Лютого (23 лютого) — Благовірної княгині Анни Новгородської

Лютого (22 лютого) — Преподобного Панкратія, ієромонаха, затворника Печерського, у Дальніх печерах

Лютого (22 лютого) — Знайдення мощів святителя Інокентія, єпископа Іркутського

Дивись за посиланням (26 листопада (9 грудня)).

Пострижений Києво-Печерської обителі, жив у XIII ст. Був висвячений у сан ієромонаха, вдостоївся від Господа чудесного дару зцілювати хворих молитвою, постом і помазанням оливою.

Пам’ять преподобного Панкратія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

Княгиня Анна була старшою дочкою короля Швеції Олафа Скетконунга, при народженні була названа язичницьким іменем Індигерда (Інгигерда). Вона належала до найбільш благочестивого і достойного на той час шведського роду.

Її батько був першим християнським королем Швеції і відрізнявся глибокою побожністю, величністю духу, благородством та хоробрістю на війнах. Мати — королева Астрід славилася мудрістю та великодушністю, і всі пречудові риси її характеру у наслідувала й дочка.

Святе хрещення король і королева прийняли у 1000 році. Всупереч тодішнім шведським звичаям виховувати дітей у родичів і знайомих, Індигерда з дитинства виховувалася вдома під безпосереднім наглядом і впливом батьків. Там вона навчилася читати й писати, а також отримала найпотрібніші релігійні знання. У зрілому віці достатньо оволоділа літературою, історією, філософією і народною творчістю північних племен.

З ранніх літ вона користувалася великою свободою, багато подорожувала і брала участь у громадському житті своєї Батьківщини. У народних переказах Скандинавії про неї збереглася пам’ять, як про жінку з добрим серцем, розумну, сміливу й заповзятливу. З них можна дізнатися про участь Індигерди і її роль у встановленні миру між сусідами — Швецією і Норвегією.

Тим часом на теренах Київської держави в 1014 році за несплату данини почав наступати конфлікт між Києвом і Новгородом, який ледь не привів до збройної сутички між батьком і сином, між рівноапостольним князем Володимиром і князем Ярославом. Тоді ж почав новгородський князь Ярослав налагоджувати військовий союз зі Швецією. Але суперничати з батьком не довелося, бо той помер. Та шлях до Швеції привів до зовсім іншого союзу.

Уже в 1015 році до короля Олафа прибули посли від князя Ярослава з проханням руки його дочки Індигерди і зразу отримали згоду. А вже наступного року вона прибула на новгородську землю й отримала християнське ім’я Ірина. На придане їй було визначено місто Лагода та земля Інгерманландія, названа так по її імені (приблизна територія колишньої Петербургської губернії).

Тепер руська княгиня Ірина всією душею віддалася інтересам своєї нової Батьківщини і стала вірною помічницею свого чоловіка — князя Ярослава Володимировича, справедливо названого Мудрим.

Відомості про життя княгині Ірини на нашій Землі мізерні і уривчасті.

Після смерті батька — Великого князя Київського Володимира та підступного вбивства братів Бориса і Гліба, новгородський князь Ярослав залишився в Київській державі єдиним, хто міг зупинити свавілля старшого брата Святополка, справедливо названого Окаянним. Він і виступив у 1016 році на Київ із сорокатисячним військом новгородців та однією тисячею варягів. Бій біля Любеча завершився перемогою Ярослава, який примусив Святополка покинути Київ та втекти в Польщу до свого тестя короля Болеслава. Тоді і вступив Ярослав на Київський великокняжий престол, який у 1018 році знову довелося покинути на цілий рік.

Та завжди з ним була його вірна помічниця й порадниця — княгиня Ірина, тож разом ділила і долю і недолю. Вона залагодила напружені відносини князя з варязькими військами. Надто турбувалася про сиріт, дала притулок вигнаним синам англійського короля Едмунда, а також норвезькому принцу Магнусу. Зупинила один з багатьох конфліктів князя з його братом Мстиславом, князем Тьмутараканським та помирила їх. Був час, що Ярослав за змову із Святополком ув’язнив і свого іншого брата — князя Псковського Судислава, навіть хотів скарати його на смерть. Проте княгиня Ірина вмовила князя не робити цього, не наслідувати окаянного Святополка. Навпаки, примусила тримати Судислава в Острозі в умовах, гідних князівського звання. Він же пізніше прийняв чернечий постриг.

Протягом 20-40 років XI ст. великокняжий двір Ярослава декілька раз міняв своє місцезнаходження між Києвом і Новгородом. Великою заслугою княгині Ірини було те, що на цьому дворі побувало багато королів зі всієї Європи.

Під час подружнього життя з князем Ярославом Ірина народила десятеро дітей, з них три дочки, отож і стали вони: Єлизавета — королевою Норвегії, Анна — королевою Франції, а Анастасія — королевою Угорщини. Із синів найбільш відомі четверо старших. Благовірний князь Новгородський Володимир зарахований до сонму святих Православної Церкви (пам’ять 4(17) жовтня). Князі Ізяслав і Святослав по черзі княжили в Києві, а Святослав — і в Чернігові. Князь Переяславський Всеволод, батько Володимира Мономаха — родоначальник князів московських.

Митрополит Київський Іларіон у своїй знаменитій проповіді так охарактеризував рід Рівноапостольного князя Володимира і в тому числі благочестя княгині Ірини:

«Подивись … на невістку твою Ірину, поглянь на внуків і правнуків твоїх, як вони живуть, як Бог їх береже, як вони дотримуються віри, яку ти їм заповів, як вони прославляють Ім’я Христове.»

Велика княгиня Ірина заснувала в Києві перший жіночий монастир на честь святої великомучениці Ірини та, за тодішніми звичаями, не тільки турбувалася про нього, але й управляла ним. За її наказом старший син Володимир заклав у Новгороді одну з найвеличніших святинь Київської держави — собор Святої Софії. Там же, за прикладом Києва, було відкрито духовне училище на 300 чоловік за сприяння княгині Ірини і почало готувати молодих священнослужителів для північного краю.

Незадовго до своєї кончини велика княгиня Ірина, глибоко побожна жінка, прийняла чернечий постриг з іменем Анна. Це був перший постриг у великокняжому домі в історії України.

Рік упокоєння святої Анни подається в історичних джерелах по-різному: від 1037 до 1051 років, але день переходу в Божі оселі відомий точно — 10 лютого. Пам’ять на місцевому рівні відзначається з 1439 року. Святі мощі княгині спочивають у Соборі Святої Софії в Новгороді. Достеменно відомо, що мощі святої Анни та її сина Володимира в XVII ст. були знайдені нетлінними і багато людей отримали від них зцілення.

Свята Анна перша з князівського роду показала майбутнім поколінням, як приємно для душі залишити пишне князівське вбрання та змінити його на простий чернечий одяг.

Цю благородну справу святої Анни Київської продовжили її внучка Анна княжна Київська (пам’ять 3 (16) листопада) та правнук Микола Святоша, князь Чернігівський (пам’ять 14(27) жовтня).

10 лютого (23 лютого) — Преподобного Прохора (Лободника), чудотворця Печерського, у Ближніх печерах

За часів князювання на київській землі Святополка Ізяславича, онука Ярослава Мудрого (XI ст.) багатьох лих і страждань зазнавали жителі Києва. Велика наруга чинилася над ними. Тому й допустив Господь, що посилилися половецькі напади на Київську Русь, а в 1096 році було навіть знищено київське передмістя.

Незадовго до цього і прийшов до ігумена Києво-Печерського монастиря Іоана один чоловік із Смоленська та побажав стати ченцем. При постригу йому було дано ім’я Прохор. Уже з перших днів чернечого життя Прохор узяв на себе особливе зобов’язання — він зовсім відмовився вживати хліб. Прохор став збирати траву-лободу, сушити й перетирати її та робити з неї хліб. Звичайно, такий «коровай» був дуже гірким і несмачним. Проте Прохор щорічно заготовляв багато лободи і вже міг прожити без хліба. За ці свої страви і був прозваний Лободником.

Побачивши такий великий подвиг Прохора, Господь перетворив для нього гіркоту лободи на солодкість. І не куштував він більше ані хліба, крім проскури, ані овоча, аніякого питва, а лише лободу і воду. Отже, дякуючи Богові, на неораній землі блаженний Прохор мав несіяний харч. Тепер він уже ніколи не був сумним і служив Господові завжди в радості. Не страшні йому були половецькі напади, адже нічого, що можна втратити, він не мав. Жив за Божою заповіддю, мов пташка небесна, з тих, що «не сіють, не жнуть, не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх» (Мф., 6, 26). Навіть за ту лободу, що заготовляв собі на зиму, сам собі докоряв: «Цієї ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому дістанеться?».

За велике подвижницьке життя та винайдену Прохором нову форму посту Господь нагородив його даром чудотворення.

І ось на київській землі настав великий голод. Багатьом людям загрожувала страшна смерть. Вкрай знадобився винахід Прохора. Лобода ж того року вродила як ніколи. Блаженний Прохор пече хліб з лободи і роздає його всім, хто до нього приходить, — вбогим і знеможеним голодом. Інколи люди просто хотіли отримати з рук блаженного сотворене ним з дивного зілля. Адже хліб, отриманий від Прохора з його благословенням, був світлим і солодким. Та були й такі, що воліли хлібинку-другу просто вкрасти — і той хліб ставав чорним, як земля, і гірким, як полин. Один з братів, скоївши такий гріх та відчувши, що смерть йому вже в очі зазирає, прийшов до ігумена Іоана і щиро просив прощення. Але й сам ігумен не відразу повірив у таке диво, тому й змусив іншого брата потайки вкрасти у Прохора хлібину. Та ніхто її не зміг покуштувати — такою гіркою вона виявилась. Тоді вже двох братів послав ігумен до Прохора і звелів одному попросити хлібину, а іншому таки вкрасти. Аж коли вкрадена хлібина почорніла, як земля, і стала гіркою, як полин, слава про чудеса преподобного Прохора Лободника розійшлася по всіх усюдах і зберіг він життя багатьом голодним землякам.

Та все-таки жорстока вдача князя Святополка призводила до того, що нещастя постійно гуляли на київській землі.

Якось під час міжусобної боротьби Святополка з князями Володимирським і Перемишльським у його князівстві не стало солі. Вона й без того була на той час великим дефіцитом. Почалося страшне безладдя і беззаконня у Святополкових володіннях, як казав пророк: «…за жмені ячменю і за шматки хліба, умертвлюючи душі, які не повинні померти, і залишаючи життя душам, які не повинні жити…» (Єз., 13, 19). Блаженний Прохор дивлячись, в якій журбі і знемозі перебуває народ, зібрав зі всіх келій попіл і переніс його в свою. Своїми молитвами до Господа він перетворював попіл на чисту сіль і роздавав безплатно всім прибулим. І чим більше він її роздавав, тим більше вона примножувалася. Вистачало її не лише для ченців, але й для мирян. Народ пішов за сіллю не на торговище, а в монастир. Продавці солі, бачачи, що втрачають надію отримати бажаний зиск, пішли до Святополка та звели наклеп на Прохора.

Князь і їм хотів допомогти, і свого шансу не втратити, тож пообіцяв: «Задля вас заберу в ченця сіль». І забрав, та коли привезли від Прохора сіль, то всі побачили, що це звичайний попіл. Здивувався дуже й князь, але наказав зберігати все до трьох днів. Навіть змусив декого те скуштувати, але то дійсно був попіл. Тим часом люди йшли до Прохора, та в нього нічого було брати. Повертаючись додому з порожніми руками, вони проклинали того, хто все забрав. Прохор же втішав народ і давав пораду: «Коли сіль буде висипано від князя, тоді йдіть збирайте її собі». Так і вийшло. Як тільки попіл викинули за браму княжого двору, він тут же перетворився на сіль. Народ з радістю забрав усе. Дізнавшись про те, що сталося, Святополк з жахом почав розпитувати про блаженного Прохора. А невдовзі він прибув до монастиря, помирився спочатку з ігуменем Іоаном, а Прохорові дав обітницю нікому не чинити насильства і зла.

Так у князя прокинулася велика любов до Пресвятої Богородиці, до преподобних отців печерських Антонія і Феодосія, до чорноризця Прохора. Тоді ж він дав Прохорові слово: «Якщо ти упокоїшся раніше від мене і відійдеш до непідкупного Судді, то я внесу тебе до печери своїми руками, щоб ради того подав мені Господь прощення за незліченні гріхи, що їх учинив я супроти тебе». Так воно і вийшло. Перебуваючи на війні з половцями, Святополк отримав звістку від преподобного Прохора про те, що добігає кінця його земне життя. Негайно розпустивши військо, він прибув до Печерського монастиря і застав Прохора ще живим.

У своїй передсмертній бесіді преподобний Прохор багато навчав князя про милість до ближніх, про майбутній Суд та про вічні муки грішників. Дав йому прощення і благословення, поцілував усіх, хто був із князем та, піднявши руки до неба, віддав свій дух Господові.

Князь відніс преподобного до печери і поклав у домовину. Відбувши поховання блаженного, знову зібрав своє військо і здобув велику перемогу над половцями.

То була дарована Богом перемога землі Руської за пророцтвом преподобного Прохора. Йшов 1107 рік. Мощі його перебувають у Ближніх печерах.

Пам’ять преподобного Прохора відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).

Дата добавления: 2015-06-30