ко­лишньої влади. В силу того, що значна частина такихпереворотів у XX ст. відбувалася в країнах ЛатинськоїАмерики, в сучасній політичній практиці військове абополітичне угруповання, що прийшло до влади неконституційним шляхом і здійснює дикта­торське правління методами'терору, на­зивається хунтою (ісп. ]ипіа — об'єднан­ня, збори, від назви вищого органавиконавчої влади в іспаномовних краї­нах). Прикладами військових режиміввиступають диктатура «чорних полков­ників» у Греції (1967-1975), військовийпереворот у Панамі (1968), хунта Піно-Августо Піночет _{чета в Чил} (1973}-1989) та ін.

2. Традиційні режими, що одержали найбільше поши­рення в державах з абсолютною формою монархічно­го правління, для яких характерна або відсутність органів представницької влади, або їх жорстке підко­рення монархові, зосередження в руках глави держа­ви всієї повноти влади, легітимність якої носить тра­диційний характер. До таких режимів відносяться політичні системи країн арабського Сходу — Саудів­ської Аравії, Оману, Брунею та ін. Різновидами да­ного виду політичного режиму є:

- клановий авторитаризм у традиційних суспільст­вах, заснований на етнічних або сімейно-родовихвідносинах (Заїр, Гватемала);

- національний авторитаризм, для якого характернеправління певної етнічної групи (Туркменістан,Узбекистан);

3. Теократичні режими, що характеризуються концент­рацією реальної влади в руках духівництва аборелігійного лідера (навіть при можливому існуванніпредставницьких органів влади і президента як гла­ви держави). Прикладом такого різновиду авторита­ризму виступає теократія в Ірані, що склалася післяреволюції 1979 р., коли реальну владу в країні захо­пив ісламський фундаменталізм на чолі з аятолоюХомейні.

4. Персоніфіковані режими — режими особистого прав­ління, у яких влада належить лідерові, що спираєть­ся не на політичні інститути, а на репресивно-полі­цейський апарат. Прикладами такого режиму є режи­ми їді Аміна в Уганді, Саддама Хусейна в Іраку.

5. Неоавторитарні режими, які характеризуються зосе­редженням влади в руках правлячої еліти при фор­мальному існуванні опозиції й системи конкурентнихвиборів. Прикладом такого типу режиму може слу­жити неоавторитаризм у Мексиці, а також у Росії табільшості країн — колишніх республік СРСР.

Велика розмаїтість форм авторитаризму в сучасному світі пов'язана з багатьма факторами, серед яких: слабкий економічний розвиток, політична модернізація, трансфор­мація партійних систем, перехід від тоталітаризму до де­мократії та ін. Тому, крім розглянутих видів авторитариз­му, у сучасній політичній науці виділяють:

- однопартійні режими¹ (Єгипет при Насері, Аргентинапри Пероні); ¹Мухаев Р. Политология. - М.: ПРИОР, 1997. - с. 162.

-корпоративний авторитаризм², різновидами якого єтіньовий авторитаризм — влада тіньових (кримі­нальних) угруповань, бюрократичний авторита­ризм — (фр. — Ьигеаисгаґіе, букв. — панування кан­целярії, від фр. Ьигеаи — бюро, канцелярія й гр. кга-іо$ — влада) — влада, здійснювана закритою групоючиновників, адміністративно-управлінським апара­том, що спирається на армію та силові державні струк­тури, а також олігархічний авторитаризм — влада, заснована на сполученні політичного й економічного панування (Філішііни при Маркосі); ² Желтов В. Политология. — Ростов н/Д: Феникс, 2004. — с. 244.

-популістські режими¹ (лат. рориіиз — народ), орієнто­вані на завоювання популярності в широких мас за допомогою демагогії, використання стереотипів і мі­фів, маніпулювання суспільною думкою, широкого ви­користання форм безпосередньої демократії — вибо­рів, референдумів, а також різноманітних форм полі­тичної участі громадян (мітингів, демонстрацій та ін.) з метою штучної легітимації влади (Лівія, Білорусь). ¹ Политология / Под ред.. М. А. Василика. — М: Юрисгь, 2001. — с. 247.

Авторитаризм може виникати як перехідний режим при модернізації традиційних держав, при лібералізації тоталі­тарних режимів, виступаючи формою посттоталітарної трансформації суспільства (Південна Корея, Китай).

«Нині нації й економіка належать у різних країнах до настільки не-^ схожих епох, що в наявності — крайня розмаїтість політичних структур. Держави, що досягли лише національного рівня, очевидно, не можуть допускати суперництва партій, що тяжким тягарем лягає на розвинені країни. Держави, що проходять початкові стадії індустріалі­зації, теж виявляються в скрутному стані, коли мова заходить про те, щоб встановити конституційно-плюралістичні режими, тобто допусти­ти боротьбу партій».

Арон Р. «Демократія і тоталітаризм»

Демократичний (від гр. сіетоз — народ, і кгаіоз — влада) політичний режим у самому загальному вигляді може бути охарактеризований як форма організації та функціонуван­ня політичної системи, при якій всі члени суспільства ма­ють рівні можливості реалізації своїх прав і свобод.

«Демократія, якщо дати коротке визначення, — це політична систе­ма, в якій громадяни користуються сукупністю основних громадян­ських і політичних прав і де провідні політичні лідери обираються в ході вільних та чесних виборів і діють в межах закону».

Алмонд Г., Паузлл Дж., Стром К.,Далтон Р. «Порівняльна політологія сьогодні»

У політичній науці до середини XX ст. склалося кілька різних моделей демократії. Так, у межах теорії політичних еліт під демократією розуміється прав­ління еліти, засноване на відкритомумеханізмі її рекрутування, що забезпе­чує її постійний зв'язок із суспіль­ством {теорія демократичного елітиз-му), або ж влада, заснована на конку­ренції між різними елітними групами,що запобігає формуванню цілісної елі­тарної групи (теорія плюралізму еліт).

Дані елітистські теорії, що поєдна­ли теорію демократії й класичні елітарні уявлення про суспільство, які Иозеф Шумпетер традиційно заперечували саму можли­вість існування демократії, спираються на так звану кон­цепцію конкурентної демократії Й. Шумпетера. Конку­рентна теорія виходить із розуміння демократії як пред­ставницької влади, вибраної шляхом вільних конкурентних виборів більшістю при збереженні гарантій меншості.

Таким чином, за Шумпетером, стає можливим таке прав­ління політичних еліт, що здійснюється за згодою народу та під його контролем.

«Демократичний метод — це такий інституціональний механізм для сприйняття політичних рішень, за яким окремі індивіди одержують право на прийняття рішень за допомогою конкурентної боротьби за го­лоси виборців. Принцип демократії в такому випадку означає, що кер­мо влади повинно бути передане тим, хто має підтримку більшу, аніж

інші конкуруючі індивіди або групи».

Шумпетер Й. «Капіталізм, соціалізм і демократія»

З позицій партісіпаторної теорії (англ. рагіісіраіе — участь) демократія, навпаки, полягає в особистій участі народу в політичному житті, а про ступінь демократичнос-, ті тієї чи іншої політичної системи можна судити за мож­ливостями прямої участі мас в управлінні.

Насправді, конкурентна та партісіспаторна теорії демо­кратії не суперечать одна одній, а акцентують увагу на різ­них організаційних і правових формах ЇЇ здійснення: пред­ставницькій та безпосередній (прямій). Представницька демократія виявляється в діяльності сформованих народом (виборцями) органів державної влади і самоврядування; пряма — здійснюється шляхом безпосереднього волевияв­лення громадян на виборах і референдумах.

«У маленьких політичних системах, подібних до місцевих співтова­риств, «народ» має можливість безпосередньо брати участь в обго­воренні, визначенні та проведенні в життя суспільного курсу. У біль­ших політичних системах, до яких відносяться сучасні держави, демо­кратія повинна, здебільшого, здійснюватися через опосередковану участь у виробленні політичного курсу. Вибори, конкуренція політич­них партій, незалежні засоби масової інформації та представницькі ор­гани уможливлюють певний рівень демократії, певний рівень «правлін­ня народу»».

Алмонд Г., Паузлл Дж., Стром К., Далтон Р. «Порівняльна політологія сьогодні»

У реальному політичному житті кожна демократична політична система має свої особливі, специфічні риси. Але, незважаючи на розбіжності, можна виділити такі загальні характеристики демократичного політичного режиму:

1) політичний плюралізм (лат. ріигаііз — множинний) —принцип, що припускає вільне співіснування різнихідеологічних течій, партій, політичних і громадськихорганізацій, рухів, а також різноманіття форм полі­тичної діяльності й вираження політичних інтересів;

2) верховенство права — домінування закону в усіх сфе­рах громадського життя, високий ступінь реалізаціїправ і свобод людини;

3) виборність органів державної влади, їх залежність віднаселення та регулярна змінюваність;

4) реалізація принципу розподілу влади, відповідно доякого державна влада поділяється на три рівноправ­ні і незалежні гілки — законодавчу, виконавчу і судо­ву, що запобігає ЇЇ концентрації в руках однієї особиабо окремої соціальної групи;

5) наявність розвиненого громадянського суспільства, підяким розуміється сукупність неполітичних відносину суспільстві (економічних, моральних, культурно-духовних, релігійних, національних), вільних від пря­мого втручання з боку органів державної влади.

Поява в середині — кінці XX ст. ці­лої низки теорій демократії {ціннісної, економічної, раціонально-утилітарної, інституціональної, модернізаційної та ін.) призвело до розмивання змісту са­мого терміна «демократія», під яким стали розуміти форму політичної ор­ганізації суспільства, засновану на ви­знанні народу основним джерелом влади, і певний філософський, світо-

глядний ідеал людського буття, і форму політичної участі, і моделі діяльності різних суспільних інститутів, і багато чого іншого. Тому для характеристики демократії саме як форми політичного режиму (на відміну від «демократії» як ідеального типу влади), американський політолог Р. Даль запропонував використовувати новий термін — «поліархія» (гр. роп — множинність, і агсЬе — влада).

Невід'ємними ознаками поліархії, за Далем, є такі обов'язкові якості політичної системи, як плюралістич-ніспгь і опозиційність.

«Поліархія — це специфічний вид режиму для управління сучасною державою — режиму з характеристиками, які виразно відрізняють його від усіх інших режимів, що існували до XIX століття, а також від більшості сучасних режимів, що встановилися в націях-державах... — режим, заснований на відносно високій терпимості до опозиції (до тих, хто протистоїть діям уряду), на широких можливостях впливати на по­ведінку уряду й навіть на можливості зміщення мирним шляхом різних

офіційних осіб».

Даль Р. «Поліархія: участь і опозиція»

Роберт Даль виділив низку умов, необхідних для існу­вання сучасної політичної демократії (або, за Далем, «по­ліархії»):

1) Контроль за рішеннями уряду конституція покладаєна офіційних осіб, які обираються народом.

2) Дані офіційні особи періодично обираються за допо­могою чесно проведених виборів, що виключаютьбудь-який примус.

3) Практично все доросле населення має право обиратиофіційних осіб.

4) Практично все доросле населення має право претен­дувати на виборні посади.

5) Громадяни мають право висловлювати свою думку,не побоюючись переслідування з політичних моти­вів.

6) Громадяни мають право одержувати інформацію зальтернативних джерел інформації, які перебуваютьпід захистом закону.

7) Громадяни мають право створювати незалежні асоці­ації й організації, включаючи політичні партії та гру­пи інтересів.

Американські політологи, провідні спеціалісти центру європейських досліджень Стенфордського університету Ф. К. Шміттер та Т. Л. Карл, відзначають, що дані Уїмови в цілому вичерпують сутність демократії, але пропонують додати до списку Р. Даля ще дві умови:

8. Обрані народом офіційні особи повинні мати можли­вість здійснювати свої конституційні повноваження, не зазначаючи протидії (навіть неформальної) з боку інших офіційних осіб. Демократія опиняється в не­безпеці, якщо військові або співробітники державних установ чи підприємств мають можливість діяти не­залежно від виборних керівників і, тим більше, на­кладати вето на рішення народних обранців.

9. Держава повинна бути суверенною і діяти незалежно від політичних систем більш високого рівня. «Даль та інші сучасні теоретики, — відзначають вчені, — очевидно, вважали дану умову очевидною, оскільки вели мову про формально незалежні національні держави. Однак після розподілу сфер впливу, укладення безлічі неоколоні­альних угод, виникнення союзів і бло­ків проблема автономії стала досить серйозною. Чи є по-справжньому де­мократичною система, якщо виборні керівники не здатні прийняти обов'яз­кові для всіх рішення без їх затвер-дження ззовні? Це питання стає досить суттєвим, навіть якщо зовнішній

вплив виходить із демократичної держави, а внутрішня влада здат­на тією чи іншою мірою їй про­тистояти (як у Пуерто-Рико). У протилежному випадку, як, на­приклад, у республіках Прибал­тики, воно виявляється принци­повим»¹.

¹ «Что єсть демократій»? — ]оигпа1 оі Оетосгасу. — Зиштег 1991, Уоіи-те 2, ШтЬег 3, р. 75-88.

Перелік умов і процедурних норм дозволяє визначити, що таке демокра­тія. Але він нічого не говорить про те, зауважують вчені, як реально функціонує демократична система правління. Найпростіша відповідь: «Згідно з волею народу». Більш складна: «Відповідно до колективної волі по­літиків, які діють в умовах обмеженої невизначеності»². Там же.

ГОЛОВНЕ У РОЗДІЛІ:

6. Політичний режим як функціональний аспект політич­ної системи являє собою сукупність засобів і методівреалізації політичної влади.

7. Серед великої кількості підходів до класифікації по­літичних режимів можна виділити типологію тради­ційних політичних систем (диктатури та демократії) ісучасних політичних систем (демократії та автокра­тії). До основних різновидів автократичних режиміввідносять тоталітарний і авторитарний режими.

8. Тоталітарний режим характеризується повйим конт­ролем державної влади над усіма сферами громадсь­кого життя, диктатом однієї партії, єдиною ідеологією,репресивними методами управління. Основними істо­ричними різновидами тоталітарних режимів є комуніс­тичний тоталітаризм, фашизм і націонал-соціалізм.

9. Авторитарний політичний режим заснований на дик­татурі однієї особи, певної групи, партії або інституту. Для авторитаризму характерна: відмова від тотально­го контролю над суспільством, відсутність єдиної іде­ології при збереженні всіх інших ознак автократично­го режиму. До різновидів авторитаризму відносятьвійськові, традиційні, теократичні, персоніфіковані,неоавторитарні та ін. режими.

10. Демократичний політичний режим характеризуєтьсядомінуванням закону в усіх сферах громадськогожиття, високим ступенем реалізації прав людини, по­літичним плюралізмом, реалізацією принципу розпо­ділу влади, розвиненим громадянським суспіль­ством.

Сазонов

Глава XXVI. ТОТАЛИТАРНЫЕ ПОЛИТИЧЕСКИЕ РЕЖИМЫ

Дата добавления: 2015-06-29