Тема 3. Якісні методи соціологічних досліджень. Системність 1 страница

1. Методи проведення фокус-груп та інтерв’ю.

2. Напрямки застосування та технологія проведення контент-аналізу та експерименту.

3. Каузальні пояснення. Причини та чинники. Функціональні пояснення.

4. Системність: функціональність соціальних відхилень та закономірність їх відтворення системою.

5. Дослідження злочинності та ефективності покарань для її зниження.

PR-проблема: обравши одну із масових форм злочинності та правоохоронний орган, що їй протистоїть, показати, у чому тут виявляється взаємна недовіра, нехтування інтересами іншої сторони та нечесне й конфліктне поводження щодо неї, пояснюючи при цьому, чому так відбувається. Завдання: сформулювати поетапну програму досліджень, робочих гіпотез і гармонізаційних PR-заходів по вирішенню цієї проблеми.

1. Соціологічне інтерв’ю відрізняється від анкетування тим, що воно не масове, а індивідуальне, обов’язково усне (оскільки дослідників цікавить жива й безпосередня реакція опитуваного, зокрема й розповідь про те, чого вони не передбачали), проводиться не з пересічними працівниками чи жителями, а з їх керівниками, а головне – стосується не загальних настроїв та преференцій, але конкретних деталей організації та управління даною сферою, стимулювання роботи та проблем, із якими стикається керівництво. Тому запитань у ньому багато (100-200) і треба завчасно домовлятися й налаштовувати співрозмовника на півтора- або двогодинну бесіду. Інтерв’ю може бути стандартизованим (із детально розробленим опитувальником та інструкцією для інтерв'юера), яке використовується для порівняння відповідей різних експертів, і нестандартизованим (без заздалегідь підготовленого плану і сформульованих питань), імпровізаційність якого вимагає неабиякої майстерності і застосовується на стадії розвідувального дослідження.

Можливий і варіант напівстандартизованого інтерв’ю, в якому здебільшого передбачений лише список основних питань і частково їх порядок, а отримувана інформація служить для формулювання гіпотез, виявлення соціальних проблем, що підлягають далі більш систематичного аналізу. Напівстандартизоване інтерв'ю передбачає в кожному з тематичних блоків перелік тих моментів, щодо яких має бути отримана інформація. Інтерв'юер повинен вміти в ході бесіди задавати питання, які цікавлять його в даному дослідженні, але робити це так, щоб вони не порушували загального ходу бесіди, а органічно, природно вписувалися в розповідь як уточнення. Якщо це не вдається зробити, то переривати хід бесіди не потрібно, а краще повернутися до питання, що цікавить в кінці інтерв'ю. Пряме спілкування із респондентом і психологічні відносини, що виникають у ході проведення інтерв'ю, створюють чимало переваг для отримання інформації, що є малодоступним при використанні більш регламентованого інтерв'ю. Правда, ці ж переваги обертаються часом новими труднощами, одна з яких у тому, що інтерв'юер у ході вільної бесіди робить певний вплив на респондента, а відповідно і на його думки та відповіді.

Фокус-група є суб'єктивним методом дослідження. Суб’єктивність тут має місце як з боку опитуваних (яка в кількісних методах КСД згладжується чисельністю респондентів та репрезентативністю вибірки), так і з боку дослідників (яким треба правильно витлумачити настрої, що стоять за висловленими думками, та причини цих настроїв). Суб’єктивність опитуваних почасти компенсується розмаїттям думок (яку модератор повинен стимулювати) та їх взаємним узгодженням (у масштабі всієї фокус-групи чи дискутуючих її частин) до рівня найбільш типових, а тому і найбільш авторитетних у даної аудиторії думок. Від суб’єктивності ж дослідників може врятувати лише розуміння цінностей даної категорії опитуваних (які є доволі сталою характеристикою і можуть бути відомі завчасно) та їх настроїв (які треба вміти виявити, навіть якщо люди не прагнуть ними ділитися).

Втім, є і переваги цього методу, адже у груповому обговоренні респондент включений у спілкування із собі подібними (до яких він мимоволі відчуває довіру), і тому психологічні бар'єри, що зазвичай розділяють інтерв'юера та респондента у соціологічному опитуванні або в індивідуальному інтерв'ю, здебільшого знімаються, а емоційні реакції стають більш помітними. Учасників фокус-групи «фокусують» на питаннях, що цікавлять дослідників, із метою отримати неочевидну навіть для самого учасника або приховану від інших інформацію[52].

Можна виділити деякі головні цілі застосування методу фокус-груп:

- генерування ідей та відбір робочих гіпотез для кількісних досліджень;

- вивчення сприйняття нового продукту, організації чи політика та можливого «попиту» на них (що здійснюється як у політичному, так і в економічному маркетингу);

- вивчення емоційної та поведінкової реакції на певні продукти, бренди та іміджеві характеристики, або взагалі – поведінки окремих суспільних груп;

- генерування ідей, направлених на покращення брендових та іміджевих характеристик;

- вивчення лексикону даної категорії населення, корисного для просування продукту, організації чи політика на ринку відповідних послуг, проведення рекламної чи PR-кампанії, проведення опитувань тощо;

- інтерпретація незрозумілих результатів кількісних досліджень.

Проведення фокус-групи має відбуватись у приміщенні, що спеціально обладнане інформаційними, агітаційними або рекламними матеріалами (наочними або роздатковими) та налаштовує на обговорення потрібних тем. Фокус-група триває півтори-дві години, тобто не довше того часу, поки зберігається дискусійний настрій і мотивація для зацікавленого та щирого (по можливості) обговорення.

Оптимальний розмір фокус-групи коливається від 8 до 12 учасників. Це обумовлено тим, що при меншій кількості учасники будуть схильні погоджуватись одне з одним і гору тут візьме думка найбільш упевненого серед них, а отже в дискусії не буде динаміки і мотивації, яку породжує природнє прагнення сперечатись, і модератору доведеться прикладати багато зусиль для активізації роботи групи. Взагалі, закономірність така, що чим меншою є група, тим імовірніше отримання справді глибинної, мотиваційної інформації (завдяки кваліфікованим і наполегливим діям модератора), а чим більшою є група, тим вища імовірність генерування великої, порівняно більшої кількості ідей. Отже, тут доводиться обирати між якістю (мотиваційною глибиною) та кількістю відповідей. У ці групи зазвичай відбирають тих, кого можна вважати більш-менш експертами з обговорюваних питань і водночас – людей із близьких, але не однакових вікових, освітніх, статевих, професійних та інших категорій(але не статусів, - щоб учасники не ніяковіли від присутності нерівних собі людей), причому – саме тих категорій, що помітно впливають на розходження (розподіл) думок із обговорюваного питання.

Таким чином, різниця у віку та освіті повинна бути, але не надто великою, інакше вона із кількісної перетворюється на якісну відмінність у статусі і змушує людей дивитись одне на одного зверху-вниз або навпаки, а це робить неможливим їх рівне спілкування, необхідне для щирої дискусії (адже, як кажуть, сперечатися можна лише з однодумцями). Як показали численні експерименти, чим більш однорідною у соціальному та інтелектуальному статусі є група, тим більш продуктивно вона працює. У тих випадках, коли члени групи явно відмінні за своїм соціальним становищем, розумовими здібностями та рівнем освіти, результати інтерв'ю погіршуються. Респонденти, що належать до різних соціальних верств, схильні зневажати досвід як вищих, так і нижчих від себе, а тому швидко відключаються від дискусії або виявляють нетерпіння, коли говорять не рівні з ними. А респонденти із більш низьким соціальним статусом або освітою почувають себе скуто, зокрема тому, що їм важко конкурувати з освіченішими людьми у здатності формулювати свої думки. Із вікових груп вельми специфічною є підлітки до 18 років та молодь від 18 до 25 років, які в ході дискусії погано співпрацюють зі старшими віками, провокуючи напругу й небажання порозумітися. Чим менший середній вік учасників обговорення, тим більшого значення набуває фактор диференціації за віком, і для осіб молодше 18 років допустимий віковий інтервал становить 1-2 роки.

Сценарій (гайд) фокус-групових дискусій звичайно вибудовується за такою схемою. По-перше, він передбачає коротку, але змістовну вступну промову модератора, в якій пояснюється причина даних зборів, тема дискусії, її основна мета і завдання, контекст її бажаного обговорення, тобто той аспект проблеми, на якому слід сфоку­сувати увагу всім учасникам дискусії. Крім того, ведучий зобов'язаний у вступному слові: (1) установити правила проведення засідання (вислухувати кожного виступаючо­го до кінця, не перебивати його промови, задавати йому запитання тільки після за­вершення виступу, говорити все, що хочеться, не боячись помилитися, не допускати образливих зауважень на адресу один одного тощо); (2) мотивувати учасників на активне висловлення і відстоювання своєї думки, підкреслити необхідність вирішення обговорюваної проблеми для учасників фокус-групи, створити довірчу атмосферу в групі.

Що ж до логіки висвітлення теми, то в дедуктивному варіанті дискусія може бути розпочата із найбільш широкої теми (наприклад, із обговорення всієї товарної категорії чи політичної ситуації в цілому), а потім тематика поступово звужується, переходячи безпосередньо до питань якостей конкретного продукту, організації чи політика. Такий тип структурування називається «прямою воронкою» або прямою послідовністю тем. Інший варіант полягає у тому, щоби почати відразу із обговорення конкретних об’єктів та їх оцінок, а потім переходити на суміжні теми, розширюючи рамки дискусії і завершуючи її максимальними узагальненнями. Цей тип структурування носить назву «зворотної воронки» або зворотної послідовності. З точки зору досягнення мети дослідження обидва методи є однаково правомірними, а тому вибір одного з них диктується скоріше намаганням не відкривати відразу мету обговорення і починати із менш значимих (для замовника і дослідників) питань.

Доцільно використовувати і так звані проективні методики (які не ставлять запитань прямо і не дають можливості зрозуміти, що саме хочуть дізнатись дослідники), такі як «словесні асоціації», «незакінчені пропозиції», «фантастичні ситуації», «гіпотетичні сценарії», «задані порівняння» та інші. Проективні методики дозволяють виявляти латентні (приховані) характеристики споживчої чи електоральної поведінки, преференцій та невербалізованих емоцій. Подібним же чином діють і інші якісні методики: рольова (ділова) гра, приховані питання, опис поведінки, протилежної власній і т.д.

Бажано формулювати запитання для обговорення таким чином, аби вони зачіпали «за живе» всіх учасників дискусії, стимулювали їх активність. Після установлення всього спектра думок у ході обговорення, модератор підбиває попередній підсу­мок і ставить на обговорення друге запи­тання. Може бути так, що обговорення першого питання ще не призводить до го­строї дискусії. Тому друге питання слід формулювати з метою загострення зіткнення думок, але так, щоби не порушити довірчої обстановки. За такою схемою фокус-група працює до виявлення основних розбіжностей гру­пи, усіх «за» і «проти» кожної з основних думок.

Наступну дискусію слід повернути на шлях подолання розбіжностей, стимулюван­ня вироблення консенсусу, формулювання конструктивних рекомендацій. Цьому слугує, скажімо, методика «Запобігання критики самокритикою». Після з'ясування головних шляхів подолання розбіжностей і їх чіткої публічної фіксації ведучим, відбувається їх «затвердження» учасниками фокус-групи. На цьому засі­дання фокус-групи завершується, але починається підсумковий етап роботи з мето­ду, що характеризується.

Вважається, що умілий модератор повинен у процесі обговорення тримати у свідомості такі питання:

- Що я ще повинен запитати, аби зрозуміти, чому він (вона) так думає?

- Чи почув я усе для того, щоби проаналізувати проблему й оцінити її об'єктивно виходячи з цілей дослідження?

- Що роблять учасники повсякденно? Що я повинен дізнатися про їх преференції, установки, поведінку?

- Як дістатися до реальних почуттів респондентів, які вони приховують за інтелектуальністю і зверхністю або простакуватістю і необізнаністю?

Модератору необхідно знайти той стиль, який найбільше відповідає його здібностям. Це може бути серйозна манера поведінки або, навпаки, весела і розкута. Існує, однак, цілий ряд неприпустимих стилів ведення, які можуть скомпрометувати роботу модератора і знизити якість дослідження. До їх числа відносять такі типи модераторів: авторитарний, розгублений, «комедіант», той, що залякує, потурає або погано слухає тощо.

Груповий процес передбачає певну ієрархічну організацію. Якщо всі члени групи роблять свій внесок у дискусію, то вона встановлюється протягом перших 15-20 хвилин. Наслідком є диференціація респондентів на ролі, які вони грають і відповідно сприймаються й очікуються оточуючими (скажімо, ролі «заводили», «дотепника», «скептика», «всезнайки»). Якщо цього не відбувається, то кожен член групи говоритиме переважно із модератором і відповідатиме тільки на його запитання, внаслідок чого зникає найважливіший чинник функціонування фокус-груп - колективна взаємодія.

Формулювання запитань у фокус-групі теж вимагає певної тонкості. Скажімо, питання, що включають слова «якою мірою», «наскільки задоволені», «краще-гірше» задають певну шкалу вимірювання,і це добре. Натомість, питання, що починаються зі слова «чому» містять в собі певні труднощі, адже відповідь на них вимагає від людей рефлексії власної поведінки, - чого вони робити не звикли. Оскільки в більшості випадків діють за звичкою, без свідомого обмірковування. Відтак, слово «чому» краще замінити на словосполучення «Що ви при цьому відчуваєте?», або «Чому так роблять інші?»

Практичні рекомендації по формулюванню питань у фокус-групі:

1) Питання в фокус-групах мають бути відкритими, тобто – не пропонувати варіантів.

2) Слід уникати довгих питань, за винятком тих, в яких необхідно дати вступ або пояснення.

3) Слова, що використовуються модератором, повинні бути доступні респонденту і однаково усіма розумітися.

4) Слід пояснювати контекст питання, щоб не припускати різні варіанти його тлумачення.

5) Можна задавати «питання – спогади», які допомагають повернути респондента до певних подій, пережитого досвіду.

6) Задавши питання в третій особі («Як це буває?»), інтерв'юер із великою імовірністю отримає опис особистого досвіду респондента.

На завершальному етапі: а) обробляються стенограма засідання (електронний за­пис) і протоколи спостережень, складені асистентами ведучого; б) форму­люються основні висновки про причини і характер розбіжностей з досліджуваної проблеми, способи їх подолання, про систему заходів вирішення даної проблеми; в) отримані матеріали і висновки зіставляються з підсумками аналогічної дискусії в інших фокус-групах, на основі чого визначаються загальні результати проведеного до­слідження. Завершуючи опис фокус-групового методу, відзначимо основне обмеження його застосування. На його основі можна вивчати не всі, а лише ті проблеми соціального життя, з яких думки учасників фокус-групи досить компетентні і суперечливі.

2. Контент-аналіз (від англ. content - зміст) – спеціальний, досить строгий метод якісно-кількісного аналізу змісту документів з метою виявлення або вимірювання соціальних фактів і тенденцій, відображених цими документами. Особливість його полягає в тому, що він вивчає документи у їх соціальному контексті[53]. Контент-аналіз може використовуватися в якості основного методу дослідження (наприклад, у дослідженні соціальної спрямованості газети); паралельного, тобто в поєднанні з іншими методами (наприклад, в дослідженні ефективності функціонування засобів масової інформації); допоміжного або контрольного (наприклад, при класифікації відповідей на відкриті запитання анкет).

Не всі документи можуть виступати об'єктом контент-аналізу. Необхідно, щоби досліджуваний текст (або здібності дослідника) дозволяв сформулювати однозначні ознаки для надійного фіксування потрібних характеристик (принцип формалізації), а також щоби потрібні елементи його змісту зустрічалися із достатньою частотою (принцип статистичної значимості). Щоби не бути банальним, контент-аналіз має фіксувати якісь ціннісні характеристики, які найкраще виявляються в усних, довільних висловлюваннях (не зачитаних із паперу), адже за стилем та настроями їх автора (які добре фіксуються кількістю та контекстом емоційно значимих слів) простежується його ставлення до обговорюваних подій та його життєві пріоритети взагалі.

Існують три основні напрямки застосування контент-аналізу:

а) виявлення того, що існувало до тексту і що тим чи іншим чином отримало в ньому відображення (текст як індикатор певних сторін досліджуваного об'єкта – навколишньої дійсності, автора або адресата);

б) визначення того, що існує тільки в тексті як такому (різні характеристики форми – мова, структура і жанр повідомлення, ритм і тон мови);

в) виявлення того, що буде існувати після тексту, тобто після його сприйняття адресатом (оцінка різних ефектів впливу).

У розробці та практичному застосуванні контент-аналізу виділяють кілька стадій. Після того як сформульовані тема, завдання і гіпотези дослідження, визначаються категорії аналізу, тобто найбільш загальні, ключові поняття, що відповідають дослідницьким завданням. Система категорій грає роль питань в анкеті і вказує, які відповіді повинні бути знайдені в тексті. У практиці контент-аналітичних досліджень склалася досить стійка система категорій, серед яких можна назвати такі як знак, цілі, цінності, тема, герой, автор, жанр та ін. Категорії контент-аналізу повинні бути вичерпними (тобто охоплювати всі частини змісту, що визначаються завданнями даного дослідження); взаємовиключними (одні і ті ж частини не повинні належати різним категоріям); надійними (тобто між кодировщиками не повинно бути розбіжностей з приводу того, які частини змісту слід відносити до тієї чи іншої категорії); доречними (тобто відповідати поставленому завданню і досліджуваному змісту). При виборі категорій необхідно уникати двох крайнощів: вибору надто численних і дробових категорій, які майже повторюють текст, і вибору занадто великих категорій, тому що це може призвести до спрощеного, поверхневому аналізу. Іноді ж необхідно брати до уваги і відсутні елементи тексту, відсутність яких теж може бути значимою.

Після визначення системи категорій вибирається відповідна їм одиниця аналізу тексту - лінгвістична одиниця мови або елемент змісту, що слугують у тексті індикатором (показником) досліджуваних явищ. За одиницю аналізу може бути прийнято: а) слово, б) пропозицію, в) тема, г) ідея, д) автор, е) персонаж, ж) соціальна ситуація, з) частина тексту, об'єднана чимось, що відповідає суті категорії аналізу. Іноді, точніше, коли контент-аналіз виступає єдиним методом інформації, оперують не однією, а відразу декількома одиницями аналізу. Нарешті необхідно встановити одиницю рахунку - кількісну міру взаємозв'язку текстових і позатекстових явищ. Найбільш уживані такі одиниці рахунку, як поява ознак в тексті, частота їх появи (інтенсивність), час-простір (число рядків, площа в квадратних сантиметрах, хвилини, час мовлення тощо).

Важливим є вибір необхідних джерел, що піддаються контент-аналізу. Вибірка тут передбачає відбір джерела, кількості повідомлень, дати повідомлення і досліджуваного змісту. Всі ці параметри вибірки визначаються завданням і масштабами дослідження. Найчастіше контент-аналіз проводиться на матеріалі річної вибірки: якщо це вивчення протоколів зборів, то достатньо 12 протоколів (по числу місяців), якщо вивчення повідомлень засобів масової інформації, - то 12-16 номерів газети або теле- та радіоднів. Зазвичай обсяг вибірки повідомлень ЗМІ становить 200-600 текстів.

Необхідною умовою контентного дослідження є розробка класифікатора контент-аналізу. Класифікатором називається загальна таблиця, до якої зведено всі категорії (і підкатегорії) аналізу та одиниці аналізу. Її основне призначення - гранично чітко зафіксувати те, в яких одиницях виражається кожна категорія, використовувана в дослідженні. Класифікатор можна уподібнити соціологічної анкеті, де категорії аналізу відіграють роль питань, а одиниці аналізу - відповідей. Він є основним методичним документом контент-аналізу, що визначає зміст усіх інших інструментів цього методу. Звичайно, найголовнішим етапом контент-аналізу є інтерпретація його результатів, тобто не просто кількісний підрахунок частоти появи емоційно значимих слів у тому чи іншому контексті (що легко зробити за допомогою добре складеного класифікатору), але й пояснення, про яке ставлення та про які цінності автора це говорить.

Соціологічний експеримент - емпіричний метод вивчення, що полягає у моделюванні конкретних соціальних умов з метою і з'ясування, як вони впливають на поведінку різних категорій людей. Можливість проведення і повторюваність, а значить об’єктивність результатів експерименту є головною відмінністю наукової теорії від псевдонаукової.

У соціологічному експерименті зазвичай створюються дві групи досліджуваних осіб – контрольна (на яку не здійснюється запланований в експерименті вплив і поведінка якої має підтвердити, що без даного впливу поведінка людей перебігає інакше) та експериментальна (яка під указаним впливом демонструє інакшу поведінку і тим підтверджує, що її викликають саме діючі у контрольованих умовах чинники), - порівняння поведінки яких і дозволяє зробити висновок про залежність її від чинників, що впливали на людей у змодельованих умовах.

Студентам потрібно самим ознайомитися із найвідомішими соціологічними та психологічними експериментами (а вони близькі по методам і результатам), користуючись, наприклад, таким списком[54].

3. Факти слід відрізняти від оцінок, а оцінки – від пояснення причин цих фактів. Скажімо, російські ЗМІ в тисячах варіантів доводять до населення думку, що американці організували або, принаймні, спровокували революцію в Україні (так говорили і про революцію 2004 року, і про революцію 2013-2014 років). Це факт чи готова оцінка, що нав’язується масам? Прибічники революції скажуть, що оцінка і пропаганда, а противники – що факт. Проте наука не може вставати на чийся бік і, значить, повинна знаходити точні, недвозначні критерії того, що є фактом, а що – ні. Отже, давайте розберемось.

Факт – це завжди результат «постановки діагнозу», тобто кваліфікування якихось змін як таких, що означають появу нового явища, - оскільки у попереднього явища були принципово інші ознаки. Інакше кажучи, люди домовляються про те, які ознаки є принциповими, істотними для попереднього явища і які – для нового, і коли досліджуване явище все більше втрачає ознаки попереднього, і все більше набуває ознак нового явища, то з певного моменту науковець може кваліфікувати факт виникнення цього нового явища. Скажімо, нагріваючись, рідина перетворюється на газ, і це для нас є фактом лише тому, що ми домовилися називати один стан рідиною, а інший газом.

Таким чином, факти не існують самі по собі, - вони є результатом певних, як правило, несвідомих, загальноприйнятих уявлень (свого роду домовленостей) про те, що чим вважати і за якими ознаками. А значить, факти не можна побачити, їх треба діагностувати за загальноприйнятими ознаками. Біда в тім, що загальноприйняті ознаки доволі розпливчасті, і саме тому науці доводиться формулювати ці ознаки набагато точніше. Припустимо, дивлячись у каструлю, як ви дізнаєтесь, чи кипить у ній вода, чи ні? Приблизно, на око. А наука виробляє конкретний критерій – 100ºС, і визначає момент і повноту переходу із одного стану в інший цілком точно.

Натомість, малоосвічені люди не розуміють, що їх оцінки уже закладені в тому, що вони називають фактами. Так, якщо для когось тиск або, навіть, наступ американців на Росію є «фактом», то вони його бачать у всьому: у «Макдональдсах» і гамбургерах, в американських фільмах або у санкціях, що накладаються на росіян за якісь конкретні порушення зобов’язань. Тобто в підсвідомості цих людей «сидить» переконання на кшталт: «Якщо ми програли, значить нас засудили!» Звичайно, це вже параноя, проте механізм самообману тут той самий, що і у нормальних, але неграмотних людей: їм щось здається фактом, хоча вони цей «факт» несвідомо підшукували через свою переконаність, що він обов’язково станеться (це так званий «синдром пророцтва, що само реалізується»).

Отже, розумна людина має, принаймні, розуміти, що «факти», які вона бачить, переважно «підтасовані» її підсвідомістю, причому відібрані так, щоби відповідати її цінностям. Скажімо, якщо у неї весела вдача, вона бачить усюди привід для жартів, а якщо її погляд на життя більш похмурий, вона помічає лише прикрі, неприємні «факти». І вирішення цієї проблеми не в тому, щоби взагалі не довіряти своїм відчуттям (хоча і сліпо довіряти теж не варто), а в тому, що чим більш терпимою є людина і чим менш одностороннім є її погляд на світ, тим більше різних фактів вона здатна побачити і тим більш адекватними стають її оцінки.

Втім, упередженість оцінок – не єдина проблема малоосвічених людей. Інша у тому, що вони не шукають справжніх причин якихось подій, а задовольняються знаходженням «винуватця». Причому «винного» вони знаходять досить передбачуваним способом: оскільки в самому підборі «фактів» вони заклали свої готові оцінки (хто добрий, хто поганий), то винними завжди виявляються «погані», навіть якщо їх причетність нічим не підтверджена.

Приміром, якщо викладач усіх студентів вважає «ледарями», то кожну їх помилку чи нерозуміння він трактує як, як наслідок лінощів і нестаранності, а значить і причину вбачає не в поганій організації занять, не у відсутності стимулів і мотивації до навчання і не в якості своїх лекцій, а виключно в їх особистій провині. Зрозуміло, що це психологічно комфортний спосіб пояснення собі своїх педагогічних невдач: мовляв, не треба нічого міняти у виші, не треба старатися більше самому, - треба лише вимагати більших старань від студентів. І далі вже практичний висновок із цього пояснення стає для нього очевидним: треба їх примушувати працювати, «ганяти» якомога сильніше, давати більше завдань.

Неадекватність такого погляду викладача підтверджується його практикою, адже скільки він не намагається їх «ганяти», але кращими їх результати не стають, а чим більше він дає завдань, тим менший обсяг роботи вони виконують. Щоправда, це ще більше переконує його у тому, у чому він був переконаний від початку (що вони ліниві), - але науковий, тобто не суб’єктивний аналіз цих результатів мав би підштовхувати до прямо протилежних висновків, а саме – що його управління студентами неефективне, і, значить, справжні причини їх нестаранності він не виявив, а тому і змінити нічого не може. Звичайно, коли його методи добре впливають на якихось студентів і вони починають краще вчитись, то це означає, що він був правий у їх оцінках, але щодо інших студентів його примус не діє.

Безумовно, причина поганого навчання не в ньому, а в системі управління вишем і в системі освіти, але в будь-якому разі, якщо його спроби «ганяти» не дають позитивних результатів, значить ці методи треба поміняти на якісь інші. Це, до речі, підтверджує і практика більш терпимих викладачів, що прагнуть не стільки примусити, скільки зацікавити студентів і залучити їх до якоїсь самостійної, творчої роботи, навіть жертвуючи повнотою викладення навчальної програми. Звідси виходить, що той, хто шукає чиюсь провину, а отже – індивідуальні причини масових явищ, не розуміє, що причини тут мають бути спільними, загальними, і саме це, власне, і називається «причиною».

А значить, для виявлення причин треба спершу відмовитися від готових оцінок (а фактично – упереджень) і спробувати знайти такі пояснення подіям (тобто не «фактам», а просто – реальним, кількісним змінам у масових явищах), які виходили б не з індивідуальних намірів і бажань, а із таких же раптових змін у якихось загальних процесах. Наприклад, причиною стрімкого росту злочинності може бути різке зменшення кількості та якості правоохоронців або раптовий перехід людей у даній місцевості до агресивних настроїв та поведінки в силу накопичення злості на знахабнілих міліціонерів. Причому конкретний, хамський чи жорстокий вчинок останніх стає лише поштовхом, тобто – приводом для збурення мас, а от причиною є саме бездіяльність влади або навіть її потурання таким діям «перевертнів у погонах». Натомість за кожним конкретним вчинком стоїть ціла сукупність чинників, а зовсім не якась одна причина (навіть та сама бездіяльність влади), адже окрема людина завжди може не здаватися дії будь-якої причини і обирає свою реакцію в залежності від усього комплексу чинників, - тоді як на людей загалом діють різні комплекси чинників, які пригнічують вплив одне одного, а тому для кожної масової події залишається тільки одна якась спільна причина.

Причини і чинники – це два варіанти т.зв. каузального пояснення, тобто такого, що виявляє, чим викликане досліджуване явище, яка сила привела до його виникнення. Але плутати ці два терміни не варто. Причина – це обставина, дія якої на 100% визначає наступний результат, що буває лише при розгляді нерегулярних, одноразових подій у великих соціальних групах (які не є цілісними, єдиними у своїх діях утвореннями). Скажімо, причиною Великої Французької революції або Помаранчевої революції в Україні можна вважати політичну кризу (і перш за все – кризу довіри до влади) і неможливість розрішити її стандартними демократичними процедурами. Але «політична криза» - це знову абстрактний термін, який узагальнює чимало різних явищ, точне число або мінімально необхідний набір яких нікому не відомий. Втім, навіть такими термінами можна користуватися (на відміну від безмежних, а тому пустих абстракцій, як-от «всеохоплююча криза», «народ доведено до відчаю», «все погано»), і саме тому видатний соціолог М.Вебер, проаналізувавши хід багатьох революцій, вивів закономірність, що вони відбуваються не на етапі найгіршої економічної ситуації («голоду і злиднів»), а на етапі стрімкого підйому після цієї нижчої точки падіння, і відбуваються вони тому, що очікування мас ростуть набагато швидше, аніж покращується їх життя, особливо якщо політики хваляться успіхами і занадто багато обіцяють замість того, аби налаштувати усіх на важку і старанну працю.

Дата добавления: 2015-06-30