Жовтня (29 жовтня) — Преподобного Лонгина, воротаря Печерського, у Дальніх печерах 3 страница

8 січня 1740 року спочив архімандрит Києво-Печерський Іла-ріон Негребецький, а на його місце було обрано настоятеля Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Тимофія Щербацького. Треба було їхати на посвячення до Петербурга з відповідною свитою та дарунками. Від’їжджаючи, він узяв з собою ієромонаха Павла як подорожнього скарбника, якому було доручено 5000 рублів. Це також був доволі складний послух, та з ним він справився достойно. Подорож майже через усю Росію протягом 2-х місяців подарувала молодому ченцю велику пізнавальну користь. Лише перелік міст, де побував Павло, говорить сам за себе: Батурин, Глухів, Брянськ, Серпухов, Москва, Троїце-Сергієва Лавра, Твер. Іверський монастир, Великий Новгород і Петербург.

Повернулися всі до Києва 9 березня 1741 року, але ієромонах Павло невдовзі наказом Святійшого Синоду призначається на посаду проповідника Московської Слов’яно-Греколатинської академії і негайно від’їжджає до Москви. Це було досить поважне призначення. Проповідники прирівнювалися до вчителів Академії і щодо пошани стояли рядом з керівними особами. Щонеділі, а також у святкові дні вони проголошували проповіді в академічному храмі, а інколи і в інших храмах Москви. Ієромонах Павло володів особливим даром проповідництва і це була його перехідна сходинка для вищого призначення. Уже за два роки його переводять у Великий Новгород, де архієпископом тоді був українець Амвросій Юшкевич, у минулому вчитель Києво-Могилянської академії. Новгородською єпархією тоді управляв також українець-архієпископ Стефан Калиновський. 18 лютого 1744 року ієромонаха Павла було призначено архімандритом Новгородського Свято-Юріївського монастиря, а це була нагорода за його великі попередні труди. Свято-Юріївський монастир був давнім монастирем, його заснування приписується київському князю Ярославу Мудрому, що в хрещенні був названий Георгієм (Юрієм). Монастир у своєму підпорядкуванні мав близько 15 приписних монастирів і володів величезними землями. Богослужіння в монастирі здійснювалося за особливим церковним чином з відзнаками, які надавалися лише архієрейській службі.

Свято-Юріївський монастир був одним із заможніших, інколи його називали навіть Лаврою. Головними турботами настоятеля монастиря було спорудження нових будівель та підтримання зовнішньої і внутрішньої неземної краси чернечої обителі. Архімандрит Павло постійно підтримував тісні зв’язки зі своєю духовною матір“ю — Києво-Печерською Лаврою. 1752 року приймав у Юр“ївському монастирі Києво-Печерського архімандрита Луку Білоусовича, з яким разом ступали на тяжкий шлях чернечого життя. В останні чотири роки його керівництва монастирем у Новгороді не було архієпископа і тому він фактично керував і Новгородською єпархією.

5 травня 1758 року в Петербурзі архімандрит Павло був висвячений на єпископа і возведений у сан митрополита Тобольського і всього Сибіру. До уваги, звичайно, були взяті його виняткові адміністративні здібності, неабиякий розум та всебічна розвиненість.

Півроку добирався до далекого Тобольська митрополит Петро і нарешті прибув туди 20 листопада 1758 року. Провівши ніч у Знаменському монастирі й незважаючи на сильний мороз, владика Павло здійснив молебень у міських воротах, а в літньому Успенському соборі — Літургію.

Тяжкою нивою для архіпастирської праці була Тобольська єпархія, яка розкинулася на безмежних просторах Тобольської, Томської і Єкатеринбургської губерній. Паства — це в основному люди різної етнічної належності, вислані до Сибіру для виправлення після кримінальних злочинів, озлоблені на всіх і на все, тисячі втікачів, велика кількість старообрядців. Багато було й іновірців, а також і новоохрещені із татар і калмиків. Владика Павло був сьомим митрополитом Тобольським родом з України. Багато праці доклали його попередники в розвиток Тобольської єпархії з самого початку XVIII сторіччя.

Будівництво дерев’яних храмів, яке вони свого часу забезпечували, було, звичайно, справою тимчасовою, бо роки й часті пожежі робили своє. Тому за час архієрейства святителя Павла збудовано більше 20-ти кам’яних храмів та відкрито декілька нових парафій. Чимало уваги він приділяв роботі семінарії, що була при архієрейському домі. Заснована вона була ще митрополитом Филофеєм Лещинським для підготовки священиків. Нестача кваліфікованих вчителів у далекому Сибірському краю була постійною проблемою семінарії. Тому, в першу чергу святитель Павло забезпечив відкриття при ній вищого богословського класу та призначив ректором семінарії архімандрита Михайла Міцкевича — вірогідно, випускника Києво-Могилянської академії. З 1765 року Тобольська семінарія була переведена на постійне державне утримання, а ще раніше вчителям була підвищена заробітна плата. Згодом до Тобольська прибули ще 2 випускники Києво-Могилянської академії: Саватій Ісаєвич та Веніамін Бялковський. Проте вибір надісланих вчених монахів не завжди був вдалим. Вчинивши наклеп на святителя Павла, Саватій Ісаєвич гірко образив його. Велику виховну роботу доводилося проводити і з діючими священиками, викликати до себе, а винних карати, застосовуючи в дусі того часу і тілесні покарання. Святитель Павло й тут підтримував зв’язки з Києво-Печерською Лаврою, яка надсилала йому свої «презенти» — книжкові.

А 23 березня 1766 року з Лаврської друкарні святителю Павлу було відправлено напрестольне Євангеліє — дарунок від архімандрита Зосими.

У 1764 році на території Тобольської єпархії в м. Іркутську були відкриті (нетлінними) мощі святителя Інокентія (Кульчицького), українського проповідника Православ’я в далекій сибірській землі. Це, мабуть, була остання радість у житті святителя Павла за свою єпархію. Митрополит Павло був ревним оборонцем верховних прав, супротивником відбирання монастирських земель та архієрейських будинків до державної казни. Усе це прагнув узаконити обер-прокурор Синоду 1.1. Меліссіно, та ще й за підтримки цариці Катерини II. Отож митрополит Павло категорично виступив проти втручання світської влади у церковне життя. За це вже гірко поплатився український святий-митрополит Тобольський Арсеній Мацієвич.

Митрополит Іларіон (Огієнко), називаючи святителя Павла «… однодумцем святителя Арсенія щодо оборони святої Православної Церкви…», вважав, що «це був високоосвічений ієрарх, українець… першорядний проповідник і богослов. Вперто говорив до всіх українською мовою».

Святитель Павло суворо дотримувався канонічних правил у церковному керівництві, а це також не подобалося «реформатору» церковного життя 1.1. Меліссіно.

Отож 22 червня 1767 року на засіданні Синоду Новгородський митрополит Димитрій Сєченов оголосив височайше повеління цариці викликати митрополита Павла до Москви. Та лише після розпоряджень Сибірському губернатору про висилку митрополита, він прибув до Москви 2 квітня 1768 року. Мав при собі письмове прохання про «звільнення від єпархії у Києво-Печерську лавру на спокій». Не дочекався засідання «грізного» Синоду щодо справи святителя Павла митрополит Димитрій Сєченов і помер 14 грудня 1767 року, а обер-прокурор 1.1. Меліссіно — 24 жовтня 1768 року. 25 квітня 1768 року Синод позбавив святителя Павла сану митрополита, та цариця Катерина цього рішення не затвердила. Як пише у своїй праці „Українська патрологія» митрополит Іларіон (Огієнко) — «бо мала досить клопоту і з митрополитом Арсенієм Мацієвичем».

Святителю Павлові було навіть запропоновано повернутися в Тобольськ на управління єпархією, але він відповів чітко й зрозуміло: „Я позбавлений єпархії за вироком Синоду, тому не можу повернутися до неї. Нехай відішлють мене до Києво-Печерської Лаври, у якій я дав обітницю послуху настоятелю».

29 червня 1768 року духовний син прибув до своєї Матері — Святої Києво-Печерської Лаври і пробув там на спокої понад два роки. При від’їзді до Києва від цариці була спроба передати митрополиту 10 тис рублів, та він від них категорично відмовився. Як служитель церкви, яка недавно світською владою позбавлена свого майна, він вирішив, що немає права приймати ці гроші, але промислом Божим ці гроші були використані на позолоту глав Великої Успенської церкви.

Останні місяці свого земного життя Божий обранець проводив у суворих чернечих подвигах і, незважаючи на стан здоров’я, служив або в Лаврі, або в інших храмах Києва. Проживав він в заново відремонтованих намісницьких келіях.

Десятирічне перебування в умовах суворого сибірського клімату та переслідування в останні роки від вищої церковної влади далися взнаки. Восени 1770 року святитель Павло склав заповіт, за яким усе його майно було роздано бідним ще до його смерті. А 4 листопада того ж року, як доповідав Синоду архімандрит Лаври Зосима Валкевич, святитель Павло преставився «з усяким християнським порядком».

З 13-ти українських сибірських святих лише в святителя Павла здійснилася заповітна мрія — повернутися з далекого краю на свою рідну землю.

Труна з мощами святителя Павла була поставлена в склепі, що знаходився в приділі в ім’я святого первомученика Стефана Великої Лаврської церкви. У 1912 році у зв’язку з підготовкою до канонізації мощі з дерев’яного труною були покладені до нової бронзової гробниці. Біля святих мощей за молитвами святителя Павла відбулося безліч зцілень.

Всеросійський Собор 1917–1918 років прославив митрополита Павла, але остаточно канонізувати не встиг. Лише Архієрейський собор Української православної церкви Київського патріархату 14 травня 1999 року приєднав святителя Павла митрополита Тобольського до сонму святих для церковного шанування.

На честь святителя Павла в м. Самборі Львівської області споруджено один із найкращих православних храмів в Україні.

6 листопада (19 листопада) — Преподобного Луки, економа Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Лука, економ Печерський, жив у XIII ст. Свої чернечі подвиги звершував суворим виконанням Євангельських заповідей. Святі мощі спочивають у Ближніх печерах. Інших відомостей про нього не збереглося.

Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

9 листопада (22 листопада) — Преподобного Онисифора, сповідника Печерського, у Ближніх печерах

Про життя Онисифора пресвітера, мужа у всякому добродійстві досконалого, написав у Києво-Печерському патерику єпископ Володимирський і Суздальський Симон (пам’ять — 10(23) травня). Мав Онисифор духовного сина ченця, який таємно порушував піст, жив не чисто і все це приховував на сповіді. Та якось, будучи начебто й здоровим, раптово помер. Тіло його так смерділо, що до нього ніхто не міг наблизитися, тому й відспівування відбули стоячи віддалік. Поклали його в печері, але навіть тварини її оминали. Часто й крик було чути звідти, неначе хто мучив того.

Вночі пресвітеру Онисифору з’явився преподобний Антоній та й став дорікати за те, що нерозкаяного грішника поклали у святому місці. Отямившись від видіння, Онисифор упав на коліна та й став просити:
«Господи, навіщо Ти приховав від мене справи цієї людини?». Тут же з’явився ангел і промовив: «В настанову всім, хто грішить і не кається, аби ті, хто це бачили — покаялися». Онисифор посилив свої молитви за духовного сина і знову почув:
«Якщо хочеш — допоможеш йому.»

Він негайно розповів про все ігумену Пимену і дуже просив залишити тіло нещасного в печері, адже було йому явлення святого Антонія зі словами: «Умилосерджуся я над душею брата цього, бо ж не можу зламати вам даної своєї обітниці, що кожен, кого покладуть тут, помилуваний буде, навіть якщо й був грішним». Та й самому ігумену було певне явлення від Бога і було сказано:

«Оскільки покладено тут чимало грішників і всі прощені заради святих печерників, котрі вгодили Мені, то й цього окаянного душу помилую, — заради рабів Моїх Антонія і Феодосія. І буде на це знамення: сморід зміниться на пахощі.» Так воно й сталося. Братія, що прийшла до печери, насолодилася пахощами, прославивши Господа та святих Його угодників. Преподобний Онисифор помер у 1148 році, його святі мощі спочивають у Ближніх печерах.

Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

15 листопада (28 листопада) — Преподобного Паїсія Величковського

Як свідчать давні літописи, організоване монастирське життя на українських землях розпочалося в XI ст., хоч ченці як такі з’явилися набагато раніше. Запроваджене на Київських горах преподобним Антонієм і Феодосієм Печерськими, воно дало цілий сонм українських православних святих. Татаро-монгольська навала в XIII ст. та інші потрясіння в житті народному призупинили його розвиток на декілька сторіч. До XVIII ст. це були роки відносно невеликого й короткого розквіту і чергового, ще більшого запустіння українського чернецтва. Та у XVIII ст. чернецтво, а особливо старчество, відновлюється за стародавніми традиціями з новою силою. І головним його відновлю-вачем став старець Паїсій Величковський. Йому було дано відновити забуті корені духовності, які колись виходили з Візантії.

Петро Іванович Величковський народився в Полтаві 21 грудня 1722 року в родині українського священика Івана Величковського та його паніматки Ярини. У цей день Церква відзначала пам’ять святителя Петра, митрополита Київського і всієї Руси, тому й назвали хлопчика Петром. У сім’ї він був одинадцятою і передостанньою дитиною. Прадід, дід, батько і брат Петра були священнослужителями Полтавського Свято-Успенського собору. Бабуся його — настоятельницею Покровського жіночого монастиря, а мати на схилі років прийняла в ньому постриг з іменем Юліанії. Отож, зрозуміло, що хлопчик виховувався в сім’ї з особливою релігійністю, у променях якої грілася й розквітала його юна душа.

У чотирирічному віці Петро втрачає батька і весь тягар виховання лягає на матір. Ще з дитинства Петро відрізнявся від однолітків лагідним і в той же час твердим і незалежним характером. Людські кривди хлопчик сприймав як свої власні і вже тоді прагнув до особистої свободи. У сім років мати віддає його до соборної школи, але провчився він там лише два роки. Незадоволений навчанням, Петро вирішує зайнятися самоосвітою, а було ж йому лише 9 років. Хлопчик росте мовчазним, покірливим і сором’язливим. Він багато читає, окрім Святого Письма — твори Іоана Золотоустого та Єфрема Сиріна, книги про аскетичні подвиги пустельників. Особливо останні найбільше відповідали внутрішнім пориванням його юної душі. Під впливом прочитаного вже тоді у Петра почав з’являтися потяг до чернечого життя.

Коли йому виповнилося 13 років, помер брат Іван — настоятель Успенського собору міста Полтави, мати вирішила йти з ним до Києва і просити митрополита Рафаїла (Заборовського) залишити місце брата за Петром. На руках у неї був лист-прохання до владики, підписаний його хрещеним батьком — полтавським полковником Василем Васильовичем Кочубеєм та іншими шанованими громадянами міста. Митрополит прийняв їх лагідно, відразу ж проекзаменував Петра, залишився ним задоволений і видав йому грамоту на Полтавську протопопію, але за умови закінчення Києво-Могилянської академії. Невдовзі мати повернулася додому, а син став слухачем молодшого відділення академії. Це були якраз ті роки, коли там навчався і майбутній видатний український філософ Григорій Сковорода. Одноліток Петра, він був старший від нього на 18 днів. Свій життєвий шлях вони закінчили також одного року — 1794, Григорій на шість днів раніше.

В академії Петро потрапив до гурту мрійливих юнаків-однокласників, які вже з молодих літ любили високочеснотне життя, аскетизм і чернецтво. Основними рисами їхнього світогляду були:
1. Не суди свого ближнього, хоч би ти на власні очі бачив гріхи його!
2. Ні до кого не виявляй ненависті!
3. Всім серцем прощай кривди всім, хто тебе скривдив!

Юнаки поклялися один одному, що підуть у ченці, але обов’язково в бідний монастир. Під час навчання Петро зустрівся з глибоким аскетом ієромонахом Братського Богоявленського монастиря Пахомієм, який багато бачив і пережив за своє життя, і тут же спудей відчув прохолоду до академічної науки. Саме Пахомій відкрив у душі юного вихованця почуття благоговіння перед Словом Божим. Мабуть, також він розказав Петрові про зарубіжну країну Молдавію, де Право-славіє не знає утисків від унії, і посіяв зерно світлої мрії в юну душу. Бо ж і сам Пахомій невдовзі переїхав до Чернігова і став служити при митрополитові Антонії, який ще зовсім недавно був митрополитом Молдавським. На жаль, о. Пахомій не переконав студентів, що вони обов’язково повинні закінчити навчання в академії.

А тому, ще навчаючись у третьому класі академії, Петро ходив у Китаївську пустинь і просився в ченці. Запросивши до келії, настоятель скиту тричі просив Петра сісти на стілець, однак той залишався стояти біля дверей. З погляду настоятеля це було недосконале смирення. Він пояснив молодому спудею, що в його душі не видно й сліду чернечого улаштування, ані послуху, ані покірності і що справжній чернець на всі докори має відповідати: «Пробач, отче святий, согрішив». Довелося повертатися в академію, але в майбутньому преподобний не раз розповідатиме про це, як про належний урок для послуху.

Проте вже восени 1739 року Петро залишає академію і відбуває на батьківщину преподобного Антонія Печерського до Любечського Антоніївського монастиря. Петро прагне відшукати живі джерела Святоотцівського Богословія. Але поки що він виконує послух завідувача монастирськими запасами. Отець ігумен Никифор і монастирська братія прийняли його з великою любов’ю. Тут він почав переписувати для себе «Ліствицю» аскета Іоана Схоластика, але з приходом нового ігумена через три місяці монастир довелося залишити, тому що той не лише обізвав Петра ледарем, а ще й побив. Якоїсь ночі він потайки вийшов з монастиря, помолився Богу і благополучно перейшов по кризі на правий берег Дніпра.

Невдовзі у Медведівському Свято-Миколаївському монастирі (тепер Черкаська область), де він зупинився, здійснилася його давня мрія — 6 серпня 1741 року він прийняв постриг з іменем Парфеній. Проте братія, ніби помилково, почала називати його Платоном. Спроби змінити це за допомогою ігумена ні до чого не призвели, так і залишився він Платоном. А ще його старець-духівник покинув монастир і не дав йому жодного правила, сказавши, що той сам вчений. Отак ченцю Платону вже ніколи не судилося побачити свого духівника.

Недовго тривав спокій у Медведівському монастирі, бо й сюди добрався польський урядник і почав агітувати за унію. Проте, нічого не досягнувши, закрив церкву, забрав ключі і виїхав. За місяць уже й братія почала розходитися, чернець Платон прийшов до Києва в Печерську обитель і мав послух працювати при друкарні. Тут він почав описувати життя печерських подвижників — істинних аскетів. Надійшла сумна вістка з Полтави — померла мати вже будучи черницею. Задумався Платон, для чого приходить людина в цей світ і як вона повинна жити, щоб бути щасливою. Чому таке непоборне зло в Україні і чому наш народ такий нещасний? Не було відповіді і не було в кого запитати. Духівника й тут він не знайшов і зрозумів, що в Україні він його й не знайде.

І знову в дорогу, але вже за межі рідного краю — у Валахію і Молдавію. Чи думав він тоді, що додому вже не повернеться? А було ж йому лише 20 років.

З цим краєм Україна мала жваві відносини ще з часів Петра Могили та Богдана Хмельницького, у тамтешніх монастирях було багато вихідців з України. Пройшовши через декілька скитів, Платон зупинився у Свято-Миколаївському, що в Тройстенах. Тут він вперше познайомився з Афонським чернечим статутом, побувавши на святковій літургії за афонською традицією. Ченці цього монастиря були високочеснотними подвижниками і тут справді було чого навчитися. Платон зустрівся з найсильнішим ієромонахом Мерлополянського скиту, вихідцем з України, отцем Василем. Близько з ним зійшовся і вів довгі розмови. Отець Василь запропонував Платонові прийняти ієрейство, але той рішуче відмовився. Деякий час він пробув ще в гірському скиту Киркул, але потім відчув величезний потяг до Святої гори Афон. Він розумів, що тільки там зможе своїм аскетичним життям повністю віддатися службі Господу, що тільки на основі православної аскетичної філософії, що називалася старчеством, можна отримати найглибші знання.

У 1746 році в пошуках досконалого чернечого життя він вирушає на Афон і потрапляє до великої української колонії під Пантократовим монастирем, який перебував під заступництвом Запорізької Січі. У 1750 році Платона відвідав старець Василь із Молдавії і постриг його в мантію. Отож у віці 28 років рясофорний чернець Платон став старцем Паїсієм. Він поселився у старій келії святого пророка Іллі й почав приймати ченців, які потребували поради й керівництва, тобто перших своїх учнів. Як не відмовлявся від них Паїсій, посилаючись на свою не достойність, але в 1758 році він таки прийняв священство. З дозволу ігумена монастиря Пантократія Паїсій засновує Свято-Іллінський скит, до якого йдуть ченці в основному з України, і чернече братство стало повним, бо тепер мало свого духівника-проповідника. Молдавський князь Дабіж так оцінив Іллінський скит: «Це живий куточок далекої України з усіма її характерними особливостями, традиційною гостинністю, пересадженими на легендарний ґрунт Афону».

Старець Паїсій вивчає святоотцівські аскетичні твори Антонія Великого, Григорія Синаїта, Ісихія Єрусалимського та інших, разом з ченцями перекладає їхні твори. На Афоні він задумав одне з великих своїх діянь: вивчаючи вищеназвані твори, вирішує переглянути та виправити давні слов’янські переклади. Цей титанічний труд завершився виданням у Москві в 1793 році слов’янського «Добротолюбія». Сталося це за рік до смерті великого старця Паїсія Величковського. Титулом «великий старець» до нього володів лише преподобний Ніл Сорський з Вологодського краю.

Напружена літературна діяльність старця Паїсія тривала до останніх днів його життя. Писав він переконливо й лаконічно, просто й щиро. Сімнадцять років життя старця Паїсія минуло на Афоні. Але настав час, коли і на Святій горі почалися утиски християн, і з цієї причини він повертається у Молдавію. Разом з братією (64 особи) поселяється на Буковині в монастирі Святого Духа — Драгомирна. Протягом 3-х років число братії потроїлось.

Отець Паїсій написав і ввів новий статут по чину Афонської гори. Тут він прийняв схиму без зміни імені. Понад двадцять років перебував отець Паїсій у Драгомирні, але, коли закінчилася російсько-турецька війна, то цей край перейшов до Австрії, і він прийняв запрошення Сеульського монастиря. Там і розмістився разом з братією, яка вже налічувала 350 осіб.

А ще за чотири роки воєвода Костянтин Мурузі передав настоятелю Паїсію найстаріший монастир Молдавії — Нямецький (тепер — Румунія). Це вже був останній прихисток на життєвому шляху преподобного Паїсія. У Нямецькому монастирі в 1790 році він отримав сан архімандрита, тут він занедужав і помер 15 листопада 1794 року. Похований у головній церкві Вознесіння Христового цього ж монастиря. Вдячна братія вустами свого ченця, українського поета Омеляна Дияковського, у «надгробному риданні» так відгукнулася на цю сумну подію: Лиця твойого образ, Паїсію Славний, з’явити б міг художник мистецтвом управний. Та знаю: розум добрий і дивний у світі ніхто не може словом гаразд зобразити. До сонячного світла буває ум рівний, Ти був самому сонцю, наш отче, подібний. Він був одним з найвизначніших вчителів і наставників східнослов’янського чернецтва і в першу чергу — українського та молдавського. Не створив нового вчення, але відновив стародавні традиції, запроваджені ще святими отцями Церкви, сприяв духовному оновленню вітчизняного старчества — унікального феномена православної традиції.

Починаючи з Афону, преподобний Паїсій наполегливо впроваджував Ісусову молитву у своєму чернечому братстві, вимагав виконувати її і в келіях, і скрізь, і завжди. Це була основа його всежиттєвої чернечої науки. Вона дуже давня і ще Іван Ліствичник називав її поєднанням людини з Богом.

І звучала вона й зараз звучить у Православному світі так: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного».

І буде звучати навіки — віків.

Листопад за старим стилем (грудень за новим стилем)

Дата добавления: 2015-06-30